16 листопада 2020 року Справа № 280/4770/20 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сіпаки А.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 )
до Шевченківського районного військового комісаріату м.Запоріжжя (вул. 8-го Березня, буд. 33, м. Запоріжжя, 69068, код ЄДРПОУ 098461164),
до Запорізького обласного військового комісаріату ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ 07835529)
про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язати вчинити певні дії,
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Шевченківського районного військового комісаріату м.Запоріжжя (далі - відповідач ), в якій позивач просить суд: визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019;
зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивач грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік включно;
визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивач індексації грошового забезпечення за період з 17.08.2016 року по 16.08.2019 року;
зобов'язати позивача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 17.08.2016 року по 16.08.2019 року;
визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільненні;
зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь період затримки розрахунки при звільненні.
Ухвалою суду від 20.07.2020 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Сторонам повідомлено про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні) у судовому засіданні 19.08.2020. Відповідачу запропоновано у 15-денний строк з дня отримання ухвали надати відзив на позовну заяву.
Ухвалою суду від 19.08.2020 відкладено розгляд справи на 15.09.2020 та зобов'язано позивача подати до суду письмові пояснення про згоду або не згоду на залучення другого відповідача.
Ухвалою суду від 05.10.2020 залучено до участі в адміністративній справі №280/4770/20 як другого відповідача Запорізький обласний військовий комісаріат ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ). Постановлено розгляд справи розпочати спочатку. Призначеносудове засідання на 02.12.2020.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про те, що у період з 17.08.2016 року по 16.08.2019 року перебував на військовій службі за контрактом. Згідно наказу військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 №26-РС від 21.06.2019 року звільнений з військової служби у зв'язку із закінченням строку контракту. Вказує, протягом всього періоду несення військової служби, а саме з 17.08.2016 року по 16.08.2019 року йому не надавалася додаткова відпустка передбачена ст.16-2 Закону України «Про відпустки». п.12 ч.1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Грошову компенсацію за всі дні невикористаної додаткової відпустки при звільненні з військової служби не отримував. Невиплаченою залишилася компенсація за невикористану додаткову відпустку за 2016- 2019 роки, передбачена ст. 16-2 Закону України «Про відпустки», п.12 ч.1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся із даним позовом до суду.
31.08.2020 до суду від представника відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву (вх.40119), в якому заперечуючи проти позову, просить відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог повністю та, зокрема, зазначає, що оскільки п.19 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» припинено надання військовослужбовцям додаткової відпустки, позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за не отриману додаткову відпустку з 2016 року по 2019 року, на нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період з 17.08.2016 року по 16.08.2019 року та не має права на нарахування і виплату середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільненні тому, вважає позовні вимоги необгрунтованими та таким, що не підлягають задоволенню. Крім того, представник відповідача вказав і на те, що позивачем в частині звернення до суду із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, пропустив шестимісячний строк звернення до суду.
22.10.2020 від відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву (вх.№50365), аналогічний за змістом відзиву наданому Шевенківським РВК.
02.11.2020 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача 2 (вх..№52173), в якій підтримує позивач свою позицію. Просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Згідно ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Статтею 258 КАС України передбачено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Відповідно до п. 10 ч.1 ст. 4 КАС України, письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 4 ст. 243 КАС України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Отже, відповідно до вищевказаних приписів КАС України, справу розглянуто судом в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у межах строку, встановленого ст. 258 КАС України.
Розглянувши адміністративний позов та додані до нього матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких він ґрунтується, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
З матеріалів адміністративної справи судом встановлено, що ОСОБА_1 у період з 17.08.2016 року по 16.08.2019 року перебував на військовій службі за контрактом, що підтверджується записами у військовому квитку НОМЕР_3 .
Згідно довідки, виданої військовою частпною-польовою поштою В 5223 впх. № 926 від 19.06.2017 року в період з 27.03.2017 року по 17.05.2017 року позивач приймав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерористичної операції.
Згідно наказу військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 №26-РС від 21.06.2019 року позивач звільнений з військової служби у зв'язку із закінченням строку контракту.
З 16.08.2019 року виключенний із списків особового складу Шевченківського районного військового комісаріату м.Запоріжжя.
