П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
05 листопада 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/2671/20
Головуючий в 1 інстанції: Танцюра К.О.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Джабурія О.В.
суддів - Вербицької Н.В.
- Кравченка К.В.
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 липня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради від 19.03.2020 року про відмову у реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1 , зобов'язання Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради провести реєстрацію ОСОБА_1 за місцем фактичного проживання: АДРЕСА_1 , з урахуванням уточненого адміністративного позову від 21.04.2020 року.
В обґрунтування наявності підстав для задоволення позовної заяви представник позивача у позовній заяві зазначила, що згідно нотаріально посвідченого договору дарування від 9 вересня 2016 року мати позивача, ОСОБА_2 , подарувала батьку позивача ОСОБА_3 , 23/50 частки садового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та розташований на земельній ділянці розміром 0,0318 га, яка належить дарувальнику на праві приватної власності, кадастровий номер 5110136900:38:004:0064. Садовий будинок в цілому складається з одного садового будинку, означеному в схематичному плані під літерою «Аа» загальною площею 454,6 кв.м., житловою площею 151,2 кв.м. та надвірних споруд №9 1-2 - огорожа, І-мостіння. Позивач вказав, що з метою проведення реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_3 , позивач, 19 березня 2020 року звернувся до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради із заявою про отримання адміністративної послуги. Представник позивача вказала, що разом із заявою позивачем було подано такі документи, як: паспорт громадянина України на ім'я ОСОБА_1 ; документ, що підтверджує присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків; квитанцію про сплату адміністративного збору; документи, що підтверджують право власності ОСОБА_1 на 23/50 частки садового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_3 , а саме: договір дарування від 09 вересня 2016 року, окремо зазначена інформаційна довідка № 204693404 від 19.03.2020 року, зроблена адміністратором відповідача, а також нотаріально посвідчена згода ОСОБА_4 та ОСОБА_3 як співвласників садового будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_3 , на реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 . Представник позивача зазначала, що згідно службових відміток на зворотньому боці заяви позивача, Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради прийнято рішення про відмову у реєстрації місця проживання від 19.03.2020 року у зв'язку з тим, що особа не подала необхідних документів або інформації та, що усно представником відповідача було повідомлено, що здійснити реєстрацію місця проживання в садовому будинку неможливо, у зв'язку з чим і було відмовлено. Як зазначила представник позивача, відповідно до технічного паспорту усі приміщення садового будинку відповідають вимогам діючих норм та правил, якість здійснення будівельних робіт відповідає вимогам будівельних норм та правил та будинок обладнаний системами електро- та водопостачанням, газовою системою опалювання, є каналізація та придатний для постійного проживання і дає можливість експлуатації у якості житлового будинку. З посиланням на постанову Верховного Суду від 10.10.2019 р. у справі №2340/4673/18, позивач зазначає, що відмінність будівельних норм у частині вимог до окремих конструктивних рішень, що застосовується під час будівництва житлових будинків у порівняні з садовими будинками, не позбавляє останніх ознак, притаманних житлу, і не спростовує їхньої придатності для постійного проживання, за умови, що власник житлового будинку з власної ініціативи пристосував його для цього, встановивши додаткове обладнання чи комунікації. Крім того, у реєстрації місця проживання фізичної особи може бути відмовлено з підстав, виключний перелік яких наведено у ст.9-1 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні". У зв'язку з викладеним, позивач не погоджується із рішенням Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради від 19.03.2020 року про відмову у реєстрації його місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 та просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Представник позивача підтримала позовні вимоги та просила суд задовольнити адміністративний позов у повному обсязі.
Представник відповідача заперечувала проти задоволення позовних вимог та просила суд відмовити у їх задоволені з підстав, викладених у відзиві на адміністративний позов від 22.05.2020 року, вказавши, що Інструкція про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України 24 травня 2001 року №127 відрізняє поняття житлового будинку від садового. Відповідач вказав, що є певний порядок переведення садового будинку у житловий, однак позивач, навмисно бажаючи оминути встановлений чинним законодавством України порядок переведення садових будинків у житлові, звертається до суду з позовною заявою для того, щоб зареєструвати своє місце проживання. Крім того, як зазначила представник відповідача, відсутня квитанція про сплату адміністративного збору, про що свідчить опис вхідного пакету документів на отримання адміністративної послуги від 19.03.2020 року №С1-52783-ф/л, що є підставою для надання відмови у отриманні адміністративної послуги.
23.06.2020 року до суду від Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради надійшли додаткові пояснення згідно яких представник відповідача посилалась на те, що здійснення реєстрації місця проживання будь-яких осіб за адресою: АДРЕСА_3 можливо лише після переведення садового будинку, розташованого за вказаною адресою у житловий, про що зазначено листи Державної міграційної служби України від 31.05.2019 року № 6.2-6169/6-19 та від 12.06.2020 № 6.2-5851/6-20, як центрального органу виконавчої влади, що контролює дотримання органами реєстрації законодавства з питань реєстрації місця проживання фізичних осіб. Крім цього, як зазначила представник відповідача, вказаний садовий будинок перебуває у спільній часткової власності, тобто, з урахуванням вищенаведеного, для реєстрації місця проживання ОСОБА_1 необхідна згода всіх співвласників житла, однак у пакеті документів, який подавався позивачем була відсутня згода всіх співвласників садового будинку за адресою: АДРЕСА_3 .
Представник відповідача, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позовну заяву та додаткових поясненнях, просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог позивача у повному обсязі.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 01 липня 2020 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовлено.
На вказане рішення суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Апелянт просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 липня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким адміністративний позов задовольнити. Апелянт в своїй апеляційній скарзі зазначає, що судом першої інстанції при ухваленні рішення порушені норми матеріального права, у зв'язку з чим, на думку апелянта, рішення є незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Згідно до вимог ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції закінчив розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
ОСОБА_1 звернувся до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради із заявою від 19.03.2020 року про реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.20).
Рішенням Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради від 19.03.2020 року відмовлено у реєстрації місця проживання, у зв'язку з неподанням необхідних документів або інформації, про що свідчить відмітка на заяві ОСОБА_1 від 19.03.2020 року (а.с.20).
Вимогами ч.1 ст.2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає та враховує наступне.
Відповідно до вимог ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Відносини, пов'язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, а також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження, регулюються Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» 11 грудня 2003 року № 1382-IV.
Так, ст.3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що свобода пересування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом; місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.
Частиною 1 ст.6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання.
Згідно до вимог ч.3 ст.6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» для реєстрації особа або її представник подає органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг): письмову заяву; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання; квитанцію про сплату адміністративного збору; документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації; військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).
Відповідно до вимог ст. 9-1 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» орган реєстрації відмовляє в реєстрації або знятті з реєстрації місця проживання, якщо: особа не подала передбачені цим Законом документи або інформацію; у поданих особою документах містяться недостовірні відомості або подані нею документи є недійсними; для реєстрації або зняття з реєстрації звернулася особа, яка не досягла 14-річного віку. Рішення про відмову приймається в день звернення особи. Заява про реєстрацію чи зняття з реєстрації місця проживання повертається особі із зазначенням у ній причин відмови.
Частиною 1 ст.29 Цивільного кодексу України встановлено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
В свою чергу, поняття житла закріплено в ст.379 Цивільного кодексу України, якою зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
Статтею 4 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає: жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд); жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їх об'єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд); жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів); жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд); квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні (одноквартирні) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення). До житлового фонду включаються також жилі будинки, що належать державно-колгоспним та іншим державно-кооперативним об'єднанням, підприємствам і організаціям. Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік до цих будинків застосовуються правила, встановлені для громадського житлового фонду. До житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.
ОБҐРУНТУВАННЯ ДОВОДІВ СТОРІН
Вирішуючи справу та відмовляючи у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано повного пакету документів для реєстрації свого місця проживання за вказаною адресою, тому Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради відмовляючи у реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1 , діяв правомірно.
Як зазначено судом першої інстанції, позивачем не надано доказів щодо подання до Департамента нотаріально посвідченої заяви від 18.03.2020 року, якою надано згоду співвласниками ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на реєстрацію місця проживання громадян ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у садовому будинку за адресою: АДРЕСА_3 .
Крім того, суд першої інстанції погодився з висновком відповідача щодо відмови у реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема, з підстави, що в описі документів, наданих позивачем для отримання адміністративної послуги та засвідченому підписом позивача, відсутнє зазначення про отримання Департаментом разом із заявою від 19.03.2020 року квитанції про сплату адміністративного збору.
Однак, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, підставою для звернення ОСОБА_1 до суду була відмова Департамен ту надання адміністративних послуг Одеської міської ради у реєстрації місця проживання за адресою фактичного проживання, а саме: АДРЕСА_1 .
Апелянт в апеляційній скарзі зазначає, що в усній формі представником відповідача було повідомлено, що здійснити реєстрацію місця проживання в садовому будинку неможливо, у зв'язку з чим і було відмовлено.
Колегія з цього приводу зазначає, що відмінність будівельних норм у частині вимог до окремих конструктивних рішень, що застосовуються під час будівництва житлових будинків у порівнянні з садовими будинками, не позбавляє останніх ознак, притаманних житлу, і не спростовує їхньої придатності для постійного проживання, за умови, що власник садового будинку з власної ініціативи пристосував його для цього, встановивши додаткове обладнання чи комунікації. Необхідно враховувати, що чинне законодавство не виключає можливості переведення садових будинків у статус житлових.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо переведення садових і дачних будинків у жилі будинки та реєстрації в них місця проживання» від 02 вересня 2014 № 1673-VII, ЖК УРСР доповнено статтею 8-1 «Переведення в жилі будинки садових і дачних будинків». Відповідно до цієї правової норми громадяни відповідно до закону мають право на переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Отже, факт будівництва садового будинку на підставі будівельних норм, що відрізняються від будівельних норм, установлених для житлових будинків, не спростовує того, що він може потім використовуватися для проживання в ньому.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21 вересня 2019 року у справі №183/4661/16 (2-а/183/10/17), від 10 жовтня 2019 року у справі №2340/4673/18.
