Справа № 465/4478/14-ц Головуючий у 1 інстанції: Гулієва М.І.
Провадження № 22-ц/811/3078/19 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
Категорія:64
12 листопада 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючої - судді Копняк С.М.,
суддів - Бойко С.М., Ніткевич А.В.,
секретар -Жукровська Х.І.,
з участю представника позивача ОСОБА_1 , представника третьої особи Служби у справах дітей Львівської облдержадміністрації Бурлачка В.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові, в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Франківського районного суду м.Львова від 28 грудня 2015 року у справі за позовом Центру соціально - психологічної допомоги у Львівській області до ОСОБА_2 , з участю третіх осіб: служби у справах дітей Львівської облдержадміністрації, служби у справах дітей Франківського району м. Львова, Львівського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді про виселення, -
в липні 2014 року позивач Центр соціально - психологічної допомоги у Львівській області звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 про виселення із центру соціально-психологічної допомоги.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що до центру була зарахована ОСОБА_2 , із сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як жертва психологічного насильства з боку її чоловіка.
Між позивачем та відповідачкою ОСОБА_2 було укладено договір від 03.11.2011 року про тимчасове перебування у Центрі соціально-психологічної допомоги у Львівській області. Після чого, на підставі клопотань міського голови та особистих заяв відповідачки, протягом 2011-2014 років вона неодноразово зараховувалась у центр соціально-психологічної допомоги у Львівській області, де їй разом з сином надавалось тимчасове проживання. Під час перебування у центрі, нею систематично порушувались правила внутрішнього розпорядку, що підтверджується відповідними актами. Відповідачка ОСОБА_2 , в порушення умов договору, не докладала зусиль до вирішення своїх соціальних проблем. Проблема насильства була усунена, так як відповідачка з чоловіком не проживала з вересня 2011 року та 09 липня 2012 року розірвала шлюб із ним. Згідно акту соціального інспектування від 02.07.2014року, житло за місцем реєстрації ОСОБА_2 є придатним для проживання, але потребує ремонту. Кошти, які виділялись відповідачці для ремонту квартири, використані нею не за призначенням. Незважаючи на те, що термін перебування відповідачки у центрі давно закінчився, остання відмовляється добровільно звільнити займане нею приміщення. Відповідно до типового Положення про центр соціально-психологічної допомоги максимальний строк перебування особи у центрі становить 90 діб. За таких обставин, просить виселити ОСОБА_2 , та її неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 із центру соціально-психологічної допомоги у Львівській області, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Коновальця,103.
Заочним рішенням Франківського районного суду м. Львова від 28 грудня 2015 року позов Центру соціально - психологічної допомоги у Львівській області - задоволено.
Виселено ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та її неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 із центру соціально-психологічної допомоги у Львівській області за адресою: м. Львів, вул. Коновальця,103.
Ухвалою Франківського районного суду м.Львова від 25.10.2016 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Франківського районного суду м.Львова від 28.12.2015 року відмовлено.
Не погоджуючись з даним рішенням таке в загальному порядку оскаржила відповідач ОСОБА_2 .
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 13 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Заочне рішення Франківського районного суду м. Львова від 28 грудня 2015 року залишено без змін.
Не погоджуючись із рішення Франківського районного суду м. Львова від 28 грудня 2015 року та ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 13 лютого 2017 року такі в касаційному порядку оскаржила ОСОБА_2 . Просила зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Постановою Верховного Суду від 28 серпня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Скасовано ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 13 лютого 2017 року, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Таким чином, на даний час судом апеляційної інстанції переглядається справа та перевіряється законність і обґрунтованість заочного рішення Франківського районного суду м. Львова від 28 грудня 2015 року за апеляційною скаргою на таке ОСОБА_2 .
