12 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 460/686/19
адміністративне провадження № К/9901/2594/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Білоуса О.В.,
суддів - Блажівської Н.Є., Желтобрюх І.Л.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної установи "Катеринівська виправна колонія (№46)" на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 липня 2019 року (головуючий суддя Дудар О.М.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 5 грудня 2019 року (головуючий суддя Кухтей Р.В., судді - Нос С.П., Обрізко І.М.) у справі за адміністративним позовом Державної установи «Катеринівська виправна колонія (№46)» до Головного управління ДФС у Рівненській області про визнання протиправними та скасування рішень, вимоги про сплату боргу,
У березні 2019 року Державна установа «Катеринівська виправна колонія (№46)» (далі - ДУ «Катеринівська ВК (№46)») звернулася до суду з позовом до Головного управління ДФС у Рівненській області (далі - ГУ ДФС у Рівненській області), в якому просила визнати протиправними дії ГУ ДФС у Рівненській області щодо прийняття рішень про застосування штрафних санкцій та вимоги; визнати протиправними та скасувати: рішення від 16 січня 2019 року №0000081305, яким застосовано штрафні санкції за неподання, несвоєчасне подання, подання не за встановленою формою звітності, передбаченої Законом України від 8 липня 2010 року №2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон №2464-VI) у розмірі 170 грн, рішення від 16 січня 2019 року №0000071305, яким застосовано штрафні санкції за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - Єдиний внесок) у сумі 431991,47 грн; вимогу про сплату боргу (недоїмки) з Єдиного внеску від 16 січня 2019 року № Ю-04 у сумі 891339,53 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що не є роботодавцем в розумінні пункту 1 частини першої статті 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", так само, як засуджені до позбавлення волі, не є найманими працівниками. Згідно ж з нормами вказаного Закону зобов'язаною особою щодо сплати єдиного внеску є роботодавець, а базою нарахування єдиного внеску - заробітна плата, яка виплачується відповідно до норм трудового законодавства. Законодавством, що діяло у зазначений період, не були встановлені механізм та спосіб залучення засуджених до оплачуваної праці на підприємствах кримінально-виконавчої служби та/або на інших об'єктах, а також порядок нарахування єдиного внеску на заробітну плату засуджених, а роз'яснення контролюючих органів з цих питань мали суперечливий зміст.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 10 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 5 грудня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій, ДУ «Катеринівська ВК (№46)» звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просила рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на підставі наказу ГУ ДФС у Рівненській області від 10 грудня 2018 року №3040 та направлення від 10 грудня 2018 року №4418/17-00-13-05, відповідно до статті 20 розділу І, підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпунктів 78.1.1, 78.1.13 пункту 78.1 статті 78, пункту 81.1 статті 81, пункту 82.2 статті 82 глави 8 Податкового кодексу України (далі - ПК України), відповідачем була проведена документальна позапланова виїзна перевірка ДУ «Катеринівська виправна колонія (№46)» з питання дотримання законодавства щодо правильності обчислення, повноти та своєчасності сплати податку на доходи фізичних осіб та військового збору за період з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2018 року, правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період з 1 січня 2011 року по 30 вересня 2018 року, за результатами якої 27 грудня 2018 року складено акт №2800/17-00-13-05/08564363.
Згідно висновків Акта перевірки, позивачем порушено:
1) пункт 51.1 статті 51 глави 2, підпункт «б» пункту 176.2 статті 176 розділу IV ПК України, розділу III «Порядку заповнення та подання податковими агентами податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку і сум утриманого з них податку», затвердженого у новій редакції наказом Міністерства фінансів України (далі - МФ України) від 13 січня 2015 року №4, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30 січня 2015 року №111/26556, а саме: подання не в повному обсязі, з недостовірними відомостями та з помилками податкових розрахунків за формою 1-ДФ за 4 квартал 2015 року, 1-4 квартали 2016 року, 1-4 квартали 2017 року, 1-3 квартали 2018 року;
2) підпункти 14.1.180, 14.1.156, 14.1.175 пункту 14.1 статті 14, пункт 31.1 статті 31, пункт 54.2 статті 54, абзац 2 пункту 57.1 статті 57, підпункт 168.1.1 пункту 168.1 статті 168, пункт 171.1 статті 171 та підпункт «а» пункту 176.2 статті 176 ПК України, а саме: несплата (неперерахування) до бюджету податковим агентом сум належного до сплати ПДФО до або під час виплати доходу, у випадку коли виплата доходу на користь платників податків передувала сплаті податку; неподання платіжних доручень на сплату ПДФО податковим агентом до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків;
3) пункти 1.1, 1.2, 1.3, 1.4, 1.5, 1.6, пункт 16-1 підрозділу 10 Розділу XX ПК України, а саме: несплата (неперерахування) до бюджету податковим агентом сум належного до сплати військового збору із засуджених до або під час виплати доходу, у випадку коли виплата доходу на користь платників податків передувала сплаті податку; неподання платіжних доручень на сплату військового збору із засуджених податковим агентом до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків;
4) пункт 1 частини першої статті 4, пункт 1 частини другої статті 6, пункти 1, 4 статті 7, частину п'яту статті 8 Закону №2464-VI у період з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2018 року ДУ «Катеринівська ВП (№46)» занижено суму нарахованого єдиного внеску на 891339,53 грн за рахунок не включення до бази нарахування єдиного внеску заробітної плати засуджених;
5) пункт 4 частини 2 статті 6 Закону №2464-VI та пункт 1 розділу ІІІ Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування із змінами і доповненнями, затвердженого наказом МФ України від 14 квітня 2015 року №435, в результаті чого подано звіт за серпень 2018 року з порушенням термінів подачі (термін подачі 20 вересня 2018 року, звіт подано 28 вересня 2018 року).