Таким чином на підставі наведеного, колегія суддів в цій частині погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що є помилковим посилання представника відповідача у відзиві на те, що садовий будинок не є житловим приміщенням, яке придатне для постійного проживання та, зокрема, вказані обставини не можуть бути підставою для відмови заявнику в реєстрації місця проживання в садовому будинку з вказаних підстав.
Стосовно ненадання позивачем до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради нотаріально посвідченої заяви інших співвласників садового будинку щодо згоди реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1 , колегія суддів зазначає наступне.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, ОСОБА_3 є власником (спільна часткова ) 23/50 садового будинку загальною площею 456,6 кв.м., житлова площа - 151,2 кв.м.(а.с.14).
Відповідно до Свідоцтва про народження від 24.02.1999 року Серії НОМЕР_1 є батьком повнолітнього ОСОБА_1 (а.с.15). Отже, реєстрація місця проживання ОСОБА_1 за адресою садового будинку: АДРЕСА_3 , частина якого знаходиться на праві спільної часткової власності у ОСОБА_3 (батька заявника), можлива за умови надання відповідного дозволу, як батька заявника так і усіх співвласників вказаного садового будинку.
Згідно відомостей зі зворотного боку вищезгаданого свідоцтва про право власності на садовий будинок за № НОМЕР_2 від 22 січня 202 року, 21 лютого 2002 року за №204 був укладений дого вір дарування 23/50 садового будинку гр-ну ОСОБА_5 . Згідно Витягу з реєстру прав власності від 11.11.2009 року ОСОБА_4 після укладення дого вору дарування належить 27/50 вищезгаданого садового будинку.
Тобто, власниками садового будинку АДРЕСА_3 , є: ОСОБА_3 згідно договору дарування від 09.09.2016 року та ОСОБА_4 - згідно Свідоцтва про право власності на садовий будинок від 22.01.2002 року.
В обґрунтування свого рішення щодо відмови в реєстрації місця проживання ОСОБА_1 за адресою садового будинку, відповідач зазначив, що в описі пакету документів на отримання адмі ністративної послуги від 19 березня 2020 року була відсутня згода співвласників. Колегія суддів вважає, що відповідачем не було доведено жодними належними та допустимими доказами, що позивач не надав нотаріально посвідчену згоду інших співвласників під час надання адміністративної послуги, адже опис має загальний характер і не містить ідентифікуючу інформацію стосовно того чи іншого документа.
В матеріалах справи міститься копія нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_4 та ОСОБА_3 як співвласників садового будинку, розташованого за адресою АДРЕСА_3 , на реєстрацію місця проживання, се ред іншого, ОСОБА_1 , датована 18 березня 2020 року, тобто за день до отримання даної адміністративної послуги.
Стосовно ненадання позивачем до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради квитанції про сплату адміністративного збору, колегія суддів зазначає наступне.
Як углядається з копії заяви про реєстрацію місця проживання, в ній зазначено, що до заяви додається квитанція про сплату адміністра тивного збору, а зі зворотного боку зазначено, що заяву прийняв, наяв ність та правильність необхідних документів перевірив адміністратор ОСОБА_6 (а.с.20).
Отже, колегія суддів вважає, що квитанція про сплату адміністра тивного збору була наявна на момент подання заяви.
Таким чином, на підставі наведеного, колегія суддів вважає, що суб'єкт владних повноважень, відмовляючи у реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1 , діяв неправомірно, тому позовні вимоги підлягають задоволенню.
Відповідно до вимог ч.2 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Згідно до положень ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення є, зокрема, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи.
Враховуючи викладені обставини, колегія суддів приходить до висновку про необхідність скасування рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 липня 2020 року та прийняття нової постанови про задоволення позову.
Відповідно до вимог ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись ст.ст. 139; 308; 311; 315; 317; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 липня 2020 року скасувати, ухвалити у справі №420/2671/20 нову постанову, якою задовольнити адміністративний позов ОСОБА_1 .
Визнати протиправним та скасувати рішення Департаменту надання адміністративних послуг Одеської мі ської ради від 19 березня 2020 року про відмову в реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1 .
Зобов'язати Департамент надання адміністративних послуг Одеської мі ської ради провести реєстрацію ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем фактичного проживання за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути з Департаменту надання адміністративних послуг Одеської мі ської ради (65017, м. Одеса, вул. Косовського, 2-Д; код ЄДРПОУ: 38226516) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_3 ) суми сплаченого судового збору в розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 коп. за подання позовної заяви та у розмірі 1260 (одна тисяча двісті шістдесят) гривень за подання апеляційної скарги.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий суддя Джабурія О.В.
Судді Вербицька Н. В. Кравченко К.В