10 листопада 2020 р. Справа № 440/450/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Спаскіна О.А.,
Суддів: П'янової Я.В. , Любчич Л.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 14.05.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Н.Ю. Алєксєєва, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, по справі № 440/450/20
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.01.2020 №470-19, зобов'язання прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 14.05.2020 р. відмовлено у задоволенні позову.
Позивач, не погодившись з даним рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що приймаючи зазначене рішення суд першої інстанції дійшов до помилкових висновків, які призвели до неправильного вирішення справи, неповно з'ясував всі обставини справи, що мають значення при вирішенні спору, невірно застосував до спірних правовідносин вимоги матеріального та процесуального права.
У відповідності до п. 3 ч.1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Згідно з ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд апеляційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до вимог ст.308 КАС України та керуючись ст.229 КАС України.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи та вимоги апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що 02.09.2019 ОСОБА_1 звернувся до управління Державної міграційної служби України в Полтавській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду вказаної заяви, УДМС України в Полтавській області сформовано висновок, яким рекомендовано прийняти рішення про відмову громадянину Арабської Республіки Єгипет ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки його заява є очевидно необґрунтованою (т.1 а.с. 240-244).
Рішенням ДМС України від 27.12.2019 № 470-19 громадянину Арабської Республіки Єгипет ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки його заява не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частин 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (т.1 а.с. 245).
Повідомленням УДМС України в Полтавській області від 20.01.2020 № 1 позивача проінформовано про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В якості підстави для відмови зазначено, що стосовно позивача встановлено відсутність умов, передбачених п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують тимчасового або додаткового захисту» (т.1 а.с. 246).
Не погодившись із вищевказаним рішенням ДМС України, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом про його скасування, зобов'язання ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності правомірних підстав для прийняття органами Державної міграційної служби України рішення про відмову у наданні відповідного статусу.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції та зазначає таке.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” № 3671-VI від 08.07.2011 (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно із пунктом першим статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Таке ж саме визначення терміну "біженець" містить і підпункт 2 пункту "А" статті 1 Конвенції про статус біженців від 28.07.1951, до якої Україна приєдналася згідно із Законом від 10.01.2002 №2942-III.
Отже, поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності, або за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) такі побоювання мають бути пов'язані з ознаками расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Згідно із визначенням, наведеним у пункту 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У разі, якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов'язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Відповідно до абзацу п'ятого частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Приписами статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Порядок попереднього розгляду заяви визначено статтею 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Так, відповідно до абзацу першого частини першої цієї статті центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Частиною третьої зазначеної статті передбачено, що під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов'язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника.
Згідно із частиною четвертою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
А відповідно до частини шостої цієї статті, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття “біженець” включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Отже, під час вирішення питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають ураховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Водночас, слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН).
Згідно з Позицією УВКБ ООН “Про обов'язки та стандарти доказів у біженців” 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Отже, на заявника, покладається обов'язок надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається” від 27.04.2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI.
За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Отже, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Хоча, безумовно, такі докази можуть не бути беззаперечними та достатніми для підтвердження реальності ризику існування загрози переслідування з урахуванням правової ситуації, яку потрапляють шукачі притулку на території іншої країни, та можуть бути відсутні у іноземця, але доводи та пояснення шукача притулку мають бути достатньо послідовними, правдивими і засвідчувати щонайменше ймовірність переслідувань у разі повернення на Батьківщину (країну попереднього постійного проживання).
Аналогічний висновок наведено у постановах Верховного Суду від 07.10.2019 у справі №440/134/19 та від 21.11.2019 у справі №816/2279/17, на які посилається суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні.
Водночас, колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 80 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН, наявність інших політичних переконань, відмінних від тих, що розділяються владою, само по собі не є підставою для подання клопотання про надання статусу біженця, і шукач повинен довести, що у нього є достатні побоювання стати жертвою переслідувань за свої переконання: владі має бути відомо про політичні переконання особи і вони мають нести владі певну загрозу.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач народився у м. Шаркія, Єгипет. За національністю араб, за віросповіданням - мусульманин-суніт. Проживав разом із сім'єю (батько, мати, три брати та сестра) в м. Шаркія.
Зі слів заявника у 1999 році, він закінчив середню школу та вступив на навчання до педагогічного інституту в цьому ж місті. У 2003 отримав вищу освіту, спеціалізація - філософ. У 2004 році виїхав із Єгипту до Катару з метою працевлаштування, де проживав на підставі дозволу на працевлаштування, який продовжувався щороку.
В Катарі ОСОБА_2 працював: з 2004 року по 2008 рік у приватній компанії по наданню приватних послуг (домогосподарство) бригадиром; з 2009 року по 2013 рік - у компанії по ремонту квартир - заступником директора; з 2014 року по 2017 рік у компанії по наданню приватних послуг (прибирання, чистка, ремонт авто).
Проживаючи в Катарі, заявник відвідував: Туреччину, Південну Корею, Домініканську Республіку, ОАЕ, Латвію.
В Україну ОСОБА_2 виїхав перший раз наприкінці 2016 року до майбутньої дружини, з якою познайомився в соціальних мережах. Проживав упродовж місяця. Наступної поїздки в Україну (перебував з 15.01.2017 по 21.01.2017) оформив шлюб з ОСОБА_3 . Наступного дня після укладання шлюбу виїхав знову в Катар. Через 2,5 місяці знову в'їхав в Україну терміном на 9 днів. В цей період, 11.04.2017 року оформив посвідку на тимчасове проживання в Україні (возз'єднання сім'ї).
