справа №619/89/19
провадження №6/619/126/20
Ухвала
13 листопада 2020 року
м. Дергачі
Суддя Дергачівського районного суду Харківської області Нечипоренко І.М., за участю секретаря судового засідання Носачової І.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Дергачі подання старшого державного виконавця Міжрайонного відділу ДВС по Дергачівському та Золочівському районах Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Шумейко К.В. про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.
Питання, що вирішується ухвалою суду.
Старший державний виконавець Міжрайонного відділу ДВС по Дергачівському та Золочівському районах Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Шумейко К.В. звернулася до суду з поданням, у якому просить вирішити питання стосовно звернення стягнення 1/2 частини квартири за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 50,60 кв.м, житловою площею 27,80 кв.м, яка в порядку спадкування належить ОСОБА_1 , але не зареєстрована в установленому Законам порядку, для примусового виконання за виконавчим листом №619/89/19, виданим Дергачівським районним судом Харківської області 19.02.2020 та за виконавчим листом №2010/2-550-11, виданим Дергачівським районним судом Харківської області. У обґрунтування подання зазначено, що на виконанні у відділі перебуває зведене виконавче провадження ЗВП № 61902110, яке включає в себе ВП№61335663 за виконавчим листом №619/89/19, виданим Дергачівським районним судом Харківської області 19.02.2020 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 три проценти річних в розмірі 13995,00грн, інфляційні витрати 62422,02 грн, а всього 76417,02 грн. за договором позики та ВП№61384165 за виконавчим листом №2010/2-550-11, виданим Дергачівським районним судом Харківської області 25.02.2020 про стягнення з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 в рівних частинах на користь ОСОБА_2 311580,00грн - суму боргу за договором позики, 1820,00грн - судові витрати, а всього - 313400,00грн. Державним виконавцем було відкрито виконавчі провадження та направлено сторонам виконавчого провадження ВП №61335663 за вих. №16325 та ВП №61384165 за вих. №17281. 23 грудня 2019 року Дергачівським районним судом винесено ухвалу у справі №2010/2- 550/11, якою допущено зміну сторони боржника виконавчого провадження з виконання виконавчого листа по справі №2010/550/2011 з ОСОБА_3 на його правонаступника - ОСОБА_1 . Згідно інформаційної довідки Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта за ОСОБА_3 зареєстровано 1/2 частина квартири за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер. Померлим ОСОБА_3 заповіт складено не було, у зв'язку з чим, право спадкування мають спадкоємці за законом. На момент смерті ОСОБА_3 його мати ОСОБА_1 прийняла спадщину, оскільки була зареєстрована та проживала з померлим за однією адресою. У силу ч. 1 ст. 1282 ЦК України стягнення можливо провести лише за рахунок майна отриманого у спадок та те, що боржник (спадкоємець) право власності на Ѕ частину квартири за указаною вище адресою не оформила, державний виконавець звертається до суду з даним поданням. Станом на теперішній час рішення боржником не виконується та остання не вживає заходів щодо виконання рішення за рахунок належного їй майна і доходів.
Дослідивши надані суду матеріали, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні подання, виходячи з такого.
У поданні державного виконавця зазначено, що на виконанні у Міжрайонному відділі ДВС по Дергачівському та Золочівському районах Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) перебуває зведене виконавче провадження ЗВП № 61902110, при цьому, відповідні докази суду не надано.
Як вбачається з постанови старшого державного виконавця Міжрайонного відділу ДВС по Дергачівському та Золочівському районах Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Шумейко К.В. від 25 лютого 2020 року відкрито виконавче провадження № 61335663 з виконання виконавчого листа № 619/89/19, виданого 19.02.2020 Дергачівським районним судом Харківської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 три проценти річних в розмірі 13995,00грн, інфляційні витрати 62422,02 грн, а всього 76417,02 грн. за договором позики (а.с. 18).
При цьому, дані про відправлення за номером 6230303358177, який міститься на квитанції, яка надана на підтвердження відправлення копії постанови про відкриття провадження (а.с. 17), у трекінгу Укрпошти відсутні.
