13 листопада 2020 року Справа № 480/5696/20
Сумський окружний адміністративний суд у складі судді Гелети С.М., розглянувши у порядку спрощеного провадження без виклику осіб в письмовому порядку в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 ( далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом, в якому просить визнати протиправним та скасувати наказ управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 18.08.2020 № 70 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що оскаржуване рішення прийнято без урахування та дослідження усіх обставин, що мають значення для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач має об'єктивні побоювання за своє життя та здоров'я, зазначає, що від односельців почали надходити погрози вбивства у зв'язку із проходженням військової служби сина, який є громадянином України, тому підстав вважати її заяву очевидно необґрунтованою відсутні. Прийнятий відповідачем наказ №70 від 18.08.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вважає протиправним, у зв'язку із чим просить суд зобов'язати останнього, у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", розглянути заяву щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідач з позовними вимогами не погоджується, вважає їх безпідставними, з огляду на те, що перевіркою підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", в контексті надання позивачу додаткового захисту, через недоведеність фактів побоювання переслідування. Відповідач зазначає, що під час розгляду документів та проведення співбесіди із позивачем УДМС в Сумській області зроблено висновок, що твердження позивача щодо небажання повертатися до країни громадянської належності не є обґрунтованими побоювання стати жертвою переслідування за конвенційними ознаками чи зазнати серйозної шкоди, враховуючи неодноразовий незаконний перетин кордону, притягнення до адміністративної та кримінальної відповідальності, наявність рішення про заборону в'їзду на територію України, позивач свідомо використовує процедуру міжнародного захисту та звернулася до органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, для легалізації свого перебування на території України. З огляду на зазначене, на думку відповідача, підстави для задоволення позову відсутні.
Провадження у справі було відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без виклику осіб, ухвалою від 30.09.2020 відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи із викликом сторін.
Розглянувши подані сторонами заяви по суті справи та докази для їх обґрунтування, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, судом встановлено наступні обставини та факти.
Матеріалами справи підтверджується, що наказом УДМС України в Сумській області від 29.07.2020 № 63 заяву ОСОБА_1 від 29.07.2020 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято до розгляду (а.с. 30-38).
В заяві позивач в обґрунтування такої заяви, зокрема, зазначено, що всі рідні мешкають в Україні, син є громадянином України, проходив службу в зоні АТО з 30 квітня 2017 року по травень 2020 року. Також позивач зазначила, що бажає проживати на Батьківщині, де народилася, оскільки по національності є українкою (а.с.30-34).
Відповідачем було проведено 04.08.2020 співбесіду із позивачем, в результаті якої відповідачем було проведено аналіз тверджень заявниці, про складено відповідний протокол співбесіди. В процесі проведення співбесіди позивач повідомила, що вона є громадянкою Російської Федерації, ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженкою м. Охтирка, Сумська область, Україна; українкою за національністю, християнкою за віросповіданням, розлученою, має середнє технічну освіту. Постійне місце її проживання - АДРЕСА_1 , де вона по теперішній час прописана. На підтвердження своєї особи та громадянства позивач надала національний паспорт НОМЕР_1 , виданий 15.03.2018 року УМВС Росії по Орловській області, в якому підтверджено місце її народження та місце реєстрації.
Також під час співбесіди позивачка повідомила, що в 1992 році вона разом з чоловіком виїхали з території України до м. Вологда Російської Федерації, куди чоловік був направлений для проходження військової служби. Після народження дітей, позивач в 1997 році привезла на територію України спочатку свою доньку - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а через два роки сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , для того, щоб вони навчалися в школі, та залишила їх разом зі своєю матір'ю. Син та донька на день проведення співбесіди мешкають на території України та є її громадянами. Після розлучення з чоловіком у 2000 році, позивач легально перетнула кордон України та до 2009 року кожні три місяці виїжджала та в'їжджала на територію України. Як повідомила позивач на співбесіді, в 2009 році вона вперше нелегально перетнула державний кордон у Велико-Писарівському районі. Цього ж року її депортували та заборонили в'їзд на 1,5 року. В 2017 році було прийнято рішення про її примусове повернення з України з забороною в'їзду на територію України терміном 5 років, але територію України вона не покинула та в 2018 році постановою Зарічного районного суду м.Суми прийнято рішення про її примусове видворення. В 2018 року вона виїхала до Російської Федерації, де 12.04.2018 року оформила закордонний паспорт з метою подальшого легального перетину кордону України. Однак, через діюче рішення про заборону в'їзду працівники прикордонної служби не дозволи їй 23.04.2018 перетнути державний кордон України. В серпні 2018 року вона здійснила незаконний перетин кордону України та до квітня 2019 року мешкала в м. Охтирка, поки її не притягнули до адміністративної відповідальності та не зобов'язали примусово покинути територію України. Крім цього відповідачем було прийнято рішення про заборону в'їзду на територію України терміном на 10 років. Після повернення до Російської Федерації вона 6 місяців мешкала в м. Пенза у своїх знайомих та працювала в магазині продавцем. 30.08.2019 року, позивач здійснила черговий незаконний перетин державного кордону України та до жовтня 2019 року мешкала в м. Охтирка. 17.10.2019 року її було притягнуто до адміністративної відповідальності за порушення діючого міграційного законодавства, а 29.11.2019 - до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 332-2 КК України (нелегальний перетин державного кордону України), за що вона відбувала покарання в місцях позбавлення волі з 05.02.2020 по 05.06.2020. Після звільнення з місць позбавлення волі, вона 29.07.2020 звернулася до УДМС України в Сумській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Після проведення співбесіди, дослідження документів, відповідачем прийнято наказ від 18.08.2020 №70 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту». Таке рішення відповідач у відповідному висновку від 18.08.2020 мотивував тим, що під час співбесіди позивач не зазначала жодних обставин щодо підтверджували б обґрунтовані побоювання у разі повернення до країни громадянської належності стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року.
Суд погоджується із такими висновками відповідача, з огляду на наступне.
Як зазначено у п.45 Керівництва УВКБ ООН з процедур та критеріїв визначення статусу біженців відповідно до Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року, «особа, що подала клопотання про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому особисто вона побоюється стати жертвою переслідувань».
В даному випадку під час співбесіди позивач не повідомляла про наявність фактів переслідувань щодо неї на території країни громадянської належності за ознаками раси, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань. Про будь-які акти дискримінації на території Російської Федерації, які б були пов'язані з її національністю, як українки, вона теж не заявляла, що підтверджується протоколом співбесіди.
Посилання позивача в позові стосовно проходження її сином військової служби в зоні Антитерористичної операції в період часу з 30 квітня 2017 року по травень 2020 року, про що надано довідку від 20.08.2018 №1345д, видану командиром військової частини НОМЕР_2 молодшому сержанту ОСОБА_3 про те, що він у період з 10.08.2018 і на день видачі довідки брав участь у здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, судом не може бути визнано як беззаперечний доказ факту переслідування щодо неї на території країни громадянської належності, враховуючи наступне.
Єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) (умова визнання біженцем) або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/Ни та пункту 13 частини першої статті 1 Закону (умова визнання особою, яка потребує додаткового захисту). Притому, завдана особі шкода повинна бути досить серйозною - сягати рівня небезпеки самого існування особи або втрати неї свободи виключно з причин належності до певної раси, релігії, національності, соціальної групи та політичних переконань, як то визначено пунктом 51 Керівництва УВКБ ООН, або з причин, зазначених у Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/Еи.
Матеріалами справи підтверджується, що позивач не заявляла про факти її утисків, переслідування, дискримінації з боку влади Російської Федерації чи будь-якого насилля через проходження її сином, громадянином України, військової служби в зоні АТО. Така інформація відсутня і в заяві позивача від 29.07.2020 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято до розгляду, не зазначалася ОСОБА_1 і під час проведення співбесіди.
Крім того, суд зазначає, що в період проходження сином військової служби в зоні Антитерористичної операції в період часу з 30 квітня 2017 року по травень 2020 року позивач неодноразово незаконно перетинала державний кордон України.
Так, 14.08.2017 відповідачем було прийнято рішення №118 про примусове видворення з України ОСОБА_1 на підставі рішення Зарічного районного суду м.Суми від 22.02.2018 ОСОБА_1 було депортовано в Російську Федерацію. Як вбачається із рішення Зарічного районного суду м.Суми від 22.02.2018 по справі №591/947/18 ОСОБА_1 надавала пояснення суду, що порушення правил перебування в Україні відбулося у зв'язку із тим, що ОСОБА_1 не має коштів, для залишення території України самостійно. Після виконання судового рішення щодо примусового видворення з України, в серпні 2018 року ОСОБА_1 здійснила повторно незаконний перетин кордону України і відповідачем прийнято рішення про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження, прийнято рішення №43 від 10.04.2019 про примусове видворення з України ОСОБА_1 . На підставі рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 12.04.2019 ОСОБА_1 було депортовано в Російську Федерацію. Як вбачається із рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 12.04.2019 по справі №583/1578/19 ОСОБА_1 надавала пояснення суду, що порушення правил перебування в Україні відбулося у зв'язку із тим, що ОСОБА_1 не має коштів для залишення території України самостійно, приїхала до матері та сина, який мав приїхати з АТО у відпустку, міграційну картку вона втратила. Також судом було встановлено, що рішенням Управління Державної міграційної служби України в Сумській області №10 від 23.02.2018 року заборонено громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 в'їзд в України строком на 5 років, про що проставлено відповідна відмітка у паспорті Російської Федерації ОСОБА_1 (а.с.47зворотн.стор.). Також відповідачем прийнято рішення №38 від 12.04.2019 про заборону в'їзду в Україну строком на 10 років.
Після виконання судового рішення щодо примусового видворення з України, 30.08.2019 ОСОБА_1 втретє здійснила незаконний перетин кордону України, переховувалася тривалий час від уповноважених органів виконавчої влади України, що стало підставою для притягнення позивача до кримінальної відповідальності за незаконний перетин державного кордону України за ст.. 332-2 ч.1,69 КК України до 4 місяців арешту, у зв'язку із чим позивач відбула покарання з 05.02.2020 по 05.06.2020, що підтверджується відповідною довідкою (а.с.44)
Таким чином перебування сина ОСОБА_1 на військовій службі жодним чином не впливає на факт того, що позивач незаконно тричі перетинала державний кордон України, порушення перебування терміну перебування на території України позивач в судових засіданнях пояснювала відсутністю коштів для самостійного повернення до Російської Федерації. Про відсутність будь-яких реальних загроз для позивача на території країни громадянської належності свідчить і той факт, що за час перебування сина в зоні АТО, позивача два рази примусово повертали до Російської Федерації, про що зазначено вище, вона безперешкодно проживала певний час в Російській Федерації, після чого вона здійснювала черговий незаконний перетин кордону України.
Відповідно до статті 9 (1) Директиви 2011/95/ЕІІ від 13 грудня 2011р. «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту, для того, щоб розглядатися як акт переслідування у значенні Статті 1 (А) Женевської конвенції, акт повинен бути достатньо серйозним за своїм характером або повторюваністю, щоб являти собою грубе порушення основних прав людини.
Отже, повідомлені позивачем факти під час співбесіди жодним чином не може кваліфікуватись як акт переслідування у розумінні пунктів 51-53 Керівництва та статті 9 Директиви. У пункті 62 Керівництва вказано на відмінності між поняттям біженець та мігрант, згідно якого мігрант - «это лицо, которое по причинам, отличающимся от содержащихся в определении, добровольно покидает свою страну, чтобы поселится в другом месте. Он может быть движим желанием перемен или приключений, семейными или иными причинами личного характера. Если лицо переезжает исключительно по экономическим соображениям, то оно является экономическим мигрантом, а не беженцем».
У відкритих джерелах інформації по країні походження не повідомляється про факти переслідування громадян Російської Федерації, родичі яких є громадянами України та офіційно проходять службу в зоні АТО в лавах Збройних Сил України.
ОСОБА_1 під час співбесіди не повідомляла про побоювання за своє життя чи свободу в разі повернення до країни громадянської належності, а лише заявляє про небажання це робити, оскільки у неї не має куди повертатися.
Стосовно посилання представника позивача в позові про те, що останнім часом ОСОБА_1 проживала в Російські Федерації в с.Давидово Сердловського району Орловської області, суд зазначає, що матеріалами справи підтверджується, що з 05.02.2020 по 05.06.2020 позивач взагалі перебувала покарання в установах виконання кримінальних покарань та пробації на підставі вироку Великописарівського районного суду Сумської області від 18.12.2019 за ст. 332-2 ч. 1, ст. 69 КК України, що підтверджується довідкою про звільнення. Наданими до суду представником відповідача матеріалами справи про примусове видворення з України гр. Російської Федерації підтверджується, що ОСОБА_1 у період проходження військової служби сина в період з 2017 по 2019 роки неодноразово незаконно перетинала державний кордон України у зв'язку із тим, що позивачу заборонено в'їзд на територію України, що стало підставою для притягнення позивача як до адміністративної, так і до кримінальної відповідальності за незаконний перетин державного кордону. Крім того, у заяві від 29.07.2020 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підставою для такого звернення зазначено бажання проживати на території свого народження в Сумській області в м.Охтирка, про мету виїзду із Російської Федерації зазначила про бажання зустрічі із сином (а.с. 30-34).
Посилання в адміністративному позові на загальновідомі факти вбивства на території України гр. ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , суд вважає необґрунтованими та безпідставними, оскільки не стосуються обставин фактів неодноразового незаконного перетину державного кордону позивачем. Позивачем незаконний перетин кордону пов'язаний із наявністю рішень відповідача про заборону в'їду на територію України терміном на 5 та 10 років, про наявність яких позивач була обізнана. Таким чином посилання представника позивача у відповіді на відзив стосовно того, що рішення про заборону ОСОБА_1 в'їзду на територію України носять сумнівний характер, є припущеннями представника позивача, не підтверджені жодними доказами, рішення є чинними, не оскаржені, не скасовані в установленому порядку.
Крім того, є необґрунтованими посилання представника позивача в позові відносно того, що позивачу від односельців почали надходити погрози вбивства, враховуючи те, що такі обставини взагалі жодного разу не зазначалися позивачем ні в заяві, ні під час проведення співбесіди. Так, під час проведення співбесіди позивач 04.08.2020 підставою для перетину нелегально кордону зазначила, що перетин пов'язаний із тим, що для легального в'їзду треба було чекати багато часу, повідомила про неодноразові порушення порядку перетину державного кордону, метою для приїзду в Україну зазначила побачення із сином, небажання повернення в Російську Федерацію, відсутність місця проживання, але дані факти не свідчать про те, що причини до негайного виїзду з країни походження та до нелегального перетину кордону відбулися через загрозу її життю чи свободі.
Стосовно посилання представника позивача на те, що позивача не було забезпечено правовою допомогою під час проведення співбесіди, суд зазначає, що протоколом співбесіди зафіксовано, що позивач зазначила, що не має адвоката, якого б вона бажала залучити до співбесіди (а.с.104-107). Крім того, позивача було ознайомлено 29.07.2020 із правами та обов'язками, в т.ч. і щодо отримання правової допомоги, що підтверджується особистим підписом позивача (а.с.39-40).
Таким чином, враховуючи вищевикладене, матеріалами справи не підтверджується, що позивача має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження.
Директива Європарламенту та Ради ЄС 2011/95/Еи від 13 грудня 2011 року у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі:(а) смертна кара або приведення її у виконання; (Ь) катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання заявника в країні походження та (с) серйозна і індивідуальна загроза життю або особистості цивільних осіб з причин повального насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.
Отже, якщо повернення до країни походження вважається таким, що може порушувати статтю 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до країни походження, може вважатися такою, що потребує додаткового захисту. Як свідчить інформація по країні походження, на території Російської Федерації не відбуваються збройні конфлікти, які призводять до загальнопоширеного насильства, через що може існувати індивідуальна загроза життю заявниці в разі повернення до країни походження.
У даній справі не встановлено причинно-наслідкового зв'язку між наявністю певних порушень прав людини в Російській Федерації та особистою загрозою для життя чи здоров'я саме ОСОБА_1 . Матеріалами особової справи ОСОБА_1 не підтверджується загроза застосування до позивача смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в разі повернення до країни громадянської належності.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд погоджується із висновками відповідача, що під час дослідження документів позивача та наданих пояснень під час співбесіди, УДМС в Сумській області не було виявлено підстав вважати, що в разі повернення до Російської Федерації буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості заявниці та інші суттєві порушення прав людини або вона зіткнеться з серйозною та індивідуального загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Російської Федерації.
Згідно з ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах. Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 року №3671-VI. Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 вказаного Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п. 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У свою чергу, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (п. 4 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначені статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Так, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту регламентований статтею 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Відповідно до порядку попереднього розгляду заяв, визначеного ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1).
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч. 4).
Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.
З матеріалів справи судом встановлено, що відповідачем при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, поданої 29.07.2020, дотриманий порядок попереднього розгляду заяв, визначений ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Також з матеріалів справи судом встановлено, що у позивача відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зазначені позивачем в заяві умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не є тими умовами, за якими особа визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Крім того, докази переслідування позивача у країні його походження відсутні, позивачем не зазначалися, що зафіксовано у протоколі співбесіди позивача.
За наведених обставин суд погоджується з доводами відповідача про відсутність у позивача об'єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі в Російській Федерації, а звернення до органів Державної міграційної служби мало на меті лише легалізацію перебування на території України.
На підставі викладеного, оцінивши докази, які є у справі, суд дійшов висновку, що оскільки у позивача відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", то його заява вважається очевидно необґрунтованими, що в свою чергу стало підставою для прийняття відповідачем рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відтак, оскаржений наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 18.08.2020 №70, є правомірними, тому підстави для його скасування у суду відсутні.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч.1 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Беручи до уваги викладене, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення.
Керуючись ст.ст. 2, 5-9, 72, 74-77, 90, 139, 243-246, 250, 255, 295, 297 КАС України,
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про скасування наказу від 18.08.2020 № 70 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати розглянути питання щодо прийняття рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити повністю.
Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційні скарги до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подаються через Сумський окружний адміністративний суд.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено та підписано 13.11.2020.
Суддя С.М. Гелета