02 жовтня 2020 року Справа № 160/8714/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі судді Ніколайчук С.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до головного управління Держгеокадастру у Харківській області (вул. Космічна, буд. 21, 8-9 поверх, м. Харків, 61145, код ЄДРПОУ 39792822) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,-
29 липня 2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до головного управління Держгеокадастру у Харківській області, в якій просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 28.05.2020 року №10285-СГ «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою», яким ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність;
- зобов'язати головне управління Держгеокадастру у Харківській області (Ідентифікаційний код юридичної особи 39792822) надати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,0 га, для ведення особистого селянського господарства (код цільового призначення згідно КВЦПЗ-01.03.), яка знаходиться на території Медведівської сільської ради Кегичівського району Харківської області за межами населених пунктів.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Дніпропетровським окружним адміністративний судом у справі №160/1689/20 було встановлено відсутність фактичних та юридичних підстав для прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки позивачу. Разом з тим, ГУ Держгеокадастру в Харківській області за результатами повторного розгляду клопотання позивача видав наказ, однак, всупереч висновків Дніпропетровського окружного адміністративного суду знову зазначив підставу для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яка не відповідає вимогам статті 118 Земельного кодексу України.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2020 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами. Цією ж ухвалою запропоновано відповідачу надати відзив на позов у строк, який не може бути менший, ніж передбачено п. 3 розділу VI «Прикінцеві положення» КАС України.
01 вересня 2020 року від головного управління Держгеокадастру у Харківській області надійшов відзив, в якому останнім зазначено, що на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.03.2020 по справі № 160/1689/20 Головним управлінням повторно розглянуто заяву гр. ОСОБА_2 , за довіреністю від гр. ОСОБА_1 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки площею 2,0000 га, розташованої за межами населених пунктів на території Медведівської сільської ради Кегичівського району Харківської області та видано наказ Головного управління Держгеокадастру у Харківській області №10285-СГ від 28.05.2020 р. «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою» з підстав неподання позивачем погодження землекористувачів. Відповідач пояснює, що з метою з'ясування всіх фактичних обставин справи Головним управлінням було надіслано додатковий запит до структурного підрозділу Відділу у Кегичівському районі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області. За інформацією Відділу у Кегичівському районі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області земельна ділянка, яку бажає отримати у власність гр.. ОСОБА_1 - площею 2,00 га, - знаходиться на сформованій земельній ділянці кадастровий номер 6323182700:03:000:0169 загальною площею 13,3080 га. Земельна ділянка 6323182400:03:000:0169 сформована під час здійснення інвентаризації земель сільськогосподарського призначення у 2013 році. Використовується громадянами мешканцями с. Медведівка для ведення особистого підсобного господарства відповідно до Державних актів на право постійного користування землею. На сьогодні земельна ділянка поділена на 10 ділянок, яким присвоєно кадастрові номери 6323182700:03:000:0226-0235. Земельні ділянки використовуються відповідно до державних актів на право постійного користування земельною ділянкою: ІV-ХР № 027231 на ім'я ОСОБА_3 оформила право власності 02.07.2020 року на земельну ділянку кадастровий номер 6323182700:03:000:0226, ІV-ХР № 027226 на ім'я ОСОБА_4 , ІV-ХР №027228 на ім'я ОСОБА_5 , ІV-ХР № 027227 на ім'я ОСОБА_6 , ІV-ХР № 027229 на ім'я ОСОБА_7 , НОМЕР_2 на ім'я ОСОБА_8 , НОМЕР_3 на ім'я ОСОБА_9 оформила право власності 02.07.2020 року на земельну ділянку кадастровий номер 6323182700:03:000:0230, ІV-ХР № 027233 на ім'я ОСОБА_10 . У відділі відсутні відомості щодо припинення права користування або визнання не чинними зазначених Державних актів на право постійного користування землею. Враховуючи наведене, головне управління Держгеокадастру у Харківськ області відмовило ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою. У зв'язку із чим, відповідач вважає, що підстави для задоволення позову відсутні.
Згідно з ч. ч. 5, 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Суд, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення позову по суті, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, встановив наступне.
ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Харківській області із клопотаннями від 05.09.2019 року, у якому просив надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність орієнтовною площею 2,0 гектара за рахунок земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства.
Листом від 02.10.2019 року № Г-12278/0-6129/0/95-19 ГУ Держгеокадастр у Харківській області відмовив у наданні такого дозволу, посилаючись на те, що бажана земельна ділянка перебуває у постійному користуванні третіх осіб згідно з державними актами на право постійного користування землею.
Вказану відмову було оскаржено в судовому порядку.
Так, рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду (суддя Горбалінський В.В.) від 13.03.2020 року у справі №160/1689/20 позовну заяву ОСОБА_1 до головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання протиправною відмови та зобов'язання вчинити певні дії задоволенои частково, а саме суд вирішив:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Держгеокадастру у Харківській області щодо не прийняття рішення про надання або відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення;
- зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Харківській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність, орієнтовною площею 2,0 га кожна, для ведення особистого селянського господарства (код цільового призначення згідно КВЦПЗ-01.03.), розташованих на території Медведівської сільської ради Кегичівського району Харківської області за межами населених пунктів за рахунок земельної ділянки з кадастровим номером 6323182700:03:000:0169.
На виконання вказаного рішення суду відповідач повторно розглянув клопотання позивача та видав наказ від 28.05.2020 №10285-СГ «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою», згідно якого відмовлено у видачі дозволу на виготовлення проекту землеустрою.
Відмова обґрунтована тим, що бажана земельна ділянка має накладання на земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні на підставі державних актів на право постійного користування землею у гр. ОСОБА_11 на підставі державного акта на право постійного користування землею серії ІV-ХР № 027231 на ім'я ОСОБА_3 , № 027226 на ім'я ОСОБА_4 , №027228 на ім'я ОСОБА_5 , № 027227 на ім'я ОСОБА_6 , № 027229 на ім'я ОСОБА_7 , № 027230 на ім'я ОСОБА_8 , № 027232 на ім'я ОСОБА_9 , № 027233 на ім'я ОСОБА_10 , а тому позивачем всупереч ст. 118 Земельного кодексу України не додано до клопотання погодження землекористувачів.
Отже, позивачу було повторно відмовлено в отриманні дозволу на розроблення документації із землеустрою.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно із ст. 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.
Конкретні категорії земель визначені у частині першій статті 19 ЗК України, до яких, зокрема, належать землі сільськогосподарського призначення.
Згідно з ч. 1 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЗК України до земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).
В силу положень п. "а" ч. 3 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються громадянам у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 ЗК України.
Відповідно до ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно з ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Відповідно до ч. 4 ст. 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Частиною 4 статті 116 ЗК України визначено, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Оцінюючи спірний наказ, суд керується нормами ч. 2 ст. 2 КАС України, в силу якої, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони у тому числі на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Як було встановлено судом, відповідач, приймаючи спірний наказ, посилався на недотримання позивачем норм статті 118 в частині не подання погодження землекористувачів.
Щодо наведених відповідачем підстав відмови у наданні дозволів на розроблення документації із землеустрою, суд звертає увагу, що підставою відмови у наданні таких дозволів може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Зазначений перелік підстав є вичерпним.
Разом з тим, наведені відповідачем підстави не передбачені ч. 7 ст. 118 ЗК України.
Відповідачем не конкретизовано яким саме вимогам та яких законів, актів чи інших документів не відповідають місця розташування бажаних земельних ділянок.
Суд окремо акцентує увагу, що протиправність відмови позивачу у надані дозволу з аналогічних підстав встановлена рішенням суду по справі №160/1689/20.
У відповідності до ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені у рішенні суду, яке набрало законної сили, мають преюдиціальне значення при вирішенні даної справи по суті.
Судом встановлено, що позивачем було надіслано до головного управління Держгеокадастру у Харківській області клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, в якому серед іншого було зазначене цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри, та до якого було додано пакет документів, який передбачений частиною 6 ст.118 ЗК України, в тому числі, копія паспорту заявника, копія ідентифікаційного коду; документ, що підтверджує участь в антитерористичній операції; графічний матеріал, на якому зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.