Крім того, постановою старшого державного виконавця Міжрайонного відділу ДВС по Дергачівському та Золочівському районах Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Шумейко К.В. від 28 лютого 2020 року відкрито виконавче провадження №61384165 з виконання виконавчого листа № 2010/2-550/11, виданого 25.02.2020 Дергачівським районним судом Харківської області про стягнення з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 в рівних частинах на користь ОСОБА_2 311580,00грн - суму боргу за договором позики, 1820,00грн - судові витрати, а всього - 313400,00грн (а.с.13).
Суд зазначає, що дані про направлення сторонам копії зазначеної вище постанови відсутні.
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що свідчить копія свідоцтва про факт смерті від 10.07.2017 (а.с.23-26).
Згідно з ухвалою Дергачівського районного суду Харківської області від 23.12.2019 замінено сторону виконавчого провадження з виконання виконавчого листа по справі №2010/2-550/11 з ОСОБА_3 на ОСОБА_1 (а.с. 9-12).
За змістом статті 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є обов'язковість судового рішення.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Виконання судового рішення, відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26 червня 2013 року по справі № 1-7/2013, є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд справи судом.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Стаття 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий судовий розгляд та закріплює принцип верховенства права, на якому будується демократичне суспільство, і найважливішу роль судової системи в здійсненні правосуддя. Проте, право на справедливий суд було б позбавлено сенсу, якщо б допускало невиконання остаточних судових рішень, які набрали законної сили.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини невід'ємною частиною «права на суд» та фундаментальним аспектом верховенства права є принцип правової визначеності (певності), який включає дотримання принципу остаточності судового рішення.
У розумінні практики Європейського суду частина 1 статті 6 Конвенції передбачає не лише доступ до правосуддя і встановлення порядку судового розгляду, а й гарантує виконання судових рішень з метою запобігання заподіяння шкоди одній із сторін.
У справі «Півень проти України» ЄСПЛ констатував порушення статті 6 Конвенції та зазначив, що невиконання судового рішення не може буде виправдано недоліками законодавства, які унеможливлюють його виконання.
Частиною 1 статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цьогоЗакону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Права і обов'язки виконавця визначені у статті 18 Закону, де у ч. 1 зазначено, виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
За приписами Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
Порядок звернення стягнення на кошти та інше майно боржника визначено статтею 48 Закону, де у ч. 5 указаної норми зазначено, що, у разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення.
Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника.
Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем.
Згідно з вимогами статті 50 Закону звернення стягнення на об'єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому, в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому фактично проживає боржник.
У разі звернення стягнення на об'єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з'ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.
Після документального підтвердження належності боржнику на праві власності об'єкта нерухомого майна виконавець накладає на нього арешт та вносить відомості про такий арешт до відповідного реєстру у встановленому законодавством порядку. Про накладення арешту на об'єкт нерухомого майна, заставлене третім особам, виконавець невідкладно повідомляє таким особам.
У разі якщо право власності на нерухоме майно боржника не зареєстровано в установленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.
Відповідно до ч. 10 ст. 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.
Статтями 1216, 1218 ЦК України передбачено, що спадкування є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Чинне законодавство розмежовує поняття прийняття спадщини (глава 87 ЦК України «Здійснення права на спадкування») та оформлення спадщини (глава 89 ЦК України «Оформлення права на спадщину»).
Частинами 1 та 3 ст. 1268, ч. 1 ст. 1269, ч. 1 ст. 1270 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленогостаттею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК України).
Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).
Отже, спадкові права є майновим об'єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що хоча отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 1296 ЦК України є правом, а не обов'язком спадкоємця, однак відсутність у спадкоємця свідоцтва про право на спадщину не може бути перешкодою для проведення виконавчих дій щодо виконання судового рішення.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 серпня 2018 року (справа № 623/2000/15-к, провадження № 61-12242св18).
Застосування судом положень ч. 10 ст. 440 ЦПК України та ст. 50 Закону є крайнім заходом виконання судового рішення, який може бути застосований лише в тому випадку, коли виконавцем вичерпано всі можливі заходи, які передбачені законом щодо примусового виконання рішень за рахунок іншого майна боржника.
Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2018 року, справа № 2-592/09, провадження № 61-8383 св18; постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року (справа № 522/6400/15-ц, провадження № 61-19786св18).
