ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
16.11.2020Справа № 910/13210/20
Господарський суд міста Києва у складі судді Трофименко Т.Ю., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Вілекс"
до Державного підприємства Завод "Арсенал"
про стягнення 379 824,02 грн
Представники сторін: без повідомлення (виклику)
До Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Вілекс" до Державного підприємства Завод "Арсенал" про стягнення 379 824,02 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором поставки №305 від 06.06.2016.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.09.2020 № 910/13210/20 позовну заяву залишено без руху, надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
10.09.2020 через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від позивача надійшли документи на усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.09.2020 відкрито провадження по справі № 910/13210/20, справу вирішено розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання).
06.10.2020 через відділ діловодства суду від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи та винесення відповідного рішення на строк не менший ніж один місяць.
Розглянувши вказане клопотання, суд зазначив про відсутність передбачених законом підстав для його задоволення, оскільки справа № 910/13210/20 розглядається у порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, тобто, без проведення судових засідань, що унеможливлює відкладення розгляду справи, а тому ухвалою від 12.10.2020 у задоволенні зазначеного клопотання відповідача суд відмовив, з огляду на його невідповідність нормам Господарського процесуального кодексу України.
23.10.2020 від відповідача надійшла заява щодо надання відзиву на позовну заяву. В даній заяві відповідач зазначає, що має намір здійснити оплату за Договором поставки №305 від 06.06.2016.
Вимог про розгляд справи в судовому засіданні за участю представників сторін після винесення ухвали про відкриття провадження у справі до суду не надходило.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва установив таке.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.
Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. До зобов'язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов'язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який правочин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов'язань.
Судом встановлено, що 06.06.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ВІЛЕКС» (надалі позивач) та Державним підприємством завод «Арсенал» (надалі відповідач) було укладено договір поставки №305.
Відповідно до п.1.1 договору позивач зобов'язується в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, передати у власність відповідача товар (підшипники торгівельної мірки «NMB-Minebea»), а відповідач в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, прийняти та оплатити товар.
Найменування, одиниці виміру, ціна, кількість товару, строки (періоди) поставки вказуються в специфікаціях, які є невід'ємною частиною цього договору (п.1.2 договору).
В подальшому між сторонами біли підписані додаткова угода №1 від 22.12.207, додаткова угода №2 від 16.11.2018 та додаткова угода №3 від 16.11.2018.
Згідно Специфікації (додаток №6 до договору) сторони визначили найменування, вартість товару та строки поставки. Відповідно до даної Специфікації позивач повинен був поставити відповідачу в жовтні 2019 року товар.
На виконання умов даного договору позивач поставив відповідачу в жовтні 2018 року товар на суму 315 236,16 грн., що підтверджується видатковою накладною №777 від 16.10.2019 року.
Укладений між сторонами договір за своєю природою є договором поставки, а відтак - між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.
Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно з ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Поряд з цим, стаття 712 ЦК України регулює відносини, що виникають із договору поставки. Так, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.
Обставинами, які є предметом доказування у цій справі, є: 1) факт поставки устаткування позивачем відповідачу за видатковою накладною №196 від 14.07.2017 на виконання договору №11/10/2016 від 11.10.2016; 2) неналежне виконання відповідачем зобов'язання щодо оплати отриманого за зазначеною накладною товару, зокрема - порушення строків та порядку оплати.
Відповідно до ч.1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Обставина щодо поставки товару позивачем відповідачу на загальну суму 315 236,16 грн, за видатковою накладною №777 від 16.10.2019 на виконання договору поставки №305 від 06.06.2016 є доведеною (видаткова накладна № 777 від 16.10.2016 та довіреність №395 від 16.10.2019 в матеріалах справи) і відповідачем не спростовується.
Позивач зазначав, що в порушення умов договору №305 від 06.06.2016 відповідачем не було сплачено грошові кошти позивачу за поставлене обладнання в повному обсязі. Відповідач здійснив часткову оплату вартості отриманого товару в сумі 20 000 грн. та надав позивачу лист №376 від 22.05.2010 в якому відповідач визнає заборгованість в сумі 295 236,11 грн. та просить позивача надати йому відстрочку для сплати заборгованості до 01.09.2020.
Відповідно до Договору п.3.2 договору поставки оплата товару відповідачем здійснюється протягом 120 календарних днів з дати поставки товару наступним чином:
40% від суми поставленого товару протягом 30 днів з дати поставки товару;
30% від суми поставленого товару протягом 60 днів з дати поставки товару;
30% від суми поставленого товару протягом 120 днів з дати поставки товару.
Сторонами не заперечується факт оплати відповідачем 20 000 грн. в рахунок оплати поставленого позивачем товару відповідно до видаткової накладної №777 від 16.10.2019.
