ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
15 жовтня 2020 року м. Київ № 640/15753/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доНаціонального агентства з питань запобігання корупції
пропоновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу,
присутні у судовому засіданні представники сторін:позивача - ОСОБА_2 ; відповідача - Дубаневич О.З.,
(у судовому засіданні 15.10.2020, відповідно до ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України, проголошено вступну та резолютивну частини рішення (скорочене рішення)),
ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) (далі - позивач або ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Національного агентства з питань запобігання корупції (адреса: 01103, м. Київ, бул. Дружби Народів, 28, ідентифікаційний код 40381452) (надалі - відповідач, Національне агентство або НАЗК), в якому просить суд:
- визнати незаконним та скасувати наказ Національного агентства з питань запобігання корупції від 08 квітня 2020 року № 346-к/тр про звільнення ОСОБА_1 ;
- поновити ОСОБА_1 на аналогічній посаді (головного спеціаліста) у Національному агентстві з питань запобігання корупції з 08.04.2020;
- стягнути з Національного агентства з питань запобігання корупції на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 10.04.2020 по дату винесення рішення по даній справі;
- допустити до негайного виконання постанову суду в частині поновлення ОСОБА_1 на аналогічній посаді (головного спеціаліста) та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць;
- стягнути з Національного агентства з питань запобігання корупції на користь ОСОБА_1 25000 гривень в рахунок відшкодування моральної шкоди.
В якості підстав позову зазначено, що відповідачем прийнято протиправний наказ про звільнення позивача з посади головного спеціаліста відділу аналітичної та роз'яснювальної роботи Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя у зв'язку зі скороченням посади. Позивач відмітив, що наказом голови Національного агентства з питань запобігання корупції від 28.02.2020 № 74/20 «Про упорядкування структури Національного агентства з питань запобігання корупції» скорочено посаду головного спеціаліста відділу аналітичної та роз'яснювальної роботи Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя, а також ліквідовано Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя.
ОСОБА_1 посилався на порушення вимог ч. 2 ст. 40 та ст. 42 Кодексу законів про працю України, оскільки відповідач як роботодавець не запропонував позивачу іншу посаду, хоча такий має переважне право на залишення на роботі.
Окрім того, позивач наголошує, що його було фактично звільнено з Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя раніше, адже відповідно до наказу Національного агентства з питань запобігання корупції від 06.03.2020 № 85/20 «Про затвердження та введення в дію штатного розпису Національного агентства з питань запобігання корупції» затверджено нову структуру, у якій відсутній Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя.
Відповідач у відзиві заперечив, вказавши, що згідно абзацом 1 ч.3 ст.87 Закону «Про державну службу» суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пп. 1 та 1-1 ч. 1 цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності), отже при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Отже, відповідач вважає, що звільнення державного службовця згідно з п. 1 ч. 1 ст.87 Закону «Про державну службу» допускається навіть якщо останньому не було запропоновано іншої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі (за наявності).
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.07.2020 відкрито провадження у адміністративній справі, постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику сторін).
13.08.2020 до канцелярії Окружного адміністративного суду міста Києва надійшло клопотання № 112-02/40433/20 від 11.08.2020 представника Національного агентства з питань запобігання корупції - Любченка Я.П. про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.08.2020 заяву представника Національного агентства з питань запобігання корупції № 112-02/40433/20 від 11.08.2020 про розгляд справи за правилами загального позовного провадження залишено без задоволення; постановлено розглядати справу № 640/15753/20 у порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін у судовому засіданні на 15.10.2020.
У судовому засіданні представники сторін були присутні, суд заслухав усні пояснення сторін, дослідив докази. Судом оголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали справи, заслухавши пояснення позивача та її представника, представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що наказом Національного агентства від 29.07.2016 № 122-к/тр ОСОБА_1 прийнято на державну службу до Національного агентства з питань запобігання корупції.
Наказом Національного агентства від 04.11.2019 № 583-к/тр позивача призначено на посаду головного спеціаліста відділу аналітичної та роз'яснювальної роботи Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя.
Наказом Національного агентства від 28.02.2020 № 74/20 «Про упорядкування структури Національного агентства з питань запобігання корупції» ліквідовано Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя.
Листом від 02.03.2020 № 100-18/7334/20 ОСОБА_1 повідомлено про ліквідацію Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя і попереджено про подальше звільнення у зв'язку з скороченням займаної ним посади, що підтверджується підписом позивача.
Наказом Національного агентства від 06.03.2020 № 85/20 «Про затвердження та введення в дію штатного розпису Національного агентства з питань запобігання корупції» затверджено та введено в дію з 11.03.2020 штатний розпис Національного агентства з питань запобігання корупції на 2020 рік.
