02 листопада 2020 р.Справа № 440/704/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: П'янової Я.В. , Спаскіна О.А. ,
за участю секретаря судового засідання Медяник А.О.
представник відповідача - Чемерис В.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 30.04.2020, головуючий суддя І інстанції: Г.В. Костенко, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 30.04.2020 по справі № 440/704/20
за позовом ОСОБА_1
до Головного територіального управління юстиції у Полтавській області третя особа Північно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Суми)
про стягнення грошових коштів,не виплачених при звільненні,
У лютому 2020 року ОСОБА_1 ( далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з адміністративним позовом до Головного територіального управління юстиції у Полтавській обл. ( далі - ГТУЮ у Полтавській обл., відповідач), третя особа - Північно-Східне міжрегіональне управління юстиції ( м.Суми), в якому просив:
- стягнути з ГТУЮ у Полтавській обл. на його користь вихідну допомогу у розмірі 8586,89 грн, не виплачену при звільненні;
- стягнути з ГТУЮ у Полтавській обл. на його користь відшкодування за час затримки з виплати вихідної допомоги у розмірі середнього заробітку за весь час затримки з 27.12.2019 по день фактичного розрахунку у розмірі 399,39 грн за кожен день затримки.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 30.04.2020 адміністративний позов задоволено.
Стягнуто з ГТУЮ у Полтавській обл. на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 8586,89 грн.
Стягнуто з ГТУЮ у Полтавській обл. на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні по день винесення даного рішення у розмірі 35146,32 грн.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань ГТУЮ у Полтавській обл. на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 840,80 грн.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції ГТУЮ у Полтавській обл. подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права та процесуального права, неповне з'ясування фактичних обставин справи просило скасувати оскаржуване рішення та ухвалити постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначив, що вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати виплачується державному службовцю у разі звільнення тільки з підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закон № 889), а у випадку звільнення на підставі п.1-1 ч.1 вказаної статті у зв'язку із ліквідацією державного органу, виплата вихідної допомоги не передбачена. На спірні правовідносини не поширюються приписи Кодексу законів про працю ( далі - КЗпП), оскільки вони пов'язані із припиненням державної служби на підставі Закону № 889, який не містить посилання, що такі відносини можуть бути врегульовані законодавством про працю. Вказав, що посилання суду першої інстанції на судову практику Європейського суду з прав людини є помилковим, оскільки в даному випадку у позивача не було «законних сподівань», які могли б підпадати під дію ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Посилався на правові позиції Верховного Суду, викладені по справі № 333/298/16-ц, №823/1652/6, №446/1171/16а, а також по справі №810/1224/17.
10.07.2020 ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду відкрито апеляційне провадження по справі № 440/704/20.
31.07.2020 на адресу суду засобами електронного зв'язку від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції- без змін.
16.09.2020 ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду закінчено підготовку та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.
08.10.2020 на адресу суду засобами електронного зв'язку від ОСОБА_1 повторно надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції- без змін.
30.10.2020 ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду задоволено клопотання ГТУЮ у Полтавській обл. та призначено розгляд справи у режимі відеоконференції.
Апеляційна скарга розглянута у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції згідно приписів ст. 195, 229 КАС України.
Згідно з положеннями ч.1,3 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України ( далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, представника відповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які сторони посилаються в апеляційній скарзі та відзиві на неї, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судовим розглядом встановлено обставини, які не оспорені сторонами.
З 18.06.2019 по 26.12.2019 ОСОБА_1 працював на посадах державної служби в ГТУЮ у Полтавській обл, що підтверджується копією вкладишу до трудової книжки серії.
24.10.2019 позивачу вручено попередження про вивільнення.
