П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
04 листопада 2020 р.м.ОдесаСправа № 821/1610/15-а
Головуючий в 1 інстанції: Василяка Д.К.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача -Кравця О.О.
судді - Домусчі С. Д.
судді - за участю секретаряКоваля М.П. Юрчак М.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні урежимі відеоконференції апеляційні скарги Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області на рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 16 червня 2020 року по справі №821/1610/15-а, прийнятого у складі судді Василяки Д.К., за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за період вимушеного прогулу
І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ:
27 травня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Херсонського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області та просив визнати протиправними та скасувати наказ № 888 о/с від 18.05.2015 р. в частині звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника УМВС України в Херсонській області - начальника кримінальної міліції та наказ № 158 о/с від 25.05.2015 р. в частині звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника УМВС України в Херсонській області - начальника кримінальної міліції, поновлення на службі в органах внутрішніх справ на посаді заступника начальника УМВС України в Херсонській області - начальника кримінальної міліції та зобов'язання Міністерства внутрішніх справ України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади".
Ухвалою Херсонського окружного адміністративного суду від 26 березня 2020 року було закрито проваддження у справі за позовними вимогми про зобов'язання Міністерства внутрішніх справ України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади".
Рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 16 червня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства внутрішніх справ України № 888 о/с від 18.05.2015 р. про звільнення ОСОБА_1 .
Визнано протиправним та скасовано наказ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області № 158 о/с від 25.05.2015 р. про звільнення ОСОБА_1 .
Поновлено полковника міліції ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління МВС України в Херсонській області - начальника кримінальної поліції з 19.05.2015 року.
Стягнуто з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 19.05.2015 р. по 16.06.2020 р. у розмірі 696890,88 (шістсот дев'яносто шість тисяч вісімсот дев'яносто грн. 88 коп.) грн. з вирахуванням обов'язкових до сплати податків та зборів.
II. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ, УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯНТА ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ:
Не погоджуючись з рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 16 червня 2020 року, МВС України та УМВС України в Херсонській області подали апеляційні скарги, в яких вважають, що судом 1-ї інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, просять його скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Вимоги апеляційних скарг МВС України та УМВС України в Херсонській області обґрунтовують тим, що звільнення осіб визначених ч.1 ст.3 Закону України “Про очищення влади” проводиться на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб, без проведення відповідної перевірки. Крім того, процедура люстрації, передбачена Законом України “Про очищення влади” поширюється на осіб начальницького складу органів внутрішніх справ, які у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на посадах керівного складу (керівники або їх заступники) обласних Головних управлінь (Управлінь) МВС України. Відповідач вказує, що позивач у період з 31.08.2011 р. по 02.09.2014 р. перебував на посаді заступника начальника УМВС України в Волинській області - начальник кримінальної міліції. Сукупний період перебування позивача на вказаній посаді у зазначений Законом України “Про очищення влади” період становив більше одного року, а тому у відповідності до вказаного Закону позивач підлягав звільненню зі служби впродовж десяти днів з дня набуття чинності вказаним Законом.
Позивач надав до суду відзиви на апеляційні скарги, у яких зазначає про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
III. ПРОЦЕДУРА АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ:
Ухвалою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 01 вересня 2020 року відкрито апеляційне провадження.
Ухвалою П'ятого апеляційного адміністративного суду 01 вересня 2020 року розгляд справи за апеляційною скаргою призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції.
Особи, що беруть участь у справі, про час і місце судового розгляду були сповіщені належним чином відповідно до ст.124 -127 КАС України.
Апеляційний суд, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
IV. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Судом 1-ої інстанції було встановлено, що позивач, ОСОБА_1 з 1989 року проходив службу в органах внутрішніх справ України.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 997 о/с від 31.08.2011 року ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника УМВС України в Волинській області - начальник кримінальної міліції.
