Постанова
Іменем України
28 жовтня 2020 року
м. Київ
справа № 183/2762/19
провадження № 61-2393св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - військова частина НОМЕР_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області, у складі судді Городецького Д. І., від 27 серпня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А., від 10 грудня 2019 року,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом до військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Позовна заява мотивована тим, що вона проходила військову службу в Збройних Силах України з 29 травня 2016 року та наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 26 жовтня 2018 року № 174-рс звільнена в запас з військової служби відповідно до підпункт «й» частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 26 жовтня 2018 року № 293 її було виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 26 жовтня 2018 року. В наказі, крім іншого, зазначено про виплату їй грошової компенсації вартості за неотримане речове майно на суму 19 713, 46 грн. У день її звільнення з військової служби розрахунок за неотримане речове майно з нею не був проведений, відповідачем була здійснена виплата грошової компенсації вартості за неотримане речове майно на суму 19 713,46 грн лише 25 лютого 2019 року.
Сума середньомісячного грошового забезпечення, яке підлягає виплаті за період з 26 жовтня 2018 року по 25 лютого 2019 року, становить 31 895,68 грн.
За таких обставин позивач просила стягнути на її користь з військової частини НОМЕР_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26 жовтня 2018 року по 25 лютого 2019 року в розмірі 31 895,68 грн без утримання із зазначеної суми податку з доходів фізичних осіб, а також судові витрати у сумі 4 000 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 серпня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що компенсація за речове майно виплачувалась позивачу замість невикористаного речового майна, не є винагородою за виконану позивачем роботу, не входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців, а тому несвоєчасна її виплата не може бути підставою для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасовано рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 серпня 2019 року та закрито провадження у справі.
Встановивши, що правовідносини у цій справі є публічно-правовими, оскільки виникли між особою, яка проходила військову, та суб'єктом владних повноважень, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вказаний спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Оскільки цей спір не є приватно-правовим, він не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, отже наявні правові підстави, передбачені пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України, для закриття провадження у справі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення її позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що спір у цій справі є приватно-правовим, оскільки стосується відновлення майнового стану позивача, зокрема права на компенсаціювартості за неотримане речове майно, а тому має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Про вказане також свідчить судове рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду, яким ОСОБА_1 відмовлено у відкритті провадження у справі за аналогічним позовом у зв'язку із тим, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Також касаційна скарга містить доводи про незгоду з рішенням суду першої інстанції, які зводяться до критики його висновків про те, що грошова компенсація за речове майно не є видом грошового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України.
У квітні 2020 року військова частина НОМЕР_1 подала відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржених судових рішень.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2020 відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 13 жовтня 2020 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Позивач ОСОБА_1 проходила військову службу в Збройних Силах України з 29 травня 2016 року.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 26 жовтня 2018 року № 174-рс ОСОБА_1 звільнена в запас з військової служби відповідно до підпункт «й» частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 26 жовтня 2018 року № 293 (по стройовій частині) ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 26 жовтня 2018 року.
У цьому наказі, крім іншого, зазначено про виплату ОСОБА_1 грошової компенсації вартості за не отримане речове майно на суму 19 713, 46 грн.
У день звільнення позивача з військової служби розрахунок за неотримане речове майно з нею не був проведений, відповідачем була здійснена виплата грошової компенсації вартості за неотримане речове майно на суму 19 713, 46 грн лише 25 лютого 2019 року.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 березня 2019 року, яка набрала законної сили, відмовлено у відкритті провадження за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Цим вимогам постанова апеляційної інстанції не відповідає з огляду на таке.
Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства: цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до положень статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, із цивільних, трудових, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення, пов'язані з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Відтак, вирішуючи питання про наявність або відсутність юрисдикції суду, необхідно з'ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.
У цій справі спірні правовідносини виникли з приводу невиплаченої позивачу при звільненні компенсації за невикористане ним речове майно, яке вона набула під час проходження нею військової служби.
