Єдиний унікальний номер 448/2034/19
Провадження № 2/448/244/20
20.10.2020 року Мостиський районний суд Львівської області в складі:
головуючого судді Кічака Ю.В.,
при секретарі судового засідання Крив?як О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Мостиська цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,
Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, покликаючись на те, що в будинку, що належить їй на праві приватної власності і знаходиться по АДРЕСА_1 , значиться формально зареєстрованим її дядько ОСОБА_2 , відповідач по справі.
Зазначає, що відповідач ОСОБА_2 фактично не проживає у спірному будинковолодінні з 2008р., добровільно відмовившись від права на користування таким, що підтверджується актом обстеження від 26.12.2019р.
Стверджує, що оскільки відповідач ОСОБА_2 зареєстрований у її житловому будинку, це не дає їй в повній мірі користуватися її правами як власника, його особистих речей в спірному будинку н має, що свідчить про втрату ним інтересу до такого, однак на її вимоги про добровільне зняття з реєстраційного обліку за вказаною адресою не реагує.
З огляду на наведене просить суд визнати відповідача ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням в будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивачка ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилася, а подала через канцелярію суду заяву в якій зазначила, що позовні вимоги підтримує повністю та просить суд справу розглядати у її відсутності та не заперечує проти винесення заочного рішення.
Відповідач ОСОБА_2 про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, у судове засідання не з'явився без поважних причин, клопотань про відкладення або про розгляд справи за його відсутності до суду не надходило. Як вбачається із матеріалів справи судова повістка відповідачу надсилалась рекомендованим листом з повідомленням за адресою місця його проживання, зареєстрованою у встановленому законом порядку, однак надіслані листи повертались із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». Відомості про будь-які інші адреси місця проживання чи перебування відповідача чи про його офіційну електронну адресу в матеріалах справи відсутні, заяв про зміну місця проживання чи перебування від відповідача не надходило. Крім того, відповідача було повідомлено про час і місце розгляду справи шляхом розміщення оголошення про виклик в судове засідання на офіційному веб-порталі судової влади України. Тобто у справі наявні докази належного повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи.
Ухвалою судді від 30.03.2020 року дану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено провести в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 23.09.2020р. закрито підготовче провадження у справі та призначену таку до судового розгляду.
Ухвалою суду від 20.10.2020 року постановлено провести заочний розгляд даної цивільної справи.
Враховуючи положення ст.280 ЦПК України, а також те, що відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового розгляду, в судове засідання не з'явився, про причини неявки суду не повідомив та не подав відзиву, а також враховуючи те, що позивачка не заперечувала проти заочного вирішення справи, суд ухвалює заочне рішення на підставі наявних у справі доказів.
Оскільки розгляд справи відбувся за відсутності сторін, то відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Дослідивши надані документи і матеріали, всебічно та повно з'ясувавши обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийшов до наступного висновку.
Згідно з ч.1 ст.4, ч.1 ст.5 ЦПК України, кожна особа має право у порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч.ч.1, 5, 6 ст.81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 є власницею житлового будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №23666376, виданого 25.08.2009р. (підставою виникнення права власності є договір купівлі-продажу, зареєстрований за №707 від 11.08.2009р.).
Відповідач ОСОБА_2 є дядьком власниці та значиться зареєстрованим в житловому будинку АДРЕСА_1 з 03.06.2002р. і по даний час. Зазначені обставини підтверджується довідкою Судововишнянської міської ради Мостиського району Львівської області від 26.12.2019р. №1669 про фактичну кількість зареєстрованих та проживаючих осіб у вищевказаному житловому будинку, а також копією будинкової книги з відмітками про зареєстроване місце проживання.
Факт відсутності проживання та користування відповідачем ОСОБА_2 у спірному будинку підтверджується актом обстеження фактичного проживання від 26.12.2019р., який складений комісією в складі депутата Судововишнянської міської ради Я.Войціцького, сусідів власника будинку ОСОБА_1 - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , згідно якого останній з 2008 року не проживає за зареєстрованою адресою, а саме у житловому будинку АДРЕСА_1 .
Таким чином, судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 , будучи зареєстрованим у вказаному вище житловому будинку з надвірними будівлями, який належить позивачці ОСОБА_1 та знаходиться в АДРЕСА_1 , однак фактично в такому будинку не проживає впродовж більш як 11 років.