У період з 31.08.2011 року по 02.09.2014 року ОСОБА_1 перебував на посаді заступника начальника УМВС України в Волинській області - начальник кримінальної міліції, що не заперечувалось сторонами по справі.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 1750 о/с від 02.09.2014 року ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника - начальника кримінальної міліції УМВС України в Херсонській області.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 888 о/с від 18.05.2015 року позивача звільнено з ОВС України з посади заступника начальника УМВС України в Херсонській області - начальника кримінальної міліції згідно з ч.3 ст. 1, п.8 ч.1 ст. 3 ЗУ “Про очищення влади” .
Наказом УМВС України в Херсонській області № 158 від 25.05.2015 року позивача звільнено з посади заступника начальника УМВС України в Херсонській області - начальника кримінальної міліції згідно з ч.3 ст. 1, п.8 ч.1 ст. 3 ЗУ “Про очищення влади” та відповідно до пункту 62 “а” Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з 18.05.2015 року, встановивши щомісячну премію за відпрацьований час поточного місяця - 125,32 %. Вислуга років на день звільнення складає: у календарному обчисленні: 24 роки 06 місяців 08 дні; у пільговому обчисленні: 27 років 06 місяців 06 днів. Стаж для виплати відсоткової надбавки за вислугу років на день звільнення складає: 24 роки 06 місяців 08 днів.
Крім того, згідно відомостей офіційного веб-сайту Міністерства юстиції України (https://lustration.minjust.gov.ua/register) ОСОБА_1 внесений до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" на підставі п.8 ч.1 ст. 3 Закону України "Про очищення влади", що є належним та допустимим доказом у відповідності до ч.1 ст. 99 КАС України, відповідно до якої електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
Із змісту листа Генеральної прокуратури України від 22.07.2019 року № 15/5-54вих-19 видно, що Управлінням спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 4201500000000054 від 03.03.2014 року за фактом захоплення колишнім Президентом України ОСОБА_2 державної влади, в тому числі шляхом зміни Конституції України та прийняття Конституційним судом України неправосудних рішень за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 109, ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 375 КК України.
Крім того, Управлінням спеціалізованих розслідувань Генеральної прокуратури України здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42016000000003490 від 17.11.2016 року за фактом створення колишнім Президентом України ОСОБА_2 злочинної організації, керівництва нею та її діяльністю, вчинення вказаною злочинною організацією у 2010 році кримінальних правопорушень з метою узурпації влади, організації вищими посадовими особами держави перевищення влади та службових повноважень працівниками правоохоронних органів в період листопада 2013-лютого 2014 року, що призвело до масових жертв серед протестувальників, організації їх умисних вбивств та інших фактів протидії протестним акціям за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 255 КК України.
Також Управлінням спеціалізованих розслідувань Генеральної прокуратури України здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42014000000001048 від 10.10.2014 року за фактом створення сумісно з ОСОБА_2 злочинної організації, участь у ній та у злочинах, вчинюваних такою організацією, перешкоджання проведення у м. Києві в період листопада 2013 року лютого 2014 року мирних мітингів, організація перевищення у цей період часу влади та службових повноважень працівниками правоохоронних органів України, що призвело до тяжких наслідків, та організації вчинення умисних вбивств мітингувальників правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 255, ст. 340, ч. 3 ст. 365, ч. 2 ст. 121, п. п. 1, 5 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 408 КК України.
У вищевказаних кримінальних провадженнях ОСОБА_1 не має будь-якого процесуального статусу, у тому числі не притягувався до кримінальної відповідальності, про що свідчить довідка МВС України серії ІІА № 1431915, відповідно до якої ОСОБА_1 станом на 12.03.2020 року до кримінальної відповідальності не притягувався, не знятої чи не погашеної судимості не має та в розшуку не перебуває, а також не спростовано належними та допустимими доказами відповідачами.
Вважаючи звільнення та відповідні накази протиправним, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.
V. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ,АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ ТА ОЦІНКА СУДУ:
Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст. 22 Конституції України Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 року № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз.4 п.5.2 мотивувальної частини Рішення).
Згідно зі ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до положень ст.38, ч.1,2 ст.43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 року № 1-рп/99 передбачено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абз.4 п.2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 30.05.2001 року за № 7-рп/2001 вказано, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 58, 61, п. 1, 22 ч.1 ст.92 Конституції України).
