Справа № 457/1108/20
провадження №2-зз/457/4/20
11 листопада 2020 року м. Трускавець
Трускавецький міський суд Львівської області
в складі головуючого-судді Марчука В.І.,
секретар судового засідання Мазурик В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ПАТ «Український інноваційний банк» про скасування заходів забезпечення позову, що були застосовані у справі №457/1108/20, -
Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк» в особі представника - адвоката Гамоля О.Ф. звернулося до Трускавецького міського суду Львівської області із заявою №30/10-2 від 30.10.2020 про скасування заходів забезпечення позову, вжитих Ухвалою Трускавецького міського суду Львівської області від 18.09.2020 у справі № 457/1108/20.
Заяву про скасування заходів забезпечення позову аргументовано тим, що заходи забезпечення позову у справі №457/1108/20 були застосовані судом з порушенням норм процесуального та матеріального права. На думку заявника вказана Ухвала суду є незаконною, а отже і заходи забезпечення позову підлягають скасуванню, про що заявник і просив суд в своїй заяві.
Одночасно з тим, позивачем було подано до суду заперечення щодо скасування заходів забезпечення позову.
Суд, дослідивши заяву ПАТ «Український інноваційний банк» про скасування заходів забезпечення позову, а також, надані позивачем заперечення з приводу вказаної заяви, дослідивши обставини та аргументи, на які посилається Банк у своїй заяві, приходить до висновку про неможливість її задоволення, з огляду на наведене нижче.
Трускавецький міський суд Львівської області Ухвалою від 18.09.2020 у справі №457/1108/20 забезпечив позов шляхом заборони будь-яким державним реєстраторам у розумінні Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», а також іншим суб'єктам державної реєстрації, у тому числі, але не виклично нотаріусам, як спеціальним суб'єктам, на яких покладаються функції державного реєстратора юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Державному підприємству «Національні інформаційні системи» (ідентифікаційний код юридичної особи - 39787008), Міністерству юстиції України (ідентифікаційний код юридичної особи - 00015622) та його територіальним органам, у тому числі, але не обмежуючись, вчиняти (здійснювати) будь-які реєстраційні дії щодо Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» (ідентифікаційний код юридичної особи: 05839888), а також будь-які дії, пов'язані із внесенням змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань реєстраційні дії та вносити записи щодо зміни місцезнаходження юридичної особи; зміни розміру статутного або складеного капіталу юридичної особи; зміни складу засновників, учасників юридичної особи; зміни відомостей про засновників, учасників юридичної особи; зміни відомостей про керівника та органи управління юридичної особи, що стосуються Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» (ідентифікаційний код юридичної особи: 05839888).
Одночасно з тим, суд, з урахуванням аргументів ПАТ «Укрінбанк» в даній справі, щодо скасування заходів забезпечення позову, вказує, що не вбачає в своїх діях, щодо винесення Ухвали про забезпечення позову в справі № 457/1108/20, ознак порушення вимог матеріального чи процесуального права з огляду на таке.
Відповідно до ст.149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Статтею 150 ЦПК України визначено, що позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 1-1) накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; 2) забороною вчиняти певні дії; 3)встановленням обов'язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.
Частинами 4, 6, 8, вказаної статті передбачено, що не допускається: забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно або грошові кошти неплатоспроможного банку, а також на майно або грошові кошти Фонду гарантування вкладів фізичних осіб; забезпечення позову шляхом зупинення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони або встановлення обов'язку вчиняти певні дії Фонду гарантування вкладів фізичних осіб при здійсненні тимчасової адміністрації чи ліквідації банку; забезпечення позову шляхом заборони відповідачу вчиняти певні дії за позовами власників або кредиторів неплатоспроможного банку до такого банку або Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
Судом, при вирішенні питання про забезпечення позову, було в цілому враховано суб'єктний склад учасників даної справи, досліджено фактичну та юридичну складові справи, при цьому суд дійшов таких висновків.
Відповідно до ч.4 ст.150 ЦПК України, забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно або грошові кошти неплатоспроможного банку, а також на майно або грошові кошти Фонду гарантування вкладів фізичних осіб забороняється.