Встановлені обставини свідчать, що звернення стягнення на житло, в якому проживає особа, є виключним заходом та може бути застосовано в останню чергу, що визначено ч.ч. 1, 3 ст. 50 Закону, з метою уникнення обмеження конституційних прав громадянина.
На підставі п. п. 3, 13 ч. 3 ст. 18 Закону виконавець під час здійснення виконавчого провадження, зокрема, з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну; має право звертатися до суду з поданням про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб.
Суд зазначає, що з указаним поданням державний виконавець звернувся не провівши належним чином перевірку майнового стану боржника, зокрема відсутні дані про наявність (відсутність) рахунків у банку, транспортних засобів, техніки, відсутні дані, що державний виконавець звертався з відповідними запитами до реєструючих органів, Пенсійного фонду України, ДФС України з метою встановлення майнового стану боржника, та відповідно отриманої інформації, а тому, державним виконавцем не доведено факт того, що у боржника на час звернення до суду, недостатньо грошових коштів або рухомого майна, за рахунок яких можна задовольнити вимоги стягувача, що в свою чергу підлягає обов'язковому доведенню, оскільки Законом України «Про виконавчепровадження» передбачено черговість звернення стягнення на майно боржника, відповідно до якої стягнення на нерухоме майно звертається у останню чергу.
Крім того, не надано, що державний виконавець звертався до суду з поданням про примусове проникнення до житла боржника з метою виявлення майна, на яке можна звернути стягнення, отже неможливо дійти висновку, що державним виконавцем вчинено в повному обсязі дії, спрямовані на виявлення коштів, рухомого майна боржника, на які можна звернути стягнення для погашення боргу.
Крім того, суду не надані докази про відсутність інших спадкоємців або наявності (відсутності) заповіту від імені померлого ОСОБА_3 .
Окрім викладеного, суд звертає увагу на те, що з матеріалів справи не вбачається, що боржник умисно ухиляється від виконання судового рішення, та що йому взагалі відомо про існуюче відкрите виконавче провадження.
Згідно вимог частини 1 статті 28 Закону України «Про виконавче провадження» копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження (далі - документи виконавчого провадження) доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур'єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев'ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.
Аналіз наведеної норми свідчить про те, що перед тим, як застосовувати засоби і способи примусу, виконавець повинен пересвідчитися, чи отримав боржник копію постанови про відкриття виконавчого провадження, яка має бути направлена на зазначену у виконавчому документі адресу боржника, та встановити факт отримання боржником копії цієї постанови.
Отже, у разі з'ясування факту неодержання боржником копії постанови про відкриття виконавчого провадження державний виконавець не вправі вчиняти виконавчі дії.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07 травня 2018 року (справа № 916/1605/15-г).
Під письмовим повідомленням слід розуміти не тільки направлення відповідних відомостей особам у письмовому вигляді, а й отримання цими особами відомостей, які мають бути їм повідомлені. Отже, за загальним змістом термін «повідомлення» включає в себе не тільки направлення відомостей, з якими особа має бути обізнаною, а й отримання цією особою зазначених відомостей.
Таким чином, належним доказом підтвердження надсилання постанови про відкриття виконавчого провадження є квитанція про відправлення та повідомлення про вручення рекомендованого листа.
Повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення, яким би підтверджувалось отримання боржником зазначених вище постанов державного виконавця, до суду не надано.
Також, матеріали справи не містять доказів направлення боржнику вимоги про явку до державного виконавця, та, відповідно, невиконання ним обов'язку, передбаченого пунктом 5 частини 5 статті 19 Закону України «Про виконавче провадження», згідно якого боржник зобов'язаний своєчасно з'являтися на вимогу виконавця.
Встановлені обставини дають підстави зробити висновок, що заява державного виконавця про звернення стягнення на майно боржника не підлягає задоволенню.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Керуючись ст.440 ЦПК України, суд
постановив:
Відмовити у задоволенні подання старшого державного виконавця Міжрайонного відділу ДВС по Дергачівському та Золочівському районах Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Шумейко К.В. про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.
Ухвала може бути оскаржена протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення до Харківського апеляційного суду через Дергачівський районний суд Харківської області відповідно до пп.15.5 п.15 Перехідних положень ЦПК України.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення. Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином.
Суддя І. М. Нечипоренко