П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
04 листопада 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/4716/20
Головуючий в 1 інстанції: Потоцька Н.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді -Кравченка К.В.,
судді -Джабурія О.В.,
судді -Вербицької Н.В.
при секретарі -Поповій К.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 липня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення,-
В червні 2020 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (надалі - відповідач, ДМС), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС від 13.05.2020 року №154-20, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог було зазначено, що позивач є громадянином Сирійської Арабської Республіки, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни. Позивач не може повернутися до країни своєї громадянською належності з причин ситуації загальнопоширеного насильства та побоюється силоміць бути рекрутованим до лав національної армії.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23.07.2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Дану справу було розглянуто судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти по справі нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Сирії, уродженцем м. Тартус.
28.05.2012 року позивач вперше звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в України.
19.06.2012 року наказом заступника начальника Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області №47 було прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту громадянину Сирії - позивачу.
16.02.2013 року за результатами розгляду особової справи позивача управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області на підставі абз.4 п.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» було складено висновок про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі вищезазначеного висновку, рішенням ДМС України №365-13 від 10.06.2013 року позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону, - відсутні.
Не погоджуючись з даним рішенням відповідача №365-13 від 10.06.2013 року позивач звернувся до суду.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 21.08.2013 року у справі №815/5310/13-а, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 10.12.2013 року, позивачу було відмовлено у задоволенні позову до ДМС України про скасування рішення від 10.06.2013 року №365-13 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
19.02.2018 року позивач повторно звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №29.
03.03.2018 року, розглянувши заяву та особову справу позивача, на підставі проведених анкетувань та співбесіди, заступником начальника відділу по роботі з шукачами захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області було складено висновок про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту в Україні.
У висновку, зокрема, зазначено, що складна соціально-політична ситуація, яка виникла внаслідок проведення військових дій на території Сирії не є автоматичною підставою для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також міграційний орган зазначив, що заявник не надав жодних переконливих пояснень або тверджень реального ризику бути підданим смертній карі, виконанню вироку про смертну кару, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. При цьому повідомлена заявником обставина стосовно сімейного конфлікту з братами його батька, з урахуванням наданої заявником інформації, повідомлених обставин, всебічного аналізу матеріалів особової справи заявника, не містить ознак дискримінації або переслідування, не належить до конвенційних ознак визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Окрім того, у висновку зазначено, що повідомлена заявником обставина небажання повернення на територію Сирії у зв'язку з ймовірним примусовим рекрутуванням до лав збройних сил Сирії не визнається в якості підстави для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Заявник не зміг навести об'єктивних фактів або підтверджень щодо ситуації власного можливого примусового вербування до збройних сил Сирії. Так, шукач захисту не надав жодних доказів або документальних підтверджень можливості свого примусового призову до армії
На підставі вищезазначеного висновку, наказом головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №44 від 03.03.2018 року позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з даним наказом відповідача №44 від 03.03.2018 року позивач звернувся із адміністративним позовом до суду.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21.05.2018 року у справі №815/1016/18 (залишеного в силі постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 08.08.2018 року) адміністративний позов ОСОБА_1 до ГУ ДМС України в Одеській області було задоволено. Скасовано наказ ГУ ДМС України в Одеській області №44 від 03.03.2018 року "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" та зобов'язано ГУ ДМС України в Одеській області повторно розглянути заяву позивача з урахуванням актуальної інформації щодо Сирійської Арабської Республіки та з урахуванням іншої правової оцінки, наданої судом у рішенні, у відповідності із процедурою, передбаченою чинним законодавством.