Згідно витягу з наказу військового комісара Шевченківського районного військового комісаріату м.Запоріжжя № 206 від 16.08.2019 року щорічну основну відпустку за 2019 рік використано тривалістю 15 діб, за 3 доби невикористаної щорічної основної відпустки за 2019 рік виплачено грошову компенсацію.
Відповідно до наказу № 206 від 16.08.2019 року позивачу грошова компенсація за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій не виплачувалася. Доказів протилежного суду не надано.
Не погоджуючись із бездіяльністю відповідача 1, позивач звернувся до суду із даною позовною заявою до суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті Закону України «Про відпустки» встановлено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Статтею 16 Закону України «Про відпустки» встановлено, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності , особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно пункту 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», учасникам бойових дій надаються такі пільги, зокрема, використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Разом з тим, частинами 8, 10, 17-19 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об'єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об'єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів.
При цьому, особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій (стаття 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
Принципом який визначає зміст правовідносин людини із суб'єктом владних повноважень є принцип верховенства права, який полягає у підпорядкуванні діяльності усіх публічних інститутів потребам реалізації та захисту прав людини, утвердження їх пріоритету перед усіма іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави.
Принцип верховенства права є складною конструкцією, яка містить ряд обов'язкових елементів, зокрема: законність; юридичну визначеність; заборону свавілля; доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами; дотримання прав людини; заборону дискримінації та рівність перед законом. Недотримання хоча б одного з названих елементів публічною адміністрацією означатиме порушення нею принципу верховенства права.
Будь-який необґрунтований неоднаковий підхід законом заборонений, і всі особи мають гарантоване право на рівний та ефективний захист від дискримінації за будь-якою ознакою - раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, власності, народження чи іншого статусу.
Отже, у порівнянні із іншими особами, які набули статус учасника бойових дій і не проходили військову службу, позивач мав таке ж право на грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки.
Системний аналіз змісту верховенства права, вищенаведених положень законодавства дає підстави для висновку, що учасники бойових дій мають право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати за певних умов.
Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», затвердженого Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію.
Таким чином, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у зв'язку із звільненням позивача виникли в особливий період.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема, додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», припиняється.
Відповідно до частини 8 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Отже, підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Так, відповідно до частини 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Тому, суд зазначає, що норми Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Судом встановлено, що позивачу наданий статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_4 , виданим 18 серпня 2017 року, отже позивач має право на грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2019 роки, а не з 2016 року як зазначено у позовній заяву.
Суд також зазначає, що відповідачами не надано доказів, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, позивачу було нараховано та виплачено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2019 роки.
Жодних документів, які б підтвердили своєчасне нарахування та виплату позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2019 роки - відповідачами надано не було.
Отже, враховуючи вищевикладене суд вважає, що відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з 2017 року по 2019 рік.
Зважаючи на викладений аналіз, судом критично оцінюються і не можуть бути сприйняті доводи відповідача, про те, що позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за неотримані додаткові відпустки.
Суд вважає, що припинення відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 16 травня 2019 року за результатами розгляду зразкової справи № 620/4218/18.
Частиною 3 статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) встановлено, що при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
В рішенні від 16 травня 2019 року по справі № 620/4218/18 Верховний Суд вказав ознаки типової справи:
- позивач, фізична особа: учасник бойових дій, звільнений з військової служби;
- відповідач, суб'єкт владних повноважень: військова частина, на якій позивач перебував на забезпечені;
- підстави спору: а) фактичні - відносини, які виникли між учасником бойових дій і військовою частиною щодо проходження ним публічної (військової) служби, ненарахування та невиплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій; б) нормативні - норми права, які регулюють відносини між позивачем і відповідачем щодо проходження публічної (військової) служби, набуття статусу учасника бойових дій, нарахування та виплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій. Такими нормами права є: стаття 4 Закону України «Про відпустки», статті 5, 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», стаття 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», стаття 1 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію;
- предмет спору: а) протиправна бездіяльність військової частини щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в період визначений підпунктами 17-18 статті 101 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»; б) стягнення невиплаченої грошової компенсацію при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в період визначений підпунктами 17-18 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»;
- відносини, що регулюються одними нормами права - відносини, які виникли між учасником бойових дій і військовою частиною щодо проходження ним публічної (військової) служби та які регулюються нормами Закону України «Про відпустки», Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»;
- позивачами заявлено аналогічні вимоги: а) визнати протиправною бездіяльність військової частини щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій; б) зобов'язати військову частину нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Такий самий суб'єктний склад сторін та предмет спору і в справі № 280/4770/20.