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначає Закон України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII.
Згідно ч. ч. 1-2 ст. 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах:
верховенства права та законності;
відкритості, прозорості та публічності;
презумпції невинуватості;
індивідуальної відповідальності;
гарантування права на захист.
Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону № 1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Пунктами 2 та 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.
Закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Стаття 3 "Критерії здійснення очищення влади (люстрації)" Закону № 1682-VII місить вичерпний перелік підстав для звільнення працівника із займаної посади в обов'язковому порядку, тобто у випадку відповідності працівника цим критеріям у суб'єкта владних повноважень виникає імперативний обов'язок звільнити працівника.
Так, відповідно до ст. 3 цього Закону такими критеріями є, зокрема перебування сукупно не менше одного року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року на посадах, передбачених ч. 1 ст. 3 цього Закону України "Про очищення влади".
Відповідно до частин 1, 2, 3, 5, 6 ст. 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України.
У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Отже, у випадку, якщо нормативно-правовий акт частково або в цілому не відповідає змісту іншого нормативно-правового акта, суд має право засовувати до спірних правовідносин нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, а за відсутності належного нормативно-правового регулювання спірних правовідносин - аналогію закону або аналогію права.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 2 КАС України однією із засад (принципів) судочинства визначено верховенство права.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (ч. 2 ст. 6 КАС України).
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 62 Конституції України передбачено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Відповідно до положень ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Законом України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 року № 565-XII ( редакції, що була чинна на момент виникнення спірних правовідносин) та Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів № 114 від 29.07.1991 року (далі Положення № 114) визначено порядок проходження служби в органах внутрішніх справ.
Відповідно до ст. 1 Закону № 565-XII міліція в Україні - державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.
Згідно ст. 4 Закону № 565-XII правовою основою діяльності міліції є: Конституція України, цей Закон, інші законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку.
У відповідності ч. 1 ст. 18 Закону № 565-XII порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.
Статтею 19 Закону № 565-XII визначено оплату праці працівників міліції.
Відповідно ст. 20 Закону № 565-XII працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади.
Згідно ч. ч. 1-2, 5-6 ст. 21 Закону України “Про міліцію” визначено, що працівники міліції перебувають під захистом держави, що здійснюється в порядку і випадках, передбачених законом.
Держава гарантує захист життя, здоров'я, честі, гідності, житла, майна працівника міліції, членів його сім'ї та близьких родичів від злочинних посягань та інших протиправних дій.
Працівник міліції має право оскаржити до суду прийняті щодо нього рішення службових осіб органів внутрішніх справ, якщо вважає, що вони ущемлюють його гідність і особисті права, які не пов'язані із службовою діяльністю.
Звільнення працівника міліції зі служби у зв'язку з обвинуваченням у вчиненні злочину допускається тільки після набуття звинувачувальним вироком законної сили.
Відповідно до п. п. "а" п. 62 Положення № 114 звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров'я придатні до військової служби.
Згідно п. 8 Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу, які досягли встановленого для них пунктом 7 цього Положення віку, підлягають звільненню в запас з постановкою на військовий облік або у відставку.
При необхідності на службі в органах внутрішніх справ можуть бути залишені на строк до п'яти років, (окрім інших): особи середнього і старшого начальницького складу до полковника міліції та полковника внутрішньої служби включно - начальниками, яким надано право призначати їх на посаду.
Дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться:
за станом здоров'я - відповідно до висновків військово-лікарської комісії;
у зв'язку із скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі;
за власним бажанням - при наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків;
у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації;
за службовою невідповідністю;
у зв'язку з набранням законної сили судовим рішенням щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, яким накладено стягнення у виді позбавлення права обіймати посади або займатися діяльністю, що пов'язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, чи кримінального правопорушення;
через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України;
у зв'язку з не проходженням випробування в період іспитового строку;
у зв'язку з прямим підпорядкуванням близькій особі.
