22 жовтня 2020 року м. Дніпросправа № 160/1828/20
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Дурасової Ю.В.,
суддів: Божко Л.А., Лукманової О.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.04.2020 (головуючий суддя Кальник В.В.)
у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до відповідача-1: Виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті Кривому Розі ради, відповідача-2: Державної казначейської служби України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди,-
Позивач, ОСОБА_2 , звернувся до суду 14.02.2020 року з адміністративним позовом до відповідача-1: Виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті Кривому Розі ради, відповідача-2: Державної казначейської служби України, в якому просив:
- визнати дії Виконавчого комітету Довгинцівської районної у місті Кривому Розі ради щодо не надання ОСОБА_2 посвідчення реабілітованої особи - протиправними;
- зобов'язати Виконавчий комітет Довгинцівської районної у місті Кривому Розі ради видати ОСОБА_2 посвідчення реабілітованої особи у строк до 30 днів з моменту набрання рішення суду законної сили;
- стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів; Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_2 в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями Виконавчого комітету Довгинцівської районної у місті Кривому Розі ради, суму у розмірі 500 000 (п'ятсот тисяч) гривень.
Позов обґрунтовано тим, що позивач з 2003 року визнаний реабілітованим. Проте, з 2003 року позивач досі не отримав посвідчення реабілітованого, незважаючи на чисельні звернення до державних установ з метою отримання соціальних прав та гарантій. Станом на день звернення до суду, відмова у видачі посвідчення реабілітованої особи ґрунтується на тому, що в органах державної влади відсутні бланки задля отримання посвідчення реабілітованого. Позивач вважає такі дії органів державної влади незаконними, у зв'язку з чим, був вимушений звернутися до суду за захистом своїх прав. Також, позивач вважає, що діями органу місцевого самоврядування йому завдана моральна шкода у розмірі 500 000,00 грн., оскільки 16 років він позасудовим порядком намагається отримати спірне посвідчення, скористатися наданими правами та пільгами, у зв'язку з чим, його ритм життя сповнений негативом та постійним нервуванням, а тому, він часто та важко хворіє.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.04.2020 в задоволенні позову відмовлено.
Свою позицію суд першої інстанції обґрунтував тим, що під час судового розгляду з'ясовано та підтверджено матеріалами справи, а також не заперечується позивачем, що 17 березня 2020 року ОСОБА_2 на підставі його заяви від 17.03.2020 року було видано посвідчення реабілітованого Серія НОМЕР_1 . Підтвердженням отримання посвідчення є підпис позивача в журналі видачі посвідчень реабілітованого відповідно до статті 1- 2 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги щодо стягнення моральної шкоди в повному обсязі. Вважає, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. Посилається на те, що відповідне посвідчення видано лише під час судового розгляду, таким чином, на момент звернення до суду була наявна протиправність дій. Зазначає, що вимоги, пред'явлені до Державного казначейства саме тому, що дана служба, зважаючи на норми діючих нормативно-правових актів, може бути належним відповідачем за позовними вимогами про стягнення коштів з державних установ. Вказує на помилковість висновків суду першої інстанції щодо недоведеності причинно-наслідкового зв'язку між хворобами позивача та протиправними діями відповідачів, позивач посилається на те, що за станом здоров'я він потребує додаткових фінансових затрат, а у разі своєчасного отримання позивачем належного посвідчення, він одночасно мав би доплату до своєї пенсії та міг би суттєво економити кошти на сплаті всіх комунальних платежів.
Представником відповідача надано відзив на апеляційну скаргу, згідно якого просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Вказує на те, що зразки бланків передбачені відповідною постановою Кабінету Міністрів України не виготовляються органами місцевого самоврядування, в тому числі і виконавчим комітетом Довгинцівської районної в місті ради. Зазначає, що в результаті наполегливої роботи відповідача - Довгинцівської районної в м. Кривий Ріг Ради з питань отримання бланків виконкому позивачу видано 17.03.2020, на підставі його заяви від 17.03.2020. Посилається на те, що позивач надав всі належні документи лише 17.03.2020.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційної інстанції вбачає підстави для часткового задоволення апеляційної скарги, внаслідок наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 звернувся 03.10.2019 року з заявою (вх.№ 82/6) про видачу посвідчення реабілітованої особи до Управління праці та соціального захисту населення виконкому Довгинцівської районної в місті Кривому Розі ради з питання визнання реабілітованим, отримання відповідного посвідчення та користування пільгами відповідно до п.2 ст.1-2, ст.6 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».