Тому справа № 280/4770/20 є типовою справою, і суд враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи №620/4218/19.
Крім того суд зазначає.
У рішеннях по справах "Клас та інші проти Німеччини", "Фадєєва проти Росії", "Єрузалем проти Австрії" Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № 11(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 КАС України.
Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.
Відповідно до частини 4 статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Нарахування індексації грошового забезпечення відносить до компетенції роботодавців (в даному випадку відповідача), а тому суд не може втручатися в його дискреційні повноваження та визначати конкретну суму виплати, яку слід нарахувати та виплатити позивачеві.
З огляду на зазначене, суд вважає, що порушене право ОСОБА_1 підлягає поновленню шляхом зобов'язання відповідача розрахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2017-2019 роки.
Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
Суд зазначає, що положення трудового законодавства (в тому числі й Кодексу законів про працю України) не поширюються на правовідносини, що виникають при визначенні норм оплати грошового забезпечення військовослужбовців, порядку такого грошового забезпечення, оскільки такі врегульовані спеціальним законодавством. Разом із тим, спеціальне законодавство, яким визначено порядок, умови, склад, розміри грошового забезпечення військовослужбовців, не врегульовує відносини, що пов'язані із затримкою розрахунку при звільненні (припинення контракту про проходження військової служби) військовослужбовців з лав Національної гвардії України, відповідальності за затримку розрахунку при такому звільненні. Відтак, в такому разі застосуванню підлягають положення Кодексу законів про працю України.
Відповідно до частин першої-другої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком
При цьому суд з аналізу положень частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117 цього Кодексу зазначає, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався, тому позивач справді пропустив строк без поважних причин на це.
Зазначену проблему аналізував Конституційний Суд України у рішеннях від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 2371 цього Кодексу (далі - Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012), від 15 жовтня2013 року № 8-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» (далі - Рішення від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013),від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013).
У цих рішеннях висловлено низку правових позицій, які можуть і повинні враховуватися адміністративними судами:
строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин(п. 2.1 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012);
невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (п. 2.2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012);
для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним (Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012);
поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків(п. 2.1 мотивувальної частини Рішення від15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013);
під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (п. 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013);
у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат (Рішення від 15 жовтня 2013 року№ 8-рп/2013);
кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер(п. 2.2 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013);
спір щодо стягнення не виплачених власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати є трудовим спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про оплату праці(п. 2.3 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013);
у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем(Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013).
Судом встановлено, що відповідачем під час виключення ОСОБА_1 із списків особового складу Шевченківського РВК м.Запоріжжя та всіх видів забезпечення 16.08.2019 не виплачено останньому всіх належних йому сум, адже при розрахунку таких сум відповідачем не було проведено грошову компенсацію за невикористані дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Отже, відповідачем допущено протиправну бездіяльність, що полягає у непроведенні 16.08.2019 остаточного розрахунку при звільненні позивача зі військової служби.
Таким чином, зважаючи на непроведення 16.08.2019 остаточного розрахунку при звільненні позивача, задоволенню також підлягає й вимога щодо зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при його звільненні.
Однак, на переконання суду, нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача слід здійснити, починаючи з 17.08.2019 року (наступного дня після виключення із списків особового складу та всіх видів забезпечення) по 16.11.2020 (дату ухвалення цього судового рішення).
До таких висновків суд дійшов з огляду на постанову Пленуму Верховного суду України №13 від 24 грудня 1999 року "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", пунктом 20 якої роз'яснено, що, установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю стягує на корись працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.
Такі ж висновки містяться і у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №807/3664/14, від 16 січня 2019 року у справі №802/1052/17-а.
Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно вимог Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок №100).
