вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"05" листопада 2020 р. Справа№ 910/5964/20
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Гаврилюка О.М.
суддів: Майданевича А.Г.
Суліма В.В.
секретар судового засідання - Нікітенко А.В.
за участю представників:
вільний слухач: ОСОБА_1 ; від позивача: не з'явились;
від відповідачів: 1. представник Васіна І.О.; 2. не з'явились;
розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінеф"
на рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2020
у справі № 910/5964/20 (суддя Гулевець О.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінеф"
до Держави України в особі Міністерства юстиції України
Державної казначейської служби України
про відшкодування збитків 2 068 582,44 грн.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Сінеф" (позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України та Державного казначейства України про стягнення 2 150 324,38 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач поніс збитки у зв'язку з незаконними діями уповноважених осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України щодо накладення арешту на майно позивача.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 у справі № 910/5964/20 у задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Сінеф" звернулось до апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 у справі № 910/5964/20 скасувати. Прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ТОВ "Сінеф" задовольнити та стягнути з Держави Україна в особі Міністерства юстиції на користь ТОВ "Сінеф" збитки в сумі 2 068 582,44 грн.
Підстави апеляційної скарги обґрунтовуються наступними доводами.
Скаржник вказує на те, що заявляючи про нікчемність попереднього договору, відповідач належним чином не обґрунтував існування в нього законного права або інтересу, які би порушувалися вказаним договором на момент його підписання. Відсутність нотаріального посвідчення договору не означає для сторін заборону його виконання або неможливість настання юридичних наслідків у майбутньому. Відповідачем також не було надано доказів відсутності намірів сторін попереднього договору щодо його виконання відповідно до зафіксованих умов. Натомість, невиконання попереднього договору було спричинено виключно незаконними діями посадових осіб відповідача.
На думку скаржника, господарський суд першої інстанції не взяв до уваги письмові докази - додаткові листи від сторін попереднього договору - якими було підтверджено як факт підписання договору, так і факт того, що сторони на час підписання вказаного документу діяли з власної волі, спільно, та для досягнення визначеної мети у законний спосіб.
Щодо твердження про невідповідність сум ринкової вартості, зазначених у висновку від 02.03.2017 (824 137 грн.) та від 17.01.2020 (826 200 грн.) сумі, яка бала зазначена у попередньому договорі від 27.03.2017 (1 876 800,00 грн.), позиція скаржника є наступною: згідно із ч. 1 ст. 632 ЦК України, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін; підвищення ціни договору над сумою оцінки майна не заборонено діючим законодавством; суттєва різниця між оціночною та ринковою вартістю даного конкретного об'єкту нерухомого майна відображає як змінність ринкових умов між часом оцінки та часом підписання угоди; відповідачем не надано жодних доказів - експертного висновку, рецензії на оцінку та ін. - того, що ринкова ціна об'єкту нерухомого майна, щодо якого було підписано попередній договір, не відповідала або не могла відповідати ціні, яка зафіксована у попередньому договорі.
На думку скаржника, судом першої інстанції безпідставно відхилено лист за вих. № 2544/1 від 10.05.2017 ПАТ "КБ "Глобус" про погодження умов залучення депозиту, який є письмових доказом досягнення угоди сторін про майбутній правочин, та, за своїм змістом та формою також є попереднім договором в розумінні норм ЦК України, назвавши цей лист припущенням, натомість вказаний письмовий доказ є свідченням реальної можливості отримання доходу від розпорядження грошовими коштами, який були б отримані скаржником за відсутності незаконних дій з боку посадових осіб Міністерства юстиції України.
Відповідно до витягу із протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.09.2020 справу № 910/5964/20 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Майданевич А.Г., Сулім В.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 14.09.2020 поновлено Товариству з обмеженою відповідальністю "Сінеф" пропущений строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінеф" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2020, зупинено дію рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 у справі № 910/5964/20 на час апеляційного розгляду та призначено справу № 910/5964/20 до розгляду у судовому засіданні 15.10.2020.