Виходячи із змісту ч.6 ст. 118 ЗК України, погодження землекористувача надається до клопотання про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою лише виключно у випадку вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб.
Відповідно до ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Згідно ст. 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до п.1 та пп.6. п.2 ч.1 ст.4 цього ж Закону державній реєстрації прав підлягають право власності та право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов'язання, а також речові права, похідні від права власності, зокрема, право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки, право користування (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), інші речові права відповідно до закону.
Глава 34 ЗК України містить розділ «Державний земельний кадастр», згідно якого Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами (ст.193 ЗК України).
Призначенням державного земельного кадастру є забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, заінтересованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів та проектів землеустрою.
Згідно ст.16 Закону України «Про Державний земельний кадастр» від 07.07.2011 №3613-VІ відомості про земельну ділянку містять інформацію про її власників (користувачів), зазначену в частині другій статті 30 цього Закону, зареєстровані речові права відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 р. №1051 затверджено Порядок ведення Державного земельного кадастру. Згідно пп.16 п.24 Порядку до Державного земельного кадастру вносяться такі відомості про земельні ділянки, зокрема, інформація про власників, користувачів земельної ділянки відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Суд зазначає, що на момент звернення позивача з клопотанням у Державному земельному кадастрі щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323182700:03:000:0169 була відсутня будь-яка інформація щодо реєстрації за третіми особами права власності чи права користування.
Слід також звернути увагу, що відповідач не долучив до оскаржуваного наказу документи, які б належним чином посвідчували права постійного користування третіх осіб саме земельною ділянкою, на яку претендує позивач.
Щодо посилання відповідача в оскаржуваному наказі на наявність державних актів про право постійного користування землею, слід зазначити, що 01 січня 2002 року набрав чинності ЗК України від 25 жовтня 2001 року №2768-ІІІ.
Частиною другою статті 92 ЗК України передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише:
а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;
б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації;
в) релігійні організації інвалідів, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності;
г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування";
ґ) заклади освіти незалежно від форми власності;
д) співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку;
е) оператор газотранспортної системи та оператор системи передачі.
Пунктом 1 Перехідних положень ЗК України 2001 року визначено, що рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняття відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього кодексу підлягають виконанню відповідно до вимог цього кодексу.
Відповідно до пункту 6 Перехідних положень ЗК України 2001 року громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть їх мати на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому законом порядку право власності або право оренди на них.
Отже, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення їх у встановленому законом порядку та отримання у власність чи користування.
Згідно пункту 7 Перехідних положень ЗК України 2001 року громадяни, які одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. Зазначеним пунктом не передбачено збереження за громадянином права постійного користування земельною ділянкою, а виокремлено лише збереження за ними земельних ділянок на праві власності або тимчасового користування, в тому числі на умовах оренди.
З наведеного слідує висновок, що законодавець чітко розмежував поняття "право тимчасового користування" та "право постійного користування", яким за приписами ЗК України, що набрав чинності у січні 2002 року, не передбачено можливості отримання громадянами у постійне користування земельних ділянок, у зв'язку з чим Перехідними положеннями встановлено необхідність проведення переоформлення особами права користування земельною ділянкою, отриманою до набрання ним чинності. Законодавством чітко встановлено строк протягом якого особа повинна була у встановленому законом порядку переоформити право постійного користування земельною ділянкою.
Окрім того, відповідно до частини другої статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав здійснюється у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом.
Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі (частини 10 статті 79 ЗК України).
Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що з моменту включення до ЗК України спеціальної норми, яка регулює порядок формування земельних ділянок, визначення їх меж та внесення Інформації до Державного земельного кадастру, власники Державних актів на право постійного користування землею зобов'язані були відповідно до вимог діючого законодавства оформити виділені їм земельні ділянки.
Як вбачається з матеріалів справи, земельна ділянка з кадастровим номером 6323182700:03:000:0169 сформована за результатами проведення інвентаризації земель.