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 зазначає, що рішення суду є незаконним, оскільки судом неповно з'ясовано усі обставини по справі та порушено норми матеріального і процесуального права. Зокрема, покликається на те, що досліджуючи обставини справи, суд не врахував, що підстава для виселення, а саме, документ про відрахування її із малолітнім сином із закладу відсутній. Крім того, постановою Франківського районного суду м. Львова від 30.07.2015 року визнано протиправним та скасовано наказ № 129 про відрахування її та її сина. Тобто, підстава відрахування, припинення дії договору та самого позову була визнана судом протиправною і скасована. Новий наказ № 10 від 09.09.2015 року також оскаржується в судовому порядку (справа № 465/7492/15-а). Крім того, вирішуючи питання про виселення, зокрема малолітньої дитини, суд покликався лише на твердження позивача, що її сім'я вже не перебуває у складних життєвих обставинах, однак це не відповідає дійсності. Також зазначає, що під час перегляду заочного рішення вона надавала пояснення та заявляла, що квартира не відповідає умовам проживання дитини, однак ця обставина не була взята до уваги та, відповідно, не досліджена. Таким чином, постановивши заочне рішення, суд належним чином не встановив факт наявності підстав для зарахування її сім'ї та усунення наявних складних життєвих обставин та підстав для відрахування із закладу.
Просить скасувати заочне рішення суду першої інстанції та ухвалите нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п.9 ст.1Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.
Згідно із ч. 1 ст. 351 ЦПК України (в редакції закону від 03.10.2017 року) судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Відповідно до Указу Президента України № 452/2017 від 29.12.2017 року «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» Апеляційний суд Львівської області ліквідовано та створено новий - Львівський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Львівську область, з місцезнаходженням у місті Львові.
04 жовтня 2018 року у газеті «Голос України» опубліковано повідомлення голови Львівського апеляційного суду про початок роботи новоутвореного суду.
А відтак, справа розглядається Львівським апеляційним судом у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується.
Справа розглядається в судах з липня 2014 року, тобто тривалий час. Відповідач ОСОБА_2 та представники третіх осіб: Служби у справах дітей Франківського району м.Львова, Львівського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молодів судові засідання суду апеляційної інстанції неодноразово не з'являлись.
Відповдач ОСОБА_2 направляла до суду клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 18 березня 2020 року у зв'язку із карантинним обмеженням, яке було задоволено. Однак, в подальшому повідомлення про розгляд справи у судових засіданнях, призначених на 16 липня 2020 року, 08 жовтня 2020 року та 12 листопада 2020 року відповідач ОСОБА_2 в поштовому відділенні не отримувала. Проте, про розгляд справи у судовому засіданні 12 листопада 2020 року відповідачці ОСОБА_2 було направлено повідомлення на її електронну адресу, з якої до суду апеляційної інстанції надходило клопотання останньої про відкладення розгляду справи 18 березня 2020 року (т.2 а.с.242).
Окрім того, колегія суддів звертає увагу на те, що в Україні діє система публікації відомостей про час та місце розгляду справи в мережі Інтернет на сайті Судова влада і відповідачка, маючи усі можливості з отримання інформації про розгляд її справи, в судове засідання неодноразово не з'явилася, причини своєї неявки суду не повідомила.
Відповідачка, як сторона, яка задіяна в судовому розгляді, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки, використовувати засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Колегія суддів виходить з того, що якщо сторона не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка відповідачки ОСОБА_2 , належно повідомленої про час, дату та місце розгляду справи апеляційним судом 12 листопада 2020 року шляхом надіслання їй повідомлення на її електронну адресу, при тому, що рішення про обов'язкову явку учасників справи для надання пояснень у справі не приймалось, поважність причин неявки відповідачки судом апеляційної інстанції не встановлена, та зважаючи на те, що остання реалізувала своє право на викладення відповідних аргументів в апеляційній скарзі, виходячи з меж розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України) та з метою дотримання основних засад цивільного судочинства, зокрема і розумних строків розгляду справи судом, колегія суддів приходить до висновку про можливість розгляду справи у відсутності відповідачки.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.