Абзацом третім пункту 3 Порядку № 100 передбачено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 по справі №761/9584/15-ц (№ в ЄДРСР 87952206) доходить висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Таким чином, з урахуванням судової практики та норм законодавства, суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
При розгляді даної справи судом враховано, що при звільненні позивача йому було виплачено частину коштів, тоді як не виплачено лише компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки, Тому, враховуючи, істотність невиплаченої частки порівняно із загальною сумою, яка належала до виплати при звільненні, враховуючи принцип справедливості та співмірності, суд дійшов висновків, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума середнього заробітку визначеного пропорційно від загальної суми що підлягала виплаті за період з 03.09.2019 по 22.06.2020. Аналогічна позиція викладена у Постанові Верховного Суду від 05.03.2020 по справі № 809/1910/14 (№ в ЄДРСР 88027953)
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Статтею 13 Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частина 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з часина 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи встановлені обставини справи, оцінивши докази у справі в їх сукупності та норми чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Що стосується вимоги про зобов'язання нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017-2019 роки, а також стягнення середнього заробіток за період з 17.08.2019 по 16.11.2020 за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 1 Положення про військові комісаріати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03 червня 2013 року №389 (далі - Положення №389) військові комісаріати є місцевими органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації в особливий період людських і транспортних ресурсів на відповідній території. Військові комісаріати утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, м. Києві, інших містах, районах, районах у містах.
Пунктом 6 Положення №389 визначено, що штатні посади військових комісаріатів комплектуються військовослужбовцями і працівниками Збройних Сил (далі - працівники) відповідно до їх штату та штатного розпису. Добір військовослужбовців для комплектування військових комісаріатів, їх призначення на посади, проходження військової служби та звільнення з неї здійснюється відповідно до Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України. Призначення на посади та звільнення з посад військових комісарів та інших військовослужбовців військових комісаріатів здійснюється посадовими особами відповідно до номенклатури посад для призначення військовослужбовців. Військовий комісар призначає на посаду та звільняє з посади працівників військового комісаріату.
Згідно з пунктом 7 вищезазначеного Положення №389 обласні військові комісаріати є юридичними особами, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства. Інші військові комісаріати є відокремленими підрозділами відповідних обласних військових комісаріатів. Військові комісаріати мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.
Виходячи з вищевикладеного Шевченківський РВК є відокремленим підрозділом ІНФОРМАЦІЯ_2 та не має самостійного фінансового органу, а тому зобов'язати виплати грошову компенсацію позивачу, слід Запорізький ОВК.
Також, суд відхиляє доводи відповідача про допущений позивачем пропуск строку звернення із позовом до суду та вважає за необхідне зазначити наступне.
Частиною 1 статті 122 КАС України визначено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до ч.2 ст.122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
В даному випадку порядок надання додаткових відпусток та виплата компенсації за невикористані дні календарної відпустки не врегульовані спеціальним законодавством. Відтак, до вказаних правовідносин мають застосовуватись положення КЗпП України.
Частиною 2 ст. 233 КЗпП України передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
При цьому, що у рішеннях Конституційного Суду України від 15.10.2013 №8-рп/2013, №9-рп/2013, які стосуються офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, зазначено, що під заробітною платою, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем. У разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. Також, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Грошова компенсація за невикористані дні відпустки є одноразовою виплатою, яка, включається до фонду заробітної плати (додаткового), проте є виплатою за невідпрацьований час (пункт 2.2.12 Інструкції зі статистики заробітної плати), тобто має іншу правову природу - відноситься до разових платежів; не пов'язана з виконанням позивачем своїх службових обов'язків і має компенсаційний характер, пов'язаний, як правило, із фактом звільнення працівника.
Відтак, оскільки грошова компенсація за невикористані дні відпустки є складовою заробітної плати, то позивач має право в силу ч. 2 ст. 233 КЗпП України, на звернення до суду щодо її стягнення, без обмеження будь-яким строком.
Питання про розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 139 КАС України судом не вирішується, оскільки позивач згідно з пунктом 13 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільнений.
Керуючись статтями 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Шевченківського районного військового комісаріату м.Запоріжжя (вул. 8-го Березня, буд. 33, м. Запоріжжя, 69068, код ЄДРПОУ 098461164), до Запорізького обласного військового комісаріату ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ 07835529) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язати вчинити певні дії, - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Шевченківського районного військового комісаріату м.Запоріжжя щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017-2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16.08.2019.
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_3 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017-2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16.08.2019.
Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період з 17.08.2019 по 16.11.2020 за час затримки розрахунку при звільненні визначеного пропорційно від загальної суми, що підлягала виплаті 16.08.2019, сумі, що фактично виплачена 16.08.2019.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Відповідно до п.п. 15.5 п. 15 ч. 1 Перехідних положень КАС України рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення складено у повному обсязі та підписано 16.11.2020.
Суддя А.В. Сіпака