До заяви (вх.№ 82/6) про видачу посвідчення реабілітованої особи надав копії наступних документів:
- довідку №3/2336-Р про реабілітацію ОСОБА_2 , видану Міністерством внутрішніх справ Республіки Комі (Російська Федерація) 19.12.2003 року;
- свідоцтво про народження ОСОБА_2 серії НОМЕР_2 , видане «органом ЗАГС (Администрация городского поселення «Войвож» город республиканского значення Сосногорск с подчиненной ему территорией Республика Коми) ІНФОРМАЦІЯ_2 » (мовою оригіналу);
- свідоцтво про зміну прізвища або ім'я громадянина ОСОБА_3 на прізвище ОСОБА_4 , видане «ГорЗАГС гор.Ухта 10 сентября 1970 г.» (мовою оригіналу);
- архівну довідку Міністерства внутрішніх справ Республіки Комі РСР № 3/903-Ю від 24 березня 1994 р. про терміни перебування під наглядом на спец. поселенні ОСОБА_5 (матері ОСОБА_2 );
- довідку Міністерства внутрішніх справ Республіки Комі РСР № 3/903-Ю від березня 1994 р. про реабілітацію ОСОБА_5 (матері ОСОБА_2 );
- лист-відповідь №39 від 10.09.2019 Національної комісії з реабілітації на заяву від 11.04.2019 громадянина ОСОБА_6 з роз'ясненнями, що будь-якої повторної або додаткової реабілітації репресованої особи, яка вже була реабілітована до набрання чинності Законом України від 13.03.2018 № 2325-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» і якою отримано відповідну довідку або інший документ про реабілітацію, законодавством України не передбачено.
Згідно довідки про реабілітацію №3/2336-Р від 19.12.2003 року, яка видана Міністерством внутрішніх справ Республіки Комі, громадянин ОСОБА_2 мешкав разом з матір'ю на спец. поселенні в Комі АРСР з моменту народження, і відповідно до п. 2 ст. 1-3 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», є особою, потерпілою від репресій, а саме:
- потерпілими від репресій визнаються діти репресованої особи, у тому числі усиновлені, які народилися не пізніше ніж через 10 місяців з дня арешту матері, або які народилися у місці позбавлення волі, на засланні, висланні під час перебування репресованої особи у місці позбавлення волі, на засланні, висланні, залишення репресованої особи для роботи у таборах Народного комісаріату внутрішніх справ у становищі вільнонайманого без права виїзду з прикріпленням до районів табору-будівництва.
17 березня 2020 року позивач звернувся до відповідача-1 із заявою про видачу посвідчення реабілітованого.
17 березня 2020 року позивачу на підставі його заяви від 17 березня 2020 року було видано посвідчення реабілітованого.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що до даних правовідносин слід застосовувати норми Конституції України, Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» від 17 квітня 1991 року № 962-XII, норми Цивільного кодексу України.
Досліджуючи правильність прийняття судом першої інстанції рішення, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне дослідити ряд норм законодавства, що регулюють дані правовідносини та обставини справи.
Так, частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, суб'єкти владних повноважень, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно апеляційної скарги вбачається, що позивач не погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині не задоволення вимог про стягнення моральної шкоди, зазначає, що тривалий час його життя сповнене негативом та постійним нервуванням через не видачу йому протягом 16-ти років посвідчення реабілітованої особи, що надало б йому можливість на пільговій основі сплачувати комунальні платежі та поліпшити своє життя.
Законом України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» від 17 квітня 1991 року №962-XII визначено категорії осіб, які визнаються реабілітованими та осіб, які визнаються потерпілими від репресій, а саме пунктом 2 ст. 1-2 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» визначено, що реабілітованими визнаються особи, стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії у формах, визначених статтею 2 цього Закону, за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів.
Статтею 7 вказаного Закону визначено, що прийняття рішень з питань визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресій здійснюється Національною комісією з реабілітації за поданням регіональних комісій.
Реабілітованим, які мають право на пільги, передбачені Законом України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», видається посвідчення єдиного зразка, що затверджується Кабінетом Міністрів України (ст.6 ЗУ №962-XII).