Суд першої інстанції зазначених вимог закону дотримався.
За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.
Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Скасовуючи ухвалу апеляційного суду, суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд погодившись з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову, оскільки відповідачка та її малолітній син забезпечені самостійним житлом, не дав оцінки тій обставині, що умови для проживання дитини в даній квартирі незадовільні. Тобто, зважаючи на конкретні обставини, апеляційний суд у повній мірі не перевірив чи належним чином ураховується то, чи найкращим чином забезпечуються інтереси дитини, чи не становитиме для відповідачів, у тому числі неповнолітньої дитини, надмірний тягар їх виселення з соціального житла, а встановлення наведених фактів має суттєве значення для правильного вирішення спору.
Судом встановлено, що за клопотанням Львівського міського голови від 24 жовтня 2011 року наказом директора Центру від 03 листопада 2011 року ОСОБА_2 разом із сином ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , була зарахована у Центр як жертва психологічного насильства та надано право на тимчасове проживання та харчування у центрі.
03 листопада 2011 року між Центром та ОСОБА_2 було укладено договір про тимчасове перебування у Центрі, згідно якого ОСОБА_6 надано у тимчасове безоплатне користування для проживання терміном до 90 днів місце у кімнаті №6 блоку №V.
У відповідності до пункту 3.3 наведеного договору, ОСОБА_2 зобов'язалась дотримуватись Правил внутрішнього розпорядку, а згідно пункту 3.5 докладати активних зусиль до якнайшвидшого вирішення власних соціальних проблем.
У пункті 3.6 вказаного договору ОСОБА_2 зобов'язувалась вирішити повністю або частково власні соціальні проблеми протягом терміну перебування у Центрі, а саме протягом 90 днів.
Пунктами 3.10-3.11 відповідачка зобов'язувалась дбайливо ставитись до майна Центру, приміщень та речей, наданих до особистого вжитку, утримувати кімнату, в якій проживає та інші приміщення, якими користується, у чистоті та порядку.
Згідно пункту 3.15 договору ОСОБА_2 зобов'язалась звільнити кімнату та залишити її у належному санітарному вигляду після закінчення терміну дії Договору.
Відповідно допункту 7.1 договору про тимчасове перебування у Центрі термін дії договору з 03 листопада 2011 року по 03 лютого 2012 року.
У подальшому, протягом 2011-2014 років відповідач неодноразово зараховувалась у Центр, де їй разом з сином надавалось тимчасове проживання.
Під час проживання у Центрі ОСОБА_2 неодноразово порушувались правила внутрішнього розпорядку та умови договору про тимчасове перебування, що підтверджується відповідними актами від 16 лютого 2012 року, від 23 вересня 2013 року, від 11 грудня 2013 року, від 19 листопада 2015 року та від 25 листопада 2015 року.
Наказом директора Центру від 09 вересня 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , 2009 року народження, відраховано з Центру у зв'язку з порушенням пунктів 3.8, 3.9, 3.10, 3.11 договору про тимчасове перебування та відсутністю дозвільних документів на тимчасове перебування в центрі.
08 серпня 2013 року було здійснено соціальне інспектування сім"ї ОСОБА_2 , у результаті якого встановлено, що у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано 5 осіб, у тому числі ОСОБА_2 та її син ОСОБА_8 , 2009 року народження, квартира двокімнатна, загальною площею 44 кв. м, квартира власна, належить до житлово-будівельного кооперативу, наявні всі комунікації, заборгованість за житлово-комунальні послуги складає приблизно 22 000 грн., помешкання придатне для проживання.
Згідно акту обстеження умов проживання від 02 квітня 2014 року
квартири АДРЕСА_1 на підставі звернення
ОСОБА_2 , встановлено, що умови для проживання дитини незадовільні, оскільки квартира потребує ремонту та генерального прибирання. Суттєвих перешкод для приведення житлового приміщення до належного стану не виявлено.