28.09.2020 від Міністерства юстиції України через відділ канцелярії суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено про те, що жодних дій, якими могли бути порушені права товариства в межах заявлених позовних вимог, не вчинялось, так само відсутні будь-які судові рішення, які б підтверджували протиправність дій/бездіяльності Міністерства юстиції України по відношенню до позивача. Фактично обґрунтування позивача про завдану шкоду зводяться до суб'єктивного обрахунку 3% річних та інфляційних втрат, порядок стягнення яких визначено статтею 625 ЦК України, натомість в даному випадку до спірних правовідносин положення статті 625 ЦК України не можуть бути застосовані, оскільки для застосування ст. 625 ЦК України необхідним критерієм є порушення грошового зобов'язання.
Також у відзиві на апеляційну скаргу Міністерство юстиції України вказує на те, що господарським судом першої інстанції надано належну оцінку тому, що вартість нерухомого майна у сумі 1 876 800,00 грн., яка зазначена у попередньому договорі від 27.03.2017, не доведена належними та допустимими, достовірними та достатніми доказами в розумінні вимог ст.ст. 76-79 ГПК України, оскільки така вартість визначена лише сторонами договору, без будь-яких підтверджуючих документів щодо здійснення розрахунку такої ціни нежитлових приміщень, обґрунтованості та реальності зазначеної суми станом на березень 2017р.
Наказом Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2020 № 521-В надано судді Гаврилюку О.М., який є головуючим суддею у даній справі, відпустку з 13.10.2020 по 15.10.2020.
Враховуючи викладене вище, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про призначення апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінеф" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 у справі № 910/5964/20 до розгляду на іншу дату.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.09.2020 призначено розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінеф" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 у справі № 910/5964/20 на 05.11.2020.
Представники позивача та другого відповідача у судове засідання 05.11.2020 не з'явились.
Згідно із ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Дослідивши матеріали справи, які містять докази повідомлення всіх учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору, враховуючи положення ч. 12 ст. 270 ГПК, судова колегія ухвалила розглядати апеляційну скаргу за відсутності представників позивача та другого відповідача.
Представник першого відповідача у судовому засіданні 05.11.2020 заперечив проти доводів апеляційної скарги, просив рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 у справі № 910/5964/20 залишити без змін, вимоги апеляційної скарги без задоволення, з підстав, викладених зокрема у відзиві на апеляційну скаргу.
Відповідно до ст. 269, ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, доводи відзиву на апеляційну скаргу, дослідивши надані до матеріалів справи докази в їх сукупності, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду встановила наступне.
Як вбачається із позовної заяви, Господарським судом міста Києва від 13.03.2014 у справі № 910/25631/13 прийнято рішення, яким позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" задоволені повністю та стягнуто солідарно з Приватного підприємства "Гєлан", Товариства з обмеженою відповідальністю "Стек-Комп'ютер", Товариства з обмеженою відповідальністю "Прогресив", Приватного підприємства "Ефективні технології продаж" та Товариства з обмеженою відповідальністю "ВаРос" на користь Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" заборгованості по поверненню кредитних коштів у розмірі 19 000 000,00 грн., заборгованість по сплаті процентів за користування кредитними коштами у розмірі 490 940,39 грн., пеню у розмірі 388 244,00 грн. та судовий збір у розмірі 73 080,00 грн., на виконання якого 04.04.2014 видано накази.
Старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Медведєвим О.В. винесено постанову від 20.06.2014 про відкриття виконавчого провадження ВП № 43070013 з примусового виконання наказу від 04.04.2014 № 910/25631/13.
В подальшому, у справі № 910/25631/13 ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.03.2017 задоволено заяву ТОВ "Сінеф", здійснено процесуальне правонаступництво та замінено стягувача у виконавчому провадженні за наказом Господарського суду міста Києва від 04.04.2014 із Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" на його процесуального правонаступника - Товариство з обмеженою відповідальністю "Сінеф".
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.04.2017 у справі № 910/25631/13 задоволено заяву ТОВ "Сінеф" про відмову від примусового виконання рішення Господарського суду міста Києва від 13.03.2014 (накази від 04.04.2014) та на підставі п. 1 ч. 1 ст. 39 Закону України "Про виконавче провадження" визнано відмову ТОВ "Сінеф" від примусового виконання судового рішення у справі № 910/25631/13.
12.05.2017 державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Медведєвим О.В. прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження № 43070013.
На думку позивача, всупереч вимогам ч. 1 ст. 40 Закону України "Про виконавче провадження" державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України при винесенні постанови про закінчення виконавчого провадження не було знято арешт з майна боржника, а також постанова про стягнення виконавчого збору № 43070013 була винесена в окреме провадження.