На виконання вищезазначеного судового рішення, ГУ ДМС України в Одеській області видано наказ №169 про повторний розгляд заяви позивача для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
25.09.2018 року ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом ГУ ДМС України в Одеській області №183 від 25.09.2018 року позивачу повторно відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із вищезазначеним наказом ГУ ДМС України в Одеській області, позивач оскаржив його до суду.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 13.05.2019 року у справі №420/5163/18 (залишеного в силі постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 16.10.2019 року) адміністративний позов ОСОБА_1 до ГУ ДМС України в Одеській області задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ головного управління державної міграційної служби України в Одеській області №183 від 25.09.2018 року про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язано ГУ ДМС України в Одеській області повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням актуальної інформації щодо Сирійської Арабської Республіки та з урахуванням іншої правової оцінки, наданої судом у рішенні, у відповідності із процедурою, передбаченою чинним законодавством.
На виконання вищезазначеного судового рішення, Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області видано наказ №212 від 06.11.2012 про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом ГУ ДМС України в Одеській області №234 від 06.12.2019 року продовжено строк повторного розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до отримання відповідей з органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи.
14.04.2020 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2018OD0023.
13.05.2020 року, підтримуючи висновок ГУ ДМС в Одеській області, Державною міграційною службою України прийнято рішення №154-20 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза його межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також позивачем не доведено фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
На думку суду першої інстанції позивач є «мігрантом», тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин.
При вирішенні даного спору, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до даних анкети позивача як особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 26.02.2018 року ОС №2018OD0023, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Сирії, уродженцем м. Тартус, за національністю сірієць, за етнічною належністю - араб, за віросповіданням мусульманин (алавіт), канонів релігії дотримується частково.
В анкеті позивач також зазначив, що одружений з 26.06.2010 року на громадянці України ОСОБА_2 , проте припинив спілкування із нею приблизно в 2014-2015 році, але офіційно шлюб не розірвали та наразі позивач не проживає разом із нею.
Згідно з даними, зазначених в анкеті від 26.02.2018 року, позивач вперше виїхав з території Сирії в 2004-2005 році авіарейсом Алеппо (Сирія) - Одеса (Україна), впродовж 2005-2011 року навчався в Національній юридичній академії в м. Одесі, де отримав вищу юридичну освіту, ступінь магістра. Позивач востаннє виїхав за межі Сирії приблизно в серпні 2010 року авіарейсом Дамаск (Сирія) - Одеса (Україна) легально на підставі паспортного документа та оформленого запрошення від його дружини.
Серед причин виїзду з країни постійного проживання, позивач зазначив, що виїхав за межі Сирії до України з метою отримання освіти на території України, оскільки на території Сирії не було факультету міжнародного права.
Позивач не повернувся до Сирії на постійне проживання, оскільки планував проживати із дружиною на території України та наразі позивач не бажає повертатись до Сирії через можливість рекрутування до збройних сил та проведення військових дій на території Сирії.
В анкеті від 26.02.2018 року позивач також зазначив, що не знає, що йому особисто може погрожувати у випадку повернення до Сирії та висловив побоювання щодо несення строкової військової служби, але позивач не бажає проходити строкову військову службу та приймати участь у військових діях на території Сирії.
Згідно даних протоколу співбесіди з позивачем від 12.12.2019 року ОС №2018OD0023, позивач підтвердив, що він є військовозобов'язаним та висловив побоювання щодо примусового рекрутування до збройних сил Сирії у випадку його повернення на територію Сирії.
Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року також дано поняття "біженець", який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Відповідно до ч.2 ст.1 Протоколу щодо статусу біженців від 04.10.1967 року для цілей цього Протоколу термін "біженець", за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів "в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року..." та слів "...внаслідок таких подій" у статті 1A (2).
Пунктом 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Як передбачено у ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з ч.1 ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 11 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до п.195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до ч.1 ст.5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
При цьому, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Таким чином, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду викладеного у постанові від 14.04.2020 року в справі №420/208/19, від 30.07.2020 року в справі №420/6251/18, від 12.08.2020 року в справі №127/26552/16-а, від 15.01.2020 року в справі №815/1774/16.
Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Згідно положень ст.3 Конвенції 1984 року проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.