Водночас судом встановлено, що між позивачкою, яка є власником будинку, і відповідачем не існує договірних відносин щодо цього будинку, договір найму житлового приміщення між сторонами не укладався та у виконавчому комітеті Судововишнянської міської ради Мостиського району Львівської області не реєструвався.
Відповідач ОСОБА_2 не проживає в даному будинку більше одинадцяти років та не є членом сім'ї позивачки.
Конституція України у ст.47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.
Глава 23 ЦК України встановлює, що громадянин, який став власником житла, має право розпоряджатися ним на свій розсуд. Однак, як зазначено у ч.3 ст.13 Конституції України, власність зобов'язує, вона не повинна використовуватись на шкоду людині, суспільству. Тому, право власності на житло охороняється правом лише настільки, наскільки його реалізація відповідає імперативним нормам закону.
Відповідно до ч.4 ст.9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і порядку, передбачених законом.
Згідно з ч.2 ст.405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним та власником житла або законом.
Відповідно до ч.1 ст.317 ЦК України власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 318 ЦК України встановлено, що усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.
Частинами 1, 2 ст.319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
На підставі ст.150 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997 відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17.07.1997 «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.ст.316, 317, 319, 321 ЦК України).
Відповідно до ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно зі ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу. Відповідно до п.1 ч.2 ст.16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Отже, в судовому засіданні встановлено, що відповідач ОСОБА_2 не є членом сім'ї власника будинку в розумінні ст.156 ЖК УРСР, не проживає разом з нею та не веде спільне господарство, що підтверджується матеріалами справи.
Доказів, які б підтверджували наявність правовідносин між відповідачем та позивачкою, як власником житла на даний час, відповідачем суду не надано.
Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
За порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України по справі №6-709цс16 від 16.11.2016р., у відповідності до якої власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
За встановлених судом фактичних обставин даний цивільний спір підлягає вирішенню з підстав статей 383 та 391 ЦК України.
Згідно ч.1 ст.7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі остаточного рішення суду про позбавлення права власності або права користування житловим приміщенням.
Враховуючи викладене, а також те, що судом встановлено, що відповідач не є співвласником житлового приміщення, не є членом сім?ї власника, не проживає в належному позивачці будинку більше одинадцяти років, при цьому залишив будинковолодіння позивачки самостійно, поважних причин не проживання за адресою реєстрації та підстав для продовження терміну зберігання за ним права користування житловим будинком не встановлено; не бере участі в його утриманні, що свідчить про втрату ним інтересу до зазначеного житлового будинку як до свого постійного місця проживання; факт реєстрації відповідача у спірному будинку створює позивачці перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні нею своїм майном,позивачка як власник будинку вправі вимагати визнання його таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, а тому суд вважає, що відповідач втратив право користування жилим приміщенням за вказаною адресою.
На підставі викладеного, суд дійшов висновку про те, що даний позов є обґрунтованим і таким, що підлягає задоволенню.
Що ж стосується розподілу судових витрат, то суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Судом встановлено, що позивачкою ОСОБА_1 при поданні позову до суду сплачено судовий збір у сумі 768 грн. 40 коп., що підтверджується поданою нею квитанцією №0.0.1646773056.1 від 13.03.2020р. (платник: ОСОБА_1 , банк платника: Приватбанк).
За змістом ч.2 ст.141 ЦПК України, судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладається у разі задоволення позову - на відповідача.
На підставі ст.ст. 133, 141 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір», з відповідача ОСОБА_2 слід стягнути в користь позивачки ОСОБА_1 сплачений нею судовий збір.
Керуючись ст.ст.12, 13, 76-81, 89, 133, 141-142, 258, 259, 264, 265, 268, 280-284 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням - задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 768 (сімсот шістдесят вісім) грн. 40 коп. сплаченого нею судового збору.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, відповідно до вимог ст.284 ЦПК України.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим кодексом, до Львівського апеляційного суду. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.
Заочне рішення може бути оскаржене позивачем в загальному порядку, встановленому цим кодексом, до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Відомості про учасників справи:
Позивачка - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 , уродженка с.Бортятино Мостиського району Львівської області; проживає та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: с.Новосільці Мостиського району Львівської області.
Суддя Ю.В. Кічак