17.05.2017 до Господарського суду міста Києва ТОВ "Сінеф" було подано скаргу на дії державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.09.2017 у справі № 910/25631/13 ухвалу Господарського суду міста Києва від 30.06.2017 скасовано частково, скаргу ТОВ "Сінеф" на бездіяльність відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби України Міністерства юстиції України задоволено частково, визнано недійсним п. 3 постанови державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби України Міністерства юстиції України про закінчення виконавчого провадження від 12.05.2017 щодо винесення постанови про стягнення виконавчого збору від 12.05.2014 № 43070013 в окреме провадження; визнано незаконною бездіяльність відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби України Міністерства юстиції України щодо незняття арешту, накладеного на майно боржника; зобов'язано відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби України Міністерства юстиції України усунути допущені порушення та вчинити дії у відповідності до приписів Закону України "Про виконавче провадження", які передбачені при закінченні виконавчого провадження.
В подальшому, державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 53935150 про стягнення виконавчого збору за постановою № 43070013 та повторно накладено арешт на майно.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.04.2019 у справі № 826/13061/18 позовні вимоги ТОВ "Сінеф" задоволено частково, визнано бездіяльність начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Клименка Романа Васильовича щодо не розгляду клопотання ТОВ "Сінеф" про зняття арешту у виконавчому провадженні № 53935150 протиправною, зобов'язано начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Клименка Р.В. розглянути клопотання ТОВ "Сінеф" про зняття арешту у виконавчому провадженні № 53935150 з урахуванням висновків суду.
Позивач у позовній заяві вказує на те, що рішенням Окружного адміністративного суду м. Київ від 27.11.2019 у справі № 640/11594/19, яким позовні вимоги ТОВ "Сінеф" задоволено у повному обсязі, визнано протиправною відмову Міністерства юстиції України зняти арешт за заявою (клопотанням) ТОВ "Сінеф" та зобов'язано Міністерство юстиції України зняти арешт з нерухомого майна, розташованого за адресою місто Львів, вулиця Зелена 238, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна №77132446101.
Також, рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.10.2019 у справі № 640/15654/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24.12.2019, визнано протиправною бездіяльність Міністерства юстиції України в особі Департаменту Державної виконавчої служби щодо невиконання приписів абз. 4 ч. 3 ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження" під час розгляду скарги ТОВ "Сінеф" від 22.06.2019 та скасовано постанову про арешт майна боржника від 26.09.2017 у виконавчому провадженні № 53935150, в частині накладення арешту на нежитлове приміщення матеріального складу № 1 літера К-2, загальною площею 322,6 кв.м, що розташоване за адресою: м. Львів, вул. Зелена, 238 , реєстраційний номер 77132446101.
Зазначене рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.10.2019 у справі № 640/15654/19, як зазначає позивач, виконано та 28.12.2019 державним виконавцем знято арешт з майна.
Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, рішенні Європейського суду з прав людини Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, §77, від 25.07.2002, а також рішенні Європейського суду з прав людини Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§42 та 60, від 22.11.2007 встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини.
Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Таким чином, враховуючи, що рішенням Окружного адміністративного суду м. Київ від 27.11.2019 у справі № 640/11594/19, рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.10.2019 у справі № 640/15654/19, постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.09.2017 у справі № 910/25631/13 та постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.04.2019 у справі № 826/13061/18 було встановлено протиправність дій відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції у виконавчих провадженнях № 43070013 та № 53935150 відносно накладення арешту на нежитлове приміщення, загальною площею 322,6 кв.м, що розташоване за адресою: м. Львів, вул. Зелена, 238, реєстраційний номер 77132446101, а тому, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що такі обставини в силу ч. 4 ст. 75 ГПК України не підлягає доведенню при розгляді даної справи, а зазначені вище рішення свідчать про належну обґрунтованість тверджень позивача щодо наявності протиправної поведінки посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції, у зв'язку із чим, доводи першого відповідача щодо застосування положення ч. 7 ст. 75 ГПК України про не обов'язковість для господарського суду правової оцінки, яка надана судом певному факту при розгляді іншої справи, є безпідставним.