На підставі Акта перевірки ГУ ДФС у Рівненській області від 16 січня 2019 року прийнято: рішення №0000081305, яким застосовано штрафні санкції за неподання, несвоєчасне подання, подання не за встановленою формою звітності, передбаченої Законом №2464-VI у розмірі 170 грн, рішення №0000071305, яким застосовано штрафні санкції за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску у сумі 431991,47 грн; вимогу про сплату боргу (недоїмки) з Єдиного внеску № Ю-04 у сумі 891339,53 грн.
Не погоджуючись із зазначеними рішеннями про застосування штрафних санкцій та вимогою, прийнятими ГУ ДФС у Рівненській області 16 січня 2019 року, позивач звернувся до суду з цим позовом про визнання їх протиправними, та про їх скасування.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем було залучено до робіт з господарського обслуговування установи 1265 засуджених, яким щомісяця проводилися нарахування та виплата заробітної плати. Нарахування проводилися пропорційно відпрацьованому часу, заробітна плата перераховувалася на особистий рахунок засудженого. При цьому, суд зазначив, що норми податкового законодавства не встановлюють будь-яких особливостей оподаткування доходів фізичних осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі та отримують заробітну плату за виконану роботу, у зв'язку з чим, оподаткування таких доходів здійснюється у загальному порядку.
Зазначена позиція підтримана Восьмим апеляційним адміністративним судом, який за результатом апеляційного перегляду залишив рішення суду першої інстанції без змін.
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне.
Підпунктом 162.1.3 пункту 162.1 статті 162 ПК України визначено, що платниками податку на доходи фізичних осіб є податковий агент.
Відповідно до підпункту 14.1.180 пункту 14.1 статті 14 ПК України, податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб - юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ), самозайнята особа, представництво нерезидента - юридичної особи, інвестор (оператор) за угодою про розподіл продукції, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов'язані нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV цього Кодексу, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення його норм в порядку, передбаченому статтею 18 та розділом IV цього Кодексу.
Згідно підпункту 163.1.1 пункту 163.1 статті 163 вказаного Кодексу, об'єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід.
За приписами пункту 167.1 статті 167 ПК України ставка податку становить 18 відсотків бази оподаткування щодо доходів, нарахованих (виплачених, наданих) (крім випадків, визначених у пунктах 167.2 - 167.5 цієї статті) у тому числі, але не виключно у формі: заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв'язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами.
Підпунктом 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України визначено, що податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 176.2 статті 176 ПК України, особи, які відповідно до цього Кодексу мають статус податкових агентів, зобов'язані: а) своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок; б) подавати у строки, встановлені цим Кодексом для податкового кварталу, податковий розрахунок суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, а також суми утриманого з них податку до контролюючого органу за місцем свого розташування. Такий розрахунок подається лише у разі нарахування сум зазначених доходів платнику податку податковим агентом протягом звітного періоду. Запровадження інших форм звітності з зазначених питань не допускається.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати, повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені у Законі №2464-VI.
Згідно зі статтею 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI, єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
У пунктах 3 і 10 частини першої цієї статті розкрито поняття застрахованої особи як фізичної особи, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок, а страхувальників як роботодавців та інших осіб, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно із абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI, платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 частини першої статті 7 Закону №2464-VI, єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.
Частиною першою статті 8 цього Закону передбачено, що розмір єдиного внеску для кожної категорії платників, визначених цим Законом, та пропорції його розподілу за видами загальнообов'язкового державного соціального страхування встановлюються з урахуванням того, що вони повинні забезпечувати застрахованим особам страхові виплати і соціальні послуги, передбачені законодавством про загальнообов'язкове державне соціальне страхування; фінансування заходів, спрямованих на профілактику страхових випадків; створення резерву коштів для забезпечення страхових виплат та надання соціальних послуг застрахованим особам; покриття адміністративних витрат із забезпечення функціонування системи загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Отже, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для його нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 25 Закону №2464-VI, рішення, прийняті органами доходів і зборів та органами Пенсійного фонду з питань, що належать до їх компетенції відповідно до цього Закону, є обов'язковими до виконання платниками єдиного внеску, посадовими особами і застрахованими особами.
Положення цієї статті поширюються лише на тих платників, які відповідно до цього Закону зобов'язані нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
У разі виявлення своєчасно не сплачених сум страхових внесків платники єдиного внеску зобов'язані самостійно обчислити ці внески і сплатити їх з нарахуванням пені в порядку і розмірах, визначених цією статтею.