23.12.2019 наказом ГТУЮ у Полтавській обл. №1785/к "Про звільнення працівників" у зв'язку з ліквідацією ГТУЮ у Полтавській області на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції", наказу Міністерства юстиції України від 16.10.2019 №3173/5 "Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України", п.1 ст.40 КЗпП, п. 4 ч. 1 ст. 83 та п. 11 ч. 1 ст. 87 Закону № 889 його звільнено з посади заступника начальника відділу організаційної роботи, документування та контролю ГТУЮ у Полтавській обл. 26.12.2019, у зв'язку з ліквідацією, з припиненням державної служби. Відповідно до ст. 24 Закону України "Про відпустки" наказано виплатити йому грошову компенсацію за невикористані 16 календарних днів щорічної основної відпустки за відпрацьований період з 18.06.2019 по 26.12.2019 та 15 календарних днів щорічної додаткової оплачуваної відпустки за стаж проходження державної служби понад 22 роки за 2019 рік.
Вважаючи дій відповідача щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні протиправними, позивач звернувся до суду.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що позивач має законні сподівання на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до ч.1 ст.44 КЗпП, оскільки п.1 ст.40 КЗпП України, на підставі якого позивача було звільнено з займаної посади, гарантує працівнику право на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до ч. 1 с. 44 КЗпП України, а ч. 4 ст. 40 КЗпП України не встановлює особливостей застосування положень ст. 44 КЗпП України до звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та зазначає.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає № 889.
За приписами ст. 1 Закону № 889 державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби/
Частиною 1 ст. 3 Закону № 889 визначено, що цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 3 Закону № 889 дія цього Закону поширюється на державних службовців, зокрема, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.
Частинами 1-3 ст. 5 вказаного Закону встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
За приписами ст.ст. 87, 87-1 цього Закону підстави для припинення державної служби визначені у ст. 83 Закону № 889, відповідно до п. 4 ч. 1 якої, державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення.
Частиною 3 ст. 83 Закону № 889 передбачено, що у разі звільнення з державної служби на підставі п.п.6-7 ч.1 цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.
Згідно з п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889 підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, ліквідація державного органу.
Відповідно до ч. 4 ст. 87 Закону 889 (у редакції, чинній на час винесення наказу про звільнення позивача) у разі звільнення з державної служби на підставі п. 1 ч.1 цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.
Отже, Законом № 889 (у редакції, чинній на час винесення наказу про звільнення позивача) не було передбачено виплати вихідної допомоги у розмірі середньої місячної заробітної плати у разі звільнення з державної служби на підставі п. 1-1 ч.1 ст. 87 Закону №889.
За наслідком системного аналізу правових норм колегія суддів зазначає, що порядок виплати одноразової грошової допомоги при звільненні особи у зв'язку з ліквідацією державного органу та відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні працівника з органів юстиції не врегульовані положеннями спеціального законодавства, в той же час такі питання врегульовані КЗпП України.
Як вбачається зі змісту наказу ГТУЮ у Полтавській обл. від 23.12.2019 №1785/к "Про звільнення працівників", при звільненні ОСОБА_1 з посади провідного спеціаліста відділу державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти ГТУЮ у Полтавській обл. 26.12 2019 у зв'язку з ліквідацією ГТУЮ у Полтавській обл. на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції", наказу Міністерства юстиції України від 16.10.2019 №3173/5 "Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України", відповідачем у наказі про звільнення окрім п. 4 ч. 1 ст.83 та п. 1-1 ч.1 ст.87 Закону №889" зазначено також п. 1 ст. 40 КЗпП України, що свідчить про його звільнення, зокрема, на підставі п.1 ст.40 КЗпП України.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно з ч. 4 ст. 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Статтею 44 КЗпП України встановлено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у п. 6 ст. 36 та п. 1, 2 і 6 ст. 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
Колегія суддів зазначає, що п. 1 ч. 1 статті 40 КЗпП України, на підставі якого позивача було звільнено із займаної посади, гарантує працівнику право на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до ч. 1 ст. 44 КЗпП України, тоді як ч. 4 ст. 40 цього ж Кодексу не встановлює особливостей застосування положень статті 44 КЗпП України до звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 даного Кодексу.
Частиною 2 ст. 6 КАС України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Як випливає з практики ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на їх конвенційні права (рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі "C. Дж. та інші проти Болгарії", заява № 1365/07, пункт 39, від 9 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України", заява № 21722/11, пункт 170).