Як зазначає позивач, протягом всього періоду оскарження дій уповноважених осіб Департаменту державної виконавчої служби, позивач не міг здійснити продаж майна та був позбавлений можливості користуватися коштами від продажу нерухомого майна, тобто, у зв'язку з незаконними діями уповноважених осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, арешт з майна ТОВ "Сінеф" було знято 28.12.2019, замість 12.05.2017, що було підставою для відмови позивачу у державній реєстрації його прав на нерухоме майно, в результаті чого, позивач поніс збитки у розмірі 2 068 582,44 грн. (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог).
Так, позивач вважає, що внаслідок таких незаконних дій уповноважених осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, ТОФ "Сінеф" завдано збитки, які складають:
1. 93 840,00 грн. - майбутні витрати за послуги ріелтора;
2. 1 050 600,00 грн. - збитки від знецінення об'єкту;
3. 827 309,59 грн. - не отримані відсотки за депозит;
4. 31 203,59 грн. - 3% річних;
5. 65 629,26 грн. - інфляційні втрати.
Як вбачається із позовної заяви, предметом позову є стягнення збитків, завданої неправомірними діями державного виконавця щодо не зняття арешту на нежитлове приміщення матеріального складу № 1 літера К-2, загальною площею 322,6 кв.м, що розташоване за адресою: м. Львів, вул. Зелена, 238, реєстраційний номер 77132446101, іпотекодержателем якого є позивач.
Згідно із ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Статтею 20 ГК України передбачено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься відшкодування шкоди. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.
Статтею 56 Конституції України проголошено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Так, за змістом ч. 1-3 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв'язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком. Також деліктна відповідальність за загальним правилом настає за наявності вини заподіювача шкоди.
Відповідно до ч. 1 ст. 1166 цього Кодексу майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
На відміну від загальної норми статті 1166 ЦК України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправна поведінка, наявність шкоди, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина заподіювача шкоди), спеціальні норми статей 1173, 1174 цього Кодексу допускають можливість відшкодування шкоди незалежно від вини державних органів.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 923/574/17, від 18.06.2018 у справі № 904/1284/17.
Згідно із ст.ст. 1173, 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів та осіб.
Отже, необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох елементів цивільного правопорушення: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинного зв'язку між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих елементів має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.
Правову позицію стосовно застосування в аналогічних правовідносинах норм ст.ст. 1173, 1174 ЦК України наведено у постановах від 25.05.2016 Верховного Суду України у справі № 6-440цс16, від 22.06.2017 у справі № 6-501цс17, постановах Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 638/6301/14-ц та від 10.08.2018 у справі № 916/2507/16.
Враховуючи викладене, заперечення відповідачів щодо відсутності доказів на підтвердження наявності вини відповідача та відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин приписів ст.ст. 1173, 1174 ЦК України, є безпідставними.
Як вбачається із матеріалів справи, першим відповідачем, належними та допустимими доказами не спростовано протиправність поведінки посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції в межах виконавчих проваджень № 43070013 та № 53935150.
Щодо розміру збитків, як обов'язкової складової відшкодування шкоди, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає наступне.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 22 Цивільного кодексу України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Позивачем на підтвердження позовних вимог надані копії документів, а саме: Попереднього договору від 27.03.2017, укладеного між ТОВ "Варос" (продавець), ТОВ "Сінеф" (заставодержатель), ОСОБА_2 (покупець) та ФОП Мельник Л.М. (агентство нерухомості); листи, адресовані на запит позивача: вих. № 0610/1 від 10.06.2020 ФОП Карплюк А.В., № б/н від 10.06.2020 ФОП Мельник Л.М., №б/н від 18.06.2020 ТОВ "Варос", в яких сторони Попереднього договору від 27.03.2017 повідомили про дійсний намір укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна, яке знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Зелена, 238.
Так, як вбачається із матеріалів справи, зазначені позивачем збитки у розмірі 93 840,00 грн., які позивач просить стягнути на його користь, є вартістю оплати послуг Агентству нерухомості - ФОП Мельник Л.М. щодо пошуку покупця та організації заходів пов'язаних із оформленням відчуження нерухомого майна (п. 8 Попереднього договору від 27.03.2017), які позивач та ТОВ "Варос" зобов'язались солідарно оплатити протягом 10 днів з моменту укладення основного договору купівлі-продажу нерухомого майна, яке знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Зелена, 238.