Судом встановлено, що станом на час подання позову та винесення рішення заборгованість за поставлений товар в сумі 295 236,16 грн. відповідач не сплатив.
Оцінивши подані позивачем докази в їх сукупності, господарський суд дійшов висновку, що заборгованість відповідача перед позивачем станом на день прийняття рішення становить 295 236,16 грн.
Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїс-Матеос проти Іспанії" від 23 червня 1993 р.).
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні "справедливого балансу" між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі "Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів").
У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
Відповідач доказів на спростування обставин повідомлених позивачем суду не надав.
З урахуванням викладеного позовні вимоги в частині стягнення основного боргу в сумі 295 236,16 грн обгрунтовані, а тому підлягають задоволенню.
Позивачем заявлені вимоги про стягнення з відповідача пені в сумі 37 954,64 грн., 20% річних в сумі 41 232,87 грн., інфляційні в сумі 5400,35 грн.
Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Як визначено абзацом 1 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Згідно з приписами статей 662, 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу; продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За змістом з ч. 2 ст. 217 ГК України одним з видів господарських санкцій є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (ч. 1 ст. 230 ГК України).
За приписами ч.1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.
Судом встановлено, що відповідальність у вигляді пені за порушення прострочення платежу, передбачена у пункті 5.4 Договору, відповідно до якого у випадку прострочення платежу понад строк згідно п. 3.2 цього договору, покупець сплачує продавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБ, що діяла у період, за який сплачується пеня, від простроченої суми за кожен день прострочення.
Таким чином, умовами Договору передбачено цивільно-правову (господарсько-правову) відповідальність за порушення умов Договору у вигляді сплати штрафних санкцій, зокрема, пені.
У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань (п. 1.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.13. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").
Як встановлено судом, відповідач оплату повинен був здійснити наступним чином:
40% від суми поставленого товару протягом 30 днів з дати поставки товару;
30% від суми поставленого товару протягом 60 днів з дати поставки товару;
30% від суми поставленого товару протягом 120 днів з дати поставки товару.
Зважаючи на обов'язок суду з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, суд дійшов висновку, що позивачем безпідставно здійснено нарахування заявлених до стягнення санкцій (пені) по 31.08.2020, оскільки за приписом частини шостої статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
З огляду на викладене, підлягає до задоволення розмір пені, нарахований на суму заборгованості 126 094, 46 грн. за період з 15.11.2019 по 03.01.2020 та 106 094, 46 грн. за період з 04.01.2020 по 15.05.2020 в сумі 13 190,55 грн. В іншій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.
За прострочення платежу в сумі 94 570, 85 грн. підлягає стягненню пеня за період з 16.12.2019 по 14.06.2020 в сумі 9894,91 грн. В іншій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.
За прострочення платежу в сумі 94 570,85 грн. підлягає стягненню пеня за період з 14.02.2020 по 13.08.2020 в сумі 7 741,37 грн. В іншій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.
З урахуванням викладеного, позовні вимоги в частині стягнення пені підлягають задоволенню частково в сумі 30 826,83 грн.
Стосовно позовних вимог щодо стягнення 20% річних за користування чужими коштами у розмірі 41 232,87 грн, суд враховує наступне.
Як унормовано приписами статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник , який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. (аналогічна правова позиція викладена у постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").
Відповідно до п. 5.6 сторона, яка прострочила виконання грошового зобов'язання зобов'язана сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та 20% відсотків річних за весь час прострочення.
Здійснивши перевірку наданого позивачем розрахунку 20% річних та інфляційних, суд дійшов висновку про те, що обґрунтованою та арифметично вірною є сума 20% річних в розмірі 41 232,87 грн., інфляційних в розмірі 5 400,35 грн., а тому позовні вимоги в даній частині підлягають задоволенню повністю.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Стаття 79 Господарського процесуального кодексу України визначає, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи, що відповідач не скористався правом на подання відзиву у визначений судом строк, не надав суду жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача основного боргу в сумі 295 236,16 грн., 30 826, 83 грн. пені, 5 400,35 грн. інфляційних та 41 232,87 грн. 20% річних.
В іншій частині позовних вимог суд відмовляє, зважаючи на встановлені у даному рішенні обставини.
Судовий збір згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 129, 232, 236-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Державного підприємства завод «АРСЕНАЛ» (01010, вул. Московська, 8, м. Київ, код ЄДРПОУ 14310520) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ВІЛЕКС» (76005, вул. Чорновола, 117 А, кв. 15, код ЄДРПОУ 13665899) заборгованість у розмірі 295 236 грн. 16 коп., пеню у розмірі 30 826 грн. 83 коп., інфляційні у розмірі 5 400 грн. 35 коп., 20% річних у розмірі 41 232 грн. 87 коп. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 5 590 грн. 25 коп.
3. В іншій частині позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 16.11.2020.
Суддя Т.Ю.Трофименко