В п. 64 Положення № 114 зазначено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік):
а) за віком - при досягненні віку, встановленого для них пунктом 7 цього Положення. Крім того, за віком можуть бути звільнені особи середнього начальницького складу, які мають вислугу 20 і більше років (у пільговому обчисленні), і яким до досягнення встановленого віку перебування на службі залишилося 3 роки і менше, а за їх бажанням при досягненні цього віку - незалежно від наявності вислуги років;
б) через хворобу - у разі визнання їх непридатними до військової служби в мирний час (у військовий час - обмежено придатними 2-го ступеня) за рішенням військово-лікарської комісії;
в) через обмежений стан здоров'я - у разі визнання їх придатними до військової служби поза строєм у мирний час (у військовий час обмежено придатними 1-го ступеня) за рішенням військово-лікарської комісії при неможливості використання їх на службі у зв'язку з відсутністю відповідних вакантних посад;
г) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі;
д) через службову невідповідність;
є) за порушення дисципліни;
ж) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків;
з) у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації;
и) через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України;
і) у зв'язку з непроходженням випробування в період іспитового строку;
ї) у зв'язку з прямим підпорядкуванням близькій особі;
й) у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, яким накладено стягнення у виді позбавлення права обіймати посади або займатися діяльністю, що пов'язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, чи кримінального правопорушення.
Вказані правовідносини також врегульовані міжнародними договорами , згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України чи укладених та ратифікованих УРСР, правонаступником якої є Україна.
У статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.
У пункті "а" частини першої статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року № 111 передбачено, що термін "дискримінація" охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.
Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року ,суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція) , була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Згідно ст.6 Конвенції
1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
2.Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
3.Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права: a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього; b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення; e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, - одержувати безоплатну допомогу перекладача
За усталеною практикою Європейського Суду з прав людини , Суд повинен точно встановити, обмежуючись сферою військової служби, яким чином він буде визначати, чи вважається дане «звинувачення», висунуте державою і носить дисциплінарний характер, проте «Кримінальним» за змістом статті 6.
У зв'язку з цим необхідно перш за все з'ясувати, чи належать відповідні статті у внутрішньому праві держави-відповідача до кримінальної або дисциплінарному праву, або ж до того й іншого одночасно. Це, однак, не більше ніж відправна точка.
Отримані таким чином дані мають тільки формальну і відносну цінність і повинні бути вивчені в світлі спільного знаменника, виведеного з законодавств різних держав-учасників. Сам характер правопорушення є набагато більш важливим фактором. Коли військовослужбовець звинувачується в якій-небудь дії або бездіяльності, що суперечить правовій нормі, що регулює діяльність збройних сил, держава в принципі може застосувати проти нього дисциплінарне, а не кримінальне право.
Контроль Суду виявиться ілюзорним, якщо не враховується також ступінь суворості покарання, яким обвинувачений ризикує піддатися. У суспільстві, де діє принцип верховенства права, покарання у вигляді позбавлення волі віднесені до «кримінальної сфері», за винятком тих, які за своїм характером, тривалості або способу виконання не можуть вважатися такими, що завдають відчутної шкоди. Серйозність того, що поставлено на карту, традиції держави і значення, що надається Конвенцією повазі фізичної свободи особистості, - все це вимагає, щоб саме так воно і було (див. mutatis mutandis рішення у справі Де Вільде, Оомс і Версипа від 18 червня 1971 року, серія A, т. 12, стор. 36, останній підпункт і заключна частина стор. 42 та п.82. рішення ЄСПЛ по справі Енгель та інші проти Нідерландів (Engel and Others v. The Netherlands).
Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (див.,пункт 61 рішення у справі "Любох проти Польщі").
У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв'язку із застосуванням засобів люстрації .
Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів(додатково див.п.115 вказаного рішення).
Згідно ст. 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
З сталою практикою Європейського Суду , приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 р. (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992 р.(Серія A № 251)). Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. п. 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 р. (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Цzpэnar поти Туреччини» від 19.10.2010 р. (справа № 20999/04)). Зрештою, у ст. 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 р. (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 р. (справа № 28070/06) , п.65. рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)).
Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов'язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов'язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «Сашо Горгієв проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).
Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі «Kopp проти Швейцарії» від 25.03.1998 р. (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).
Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі «C.G. and Others проти Болгарії» від 24.04.2008 р. (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі «P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства» (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX))та див.п.169-170 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11),
Люстраційні заходи зачіпали права заявників на повагу до їхнього приватного життя, оскільки вони впливали на їхню репутацію та/або професійні перспективи (див. рішення у справах «Турек проти Словакії» (Turek v. Slovakia), заява № 57986/00, пункт 110, ЄСПЛ 2006-II (витяги), «Соро проти Естонії» (<…>), заява № 22588/08, пункт 56, від 03 вересня 2015 року, «Караджанов проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (Karajanov v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 2229/15, пункти 70 і 71, від 06 квітня 2017 року, згадані рішення у справах «Івановський проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (Ivanovski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункти 176 і 177, та «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), пункт 92, а також див., у контексті статті 14 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, згадане рішення у справі «Сідабрас та Джяутас проти Литви» (<…>), пункти 49 і 50, та рішення у справі «Найдін проти Румунії» (Naidin v. Romania), заява № 38162/07, пункти 29-36, від 21 жовтня 2014 року).
Існують певні типові аспекти приватного життя, на які можуть вплинути звільнення, пониження в посаді, відмова у доступі до професії або інші подібні несприятливі заходи. До цих аспектів входить (і) «внутрішнє коло» заявника, (іі) можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та (ііі) соціальна і професійна репутація заявника. У таких спорах існують два напрямки за якими, як правило, виникають питання, пов'язані з приватним життям: або через підстави вжиття оскаржуваного заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на підставах), або, у деяких справах, через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на наслідках) (див. рішення у справі «Денісов проти України» [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява № 76639/11, пункт 115, від 25 вересня 2018 року).
Закон «Про очищення влади» вплинув на заявників у трьох аспектах:
(i) їх звільнили з державної служби;
(ii) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років, та
(iii) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону «Про очищення влади».
Поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої винагороди (див., в якості протилежного прикладу стосовно останнього, ухвалу щодо прийнятності у справі «Дж.Б. та інші проти Угорщини» (J.B. and Others v. Hungary), заява № 45434/12 та 2 інші заяви, пункти 132 і 133, від 27 листопада 2018 року). Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби, у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці.
Відомості про застосування до заявників заходів, передбачених Законом «Про очищення влади», було одразу оприлюднено, ще до того, як було розглянуто їхні позови (див. пункти 98-100 проміжного висновку Венеціанської комісії щодо цього у пункті 107). Закон «Про очищення влади» не вимагав будь-якого доведення індивідуальної вини, а його оголошена мета полягала в «очищенні» державної служби від осіб, які асоціювалися із «узурпацією влади», підривом основ національної безпеки та оборони і порушеннями прав людини (див. пункт 72). За таких обставин застосування заходів, передбачених Законом «Про очищення влади», ймовірно було тісно пов'язано із соціальною та професійною стигматизацією, як стверджували заявники (див. пункт 200). Не стверджувалося, що на практиці Закон не мав такого ефекту (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), пункт 106).
Закон про очищення влади відрізняється від законів про люстрацію, прийнятих в інших країнах Центральної та Східної Європи тим, що він ширше за своїм охопленням. Вона переслідує дві різні цілі. Перша - це захист суспільства від осіб, які в силу своєї минулої поведінки можуть становити загрозу для новоствореного демократичного режиму. Друге - очистити державну адміністрацію від осіб, причетних до масштабної корупції. Термін люстрація в своєму традиційному значенні охоплює тільки перший процес.
Причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом «Про очищення влади», є прихід до влади п. Януковича (див. пункт 7), а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд вважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави.
(додатково див, п. 205-210,300 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Полях та інші проти України” (заяви № 58812/15, 53217/16, 59099/16, 23231/18 та 47749/18) від 17 жовтня 2019 року)
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії»(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ).