Відповідно до статей 2, 3 Конвенції 1950 року про захист прав людини і основоположних свобод, право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Як вже було зазначено вище, на останній співбесіді позивач обґрунтовував своє бажання отримати статус біженця ускладненням соціально-політичної ситуації в Сирії, та тим, що військові дії є загрозою для його життя, а також наголошував на тому, що у нього є обґрунтовані побоювання бути насильно мобілізованим до лав армії чи озброєних угрупувань.
Позивач прибув в Україну вперше у 2005 році для навчання, тобто громадянська війна в країні походження позивача не була причиною його виїзду в Україну, оскільки загострення ситуації почалося в 2011 році, а в цей час позивач вже перебував на території України.
Відповідно до ч.3 ст.78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказуванню.
В Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IV, листопад 2015 року) зазначено, що після видання УВКБ ООН у жовтні 2014 року "Рекомендацій з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IІI)" ситуація в Сирії щодо безпеки, дотримання прав людини, переміщення і гуманітарних потреб продовжує погіршуватися, сторони конфлікту вчиняють військові злочини та грубі порушення прав людини, в тому числі деякі рівнозначні злочинам проти людяності, ігнорують особливий режим захисту, наданий лікарням, школам, медичному персоналу, працівникам гуманітарних організацій, тощо.
Також у Рекомендаціях УВКБ ООН від листопада 2015 року зазначено, що майже всі райони країни охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, які частково взаємно накладаються один на одного. Країна сильно роздроблена, оскільки сторони конфлікту, в тому числі Збройні Сили Сирії, угруповання "Ісламська держава Іраку і аль-Шама ", антиурядові збройні групи і курдські сили ("Загони народної самооборони", ЗНС), здійснюють контроль над різними регіонами країни, вчиняючи на них свій вплив. Оскільки міжнародні зусилля щодо припинення конфлікту в Сирії результатів досі не принесли, його активне продовження тягне за собою руйнівні наслідки для сирійського населення, в тому числі, зростання кількості жертв серед цивільного населення, масштабне переміщення людей всередині країни та за її межі, а також безпрецедентну за масштабами гуманітарну кризу. Кількість осіб, загиблих у результаті конфлікту оцінюється від 145 до більш ніж 250 тисяч осіб. Найбільша кількість документально зафіксованих жертв було зареєстровано в провінції Риф Дамаск; далі за кількістю жертв йдуть провінції Алеппо, Хомс, Ідліб, Дера та Хама.
Пунктом 36 Рекомендацій УВКБ ООН з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IV, листопад 2015 року) зазначено, що клопотання про міжнародний захист громадян Сирії та інших осіб, які залишають країну необхідно розглядати на основі справедливих та ефективних процедур. УВКБ ООН уважає, що більшість громадян Сирії, що звертаються за міжнародним захистом, ймовірніше, відповідають критеріям поняття "біженець", наведеного в ст.1А (2) Конвенції 1951 року, оскільки в них будуть достатньо обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією із ознак, указаних в Конвенції. Для багатьох цивільних осіб, залишивши Сирію, зв'язок з однією із ознак, указаних в Конвенції 1951 року, буде полягати в прямому або опосередкованому, реальному або приписаному зв'язку з однією із сторін конфлікту.
Згідно із ч.41 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, у світлі розвитку подій і зміни обставин в Сирії. можливо, буде доцільно переглянути (якщо цього ще не було зроблено) рішення у справах сирійців та палестинців, що постійно мешкали у Сирії, чиї клопотання про надання притулку в минулому були відхилені, щоб ті, хто в силу обставин, що змінилися має обґрунтовані причини звернутися про надання притулку як біженці "на місці" (sur place), могли розраховувати на ухвалення відповідного рішення, яке дозволить їм користуватися захистом і правами, що випливають з визнання їх біженцями.
Відповідно до ч.44 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, враховуючи актуальність даного питання на тлі збільшення навантаження на сусідні з Сирією держави і відновлення припливу біженців, УВКБ ООН повторює свій заклик до держав, які не є сусідами Сирії, вивчити конкретні та ефективні способи вираження солідарності та розділення відповідальності за захист сирійських біженців.
