Справа № 320/4563/20
12 листопада 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Бужак Н. П.
Суддів: Костюк Л.О., Кобаля М.І.
За участю секретаря: Кондрат Л.Г.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради Київської області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 03 липня 2020 року, суддя Балаклицький А.І., у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради Київської області про визнання протиправною відмову та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради Київської області, в якому просив:
- визнати протиправною відмову Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради Київської області у встановленні ОСОБА_1 статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідчення;
- зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради Київської області встановити ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати відповідне посвідчення.
Позовні вимоги обґрунтувано тим, що у період з 02.03.1987 року по 17.03.1987 року позивач приймав безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у складі невоєнізованого формування служби Цивільної оборони Київського обласного виробничого об'єднання теплових мереж "Київтеплокомуненерго" та був залучений до виконання заходів Цивільної оборони, що підтверджується наказом, маршрутним листом, посвідченням про відрядження та довідкою.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 03 липня 2020 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційну скаргу подано на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_1 , виданим Ірпінським МВ ГУ МВС України в Київській області 10.09.1997 року, зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_2 , виданого Київською обласною державною адміністрацією 09.02.1993 року, ОСОБА_1 є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році Категорія 2.
Згідно довідки до акта огляду МСЕК серії АВ №0092580, позивачу з 28.02.2020 року встановлено першу підгрупу інвалідності довічно, причина інвалідності - захворювання, пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Відповідно до довідки про результати визначення ступеню втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги №0092580, ступінь втрати професійної працездатності позивача у відсотках з 28.02.2020 року становить 100%.
З експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної комісії МОЗ та МНС України по встановленню причинного зв'язку хвороб, що привели до інвалідності та смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС від 03.02.2020 року №8308 вбачається, що захворювання позивача пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Матеріали справи свідчать, що позивач у 1987 році працював в Київському обласному виробничому об'єднанні теплових мереж "Київтеплокомуненерго" на посаді слюсаря.
Згідно наказу Київського обласного виробничого об'єднання теплових мереж "Київтеплокомуненерго" від 02.03.1987 року №37-К ОСОБА_1 відряджено в Чорнобиль строком на 16 днів з 02 по 17 березня 1987 року.
Відповідно до маршрутного листа та посвідчення про відрядження позивач у період з 02.03.1987 року по 17.03.1987 року приймав участь в роботах по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Згідно довідки Комунального підприємства Київської обласної ради "Київська регіональна комунальна компанія" від 11.05.2020 року №4, позивач дійсно працював в Київському обласному виробничому об'єднанні теплових мереж "Київтеплокомуненерго" та приймав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС з 02.03.1987 року по 17.03.1987 року у складі формувань цивільної оборони.
У травні 2020 року позивач звернувся до Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради Київської області із заявою про встановлення йому статусу інваліда війни та видачі посвідчення інваліда війни.
Листом від 22.05.2020 року №2472 відповідачем було відмовлено позивачу у встановленні статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення, посилаючись на недостатність наданих документів. Зокрема, вказана відмова мотивована тим, що згідно наданих документів підстав для встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до пункту 9 статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" немає.
У вказаному листі відповідач зазначив, що відповідно до пункту 9 статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" до інвалідів війни належать особи, залучені до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Особам, залученим до складу формувань Цивільної оборони, статус інваліда війни встановлюється на підставі документів, які повинні містити інформацію про розпорядчий документ по лінії Цивільної оборони щодо залучення підприємств, установ (наказ чи розпорядження) до вказаного формування та розпорядчий документ по підприємству, установі про залучення осіб до складу вказаного формування, усі відомості про роботу, які виконував громадянин під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, а також довідки МСЕК про групу та причину захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Відповідач у листі відмітив, що у наданій позивачем довідки МСЕК про групу та причину інвалідності серія АВ №0092580 зазначено, що захворювання пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. На думку відповідача, таке формулювання не містить даних щодо захворювання, одержаного під час виконання обов'язків військової служби, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Вважаючи дії відповідача щодо відмови у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідчення протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
В силу вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Правовий статус ветеранів війни, гарантії щодо створення належних умов для їх життєзабезпечення визначено у Законі України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 року №3551-XII (далі по тексту - Закон №3551-XII).
Відповідно до статті 4 Закону № 3551-XII ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Перелік осіб, які належать до інвалідів війни, визначений у статті 7 Закону № 3551-XII.
Так, п. 9 ч.2 статті 7 Закону №3551-XII передбачено, що до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
У свою чергу, умовами для набуття статусу інваліда війни з підстав, встановлених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ, є:
1) настання інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;
2) участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони (далі по тексту - ЦО).
Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991р. №796-XII (далі по тексту - Закон № 796-ХІІ) учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.
Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим постановою КПРС і Ради Міністрів СРСР від 18 березня 1976 року №1111, та Положенням про невоєнізовані формування ЦО СРСР, затвердженим наказом начальника ІДО СРСР від 06 червня 1975 року №90, було передбачено, що формування ЦО, в тому числі і невоєнізовані, створювались для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж, та їх наслідків, а також при ліквідації аварій, катастроф, стихійних сил, великих пожеж, та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення.
Однак, крім формувань ЦО, у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брали участь інші формування, які створювались в іншому порядку ніж невоєнізовані формування цивільної оборони та направлялись у райони виконання робіт згідно з розпорядженням керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств.
Згодом, ч .2 ст. 7 Закону №3551-XII було доповнено пунктом 9 згідно із Законом №1770-IV від 15.06.2004 року.
В пояснювальній записці до проекту Закону від 15.06.2004 року №1770-IV зазначено наступне:
«З перших днів аварії на Чорнобильській АЕС 1300 осіб, залучених до мобільних загонів спецзахисту формувань Цивільної оборони Чернігівської, Житомирської та Київської областей, виконували роботи у 30-тикілометровій зоні найвищого радіоактивного забруднення. На той час загони Цивільної оборони знаходилися в структурі Міністерства оборони колишнього Союзу РСР, діяли за його статутом та підпорядковувалися військовому командуванню.
Перелік робіт, які провадились цими загонами, включає: проведення радіаційної розвідки, гасіння пожеж на забруднених радіонуклідами торфовищах, дезактивацію доріг, жилих та адміністративних будинків, спецобробку техніки на пунктах дезактивації, доставку дезактиваційних речовин та інші. Роботи провадились у складі військових формувань. Є усі архівні документи на підтвердження цих фактів.
Проте при виконанні тих же робіт, що й особи мобілізовані військкоматами до інших військових формувань, інваліди з цієї малочисельної категорії ліквідаторів не прирівняні до інвалідів війни Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Пояснити це можна лише тим, що на час прийняття спільного наказу Міністерства праці та соціальної політики і Міністерства оборони України 1 грудня 1997 року про прирівняння інвалідів-ліквідаторів з числа призваних через військкомати до інвалідів війни загони Цивільної оборони вже були виведені зі складу Міністерства оборони і випали з поля зору законотворців.
За час, що пройшов з дня Чорнобильської катастрофи, більше 130 бійців вже померли, близько 200 є інвалідами. Для цих двохсот ще живих інвалідів прирівняння у правах до їхніх товаришів, з якими вони пліч-о-пліч ліквідували наслідки жахливої катастрофи, було б актом відновлення справедливості, хоч і запізнілим.
Враховуючи не чисельність цієї категорії інвалідів, а також вимоги Бюджетного кодексу України, витрати на зазначені пільги пропонується включити до видатків Державного бюджету України на 2004 рік та ввести в дію цей Закон з 1 січня 2004 року».
Отже, до категорії осіб, на яких поширюється дія вимог пункту 9 частини 2 статті 7 Закону №3551-XII законодавець мав на меті віднести близько 200 осіб, залучених до мобільних загонів спецзахисту формувань Цивільної оборони Чернігівської, Житомирської та Київської областей, які виконували роботи у 30-тикілометровій зоні найвищого радіоактивного забруднення, і отримали інвалідність.
Зокрема, перелік робіт, які провадились цими загонами, включав проведення радіаційної розвідки, гасіння пожеж на забруднених радіонуклідами торфовищах, дезактивацію доріг, жилих та адміністративних будинків, спецобробку техніки на пунктах дезактивації, доставку дезактиваційних речовин та інші. Роботи провадились у складі військових формувань, при цьому усі архівні документи на підтвердження цих фактів збереглись.
Метою внесення відповідних змін до Закону №3551-XII, відповідно до вказаної пояснювальної записки, було надати вказаним особам («інвалідам з цієї малочисельної категорії ліквідаторів») тих самих соціальних гарантій, що і особам, які залучались до ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у складі військових формувань, оскільки характер виконуваних такими особами робіт та їх негативний вплив на здоров'я були співрозмірними.