У липні 2017 року знову приїхав в Україну з метою оформлення бізнесу та через 3 місяці повернувся у Катар.
Як стверджує заявник у жовтні-листопаді 2017 року його затримали представники служби безпеки Катару за висловлювання в соціальних мережах (Фейсбук) про політичні стосунки між Єгиптом і Катаром. Після того, як ОСОБА_2 підписав письмову відмову від своїх тверджень в соціальних мережах, а також видалив зі своїх сторінок всю інформацію з цього приводу, його випустили. На наступний день заявнику зателефонували із служби безпеки і повідомили, що його перебування небажане в Катарі і він мусить виїхати із країни.
13 жовтня 2017 року ОСОБА_2 виїхав із Катару в Латвію. Через деякий час до нього в Латвію виїхала колишня дружина з дітьми.
З осені 2017 року заявник неодноразово приїздив в Україну та повертався в Латвію.
Під час останнього в'їзду в Україну 21.01.2019 був затриманий прикордонною службою у зв'язку з тим, що перебував у міжнародному розшуку за ініціативою Держави Катар.
Відповідно до інформації з банку даних Інтерпол та копії судових матеріалів ОСОБА_2 оголошений в міжнародний розшук та звинувачується у вчиненні шахрайських дій, що спричинили збитки приватній особі у великих розмірах.
Як вбачається з матеріалів справи, у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 02.09.2019, заявник зазначив, що обставиною, яка змусила його звернутися до ДМС України із вказаною заявою, є побоювання бути заарештованим службою безпеки Катару за його висловлювання в соціальних мережах стосовно політики Катару відносно Єгипту.
Під час проведення співбесіди, повідомляючи про небезпеку в країні постійного проживання (Катар), він стверджує, що стосовно нього навмисно сфальсифікована кримінальна справа за фактами шахрайства та привласнення грошових коштів у великих розмірах з метою притягнення його до відповідальності за політичні переконання, а саме: коментарі в соціальних мережах про зовнішню і внутрішню політику своєї країни (Єгипту) та про підтримку тероризму з боку Держави Катар.
Однак, позивач не звернувся за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, коли перетнув кордон України у 2017 році, та не повідомляв про наявність у нього побоювань стати жертвою переслідування за політичні переконання до вересня 2019 року.
Значна тривалість проміжків часу між прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ставить під сумнів щодо існування реальної загрози життю та свободі позивача в країні громадянської належності та свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Слід зазначити, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.
Як свідчать обставини особової справи позивач перебуває у розшуку за вчинення на території Держави Катар злочину проти власності, отже, звернення позивача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, може свідчити про намагання останнього уникнути покарання.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія дійшла висновку, що позивач не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання притягнення до відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством країни походження як протиправні, суспільно небезпечні, і на нього чекає відповідальність, оскільки на даний момент вирішується питання щодо його екстрадиції правоохоронними органами.
Таким чином, з наведеного можна зробити висновок, що позивач звернувся не за захистом в Україні, а з метою легалізації та уникненням процедури екстрадиції, шляхом процедури набуття захисту в Україні.
Згідно з «Керівництвом по процедурі і критеріям вивчення статусу біженця» УВКБ ООН від 1992 року, глава ІІ, п. 56, переслідування слід відрізняти від покарань за звичайні порушення закону відповідно до звичайного права. Особи, котрі втікають від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Біженець, це не особа, що переховується від покарання
Із аналізу викладеного можна зробити висновок, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань не є обґрунтованими за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
В матеріалах справи відсутні докази наявності достатніх побоювань у позивача стати жертвою переслідувань за свої переконання з огляду на встановлені обставини.
Водночас, про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань свідчить значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також непостійність тверджень позивача про підстави звернення з відповідною заявою з достатньою переконливістю свідчать про відсутність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в Катарі.
Колегія суддів зауважує, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Тому колегія суддів вважає, що судом першої інстанції зроблено обґрунтований висновок, що основною метою звернення позивача до Державної міграційної служби України є бажання легалізації перебування на території України, але ця умова не відповідає критеріям поняття "біженець".
Водночас, відповідно до пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Зазначена позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 14.03.2018 у справі № 820/1502/17 та від 06.09.2019 у справі №826/15903/16.
За такого правового врегулювання та обставин справи, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, встановлені обставини свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно.
Наведене вище у своїй сукупності свідчить про відсутність визначених законом підстав для прийняття рішення щодо оформлення документів для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідачем під час прийняття спірного рішення належним чином перевірено повідомлені позивачем обставини, а також враховано інформацію щодо країни походження позивача, за результатами чого прийнято законне та обґрунтоване рішення про відмову в оформленні документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права викладений у постанові Верховного Суду від 10.06.2020 р. по справі № 420/3127.
Із врахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з чим оскаржуване у даній справі рішення відповідача скасуванню не підлягає.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 229, 238, 241, 243, 250, 308, 311, 315, 319, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 14.05.2020 по справі № 440/450/20 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя О.А. Спаскін
Судді Я.В. П'янова Л.В. Любчич