Відповідно до акту обстеження житлово-побутових умов
у квартирі АДРЕСА_1 від 17 листопада 2015 року одна кімната придатна для проживання, але потребує генерального прибирання, решта квартири потребує ремонту та прибирання.
Предметом спору у справі є виселення відповідача та її малолітнього сина з Центру соціально-психологічної допомоги.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2004 року N 608 (яка була чинною на час розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції) затверджено Типове положення про центр соціально-психологічної допомоги (надалі Типове положення).
Відповідно до пункту 1 Типового положення Центр соціально-психологічної допомоги (далі - центр) є закладом, що утворюється місцевим органом виконавчої влади та органом місцевого самоврядування і надає соціальні послуги особам, які внаслідок стихійного лиха, учинення стосовно них злочину, насильства (у тому числі в сім'ї) або реальної загрози його вчинення та за інших обставин (далі - особи, які опинилися у складних життєвих обставинах), наслідки яких вони не можуть подолати самостійно
Закон України 17 січня 2019 року № 2671-VIII «Про соціальні послуги» визначає основні організаційні та правові засади надання соціальних послуг, спрямованих на профілактику складних життєвих обставин, подолання або мінімізацію їх негативних наслідків, особам/сім'ям, які перебувають у складних життєвих обставинах.
Згідно із частиною другою статті 16 цього Закону Соціальні послуги за типами поділяються на: 1) прості соціальні послуги, що не передбачають надання постійної або систематичної комплексної допомоги (інформування, консультування, посередництво, надання притулку, представництво інтересів тощо); 2) комплексні соціальні послуги, що передбачають узгоджені дії фахівців з надання постійної або систематичної комплексної допомоги (догляд, виховання, спільне проживання, соціальний супровід, кризове втручання, підтримане проживання, соціальна адаптація, соціальна інтеграція та реінтеграція тощо); 3) комплексні спеціалізовані соціальні послуги, що надаються певній категорії отримувачів соціальних послуг (ВІЛ-інфікованим особам, особам із залежністю від психотропних речовин, особам, які постраждали від торгівлі людьми, біженцям, особам із психічними розладами та іншим); 4) допоміжні соціальні послуги, що надаються у вигляді натуральної допомоги (продукти харчування, предмети і засоби особистої гігієни, санітарно-гігієнічні засоби для прибирання, засоби догляду, одяг, взуття та інші предмети першої необхідності, організація харчування, забезпечення паливом тощо) та технічних послуг (транспортні послуги, переклад жестовою мовою тощо).
При цьому, надання притулку є однією із базових соціальних послуг (пункт 5 частина шоста статті 16 вказаного Закону).
Як зазначено у підпункті 1 пункті 5 Типового положення Центр відповідно до покладених на нього завдань надає в умовах цілодобового стаціонару допомогу та тимчасовий притулок особам, які опинилися у складних життєвих обставинах і потребують тимчасового притулку, у разі відсутності у зазначених осіб засобів до існування, а також забезпечує їх харчуванням у порядку, визначеному Міністерством сім'ї, молоді та спорту.
Надання такої соціальної послуги, як притулок здійснюється Центром після зарахування на підставі наказу директора до центру осіб, які опинилися у складних життєвих обставинах (пункт 9 Типового положення).
Типовим положенням також визначено максимальний термін перебування осіб у Центрі, який становить 90 діб.
Згідно із пунктом 12 Типового положення відрахування з центру особи здійснюється згідно з наказом директора центру, що видається на підставі: письмової заяви такої особи; закінчення встановленого строку перебування у центрі; одноразового грубого або систематичного (більше одного разу) порушення Правил внутрішнього розпорядку центру, затверджених його директором; усунення обставин, за яких особа потрапила до центру.