Таким чином, право на встановлення статусу інваліда війни на підставі вимог п. 9 ч.2 статті 7 Закону №3551-XII має незначне коло осіб, що разом з військовими формуваннями виконували першочергові заходи з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у складі формувань ЦО за умови надання відповідних підтверджуючих документів.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є особою з інвалідністю, отриманою внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, у зв'язку з цим, на позивача поширюються пільги, гарантії і компенсації, передбачені Законом України «Про статус і соціальний статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Доказів, які б підтверджували безпосередню участь ОСОБА_1 у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, а саме: у складі формувань Цивільної оборони, останній не надав ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції.
Колегія суддів зазначає, що ця обставина є істотною, оскільки у протилежному випадку статус інваліда війни (на підставі пункту 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ) поширювався б на всіх, хто належать до категорії осіб, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС і її наслідків, і відповідно мають статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що не відповідає меті Закону № 3551-ХІІ та Закону №1770-IV.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду, зокрема, від 10.10.2019 року в справі №278/1320/17, від 07.10.2019 року в справі №676/1505/17, від 03.10.2019 року в справі №753/7304/17, від 07.08.2019 року в справі №826/11163/18, від 15.05.2019 року в справі №816/851/18 та від 10.07.2019 року в справі №360/2690/17.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що обов'язковими умовами, за якими особу можна віднести до осіб з інвалідністю внаслідок війни згідно п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону, є наявність в особи сукупності таких обов'язкових умов: залучення такої особи до складу формувань Цивільної оборони та отримання інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Наведений висновок узгоджується з позицією Верховного Суду викладеною, зокрема, у постановах від 27.02.2019 року у справі №818/26/18 та № 149/3307/16-а, від 20.02.2019 року у справі № 817/237/18, від 13.02.2019 року у справі № 676/1827/17, від 27.04.2020 року у справі № 826/15761/17, від 14.05.2020 року у справі № 686/20301/16-а.
Як свідчать матеріали справи, позивач приймав участь в роботах по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС на підставі наказу та посвідчення про відрядження, а саме, згідно наказу Київського обласного виробничого об'єднання теплових мереж "Київтеплокомуненерго" від 02.03.1987 року №37-К ОСОБА_1 відряджено в Чорнобиль строком на 16 днів з 02 по 17 березня 1987 року, а відповідно до маршрутного листа та посвідчення про відрядження позивач у період з 02.03.1987 року по 17.03.1987 року приймав участь в роботах по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Отже, документи, які є в наявності у позивача та які були долучені до заяви останнього щодо встановлення йому статусу інваліда війни, адресованої відповідачу, підтверджують його статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та настання інвалідності, проте, належного документального підтвердження своєї безпосередньої участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме в складі формувань Цивільної оборони позивачем надано не було.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність у відповідача законних підстав для встановлення позивачу статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення та необхідність задоволення позовних вимог.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року у справі №732/470/17 (адміністративне провадження №К/9901/20342/18).
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, колегія суддів вважає, що позовні вимоги є безпідставними а тому даний адміністративний позов не підлягає задоволенню, а доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду.
Посилання суду першої інстанції на довідку Комунального підприємства Київської обласної ради "Київська регіональна комунальна компанія" від 11.05.2020 року №4, в якій зазначено, що позивач приймав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС з 02.03.1987 року по 17.03.1987 року у складі формувань Цивільної оборони, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки участь позивача саме у складі формувань Цивільної оборони спростовується матеріалами справи.
Окрім того, зазначена довідка не є первинним документом, а отже не може бути доказом, який свідчить, що позивач приймав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у складі формувань Цивільної оборони.
З урахуванням вищевикладених доводів та встановлених у справі обставин, колегія суддів приходить до висновку про помилковість висновків суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , а тому рішення Київського окружного адміністративного суду від 03 липня 2020 року є помилковим та підлягає скасуванню з ухваленням постанови про відмову у задоволенні адміністративного позову.
Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради Київської області задовольнити.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 03 липня 2020 року скасувати та ухвалити у справі постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради Київської області про визнання протиправною відмову та зобов'язання вчинити певні дії відмовити в повному обсязі.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк визначений ст. 329 КАС України.
Судя-доповідач: Бужак Н.П.
Судді: Костюк Л.О.
Кобаль М.І.