Однак, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що зазначені грошові кошти у розмірі 93 840,00 грн. не є збитками в розумінні ст. 22 ЦК України та не мають причинного-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби України Міністерства юстиції України та зазначеними позивачем майбутніми витратами на оплату послуг Агентству нерухомості - ФОП Мельник Л.М.
Також позивач вказує на те, що він міг би отримати доходи, якщо б право позивача не було порушено (упущена вигода), які складаються з доходів розміщення на депозит в КБ "Глобус" у сумі 1 800 000,00 грн. від продажу об'єкту нерухомого майна на строк три роки та збитків у вигляді зменшення ринкової вартості вказаного об'єкта у суму у розмірі 1 050 600,00 грн.
Неодержаний дохід (упущена вигода) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб'єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Якщо ж кредитор не вжив достатніх заходів, щоб запобігти виникненню збитків чи зменшити їх, шкода з боржника не стягується.
Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов'язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення.
Також, при обрахуванні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум, або інших цінностей, якби права позивача не були порушені. Нічим не підтверджені розрахунки про можливі доходи до уваги братися не можуть. Розмір упущеної вигоди повинен визначатися з урахуванням часу, протягом якого тривали протиправні дії відповідача, розумних витрат на отримання доходів, які позивач поніс би, якби не відбулося порушення права.
Позивач, вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, повинен довести, що за звичайних обставин він мав реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу, при цьому, протиправні дії відповідача є причиною, а збитки, які виникли, - наслідком такої протиправної поведінки.
Згідно із усталеною практикою, саме на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. При цьому, важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони.
Відшкодуванню підлягають збитки, що стали безпосереднім, і що особливо важливо, невідворотним наслідком порушення боржником зобов'язання чи завдання шкоди. Такі збитки є прямими. Збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають прямого причинно-наслідкового зв'язку є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню.
Важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - наслідком такої протиправної поведінки.
Так, в підтвердження понесених збитків у вигляді зменшення ринкової вартості нерухомого майна, яке знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Зелена, 238, на суму у розмірі 1 050 600,00 грн., позивачем надано копію постанови головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про призначення експерта, суб'єкта оціночної діяльності-суб'єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні № 43070013, копію висновку суб'єкта оціночної діяльності - ТОВ "Українська експертна група" про вартість майна.
Як вбачається із матеріалів справи, ТОВ "Українська експертна група", яке призначено суб'єктом оціночної діяльності у виконавчому провадженні № 43070013 з примусового виконання наказу від 04.04.2014 у справі № 910/25631/13, а саме оцінювачем Антоновим В.О. (сертифікат оцінювача ФДМУ та УТО №1495 від 25.12.1999) надано висновок про вартість майна: загальною площею 322,6 кв.м., що розташоване за адресою: м. Львів, вул. Зелена, 238, яким встановлено, що ринкова вартість об'єкту оцінки станом на 27.10.2015 становить - 1 147 396,00 грн.
Також у матеріалах справи наявні копії висновків суб'єкта оціночної діяльності Приватного підприємства "Інвестиційно-Експертний Центр" про вартість майна, яким визначено, що ринкова вартість об'єкта оцінки, а саме: нежитлового приміщення матеріального складу № 1 літ. К-2 загальною площею 322,6 кв.м, що розташоване за адресою: м. Львів, вул. Зелена, 238 станом на 02.03.2017 становить - 824 137,00 грн., а станом на 17.01.2020 становить - 826 200,00 грн.
Також позивачем надано копію договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 18.02.2020, укладеного між позивачем, як продавцем, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , як покупцями, відповідно до якого, позивач зобов'язався передати у власність покупців нежитлове приміщення матеріального складу АДРЕСА_1, а покупці зобов'язалися прийняти у рівних частинах і сплатити за нього обговорену грошову суму, а відповідно до п. 3 договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, продаж вчиняється за домовленістю сторін за 826 200,00 грн.
Тобто, за доводами позивача, останній поніс збитки у сумі 1 050 000,00 грн., яка є різницею між ціною продажу у розмірі 826 200,00 грн. та ціною, яка була зафіксована у Попередньому договору від 27.03.2017 у розмірі 1 876 800,00 грн.
Щодо Попереднього договору від 27.03.2017, який укладений між ТОВ "Варос", як продавцем, позивачем, як заставодержателем, ОСОБА_2 , як покупцем та ФОП Мельником Л.М., як агентством нерухомості, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що зазначений договір від 27.03.2017 суперечить вимогам законодавства, тому не приймається як належний та достовірний доказ у справі, враховуючи наступне.