Згідно доповідей Генерального секретаря від 16.09.2016 року, 18.10.2016 року, 15.11.2016 року, 14.12.2016 року про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191 (2014) та 2258 (2015) Ради Безпеки ООН, на всій території Сирійської Арабської Республіки триває конфлікт і відзначається високий рівень насилля.
Також, згідно Актуальної інформації про країну походження в допомогу при використанні рекомендацій УВКБ ООН по Сирії за лютий 2017 року, вбачається, що у відповідності з "Рекомендаціями з питання міжнародного захисту" УВКБ ООН (Редакція IV), виданими в листопаді 2015 року, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців вважає, що "більшість громадян Сирії, які звертаються за міжнародним захистом, найімовірніше, відповідають критеріям визначення "біженець", наведеного в ст.1А (2) Конвенції 1951 року, оскільки у них будуть цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за однією з ознак, зазначених у Конвенції". УВКБ ООН також зазначає, що по відношенню до багатьох цивільних осіб, які залишили країну, "зв'язок з підставами, описаними в Конвенції 1951 року полягатиме в прямій або непрямій, реальної або приписується підтримок однієї зі сторін конфлікту". УВКБ ООН вважає, що тільки у виняткових випадках шукачі притулку з Сирії можуть не відповідати критеріям визначення біженця Конвенції 1951 року і в таких випадках слід розглядати можливість надання інших видів міжнародного захисту, в тому числі - в державах, пов'язаних зобов'язаннями щодо дотримання кваліфікаційної Директиви, - додаткового захисту.
Інформація з питання відношення до особам, які повертаються до Сирії, зустрічається рідко, джерела повідомляють, що по відношенню до таких осіб проводиться розслідування в пункті в'їзду (на кордоні, в аеропорту) з метою встановлення, не оголошені вони в розшук по причин, пов'язаних з загрозою національній безпеці (в тому числі, на предмет причетності до злочинів, реальної чи гаданої антиурядової діяльності,політичних поглядів, контактів з політичною опозицією за кордоном, призову на військову службу і т.д.). Правозахисні організації, такі як "Міжнародна амністія" і "Хьюман Райтс Вотч", зафіксували ряд випадків арештів, тортур і/або насильницьких зникнень сирійських громадян в міжнародному аеропорту Дамаск і в пунктах перетину сухопутних кордонів, як при виїзді, так і при поверненні, до яких були причетні співробітники служб безпеки. Ризик арешту часто зберігається і після прибуття репатріанта в Сирію. Незалежною Міжнародною слідчою комісією по Сирійській Арабській Республіці повідомлялося, що чоловік-сирієць, який був примусово репатрійований з Йорданії в сирію, був заарештований на КПП в сільському районі Хомс.
Також, про країну походження позивача наявна наступна загальновідома інформація:
30.01.2019 року: ІНФОРМАЦІЯ_2 - згідно даних координатора надзвичайної допомоги ООН і заступника Генсека з гуманітарних питань Марка Локок люди опиняються на вулиці під снігом і крижаним дощем, мільйони живуть в напівзруйнованих війною будівлях без електрики і тепла;
28.02.2019 року: https://news.un.org/ru/story/2019/02/1350002 - згідно даних ОСОБА_3 , Спеціального посланника Генерального секретаря ООН по Сирії, конфлікт в Сирії ще дуже далекий від завершення - значні території як і раніше непідконтрольні уряду; ІГІЛ, за його словами, може відродитися. Близько половини жителів країни змушені були покинути свої будинки. 80 відсотків сирійців живуть за межею бідності, 12 мільйонів потребують гуманітарної допомоги;