Суд констатує, що в даній справі не було накладено будь-яких арештів на грошові кошти або майно, яке на сьогодні належить будь-якому неплатоспроможному банку чи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
В своїй заяві про скасування заходів забезпечення позову ПАТ «Укрінбанк» вказує, що на сьогодні відповідач виводиться з ринку відповідно до ЗУ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», згідно з яким, зокрема, на Фонд та уповноважену особу Фонду покладено функції збереження майна, активів, документації банку, забезпечення їх збереження та недопущення втрати, а також функції органів управління та контролю банку. Відтак, як вказує відповідач, заходи забезпечення позову вжито і по відношенню до Фонду та уповноваженої особи Фонду.
З даним твердженням заявника суд не може погодитися з огляду на те, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб та ПАТ «Укрінбанк» є двома різними юридичними особами. Дані юридичні особи мають різне місцезнаходження, різні рахунки, відокремлене майно, є самостійними учасниками господарських правовідносин та цивільного обороту. Отже, застосування заходів забезпечення позову по відношенню до ПАТ «Укрінбанк» жодним чином не впливає на права та обов'язки Фонду гарантування вкладів фізичних осіб як юридичної особи публічного права, яка на момент розгляду даної справи не є її учасником і жодних заперечень з приводу застосованих судом заходів забезпечення позову до сьогодні не подала.
Одночасно з тим, з приводу зазначеного суд погоджується з твердженнями позивача, викладеними в запереченнях на заяву про скасування заходів забезпечення позову. Зокрема, суд бере до уваги те, що відповідачем не надано жодних доказів того, що у ПАТ «Укр/ін/ком», який є відповідачем у даній справі та щодо якого вжито заходи забезпечення позову, запроваджено тимчасову адміністрацію чи розпочато процедуру ліквідації. Заявником також не надано суду доказів того, що Фондом гарантування вкладів фізичних осіб оскаржується рішення власників ПАТ «Укрінбанк» та реєстраційні дії про зміну найменування ПАТ «Укрінбанк» на ПАТ «Укр/ін/ком», зміни керівника та адреси юридичної особи.
Вказані факти підтверджуються посиланнями позивача на рішення судів, зазначені в запереченнях, а саме: рішення Окружного адміністративного суду м.Києва, Київського апеляційного адміністративного суду та суду касаційної інстанції у справі №826/11199/16, якими ФГВФО відмовлено в задоволенні позову про скасування внесення відомостей про відповідача.
Суд, дослідивши вказані факти по справі, підтверджує їх в цілому.
Також суд, з приводу зазначеного вище, додає наступне.
Згідно з ч.6 ст.150 ЦПК України, не допускається забезпечення позову шляхом зупинення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони або встановлення обов'язку вчиняти певні дії Фонду гарантування вкладів фізичних осіб при здійсненні тимчасової адміністрації чи ліквідації банку.
Судом встановлено, з огляду на докази, надані сторонами, що зміна найменування ПАТ «Український інноваційний банк» на ПАТ «Укр/ін/ком» не оскаржена ФГВФО в межах тих процедур, про які зазначив у своїх запереченнях позивач.
При розгляді заяви відповідача та заперечень позивача, про які йде мова в даній Ухвалі, судом встановлено, що Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк» та ПАТ «Укр/ін/ком» мають один і той самий код в Єдиному державному реєстрі підприємств, установ, організацій, при цьому, будь-які відомості про те, що ПАТ «Укр/ін/ком» перебуває в стадії ліквідації, або докази незаконного перетворення ПАТ «Укрінбанк» в ПАТ «Укр/ін/ком» у суду відсутні в цілому.
Тобто, судом не порушено і припис ч.6 ст.150 ЦПК України при винесенні Ухвали про забезпечення позову в даній справі.
Також, суд наголошує, що ним, при винесенні Ухвали від 18.09.2020 у справі №457/1108/20 не встановлювалися будь-які заборони, наприклад, посадовим особам Фонду гарантування вкладів фізичних осіб чи іншим уповноваженим особам приймати будь-які рішення чи вчиняти будь-які інші дії щодо ліквідації будь-якого банку.
Таким чином, твердження відповідача в цій частини, відносно незаконності дій суду щодо застосування заходів забезпечення позову, є недостатніми та непереконливими для суду та, з огляду на матеріали справи, такими, що не відповідають, змісту процесуального закону.
