м. Вінниця
06 листопада 2020 р. Справа № 120/3521/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Мультян М.Б., розглянувши у письмовому провадженні у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області, в якому позивач просить:
- визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області № 26 від 22.05.2020 року;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області призначити пенсію за вислугою років, відповідно до пункту "а" статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб".
В обґрунтування заявлених позовних вимог вказує на протиправність дій відповідача у відмові у призначені пенсії за вислугою років згідно статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб», оскільки вважає, що норми які регулюють призначення пенсії за вислугу років, не ставлять набуття права на пенсію за вислугу років у залежність від наявності відповідної кількості років виключно календарної вислуги.
Так, відповідно послужного списку позивача станом на день звільнення із служби, вислуга років у пільговому обчисленні становить 25 років 02 місяці 29 днів, що є достатнім для призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту "а" статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб".
Ухвалою суду від 27.07.2020 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Вирішено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін. Даною ухвалою також встановлено відповідачу строк на подачу відзиву на позов.
У встановлений судом строк, від відповідача надійшов відзив на позов, в якому останній заперечує щодо задоволення адміністративного позову. Зазначає, що статтею 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" передбачені умови призначення пенсії за вислугу років, а саме наявність відповідної вислуги років у календарному обчисленні. Оскільки наявної у позивача вислуги років не достатньо для призначення йому пенсії за вислугою років відповідно до пункту "а" частини 1 статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб", тому підстави для задоволення позову відсутні.
Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.
ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ та Державній кримінально-виконавчій службі України з 04.11.1997 року по 02.10.2015 року.
Наказом Вінницької виправної колонії управління Державної пенітенціальної служби України у Вінницькій області (№86) № 66 о/с від 02.10.2015 року позивача звільнено зі служби в кримінально-виконавчій системі у запас Збройних Сил України за пунктом 63 «ж» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України. Вислуга на день звільнення в календарному обчисленні становить 19 років 03 місяці 10 днів.
18.01.2020 року позивач звернувся з заявою до Вінницької виправної колонії (№ 86), в якій просив на підставі Наказу Вінницької виправної колонії (№ 86) №66 о/с від 02.10.2015 року, прийняти заяву про призначення пенсії та перелік документів у відповідності постанови Правління ПФУ №3-1 від 30.01.2007 "Про затвердження Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" та передати їх органу пенсійного фонду для призначення пенсії за вислугу років.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області від 22.05.2020 року № 26, позивачу відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років, оскільки при перегляді документів, що були подані, виявлено, що вислуга років в календарному обчислені становить лише 19 років 03 місяці 10 днів, а вислуга років в пільговому обчислені 25 років 02 місяці 29 днів, а вік лише 42 роки. Згідно пункту «а» статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах "б"-"д", "ж" статті 1-2 цього Закону (крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону), незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року і на день звільнення мають вислугу 22 календарних роки та 6 місяців і більше; пункт «б» особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах "б"-"д" статті 1-2 цього Закону, в разі досягнення ними на день звільнення зі служби 45-річного віку, крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону, за наявності у них страхового стажу 25 років і більше, з яких не менше ніж 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба або служба в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України.
Не погоджуючись з вказаними діями відповідача, вказуючи, що відповідно законодавства України має право на призначення пенсії з урахуванням наявної вислуги років в пільговому обчисленні 25 років 02 місяці 29 днів, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд керується та виходить з наступного.
У відповідності до вимог статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, осіб начальницького і рядового складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом визначає Закон України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" № 2262-XII від 09.04.1992 року.
Пунктом "б" статті 1-2 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" передбачено, що право на пенсійне забезпечення на умовах цього Закону мають звільнені зі служби особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, поліцейські, особи начальницького складу податкової міліції, особи начальницького і рядового складу Державної кримінально-виконавчої служби України, особи начальницького і рядового складу органів і підрозділів цивільного захисту.