Проходження публічної служби - це процес діяльності особи на посадах, які вона обіймає, починаючи від моменту призначення на відповідну посаду та завершуючи припиненням публічної служби, із сукупністю всіх обставин і фактів, які супроводжують таку діяльність. Оскільки така професійна діяльність нерозривно пов'язана з отриманням оплати (винагороди) за роботу, яку особа виконує на відповідній посаді, то правовідносини, пов'язані з нарахуваннями, виплатами, утриманнями, компенсаціями, перерахунками заробітної плати, компенсацій, грошової допомоги під час виконання такою особою своїх посадових обов'язків, є одним з елементів проходження публічної служби, а під час звільнення з публічної служби - одним з елементів припинення такої служби.
Оскільки публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права - трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов'язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, а спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
За змістом пункту 25 Методичних роз'яснень щодо застосування Класифікатора категорій адміністративних справ, затверджених рішенням Ради суддів адміністративних судів України від 31 жовтня 2013 року № 114, категорія справ зі спорів з відносин публічної служби включає, зокрема, спори щодо стягнення на користь особи несплачених коштів, які належало їй виплатити при звільненні зі служби (військової служби).
З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
Правова позиція щодо юрисдикції спорів, що виникають за позовом працівників (військовослужбовців) з питань, пов'язаних із проходженням військової (публічної) служби, неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 14-98цс18, від 22 серпня 2018 року у справах № 14-278цс18 і № 14-294цс18, від 13 березня 2019 року у справі № 14-21цс19. У цих постановах зазначено, що за правилами адміністративного судочинства розглядаються спори, пов'язані з проходженням публічної служби, у тому числі про стягнення середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні.
У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що зазначений спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він виник щодо несплачених позивачу коштів, які належало їй виплатити при звільненні із військової служби.
При цьому безпідставними є посилання заявника на правові висновки, висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 161/13250/15-ц (провадження № 14-173цс18), оскільки у цій справі, та у справі, що є предметом перегляду, різні фактичні обставини та предмет спору. Зокрема у справі № 161/13250/15-ц спір виник між військовою частиною та колишнім військовослужбовцем щодо правомірності набуття останнім права власності на речове майно, а не з приводу стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Разом із тим у апеляційній скарзі на ухвалу суду першої інстанції та у касаційній скарзі позивач зазначала, що зверталась з аналогічним позовом до Дніпропетровського окружного адміністративного суду, який 29 березня 2019 року відмовив у відкритті провадження у справі № 160/2816/19, з огляду на те, що спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
Відповідно до частини п'ятої статті 170 КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги, повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Оскільки адміністративний суд відмовив позивачу у відкритті провадження у справі за позовом, поданим до того самого відповідача, з тим самим предметом та з тих самих підстав, що і в цій справі, Верховний Суд вважає, що з огляду на припис частини п'ятої статті 170 КАС України позивач не зможе реалізувати її право на доступ до суду за правилами адміністративного судочинства.
Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).
Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
Верховний Суд вважає, що закриття провадження у цій справі з тих підстав, що спір належить розглядати в адміністративній, а не цивільній юрисдикції, при наявності рішення адміністративного суду, що набрало законної сили, яким відмовлено у відкритті провадження за правилами адміністративного судочинства поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
З огляду на існування юрисдикційного конфлікту та імперативний припис частини п'ятої статті 170 КАС України, який перешкоджає позивачу повторно звернутись із цим позовом до адміністративного суду, Верховний Суд вважає, що ця справа має бути розглянута за правилами цивільного судочинства з метою створення умов для ефективної реалізації права позивача на доступ до правосуддя.
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду при розгляді справ: № 490/9823/16-ц (провадження № 14-509цс18) та № 201/4802/16-а (провадження № 11-935апп18).
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановивши, що цивільний суд не є компетентним судом для вирішення спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції не надав відповіді на доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування норм матеріального права судом першої інстанції.
Тому не можуть бути перевірені судом касаційної інстанції ті доводи касаційної скарги, які стосуються встановлення фактичних обставин справи, що мають бути перевірені судом апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України).
Згідно з частиною шостою статті 412 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції (частина четверта статті 406 ЦПК України).
З огляду на обставини цієї справи Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, а саме: скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року, а справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 406, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року скасувати, справу передати до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович