Справа № 454/2300/20
11 листопада 2020 року Сокальський районний суд Львівської області у складі:
головуючого - судді Фарина Л. Ю. ,
за участю секретаря Кочмар Н.-Г.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сокалі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням,
Позивач звернувся в суд з даним позовом та просить визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 .
Свої вимоги мотивують наступним.
Житловий будинок АДРЕСА_1 належить позивачу на праві власності.
В даному будинку зареєстрована, зокрема, ОСОБА_2 - колишня невістка, однак не проживає понад рік.
Відповідачка на даний час проживає з іншим чоловіком.
Вона не приймає участі в утриманні будинку, не надає жодної допомоги в обслуговуванні будинку. Добровільно знятися з реєстрації відповідач відмовляється.
Тому, він змушений звернутися до суду.
Позивач надав суду заяву, в якій зазначив, що позов підтримує та просять задовольнити.
Відповідач надала суду заяву, в якій зазначила, що позов не визнає та заперечує щодо задоволення позовних вимог, оскільки у будинку позивача є її майно.
На підставі ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Дослідивши докази по справі, суд дійшов наступних висновків.
З дослідженого реєстраційного посвідчення встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Боб'ятинською сільською радою 30.10.1990р.
Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 01.04.2020р. розірвано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
З досліджених актів складеного комісією виконавчого комітету Боб'ятинської сільської ради №116 від 16.03.2020р. та №297 від 21.07.2020р. встановлено, що відповідач ОСОБА_2 в належному позивачу будинку АДРЕСА_1 зареєстрована, однак фактично не проживає з лютого 2019 року.
Згідно положень ст.ст.12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду як джерело права.
В силу ст.9 Конституції України, Конвенція є частиною національного законодавства і закріплює мінімальні гарантії в галузі прав людини, які можуть бути розширені в національному законодавстві, яке в свою чергу в силу взятих на себе Україною зобов'язань не може суперечити положенням Конвенції (стаття 19 Закону України «Про міжнародні договори» від 29 червня 2004 року № 1906-ІV, стаття 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів).
Відповідно до ст.41 Конституції кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є не порушеним.
Згідно зі ст.317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною 1 ст.383 ЦК та ст.150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною 1 ст.156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника житлового будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються житловим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також ст.405 ЦК.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування житловим приміщенням у членів її сім'ї.
Відповідно до ч.4 ст.156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього кодексу, а саме - подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Статтею 391 ЦК України регламентовано, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.
Виходячи з аналізу ст.ст.383, 391, 405 ЦК та стст.150, 156 у поєднанні зі ст.64 ЖК УРСР слід дійти висновку, що положення ст.ст.383, 391 ЦК передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення ст.405 ЦК, стст.150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім'ї.
З наведених норм встановлено, що цивільне законодавство не передбачає права користування житлом за особами, які хоча правомірно вселилися у житло власника, але на час розгляду справи не є членами його сім'ї та не проживають у належному позивачу будинку, а тому, підстави подальшої реєстрації місця проживання відповідачів у належному позивачу будинку відсутні.
Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Відповідач вселився в будинок і набув право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом.
Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Судом встановлено, що позивач є власником будинку. Відповідач перебувала у зареєстрованому шлюбі з сином позивача з 09.11.2010р. по 01.04.2020 року. Відповідачка спільним побутом із позивачем не пов'язана, а тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.
Разом з тим, в ході розгляду справи, встановлено, що відповідач ОСОБА_2 проживає в АДРЕСА_2 , дану адресу вона сама зазначила у заяві про розгляд справи у її відсутності.
Крім того, тривала відсутність відповідачки свідчить про те, що вона має інше місце проживання, а її покликання про те, що у будинку позивача є її майно, як не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні.
Разом з цим, відповідач не скористалася своїм правом надати відзив на позовну заяву та не надала жодних доказів про те, що в будинку позивача знаходиться її майно.
При цьому згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зав'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зав'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Суд, оцінивши вимоги про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дійшов висновку, що виселення відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що відповідач має постійне місце проживання в АДРЕСА_2 .
Також, під час судового розгляду справи не встановлено підстав, передбачених ст.71 ЖК України щодо збереження за відповідачкою ОСОБА_2 права на користування житловим будинком, який належить на праві приватної власності позивачу.
Таким чином, позивач, як власник майна, має право вимагати усунення перешкод у користуванні своїм жилим приміщенням, оскільки відповідач безпідставно не проживає за місцем реєстрації понад один рік.
Керуючись ст.ст. 12, 81, 263-265 ЦПК України, суд
Позов задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .
Рішення може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Львівського апеляційного суду.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні скарги подаються учасниками справи через Сокальський районний суд Львівської області.
Відомості, які зазначаються в рішенні суду відповідно до п.4) ч.5 ст.265 ЦПК України та не проголошуються, відповідно до ч.2 ст.268 ЦПК України.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_2 .
Головуючий: Л. Ю. Фарина