Згідно Порядку проведення інвентаризації земель, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.06.2019 р. №476, інвентаризація земель проводиться з метою встановлення місця розташування об'єктів землеустрою, їх меж, розмірів, правового статусу, виявлення земель, що не використовуються, використовуються нераціонально або не за цільовим призначенням, виявлення і консервації деградованих сільськогосподарських угідь і забруднених земель, встановлення кількісних та якісних характеристик земель, необхідних для ведення Державного земельного кадастру, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель і прийняття на їх основі відповідних рішень органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Державна інвентаризація земель проводиться шляхом формування земельних ділянок незалежно від форми власності, визначення їх угідь та у разі потреби віднесення таких земельних ділянок до певних категорій для інформаційного наповнення Державного земельного кадастру.
Враховуючи зазначене, а також відсутність на момент подачі клопотання позивачем у Державному земельному кадастрі відомостей про наявність у користуванні інших осіб сформованої земельної ділянки з кадастровим номером 6323182700:03:000:0169, самі по собі державні акти на право постійного користування земельною ділянкою, видані іншим особам, після набрання чинності ЗК України 2001 року не посвідчують таких прав, оскільки вказані особи зобов'язані були їх переоформити.
Вказані висновки відповідають правовій позиції Верховного суду, викладеній в постанові від 16.05.2018 року по справі № 140/1903/16-ц.
За таких обставин суд робить висновок, що відповідачем протиправно відмовлено позивачу у видачі дозволу на розробку проекту землеустрою без належних доказів того, що земельна ділянка на яку він претендує, використовується третіми особами.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою суд зазначає наступне.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
У справі, що розглядається, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні, регламентовано частиною сьомою статті 118 ЗК України.
Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Такі ж висновки сформульовані у постановах Верховного Суду від 23.01.2020 року у справі № 440/793/19, від 02.04.2020 року у справі № 826/568/19, а також від 02.07.2020 року у справі за № 825/2228/18.
Також, суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Верховний Суд у своїй практиці також неодноразово покликався на те, що "ефективний засіб правового захисту" у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16 CM, від 11.02.2019 у справі N 2а-204/12).
Як встановлено судом у даній справі, позивачу було двічі відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою для відведення земельних ділянок з формальних підстав, а зобов'язання відповідача повторно розглянути клопотання згідно рішення суду не призвело до відновлення його порушених прав.
У зв'язку із чим, беручи до уваги повторюваний характер відмови, суд доходить висновку про необхідність врахування положень ст. 13 Конвенції, правових висновків Верховного Суду та вважати в даному випадку належним способом захисту порушеного права саме зобов'язання Головного управління Держгеокадастру у Харківській області надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Такий спосіб захисту порушеного в повному обсязі відповідає повноваженням суду, визначеним ч. 4 ст. 245 КАС України. При цьому суд враховує, що за встановлених у справі обставин всі умови для прийняття рішення про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки розташованої на території позивачем виконано. Інших обставин, що могли б слугувати підставами для відмови в наданні таких дозволів ні оскаржуваний наказ, ні відзив на позовну заяву не містить.
Частиною першою статті 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
В силу приписів ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частин першої - другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності свого рішення та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що встановлені у справі обставини підтверджують позицію позивача, покладену в основу позовних вимог, а відтак, позовна заява належить задоволенню у повному обсязі.
Решта доводів сторін висновків суду за наслідками розгляду даної справи не спростовують.
При цьому судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Згідно ч. ч. 1-3 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо.
Розподіл судових витрат за наслідками розгляду даної справи не здійснюється, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».
Керуючись ст.ст. 139, 244, 245, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до головного управління Держгеокадастру у Харківській області (вул. Космічна, буд. 21, 8-9 поверх, м. Харків, 61145, код ЄДРПОУ 39792822) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії - задоволити.
Визнати протиправним та скасувати наказ головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 28.05.2020 року №10285-СГ «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою», яким ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.
Зобов'язати головне управління Держгеокадастру у Харківській області (ідентифікаційний код юридичної особи 39792822) надати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,0 га, для ведення особистого селянського господарства (код цільового призначення згідно КВЦПЗ-01.03.), яка знаходиться на території Медведівської сільської ради Кегичівського району Харківської області за межами населених пунктів.
Розподіл судових витрат у справі не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.В. Ніколайчук