Як убачається з матеріалів справи, між сторонами було укладено договір про тимчасове перебування у Центрі, відповідачка була ознайомлена з Правилами внутрішнього розпорядку Центру, і підписала зобов'язання про те, що у разі недотримання нею умов договору та правил, договір розривається (припиняється його дія в односторонньому порядку), а її та членів сім'ї буде терміново виселено, що узгоджується з положеннями пункту 6.7. договору.
Відповідно до частини першій статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Свобода договору закріплена у статті 627 ЦК України, виходячи зі змісту якої відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
При цьому, укладений між сторонами договір не є самостійним непоіменованим видом договору, оскільки свідчить про виникнення між стонами договірних відносин, які за кваліфікуючими ознаками відповідають закріпленому в цивільному та житловому законодавстві виду поіменованого договору, а саме договору житлового найму (близький за змістом правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 909/1294/15 (провадження № 12-33гс19)
Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 826 ЦК України у разі розірвання договору найму житла наймач та інші особи, які проживали у помешканні, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Встановивши, що відповідачкою неодноразово порушувалися умови договору, а також недотримуються Правила внутрішнього розпорядку Центру, вказані обставини нею не спростовано, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що директором Центр обґрунтовано видано наказ про відрахування відповідачки, разом з сином з Центру, що за своєю суттю прирівнюється до припинення (розірвання) договору, та має своїм наслідком їх виселення, обґрунтовано задоволив позов.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
За змістом статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Відповідно до статті 18 Закон України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Колегія суддів приходить до висновку, що за обставинами даної справи відповідачка не є наймачем житла у розумінні ЖК Української РСР, оскільки на спірні правовідносини не поширюються положення Закону України 12 січня 2006 року № 3334-IV «Про житловий фонд соціального призначення», адже притулок, який надає Центр не вважається соціальним житлом у розумінні цього Закону, який визначає правові, організаційні та соціальні засади державної політики щодо забезпечення конституційного права соціально незахищених верств населення України на отримання житла. А відтак, до цих правовідносин не можна застосувати і положення ЖК Української РСР, зокрема в частині, що врегульовує житловий фонд соціального призначення, вселення та виселення з нього.
При цьому, враховуючи умови укладеного з відповідачкою договору, її син набув речове (сервітутне) право на притулок у Центрі, як член сім'ї, і таке підлягає припиненню в обраний позивачем спосіб, на підставі положень статті 406 ЦК України.
Як зазначено в частині четвертій статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v.UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено такі висновки: "Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього (частина перша статті 118 ЖК). Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК). Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції».
З'ясувавши, що відповідачка та її син забезпечені житлом, однак відповідачкою протягом тривалого часу (на даний час вже протягом понад 9 років) не вживається жодних заходів щодо приведення його у належний стан, незважаючи на неодноразові отримання від держави допомоги з цією метою, колегія суддів приходить до висновку, що їх виселення з Центру не буде надмірним тягарем та не призведе до порушення прав, гарантованих статтею 8 Конвенції, адже їх подальше проживання, без достатніх підстав, порушує виконання Центром своїх завдань, зокрема, щодо надання притулку особам, які дійсно мають для цього відповідні підстави.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики суд апеляційної інстанції уважає наведене обґрунтування оскаржуваного рішення достатнім. Доводи апеляційної скарги вірних висновків оскаржуваного рішення не спростовують, такі не підтверджено жодними доказами, отже є лише припущеннями, на яких не може ґрунтуватися судове рішення. Також є юридично неспроможними доводи апеляційної скарги про невідповідність ухваленого додаткового рішення про стягнення витрат на правничу допомогу матеріалах цивільної справи, оскільки їх не співмірність відповідачем не доведена, клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката ним не заявлялось в суді першої інстанції.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 372, 374 ч.1 п.1, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Заочне рішення Франківського районного суду м.Львова від 28 грудня 2015 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст постанови складено 16 листопада 2020 року.
Головуюча Копняк С.М.
Судді: Бойко С.М.
Ніткевич А.В.