Наказом Національного агентства від 08.04.2020 № 346-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено 08.04.2020 з посади головного спеціаліста відділу аналітичної та роз'яснювальної роботи Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя у зв'язку із скороченням посади відповідно до п 2 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про запобігання корупції» та на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України № 899-VIII «Про державну службу».
Не погоджуючись із наказом Національного агентства від 08.04.2020 № 346-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 » позивач звернувся з даним позовом до суду.
Дослідивши обставини справи та оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця регулюються Законом України "Про державну службу" від 10.12.2015, № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII).
Згідно з ч. 1-3 ст. 5 Закону № 889-VIII, правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII, державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87 1 цього Закону).
Приписами п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Міністерство праці та соціальної політики України у листі від 07.04.2011 №114/06/187-11 роз'яснило, що чисельність працівників - це списковий склад працівників, і скорочення чисельності працівників передбачає зменшення їх кількості. Штат працівників - це сукупність посад, установлених штатним розписом підприємства. Тому скорочення штату являє собою зміну штатного розпису за рахунок ліквідації певних посад або зменшення кількості штатних одиниць за певними посадами.
Враховуючи викладене суд вважає, що роботодавець має право самостійно визначати, змінювати чисельність працівників і штатний розпис. При цьому, дані обставини не потребують додаткового доведення, тому суд не може вимагати у відповідача обґрунтування доцільності скорочення чисельності або штату.
Як встановлено судом, позивача звільнено на підставі наказів від 28.02.2020 № 74/20 «Про упорядкування структури Національного агентства з питань запобігання корупції» та від 06.03.2020 № 85/20 «Про затвердження та введення в дію штатного розпису Національного агентства з питань запобігання корупції», якими ліквідовано Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя, у якому позивач обіймав посаду головного спеціаліста відділу аналітичної та роз'яснювальної роботи, та затверджено нову структуру штатного розпису, у якому відповідний Департамент не передбачено, що як наслідок і становить скорочення посади позивача.
Так, штатний розпис, затверджений наказом Національного агентства від 28.01.2020 № 17/20, передбачав наявність Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя, що включав відділи:
Відділ проведення повних перевірок;
Відділ моніторингу способу життя;
Відділ проведення спеціальних перевірок;
Відділ контролю за своєчасністю подання декларацій;
Відділ аналітичної та роз'яснювальної роботи.
Відповідно до п. 1 розділу І «Загальна частина» Положення про Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя, затвердженого рішенням Національного агентства від 13.04.2018 № 722, Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя є самостійним структурним підрозділом апарату Національного агентства з питань запобігання корупції, який забезпечує виконання повноважень Національного агентства щодо контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, інших осіб відповідно до Закону України «Про запобігання корупції», моніторингу способу життя цих осіб.
Згідно з п. 1 розділу ІІ «Основні завдання Департаменту», основним завданням Департаменту є виконання повноважень Національного агентства щодо контролю, перевірки декларацій та моніторингу способу життя суб'єктів декларування.
Водночас, згідно з штатним розписом на 2020 рік, затвердженим наказом Національного агентства від 06.03.2020 № 85/20, утворено:
Управління проведення обов'язкових повних перевірок з Першим та Другим відділом у його складі;
Управління проведення повних перевірок з Першим та Другим відділом у його складі;
Управління проведення спеціальних перевірок та моніторингу способу життя з Відділом контролю за своєчасністю подання декларацій, Відділом моніторингу способу життя, Відділом проведення спеціальних перевірок у його складі.
Згідно з Положеннями про зазначені підрозділи, затверджені наказами Національного агентства від 25.03.2020 № 115/20, від 25.03.2020 № 115/20 та від 26.03.2020 № 117/20 завданнями Управлінь є відповідно виконання повноважень Національного агентства щодо:
проведення обов'язкових повних перевірок декларацій, поданих суб'єктами декларування, визначених Законом;
проведення повних перевірок декларацій, поданих суб'єктами декларування, визначених Законом;
контролю за своєчасністю подання декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, повідомлень про суттєві зміни в майновому стані та про відкриття валютних рахунків в установах банків-резидентів, проведення спеціальної перевірки стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища, а також посад з підвищеним корупційним ризиком, перелік яких затверджується Національним агентством та моніторингу способу життя суб'єктів декларування.
Враховуючи зазначене, суд відмічає, що у внутрішній структурі Національного агентства відбулась внутрішня реорганізація, внаслідок якої змінено перелік, права та функціональні обов'язки структурних підрозділів, скорочено посаду головного спеціаліста відділу аналітичної та роз'яснювальної роботи Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя, що підтверджується доводами відповідача та позивачем не заперечується, отже підстава для звільнення, що передбачена п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII та вказана у оскаржуваному наказі, відповідає обставинам справи.
Разом з тим, згідно з ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Відповідно до п. 1 Положення «Про Національне агентство України з питань державної служби», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 № 500 Національне агентство України з питань державної служби (НАДС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується i координується Кабінетом Міністрів України та який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби, здійснює функціональне управління державною службою в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті).
НАДС відповідно до покладених на нього завдань, згідно підпункту 8 пункту 4 оприлюднює на офіційному веб-сайті НАДС узагальнені роз'яснення з питань застосування Законів України «Про державну службу», «Про службу в органах місцевого самоврядування» та інших нормативно-правових актів у сфері державної служби та служби в органах місцевого самоврядування.
Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 13 Закону № 889-VIII центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби визначено, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби, окрім іншого, видає у випадках, встановлених законом, нормативно-правові акти з питань державної служби, надає роз'яснення з питань застосування цього Закону та інших нормативно-правових актів у сфері державної служби.
У роз'ясненні Національного агентства України з питань державної служби від 20.02.2020 № 86 р/з «Щодо процедури вивільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення» зазначено, що при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Роз'ясненням також передбачено, що при звільненні державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, зокрема, відповідно до пункту 1 чи пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону, положення статті 49-2 Кодексу законів про працю України не застосовуються.
У контексті наведеного суд відмічає, що відповідно до ч. 2 ст. 40 Кодексу законів про працю України, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Згідно з ч. 2 та 3 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України, при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Разом з тим, згідно з приписами частини п'ятої статті 40 Кодексу законів про працю України (у редакції із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX від 19.09.2019) особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Таким чином, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників), а також особливості застосування до них положень частини другої статті 40 КЗпП України частини другої і третьої статті 49-2 КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Станом на час прийняття оскаржуваного наказу Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19 вересня 2019 року № 117-IX абзац другий частини третьої статті 87 виключено, зокрема, виключено норму про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Натомість, були внесені відповідні зміни, зокрема, до статті 22 та 87 Закону України "Про державну служб", якими врегульовано питання звільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу".
Згідно з ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII (у редакції чинній на час прийняття оскаржуваного наказу) встановлено, що державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Частиною п'ятою статті 22 цього Закону № 889-VIII (із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX від 19.09.2019) передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб'єкта призначення може здійснюватися без обов'язкового проведення конкурсу.
Щодо зазначених положень ст. 22 та 87 Закону № 889-VIII слід відмітити, що порядку призначення звільненого державного службовця на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу Законом не регламентовано, як і не передбачено конкретного обов'язку запропонувати особі нові вакантні посади, водночас, з правового аналізу наведених норм випливає, що прийняття такого службовця на певну посаду здійснюється за ініціативою суб'єкта призначення та є його правом, що у даному контексті передбачає свободу розсуду.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами:
1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо;
2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав;
3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів;
4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.
Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".
З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що станом на час виникнення спірних правовідносин дія норм законодавства про працю, а саме, частини другої статті 40, частин другої та третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України не поширюється на державних службовців в силу приписів частини п'ятої статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України "Про державну службу", оскільки станом на час звільнення позивача такі правовідносини були врегульовані статтею 22 Закону України "Про державну службу", що передбачає не обов'язок, а право суб'єкта призначення за рішенням суб'єкта призначення у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу перевести державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу чи пропонувати іншу рівноцінну посаду державного службовця.
Таким чином, відповідачем порушень, що полягають у ненаданні позивачу при звільненні пропозицій щодо зайняття іншої посади, допущено не було. Разом з тим, суд відмічає, що не виключалась можливість звернення суб'єкта призначення до позивача з відповідною пропозицією про призначення на рівнозначну або нижчу посаду державної служби протягом шести місяців з дня звільнення - 08.04.2020 по 08.10.2020, однак позивач звернувся з даним позовом до суду 08.07.2020.
Додатково слід вказати, що як випливає з практики ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на їх конвенційні права (рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «C. Дж. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункт 39, від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, пункт 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення і застосування залежить від практики. Роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява №17862/91, пункти 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява №20372/11, пункт 65).
У рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 вказано, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
З урахуванням наведеного, на думку суду, положення ст. 22 та 87 Закону № 889-VIII та їх окреслене тлумачення відповідають принципу «якості закону» і правової визначеності, не порушують принципів недискримінації та пропорційності.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, позивач у позовній заяві вказав на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду України від 01.04.2015 у справі № 6-40цс15 та від 01.07.2015 у справі № 6-491цс15, щодо покладення обов'язку працевлаштування працівника на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 у справі № 800/538/17, щодо обов'язку власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника на реалізацію гарантій при скороченні чисельності або штату.
Слід наголосити, що правові висновки, викладені у зазначених постановах Верховного Суду, стосувались оцінки іншим обставинам та за правового регулювання, що істотно відрізняється від того, що існувало на момент виникнення спірних правовідносин у даній справі з огляду на суттєві зміни, внесені Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19 вересня 2019 року № 117-IX, а отже такі висновки застосуванню судом не підлягають.
Стосовно доводів позивача щодо проявів дискримінації, що полягає у вибірковому підході до поновлення працівників на роботі у Національному агентстві з питань запобігання корупції, суд відмічає, що згідно з практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» від 11 червня 2002 року, заява № 36042/97). Відмінність у ставленні також є дискримінаційною, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року, заява № 20060/92; рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» від 7 листопада 2013 року, заява № 10441/06).
Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. В іншому разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року №14-рп/2004).
Наявність правомірної, об'єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, також виключає дискримінацію, що випливає з визначень прямої та непрямої дискримінації, наданих у Законі України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні».
Враховуючи, що підстави та процедура звільнення державних службовців визначені Законом, а можливість прийняття особи на роботу після її звільнення на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII (із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX від 19.09.2019) за рішенням суб'єкта призначення, на думку суду, є його правом, а не обов'язком, судом не встановлено наявність ситуації, за якої позивач зазнає менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, а відтак доводи позивача у цій частині є необґрунтованими та не свідчать про протиправність прийнятого наказу.
Щодо рекомендації не здійснювати звільнення державних службовців на період карантину, суд вказує, що Постановою Кабінету Міністрів України № 256 від 25.03.2020 "Деякі питання забезпечення трудових прав державних службовців, працівників державних органів, підприємств, установ та організацій на час встановлення карантину у зв'язку із загостренням ситуації, пов'язаної з поширенням випадків гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (далі - Постанова КМУ № 256) вирішено:
1. Керівникам центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів, головам місцевих державних адміністрацій:
1) забезпечити на час встановлення карантину дотримання трудових прав державних службовців та працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома;
2) узяти до відома, що:
на час встановлення карантину за державними службовцями та працівниками, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома, зберігаються займана посада, умови оплати праці та соціальні гарантії;
виконання такої роботи не тягне за собою будь-яких обмежень трудових прав державних службовців та працівників.
Пунктом 2 Постанови КМУ № 256 рекомендовано:
1) державним органам, органам місцевого самоврядування дотримуватись вимог цієї постанови з метою забезпечення трудових прав працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома;
2) підприємствам, установам та організаціям незалежно від форми власності на час встановлення карантину не звільняти працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома, та працівників, які перебувають у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину, з підстав, установлених пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України;
3) суб'єктам господарювання державного сектору економіки, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, і державним банкам з метою забезпечення безперебійної роботи в умовах встановленого карантину утримуватись від кадрових змін в органах управління, не допускати звільнення працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома, та працівників, які перебувають у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину, з підстав, установлених пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.
В оскаржуваному наказі від 08.04.2020 № 346-к/тр, підставою звільнення ОСОБА_1 зазначено п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII, в той час як в Постанові КМУ № 256 рекомендовано не звільняти працівників з підстав, установлених пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.
Відтак обставини звільнення позивача не стосувалися положень, передбачених у п. 2 Постанови КМУ № 256, а отже Національним агентством з питань запобігання корупції рекомендації Постанови КМУ № 256 не порушено. При цьому варто відмітити, що Постанова КМУ № 256 носить лише рекомендаційний характер в частині заборони звільнення працівників з підстав, передбачених виключно пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.
Враховуючи викладене, у суду відсутні підстави для задоволення позову про скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 та поновлення його на роботі.
Відповідно до положень частини першої та другої статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до частини першої статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).
Частиною першою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Водночас, аналіз матеріалів справи підтверджує, що відповідач при прийнятті спірного наказу, діяв згідно приписів частини другої статті 2 КАС України, правомірно, а саме на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Зважаючи на те, що суд дійшов висновку про відсутність підстав для позову позивача, відмовлено, а іншими учасниками справи судові витрати не понесені, судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повний текст рішення складено 09.11.2020.
Суддя К.С. Пащенко