11.04.2019 року: ІНФОРМАЦІЯ_3 - Відповідно до даних старшого гуманітарного радника Спеціального посланника ООН по Сирії ОСОБА_4 конфлікт в Сирії триває вже дев'ятий рік, і сирійці, як і раніше потребують гуманітарної допомоги, в ряді районів тривають бойові дії, а в провінції Ідліб існує ймовірність ескалації конфлікту, що може привести до катастрофічних гуманітарних наслідків. З лютого свої будинки залишили 106 тисяч осіб, 190 осіб було вбито в результаті ескалації бойових дій;
04.06.2019 року: https://www.dw.com/uk/ - В ООН заявляють про сотні тисяч біженців у сирійському Ідлібі. У сирійській провінції Ідліб спостерігається стрімке зростання кількості біженців. Про це в вівторок, 4 червня, повідомили у Всесвітній продовольчій програми ООН у Женеві. До цього призвело загострення конфлікту між сирійськими урядовими військами та їхніми союзниками й загонами опозиційних до режиму ОСОБА_5 груп, котрі контролюють цей регіон. З початку квітня поточного року в Ідлібі не менш ніж 300 тисяч людей були змушені залишити свої домівки через посилення збройного протистояння, зазначають експерти ООН. Багато хто з тих, хто намагався врятуватися від конфлікту, шукали притулку в переповнених таборах для біженців, передає агенція новин dpa. Представник Всесвітньої продовольчої програми ООН Ерве Верхузель також засудив навмисні підпали полів з ячменем та пшеницею чи городиною, які, за його даними, здійснюють бійці опозиційних груп. З іншого боку, постійні бомбардування урядовими силами не дають селянам своєчасно зібрати урожай чи засіяти поля. "Руйнування полів - це неприйнятно", - наголосив Верхузель. На тлі ускладнення гуманітарної ситуації в ООН оголосили плани збільшити продовольчу допомогу для регіону. Якщо раніше вона була розрахована на 700 тисяч осіб, то тепер її розширять до 820 тисяч. Загалом у рамках Всесвітньої продовольчої програми ООН щомісячну допомогу в Сирії отримують близько 3,5 мільйона людей, наголошують у організації. Як повідомлялося, з квітня цього року війська сирійського правителя за підтримки своїх російських та іранських союзників розпочали інтенсивні бомбардування об'єктів сирійської опозиції в провінції Ідліб. У Дамаску запевняють, що таким чином ведуть боротьбу проти ісламістів, котрі домінують у деяких районах цієї непідконтрольної сирійському уряду провінції. Натомість спостерігачі наводять численні факти потрапляння бомб та ракет в об'єкти цивільної інфраструктури, в тому числі лікарні;
16.10.2019 року: https://www.dw.com/uk/ - РБ ООН застерігає від погіршення гуманітарної ситуації в Сирії. Рада Безпеки ООН у середу, 16 жовтня, застерегла щодо ризиків значного погіршення гуманітарної ситуації на північному сході Сирії. При цьому в заяві, яку РБ ООН одноголосно ухвалила за зачиненими дверима після свого другого з початку турецького вторгнення до Сирії засідання, немає згадки про воєнні дії Анкари проти курдських повстанців, повідомляє агенція Reuters. Разом з тим члени Ради Безпеки ООН "висловлюють глибоке занепокоєння через ризики розосередження терористів" угруповання "Ісламська держава" територією Сирії на тлі ситуації, яка склалася;
11.10.2019 року: https://dt.ua/international/erdogan-znayshov-dzherelo-miru-326095_.html - Безпекова ситуація в Сирії знову загострюється. 9 жовтня Туреччина розпочала нову військову кампанію на території цієї держави. Операція "Джерело миру" може не лише похитнути той крихкий баланс сил, який встановився останніми роками між основними сторонами громадянського конфлікту, а й спричинити далекосяжні геополітичні наслідки.
03.02.2020 року: ІНФОРМАЦІЯ_4 - З початку року понад 50 медичних установ в Сирії були змушені призупинити роботу в зв'язку з активізацією бойових дій на північному заході країни. Всесвітня організація охорони здоров'я надає допомогу 800 тисячам місцевих жителів, проте масові переміщення людей ще більше ускладнюють ці операції.