Статтею 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч.1 ст. 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Згідно із ст. 182 ГК України за попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором. Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів. У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку. Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні. Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною 1 ст. 635 ЦК України передбачено, що попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.
Згідно із ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Натомість, попередній договір, укладений між сторонами в письмовій формі, нотаріально посвідченим не був, а відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Також колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що вартість нерухомого майна у сумі 1 876 800,00 грн., яка зазначена у Попередньому договорі від 27.03.2017, не доведена належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами в розумінні вимог ст. ст. 76-79 ГПК України, оскільки така вартість визначена лише сторонами договору, без будь-яких підтверджуючих документів щодо здійснення розрахунку такої ціни нежитлових приміщень, обґрунтованості та реальності зазначеної суми станом на березень 2017 рік. Також спростовується вартість спірних нежитлових приміщень у розмірі 1 876 800,00 грн. висновками суб'єкта оціночної діяльності Приватного підприємства "Інвестиційно-Експертний Центр" про вартість спірного нерухомого майна, з яких вбачається, що ринкова вартість нежитлових приміщень матеріального складу № 1 літ. К-2 загальною площею 322,6 кв.м, що розташоване за адресою: м. Львів, вул. Зелена, 238, станом на 02.03.2017 - 824 137,00 грн. та станом на 17.01.2020 - 826 200,00 грн., тобто підтверджується, що вартість спірного нерухомого майна у 2017 та 2020 роках є майже ідентичною.
Щодо наданих позивачем доказів, а саме постанови головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про призначення експерта, суб'єкта оціночної діяльності-суб'єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні № 43070013 та копії висновку суб'єкта оціночної діяльності - ТОВ "Українська експертна група" про вартість майна, апеляційний господарський суд вказує на те, що зазначеним висновком підтверджується ринкова вартість спірного нерухомого майна станом на 2015 рік, та не стосується визначеного позивачем спірного періоду у даній справі.
Враховуючи викладене, позивач, заявляючи вимогу про стягнення збитків у зв'язку зі зменшенням ціни нерухомого майна, не доведено розміру вартості нежитлового приміщення зазначеного у Попередньому договорі саме у розмірі 1 876 800,00 грн., натомість висновком суб'єкта оціночної діяльності Приватного підприємства "Інвестиційно-Експертний Центр" про вартість майна визначено, що ринкова вартість нежитлових приміщень матеріального складу № 1 літ. К-2 загальною площею 322,6 кв.м, що розташоване за адресою: м. Львів, вул. Зелена, 238 станом на 02.03.2017 становить 824 137,00 грн., а за доводами позивача, Попередній договір укладений в тому ж місяці та році - 27.03.2017, тобто, позивачем не доведено факту зменшення за період з 2017 по 2020 роки ринкової вартості спірних нежитлових приміщень, що в свою чергу свідчить про необґрунтованість та недоведеність позивачем своїх позовних вимог до відповідачів, у зв'язку із чим, підстави для задоволення позовних вимог про стягнення з першого відповідача збитків у розмірі 1 050 600,00 грн. на користь позивача - відсутні.
Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає правильним висновок господарського суду першої інстанції про те, що визначені позивачем збитки у розмірі 827 309,59 грн., які визначені відсотками за депозит, є грошовими коштами, які теоретично обґрунтовані позивачем як можливість отримати дохід, однак, такі збитки не мають прямого причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою першого відповідача та можливим доходом позивача.
Також не підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 31 203,59 грн. та інфляційних втрат у розмірі 65 629,26 грн., враховуючи наступне.
Відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Натомість, виходячи із аналізу положень статей 1166 та 1173 ЦК України, покладення на особу передбаченої статтею 1173 ЦК України відповідальності, яка застосовується в деліктних правовідносинах, виключає одночасне застосування норм матеріального права, які передбачають відповідальність за порушення договірних зобов'язань, зокрема, статті 625 ЦК України.
Обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає, зокрема, у випадку відшкодування збитків та шкоди, оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав, тобто, дія частини другої статті 625 ЦК України не поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку із відшкодуванням шкоди як деліктного зобов'язання.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.07.2018 у справі № 910/13314/17.
