10 листопада 2020 року Чернігів Справа № 620/4619/20
Суддя Чернігівського окружного адміністративного суду Ткаченко О.Є., перевіривши матеріали позовної заяви Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 про стягнення майнової шкоди,
Військова частина НОМЕР_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просить стягнути матеріальну шкоду в сумі 28915,00 грн.
Позовна заява обґрунтована тим, що з відповідача належить стягнути спірний розмір завданої майнової шкоди.
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 20.10.2020 позовну заяву залишено без руху. У встановлений строк вимоги ухвали виконані.
Згідно з п.п. 4, 6 ч. 1 ст. 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи немає підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.
Вивчивши позовну заяву та додані до неї матеріали, вбачаються підстави для відмови позивачеві у відкритті провадження в адміністративній справі з огляду на наступне.
06.09.2019 на підставі наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 219 прапорщика ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та на всі види забезпечення.
Відповідно до акта приймання-передачі заборгованості з відшкодування завданих державі збитків № 432 від 09.2019 відповідно до вимог п. 30 Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду заподіяну державі, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 23.06.1995 №243/95 (діяло на час виникнення спірних правовідносин) заборгованість у розмірі 30210,91 грн облікована в книзі грошових стягнень та нарахувань Військової частини НОМЕР_1 в частині, що стосувалася прапорщика ОСОБА_1 .
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 27.09.2019 № 238 прапорщика ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та знято з усіх видів забезпечення у зв'язку зі звільненням з лав Збройних Сил України.
На час звільнення, за шкоду, завдану державі в особі Військової частини НОМЕР_2 , яка виникла внаслідок втрати майна, переданого під звіт, з грошового забезпечення відповідача під час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 утримано 1295,91 грн.
Сума невідшкодованої шкоди державі становить 28915,00 грн, що підтверджено довідкою № 706 від 23.09.2020.
З метою отримання матеріалів для організації претензійно-позовної роботи Військовою частиною НОМЕР_1 направлений запит № 4188/39/20 від 24.07.2020 до Військової частини НОМЕР_2 .
За вх. № 2762 від 15.09.2020 Військова частина НОМЕР_1 отримала матеріали службового розслідування за фактом втрати майна служби зв'язку, переданого під звіт прапорщику ОСОБА_1 .
З метою досудового врегулювання спору Військовою частиною НОМЕР_1 направлена претензія за № 3329 від 25.09.2020 на зареєстровану адресу проживання відповідача.
Станом на день звернення до суду з даною позовною заявою відповіді від відповідача Військова частина НОМЕР_1 не отримала.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Пунктами 1, 4 Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 23 червня 1995 року № 243/95 у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Положення), передбачено, що це положення визначає підстави і порядок притягнення до матеріальної відповідальності військовослужбовців і призваних на збори військовослужбовців, винних у заподіянні шкоди державі під час виконання ними службових обов'язків, передбачених актами законодавства, військовими статутами, порадниками, інструкціями та іншими нормативними актами. Відшкодування шкоди військовослужбовцями і призваними на збори військовозобов'язаними провадиться незалежно від притягнення їх до дисциплінарної чи кримінальної відповідальності за дію (бездіяльність), якою державі було заподіяно шкоду.
Відповідно до пункту 32 Положення на притягнутих до матеріальної відповідальності звільнених з військової служби військовослужбовців і військовозобов'язаних після закінчення зборів, які не відшкодували заподіяної ними державі шкоди, в 10-денний термін після дня вибуття їх з військової частини до суду за місцем їх постійного проживання (роботи) надсилаються виконавчі написи органів, що виконують нотаріальні дії. Для отримання виконавчого напису командир (начальник) військової частини подає органам, що виконують нотаріальні дії, довідки про суму заборгованості, яка підлягає стягненню.
Відповідно до статті 18 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Статтею 87 Закону України «Про нотаріат» визначено, що для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Аналогічні за змістом положення містяться у пункті 1 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок).
Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
Порядок містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку).
При цьому, пунктом 3.2 Порядку визначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі - Перелік).
Пунктом 7 Переліку передбачено, що для одержання виконавчого напису про стягнення заборгованості з притягнутих до матеріальної відповідальності звільнених з військової служби військовослужбовців і військовозобов'язаних після закінчення зборів, які не відшкодували заподіяної ними державі шкоди, подається довідка командира (начальника) військової частини про суму заборгованості, що підлягає стягненню.
При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій.
При цьому стаття 50 Закону України «Про нотаріат» передбачає, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.
Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна.
Аналіз викладених норм дає підстави для висновку, що на час виникнення спірних правовідносин, відшкодування заподіяної державі шкоди особами, які притягнуті до матеріальної відповідальності та звільненні з військової служби, здійснювалося на підставі виконавчого напису нотаріуса, а не шляхом звернення до суду із відповідним позовом про стягнення такого відшкодування.
Таким чином, враховуючи наведене вище правове регулювання, стягнення відшкодування завданої державі матеріальної шкоди, у даному випадку, не може здійснюватися у судовому порядку.
Відповідно до частини четвертої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.
За таких обставин, суд наголошує на тому, що позивач не набув право на звернення до суду із позовом про стягнення з відповідача коштів завданої державі матеріальної шкоди, а відтак підстави для судового розгляду даного спору відсутні.
Крім того, згідно частини п'ятої статті 21 КАС вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Отже, оскільки у даній справі вимоги стосуються виключно відшкодування шкоди та не пов'язані із вирішенням публічно-правового спору, то такі вимоги за наявності у позивача відповідного права на пред'явлення позову можуть бути розглянуті в порядку цивільного судочинства.
При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
За змістом статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для відмови позивачеві у відкритті провадження в адміністративній справі.
Керуючись статтями 19, 170, 241, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя
У відкриті провадження у справі за позовом Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 про стягнення майнової шкоди - відмовити.
Роз'яснити позивачу, що даний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Попередити позивача, що повторне звернення тієї ж особи до адміністративного суду з тими самими вимогами, щодо яких постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Копію ухвали про відмову у відкритті провадження надіслати позивачу.
Ухвала набирає законної сили негайно після її підписання.
Апеляційна скарга на ухвалу суду може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції протягом п'ятнадцяти днів з дня її вручення.
Суддя О.Є. Ткаченко