18.02.2020 року: https://news.un.org/ru/story/2020/02/1372701 - «Надмірна жорстокість» і «жах». Так охарактеризувала Верховний комісар ООН з прав людини Мішель Бачелет ситуацію на північному заході Сирії, де розгортається справжня гуманітарна криза: табори для переселенців переповнені; жінки і діти ночують під відкритим небом; мирне населення тепер піддається обстрілу навіть в притулках.
Частиною 2 ст.6 КАС України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
За загальною практикою ЄСПЛ ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження.
Так, ЄСПЛ у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які були переміщені в результаті боротьби. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 14.03.2018 року у справі №813/901/16, від 18.04.2018 року у справі №815/1808/16, від 26.04.2018 року у справі №815/2038/17.
У рішеннях Європейського Суду з прав людини у справі «Л.М. та інші проти Росії» від 15.10.2015 року та «С.К. проти Росії» №52722/15 від 14.02.2017 року зазначено, що повернення заявників в Сирію призведе до порушення статей 2 та (або) 3 Конвенції.
Конфлікт в Сирії характеризується високою інтенсивністю загального насилля. У цьому контексті, серйозні порушення прав людини є поширеним явищем і існує реальний ризик застосування поводження забороненого статтею 3, 2 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Колегія суддів зазначає, що відповідач не врахував під час прийняття оскаржуваного рішення, той факт, що за час відсутності позивача у країні його походження суттєво змінилися соціально-економічна, гуманітарна та військова ситуації в Сирії.
Той факт, що позивач прибув на територію Україну ще до начала бойових дій, не спростовує того, що ситуація в країні його походження на даний момент є небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивача, про його наміри залишитися в Україні як особа яка потребує додаткового захисту.
Отже, існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт, що є умовами для надання додаткового захисту у відповідності до вимог пунктів 4, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Враховуючи вищевикладене, ситуація в Сирії за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну. Так, сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.
Крім того, в постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі №815/884/17 зазначено, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Сирії й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. Також існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до Сирії, ситуація в якій докорінно змінилась під час його перебування в Україні.
Так, у Сирії існує високий ризик стати жертвою нападу та поранення, а можливість внутрішнього переміщення по країні не вважається реальним способом уникнути переслідувань.
Колегія суддів зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
Той факт, що в Сирії триває збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об'єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною, є загальновідомим. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож, ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації.
Незважаючи на те, що позивач прибув в Україну задовго до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не спростовує того, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні як особа, яка потребує додаткового захисту.
За таких обставин, колегія суддів зазначає, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, призвело до прийняття неправомірного рішення щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також, колегія суддів не погоджується з доводами відповідача, з якими погодився суд першої інстанції, щодо поліпшення ситуації в Сирії, оскільки станом на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, офіційною позицією УВКБ ООН державам-членам ООН рекомендовано у зв'язку з проведенням постійних бойових дій у Сирії з березня 2011 року, які продовжуються і дотепер, ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до Сирії до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення (http://unhcr.org.ua/).
За таких обставин, колегія суддів вважає, що позовні вимоги є обґрунтованими, а спірне рішення ДМС від 13.05.2020 року №154-20, яким було відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є протиправним.
Також при прийнятті рішення по цій справі необхідно враховувати той факт, що позивачу раніше вже було відмовлено в наданні статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, проте рішенням суду таке рішення відповідача скасовано та його зобов'язано повторно розглянути заяву позивача про надання такого статусу, однак, Державною міграційною службою України за результатами повторного розгляду заяви прийняте таке ж саме рішення про відмову у визнанні його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому належним способом захисту порушених прав позивача є зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи вище викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення було неправильно застосовано норми матеріального права, а відтак, відповідно до ст.315, ст.317 КАС України, - оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про задоволення позовних вимог.
Керуючись ст.315, ст.317, ст.321, ст.322, ст.325, ст.328 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 липня 2020 року - скасувати, прийняти по справі нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13 травня 2020 року №154-20.
Зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з підстав, передбачених ст.328 КАС України.
Повне судове рішення складено та підписано 05 листопада 2020 року.
Головуючий суддя Кравченко К.В.
Судді Джабурія О.В. Вербицька Н. В.