Відповідно до пункту "а" статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" пенсія за вислугу років особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах "б"-"д", "ж" статті 1-2 цього Закону (крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону), незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року і на день звільнення мають вислугу 22 календарних роки та 6 місяців і більше.
Одночасно стаття 17 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" визначає вичерпний перелік видів служби та періоди часу, які зараховуються до вислуги років для призначення пенсії.
Згідно з частиною 2 статті 17 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" до вислуги років поліцейським, особам офіцерського складу, особам середнього, старшого та вищого начальницького складу органів внутрішніх справ, державної пожежної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції чи Державної кримінально-виконавчої служби України при призначенні пенсії на умовах цього Закону додатково зараховується час їхнього навчання (незалежно від форми навчання) у цивільних вищих навчальних закладах, а також в інших навчальних закладах, після закінчення яких присвоюється офіцерське (спеціальне) звання, до вступу на військову службу, службу до органів внутрішніх справ, Національної поліції, державної пожежної охорони, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції чи Державної кримінально-виконавчої служби України або призначення на відповідну посаду в межах до п'яти років із розрахунку один рік навчання за шість місяців служби.
Разом з тим, календарний рік - це рік, який особа фактично відпрацювала на займаній посаді.
Виходячи з наведеного, в Законі України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" не вказано, що пенсію за вислугу років можна призначати особам при наявності 22 календарних років та 6 місяців вислуги, обчисленої на пільгових умовах. Натомість вказаним Законом чітко передбачено, що пенсія за вислугу років призначається при наявності 22 календарних роки та 6 місяців і більше, та містить виключний перелік періодів служби, які враховуються в календарну вислугу років.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм матеріального права у спорах цієї категорії міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 27.03.2018 року у справі № 295/6301/17, від 19.09.2018 року у справі № 725/1959/17, від 22.11.2018 року у справі № 161/4876/17, від 27.03.2020 року у справі №569/727/17, від 23.06.2020 року у справі № 750/10827/16-а.
За наведеного слідує, що період зарахований позивачу на пільгових умовах відповідно до положень Постанови №393 від 17.07.1992 року не ввійшов до частини 2 статті 17 названого Закону "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", який може бути за нормами пункту "а" статті 12 цього ж Закону зарахований до календарної вислуги років.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що вислуга років позивача станом на день його звільнення у календарному обчисленні становить - 19 років 03 місяців 10 днів і це не є достатнім для призначення позивачу пенсії за вислугу років у відповідності до пункту «а» статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".
Водночас, суд зазначає, що пільгова вислуга років позивача (25 років 02 місяців 29 днів) має значення для визначення відсотку розміру пенсії позивача від його грошового забезпечення, відповідно до статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", за умови наявності права на призначення пенсії за вислугу років, а не для призначення такої пенсії.
Суд критично ставиться до посилань позивача щодо спірних правовідносин, що для призначення пенсії за вислугу років підлягає застосуванню постанова Кабінету Міністрів України "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей" від 17.07.1992 року №393, якою позивачу на його думку для призначення пенсії вислугу років має зараховуватися пільговий стаж - (25 роки 02 місяців 29 днів) є безпідставними, оскільки згідно частини 4 статті 9 КАС України, у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Відтак, приписи Постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 року №393 суперечать приписам пункту "а" статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", тому застосуванню підлягає саме Закон України, оскільки у відповідності до частини 4 статті 9 КАС України має вищу юридичну силу.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 31.01.2019 року у справі №295/15121/16-а.
Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини "Щокін проти України" (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про "закон", стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі "Шпачек s.r.о." проти Чеської Республіки" (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі "Бейелер проти Італії" (Beyeler v. Italy № 33202/96).
Суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 06.09.2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18.07.2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10.02.2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994 року, пункт 29).
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з нормами частин 1, 2 статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно із статтею 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, про відсутність підстав для задоволення даного адміністративного позову.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд враховує, що у разі відмови у задоволені позову судові витрати не відшкодовуються.
Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 КАС України.
Відповідно до статті 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 13322403)
Суддя Мультян Марина Бондівна