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
Крім того, Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: "За Законом "Про люстрацію" особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. ... На думку Комісії, однак, той факт, що Закон "Про люстрацію" виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом "індивідуальної відповідальності", на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22 лютого 2014 року не буде достатньою щоб звільнити особу від люстрації. На думку Комісії, особі повинна бути надана можливість добровільно піти у відставку: це зберегло б урядові фінансові та людські ресурси й одночасно захистило відповідну особу від розкриття своєї особистості" (пункт 65).
У пункті 64 проміжного Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала: "Закон "Про люстрацію" не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах під час правління пана Януковича (вищі посади), у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів".
Крім того. Венеціанська комісія зауважила: "Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (пункт 62).
Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: "Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (підпункт "h" пункту 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).
У пункті 97 вищевказаного Висновку від 16 грудня 2014 року зазначено, що : "...Зв'язок між люстрацією та кримінальним переслідуванням, а також між санкціями, введеними в цих процедурах, незрозумілий. Відповідно до статті 1.5 Закону люстраційна заборона "може бути призначена особі тільки один раз". Стаття 3.10 Закону, однак, передбачає, що на осіб, засуджених у кримінальному порядку, ця заборона може бути накладена як первинне, так і додаткове покарання. В останньому випадку заборона накладається на 5 років. Згідно зі статтею 55 Кримінального кодексу України заборона на певні види діяльності може застосовуватися як основне кримінальне покарання (2-5 років), додаткове кримінальне покарання (1-3 роки) або додаткове покарання відповідно до Закону "Про люстрацію" (5 років, зверніться до статті 3.10). Зв'язок між цими різними концепціями незрозумілий. У Законі також нічого не говориться про те, що заборона як кримінальне покарання і додаткова люстраційна санкція не можуть бути накладені кумулятивно, таким чином викликаючи певні сумніви щодо принципу " ne bis in idem" (не двічі за одне й те саме). У відповідні положення Закону "Про люстрацію" мають бути внесені поправки".
У Висновку Венеціанської комісії від 14-15 грудня 2012 року № 694/2012 СDL-АD(2012)028 щодо Закону "Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки" (Закону "Про люстрацію") колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: "...Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом..." (пункт 16 розділу А).
Згідно із пунктами 12, 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи № 1096 "Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем", (Dос. 7568 від 3 червня 1996 року), люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.
Відповідно до пункту "і" Рекомендації ПАРЄ нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв'язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв'язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті "h"), або за особисті думки чи переконання.
Пунктом "h" зазначеної Рекомендації встановлено, "що особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій".
Згідно ст.14 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, вчинену у частині політичних положень (преамбула, стаття 1, розділи I, II, VII) від 21 березня 2014 року в м. Брюсселі та у частині торговельно-економічних і галузевих положень (розділи III, IV, V, VI) 27 червня 2014 року в м. Брюсселі, ратифікованої Законом України, від 16.09.2014, № 1678-VII "Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони", в рамках співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод.
Правовідносини щодо відшкодування заробітної плати за час вимушеного прогулу врегульовані нормами Кодексу законів про працю ( надалі - КЗпП ), Закону України “Про оплату праці” та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100 ).
Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно з ст. 27 Закону України “Про оплату праці” порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Згідно п.1.7. Інструкції МВС України від 31.12.2007, № 499 "Про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ" при виплаті особі рядового чи начальницького складу грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата.
(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновку суду першої інстанції
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч.1-2 ст.308 КАС України, в редакції Закону на момент вчинення процесуальної дії).
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду і розгляду справи), встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Аналіз приписів Закону № 1682-VII свідчить, що положеннями Закону № 1682-VII установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу Міністерства внутрішніх справ України на підставі люстрації у зв'язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої пунктами 7, 8, 9 частини першої, пунктом 4 частини другої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини (частина друга статті 1 Закону № 1682-УІІ).
Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону № 1682-VII.
Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.