З приводу інших тверджень відповідача, викладених в заяві, суд зазначає таке.
Частиною 8 ст.150 ЦПК України встановлено, що не допускається забезпечення позову шляхом заборони відповідачу вчиняти певні дії за позовами власників або кредиторів неплатоспроможного банку до такого банку або Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
Як вже було вказано, суд дослідив суб'єктний склад учасників спірних правовідносин в даній справі, і не вбачає наявності у вказаних осіб ознак, притаманних особам, згаданим в ч.8 ст.150 ЦПК України.
Отже, заходи забезпечення позову в даній справі не пов'язані із застосуванням обтяжень чи обмежень по відношенню до будь-якого банку, що ліквідується чи ФГФВО.
Відповідно до п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову.
Оскільки вжиття заходів забезпечення позову у даній справі не порушує встановлені Цивільним процесуальним кодексом України обмеження щодо діяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та процедури ліквідації будь-якого банку, відсутність заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Верховною Радою України ратифіковано із заявами та застереженнями, викладеними у статтях 1-5 зазначеного Закону: Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., підписану від імені України 09 листопада 1995 р.; Перший протокол, протоколи № 4 і № 7 до Конвенції, підписані від імені України 19 грудня 1996 р.; Протоколи № 2 і № 11 до Конвенції, підписані від імені України 09 листопада 1995 р. у м. Страсбурзі; Законом України від 09.02.2006 р. № 3435-IV ратифіковано протокол № 12 до Конвенції, підписаний від імені України 04.11.2000 р. у м. Римі.
Згідно зі ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Поряд з цим згідно з частиною 2 цієї ж статті, якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.
З огляду на викладені положення Конституції України та законів України судові органи України у процесі здійснення правосуддя мають керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих згідно з Законом.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та Загальною декларацією прав людини, проголошеною Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року, гарантовано забезпечення і розвиток прав людини та основоположних свобод, та зазначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Так, у справі Delcourt v. Belgium зазначено, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення.
У справі Bellet v. France визначено, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду.
Як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права, тобто особа повинна отримати реальний результат від такого звернення.
У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним, однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети. При цьому досягнення вказаної мети є неможливим без застосування заходів, передбачених законодавством країн-учасниць Конвенції, до яких зокрема, належать і заходи забезпечення позову (див. Prince Hans-Adam IIof Liechtenstein v. Germany).
Окрім того, відповідно до абз. 10 п. 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективний захист прав.
Аналогічні положення містяться і в п.145 Рішення Європейського суду з прав людини від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства», в якому Суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі. При цьому, ефективний захист, що надається судом певній особі, не повинен бути ускладнений діями або недоглядом органів влади відповідної держави чи окремих осіб (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти» України від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).
Як передбачено положеннями ч.7 ст.153 ЦПК України, в ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання, а також вирішує питання зустрічного забезпечення.
Відповідно до ч.1 ст.158 ЦПК України, суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи.
Згідно з ч.4 цієї ж статті, за результатами розгляду клопотання про скасування заходів забезпечення позову, вжитих судом, постановляється ухвала.
Станом на час розгляду судом заяви відповідача про скасування заходів забезпечення позову в справі № 457/1108/20, у суду відсутні будь-які підстави вважати, що існують обставини, з якими законодавець пов'язує наявність відповідного обов'язку суду на скасування заходів забезпечення в даній справі згідно з гл.10 ЦПК України.
Відповідно до вимог ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в цивільній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду щодо положень Ухвали Трускавецького міського суду Львівської області від 18.09.2020 у справі №457/1108/20не спростовують. При цьому, слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Враховуючи вищенаведене, суд, -
1. В задоволенні заяви Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» вих.№30/10-2 від 30.10.2020 про скасування заходів забезпечення позову, вжитих Ухвалою Трускавецького міського суду Львівської області від 18.09.2020 у справі №457/1108/20 відмовити повністю.
Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку на її оскарження.
Ухвала може бути оскаржена шляхом подання апеляційної скарги в порядку, передбаченому Цивільно-процесуальним кодексом України.
Суддя: В. І. Марчук