Відповідно до ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі "Суханов та Ільченко проти України" ЄСПЛ зазначив, що за певних обставин "законне сподівання" на отримання "активу" також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "законне сподівання", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя (заява № 68385/10 п. 35 та № 71378/10).
У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу належного урядування. Цей принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Враховуючи, що приймаючи наказ від 23.12.2019 №1785/к "Про звільнення працівників" в частині звільнення з посади ОСОБА_1 , відповідач самостійно застосував п. 1 ст. 40 КЗпП України, звільнення на підставі якого гарантує працівнику право на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до ч. 1 ст. 44 КЗпП України, колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 мав законні сподівання на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до ч.1 ст. 44 КЗпП України. Крім того, ч. 4 ст. 40 КЗпП України не встановлює особливостей застосування положень ст. 44 КЗпП України до звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 40 даного Кодексу.
З огляду на викладене та беручи до уваги вказані вище правові норми, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 щодо отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до ч.1 ст. 44 КЗпП України.
Посилання апелянта на те, що на спірні правовідносини не поширюються приписи КЗпП, оскільки вони пов'язані із припиненням державної служби на підставі Закону №889, колегія суддів відхиляє, оскільки оскаржуваний наказ також містить посилання на ст. 40 КЗпП, як на підставу звільнення позивача.
Середній заробіток працівника згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України "Про оплату праці" обраховується за правилами, визначеними у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (надалі - Порядок № 100).
Відповідно до п. 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Пунктом 5 Порядку № 100 передбачено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
За змістом п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Згідно з довідкою про середній заробіток ОСОБА_1 виданою ГТУЮ у Полтавській обл., його середній заробіток за період з 01.10.2019 по 30.11.2019 за один робочий день складає 399,39 грн, відповідно - розмір середньомісячної заробітної плати/вихідної допомоги становить 8586,89 грн. з розрахунку 21,5 відпрацьованих робочих днів у період з 01.10.2019 року по 30.11 2019, що передував звільненню.
Враховуючи, що у спірних відносинах судом встановлено порушення права позивача на отримання вихідної грошової допомоги при звільненні, позовна вимога про її стягнення у розмірі не менше середнього місячного заробітку, що, як вірно встановив суд першої інстанції, становить 8650,53 грн на користь ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку з огляду на факт невиплати вихідної допомоги, колегія суддів виходить з такого.
Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Закріплені у ст.ст. 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
У зв'язку з цим суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Колегія суддів зазначає, що ч.1 ст.117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України визначає випадки, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Законодавчі акти визначають, що одноразова грошова допомога при звільненні має бути виплачена не пізніше дня звільнення зі служби.
У справі, яка розглядається, позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на отримання вихідної допомоги при звільненні, просив стягнути на його користь суму середньомісячного заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні по день фактичного розрахунку.
Таким чином, непроведення з вини відповідача виплати позивачу одноразової грошової допомоги у день звільнення є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 в зазначеній частині є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню.
При визначенні розміру середнього грошового забезпечення суд першої інстанції вірно врахував приписи Порядку №100 та відомості, відображені у довідці про середній заробіток ОСОБА_1 відповідно до яких середній заробіток позивача за 1 робочий день становить 399,39 грн.
Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 08 серпня 2018 року № 78/0/206-18 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2019 рік" та листа Міністерства соціальної політики України від 29 липня 2019 року № 1133/0/206-19 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік" кількість робочих днів в період з 27.12.2019 (наступний день після звільнення) по день ухвалення судового рішення (30.04.2020) становить 88 днів, отже, за висновком суду першої інстанції сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день винесення судового рішення, що підлягає стягненню на користь позивача, становить 35146,32 грн. (399,39 грн х 88 днів).
Як вбачається зі змісту вимог апеляційної скарги правильність розрахунку суми середнього заробітку за час затримки виплати позивачеві одноразової грошової допомоги при звільненні відповідачем не оскаржується.
З огляду на наведене, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, висновків суду не спростовують, з підстав, наведених вище підстав
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Полтавській області залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2020 року по справі № 440/704/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя (підпис)Л.В. Любчич
Судді(підпис) (підпис) Я.В. П'янова О.А. Спаскін
Повний текст постанови складено 10.11.2020