Суми недоїмки стягуються з нарахуванням пені та застосуванням штрафів.
Орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
За приписами пункту 7 частини одинадцятої статті 25 Закону №2464-VI, за неподання, несвоєчасне подання, подання не за встановленою формою звітності, передбаченої цим Законом, органом доходів і зборів здійснюється накладення штрафу в розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожне таке неподання, несвоєчасне подання або подання не за встановленою формою.
Відповідно до частини першої статті 118 Кримінально-виконавчого кодексу України (у редакції Закону від 7 вересня 2016 року №1492-VIII, втратив чинність з 28 серпня 2018 року), засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров'я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.
Адміністрація зобов'язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею. Праця засуджених до позбавлення волі регулюється законодавством про працю з особливостями, визначеними цим Кодексом.
Статтею 120 цього Кодексу встановлено, що праця осіб, засуджених до позбавлення волі, оплачується відповідно до її кількості і якості. Форми і системи оплати праці, норми праці та розцінки встановлюються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.
У виправних колоніях на особовий рахунок засуджених, які залучаються до суспільно корисної оплачуваної праці, зараховується незалежно від усіх відрахувань не менш як п'ятдесят відсотків нарахованого їм місячного заробітку (частина друга цієї статті).
Згідно із частиною першою статті 122 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені до позбавлення волі, залучені до суспільно корисної оплачуваної праці за строковим трудовим договором, підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання" від 3 липня 2018 року №2475-VIII, який набрав чинності з 28 серпня 2018 року, внесені зміни до статті 118 зазначеного Кодексу, зокрема частину першу викладено в такій редакції: "Засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою - підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг. Такі договори погоджуються адміністрацією колонії та повинні містити порядок їх виконання. Адміністрація зобов'язана створювати умови для праці засуджених за договорами цивільно-правового характеру та трудовими договорами."
На виконання вимог статей 60 - 62, 118 - 121 Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про оплату праці" та з метою визначення умов праці та заробітної плати засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби України наказом Міністерства юстиції України від 7 березня 2013 року №396/5, затверджено Інструкцію про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (далі - Інструкція №396/5).
Відповідно до пункту 1.2 цієї Інструкції засуджені залучаються до праці: у центрах трудової адаптації; у майстернях, підсобних господарствах установ та слідчих ізоляторів; на підприємствах установ виконання покарань; на підприємствах державної або інших форм власності за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції відповідно до укладених угод між установою, де відбуває покарання засуджений, та замовником; на роботах з господарського обслуговування установ та слідчих ізоляторів.
За приписами пункту 5.1 Інструкції №396/5, праця засуджених оплачується відповідно до її кількості і якості. Підприємства установ розраховують тарифні ставки, посадові оклади для диференціації оплати праці залежно від професії і кваліфікації засуджених, складності й умов виконуваних ними робіт. Заробітна плата, нарахована засудженим, за умови виконання ними норми виробітку (денної, тижневої, місячної) або тривалості робочого часу (у тому числі при залученні до робіт на підприємствах державної або інших форм власності) не може бути менше законодавчо встановленого мінімального розміру заробітної плати.
Отже, засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, їм гарантується виплата заробітної плати за виконану роботу, забезпечення умов охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що визначальним при вирішенні питання, чи повинна установа виконання покарання сплачувати єдиний внесок за залучених до суспільно корисної праці осіб, засуджених до позбавлення волі, є те, що відносини, які виникають у зв'язку з виконанням засудженими трудової функції, за своєю сутністю є трудовими. Виконання засудженими особами суспільно корисної оплачуваної праці гарантує цим особам право на загальнообов'язкове держане соціальне страхування, а установа виконання покарання, на яку згідно із законом покладено забезпечити організацію праці засуджених осіб, одночасно виступає їх страхувальником в загальнообов'язковому держаному соціальному страхуванні.
Судами першої та апеляційної інстанцій надано оцінку доказам у справі та зроблено обґрунтований висновок, що ці відносини за своєю сутністю і змістом є трудовими безвідносно до того, чи були дотримані встановлені трудовим законодавством вимоги щодо оформлення підстави для виникнення цих відносин.
Оцінка доказів у справі судами попередніх інстанцій відповідає правилам оцінки доказів, встановленим нормами статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України.
Верховний Суд у постановах від 3 березня 2020 року (справа №440/1512/19), від 17 березня 2020 року (справа №809/710/17), від 3 квітня 2020 року (справа №580/908/19) вже висловив позицію щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зробивши висновок, що особи, засуджені до позбавлення волі, є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак є зобов'язаною нарахувати, утримати та сплатити суми єдиного внеску із заробітної плати таких осіб.
Таким чином, з огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 липня 2019 року та постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 5 грудня 2019 року ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Усі доводи та їх обґрунтування викладені в касаційній скарзі не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, тому підстави для скасування ухвалених судових рішень та задоволення касаційної скарги відсутні.
Згідно з частиною першою статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Керуючись статтями 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,
Касаційну скаргу Головного управління ДФС у Рівненській області залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 липня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 5 грудня 2019 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О.В.Білоус
Судді Н.Є.Блажівська
І.Л.Желтобрюх