Видача цього посвідчення проводиться за місцем проживання виконавчими органами відповідних сільських, селищних, міських рад, у тому числі обраними об'єднаними територіальними громадами.
Отже, в силу зазначеної норми саме виконавчі орган за місцем проживання позивача мали видати посвідчення реабілітованої особи.
Матеріалами справи підтверджується, що 17 березня 2020 року ОСОБА_2 на підставі його заяви від 17.03.2020 року видано посвідчення реабілітованого Серія НОМЕР_1 (а.с. 111, 112).
Отримання позивачем посвідчення підтверджується підписом позивача в журналі видачі посвідчень реабілітованого відповідно до статті 1-2 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».
Отже, в ході розгляду справи усунуті підстави для задоволення позовних вимог, оскільки спір вичерпано видачою позивачу посвідчення реабілітованого Серія НОМЕР_1 .
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправними дій Виконавчого комітету Довгинцівської районної у місті Кривому Розі ради щодо не надання ОСОБА_2 посвідчення реабілітованої особи та зобов'язання видати вказане посвідчення.
Щодо відмови в задоволенні позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди у розмірі 500 000грн., колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.
Згідно зі ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Так, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 23 ЦК України).
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постановах від 10.04.2019 у справі №464/3789/17, від 27.11.2019 у справі №750/6330/17.
Зокрема, Верховний Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту.
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій.
Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції.
Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду.
Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
Позивач зазначає, що його страждання щодо не видачі посвідчення реабілітованого тривають 16 років, оскільки з 2003 року він визнаний реабілітованим (як жертва політичних репресій).
При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що позивач звертався з 2003 року з заявами до відповідача про видачу відповідного посвідчення.
Водночас, матеріали справи містять підтвердження щодо листування позивача та відповідача-1 у 2019 році з приводу одержання відповідного посвідчення.
Так, у відповіді Голови Довгинцівської районної у місті Кривому Розі ради №10-18/113 від 18.10.2019 року зазначено: «На даний час, з незалежних від управління обставин, бланк відповідного посвідчення відсутній. У зв'язку з чим управлінням праці та соціального захисту населення Довгинцівської районної у місті Кривому Розі ради 04.10.2019 року був направлений запит до Міністерства соціальної політики щодо роз'яснення де отримати відповідний бланк посвідчення реабілітованої особи для подальшої видачі громадянину, який потребує пільг (а.с. 21-22).
Вказане підтверджує, що відповідач-1 не усувався від виконання своїх обов'язків щодо видачі посвідчення.
Також матеріали справи підтверджують, що позивач здійснював активне листування в 2019 році з органами державної влади та місцевого самоврядування з приводу одержання посвідчення реабілітованої особи.
Однак, матеріали справи не містять підтверджень, що таке листування тривало з 2003 року (т.т. протягом 16-ти років) та весь цей час особі не видавалося посвідчення.
При цьому, медичні документи, що надає позивач, датовані 2018, 2017, 2016, 2015 роками та не підтверджують причинний зв'язок між хворобою позивача та діями суб'єкта владних повноважень щодо видачі/невидачі відповідного посвідчення (а.с. 50-60).
Оскільки матеріали справи не підтверджують протиправність дій відповідача-1, то відсутні підстави для задоволення позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до ч. 1 ст. 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Зокрема, обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають:
- наявність такої шкоди,
- протиправність діяння її заподіювача,
- наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача
- вини заподіювача в заподіянні шкоди.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 826/18482/16.
У зв'язку з тим, що порушення прав Позивача з боку Відповідача не підтверджено, то суд першої інстанції зробив правильний висновок про необґрунтованість позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди та відсутність правових підстав щодо їх задоволення.
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог.
Вищезазначене є мотивом для відхилення судом апеляційної інстанції аргументів, викладених в апеляційній скарзі, оскільки аргументи позивача спростовуються нормами законодавства України, що регулює дані правовідносини.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правове обґрунтування, покладене в основу рішення суду першої інстанції, тому не можуть бути підставою для його скасування.
З огляду на результати апеляційного розгляду справи та характер спірних правовідносин, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись 241-245, 250, 315, 316, 321, 322, 327, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.04.2020 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду в порядку п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, протягом 30 днів згідно ст. 329 КАС України шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
В повному обсязі постанова виготовлена 26.10.2020.
Головуючий суддя Ю. В. Дурасова
суддя Л.А. Божко
суддя О.М. Лукманова