Відповідно до ч. 2 ст. 25 Бюджетного кодексу України відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.
Згідно із п. 2 ч. 9 Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України до законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету та відшкодування збитків, завданих бюджету відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) за рахунок коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) в межах бюджетних призначень за рішенням суду у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 43 Бюджетного кодексу України визначено, що при виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Казначейство України забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України
Згідно із правовою позицією, викладеною у постанові Вищого господарського суду України у справі № 67/157-10 від 25.05.2011, заперечення другого відповідача про відсутність підстав покладення відповідальності на Державну казначейську службу України за шкоду, завдану позивачу діями інших суб'єктів, оскільки другий відповідач не вступав в жодні правовідносини з позивачем та відповідно не може нести відповідальність за шкоду, яка завдана позивачу діями інших суб'єктів, є безпідставним, оскільки відшкодування шкоди в даній справі може здійснюватись лише за рахунок державного бюджету, враховуючи те, що Конституційний суд України в своєму рішенні № 12-рп/2001 від 03.10.2001 у справі № 1-36/2001 зазначив, що не допускається відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади за рахунок коштів, що виділяються на утримання органів державної влади.
Таким чином, управління коштами Державного бюджету України входить до компетенції Державної казначейської служби України та здійснюється Казначейством зокрема через свої територіальні органи, а механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначений Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845, а саме: п.п. 35, 36 Порядку передбачено випадки безспірного списання коштів державного бюджету органами казначейства для відшкодування шкоди, заподіяної юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.
Відповідно до п.п. 1, 9 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 № 215, Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів. Казначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
Тобто, управління наявними коштами Державного бюджету України, зокрема, безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду входить до компетенції Державної казначейської служби України, а у справах за позовами фізичних і юридичних осіб про відшкодування шкоди, заподіяної, рішеннями, діями (бездіяльністю) виконавчої служби, відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державної казначейської служби України.
Враховуючи викладене, хоча матеріалами справи і підтверджується протиправність дій уповноважених осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України щодо не зняття арешту з майна позивача, однак, позивачем не доведено належними та допустимими доказами в розумінні ст.ст. 76-79 ГПК України, розмір зменшення вартості спірного нерухомого майна та наявність причинно-наслідкового зв'язку між діями органів держави (у даному випадку відповідачів) та збитками позивача у вигляді майбутніх витрат за послуги ріелтора, збитків від знецінення об'єкту та не отримані відсотки за депозит, у зв'язку із чим колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком господарського суду про те, що позовні вимоги про стягнення з Держави Україна в особі Міністерства юстиції України на користь ТОВ "Сінеф" (позивача) суми збитків у розмірі 2 150 324,38 грн., є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Колегія суддів апеляційного господарського суду не погоджується із доводами апеляційної скарги, враховуючи викладене та наступне.
Відповідно до ст.ст. 73, 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що скаржником зроблено не було.
З огляду на вищевикладене, правові підстави для скасування рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 у справі № 910/5964/20 та для задоволення апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінеф", відсутні.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Скаржником у апеляційній скарзі не наведено порушень норм процесуального права, передбачених ч. 3 ст. 277 ГПК України, що є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.
Твердження апеляційної скарги не спростовують висновків, викладених у рішенні Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 у справі № 910/5964/20.
Скаржником, на підтвердження доводів щодо неправильного застосування норм процесуального та матеріального права, не наведено обставин, які б свідчили про наявність таких порушень.
Отже, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, скаржник не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 74, 76-79 ГПК України.
За встановлених обставин, на думку колегії суддів, висновок місцевого суду про відсутність правових підстав для задоволення позову, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи апеляційної скарги його не спростовують.
З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування рішення місцевого суду не вбачається.
Зважаючи на відмову у задоволенні апеляційної скарги судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на заявника апеляційної скарги - Товариство з обмеженою відповідальністю "Сінеф", згідно із ст. 129 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 124, 129-1 Конституції України, ст.ст. 8, 11, 74, 129, 240, 267-270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сінеф" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 у справі № 910/5964/20 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.07.2020 у справі № 910/5964/20 залишити без змін.
3. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Сінеф".
4. Справу № 910/5964/20 повернути до Господарського суду міста Києва.
Повний текст постанови складено 16.11.2020.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням приписів п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя О.М. Гаврилюк
Судді А.Г. Майданевич
В.В. Сулім