З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства є підстави вважати, що приписами Закону № 1682-VII створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до частини другої статті 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом № 1682-УІІ строку.
Зміст норм, що містяться в пунктах 7, 8, 9 частини першої, пункті 4 частини другої статті 3, у їх зв'язку з положеннями частини третьої статті 1 та пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1682-VII вказує на їх невідповідність статті 38 Конституції України.
Заборона перебування на посадах керівників самостійних структурних підрозділів та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (частина друга статті 1 Закону № 1682-VII) ,що , вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує частину другу статті 61 Конституції України.
Особи, зазначені у пункті 4 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII за їх згодою підлягають перевірці в порядку, передбаченому статтями 4 та 5 Закону № 1682-УІІ, за результатами якої підлягають звільненню з посади. Однак, метою вказаної перевірки мало б бути з'ясування того, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини, вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, іншій підхід є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості.
Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.
Презумпція невинуватості у правовій державі базується на уявленні про способи використання державної влади в демократичному (на відміну від тоталітарного) суспільстві. Зокрема, презумпція невинуватості є складовою права на справедливий суд, завдяки якій особа захищена від помилкового визнання винною, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Призначення презумпції невинуватості, серед іншого, полягає в тому, щоб протистояти при проведенні люстраційних процедур обвинувальному ухилу та визнанню заборони обіймати посади занадто широкому колу осіб лише за критерієм обіймання ними певних посад середньої управлінської ланки в конкретно визначений законом період часу.
Натомість без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом № 1682-VII запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв'язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу.
Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв'язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв'язку з обійманнями цими посадовими особами цих посад у передбачений Законом № 1682-VII період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого частиною першою статті 62 Конституції України.
Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв'язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.
Приписами Закону № 1682-VII встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам статті 58 Конституції України, так як вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.
Встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що вказує на невідповідність частині третій статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема. Закону № 1682-УІІ) не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та статті 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.Вищевказані висновки апеляційного суду відповідають висновкам Верховного Суду України , викладеним у Конституційних поданнях внесених до Конституційного Суду України , відповідно до Постанов Пленуму Верховного Суду України № 25 від 25 грудня 2015 року , № 3 від 16 березня 2015 року та № 8 від 17 листопада 2014 року .
Таким чином апеляційний суд доходить до висновку,що посада, яку обіймав позивач на момент набрання Законом № 1682-VII чинності, входить до посад, вказаних у п.8 частині першій статті 3 Закону, звільнення з яких має бути здійснено впродовж 10 днів з дня набрання чинності Законом,зворотне твердження апелянта відхиляється судом, але відповідачем а ні до суду 1-ої інстанції , а ні до суду апеляційної інстанції не надано належних,достовірних ,достатніх та допустимих доказів ,щодо здійснення позивачем рішеннями, діями чи бездіяльністю заходів (та/або сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
Апеляційний суд зазначає, що факт перебування позивача сукупно не менше одного року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року на посадах, передбачених ч. 1 ст. 3 Закону № 1682-VII, підтверджується матеріалами справи та сторонами не заперечується.
Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що звільнення особи відповідно до Закону України "Про очищення влади" свідчить про те, що державою офіційно визнано те, що особа, яка займала певну керівну посаду (посади) не менше року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, приймала рішення або своїми діями чи бездіяльністю здійснювала заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Цей висновок безпосередньо випливає зі змісту ч. 2 ст. 1 Закону України "Про очищення влади".
Таким чином, з огляду на зміст вказаних статей та мету прийняття закону можна дійти висновку, що положення п. п. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" та ч. 1 ст. 3 Закону України "Про очищення влади" та інші положення нормативно-правових актів, на які посилається відповідач та співвідповідач як на підставу для звільнення позивача з посади, не можуть бути застосовані окремо без урахування основних засад цього закону та мети його прийняття.
Разом з тим, сам по собі такий критерій, як зайняття особою керівної посади упродовж не менше року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, вочевидь не може бути свідченням про вчинення особою зазначених діянь.
Водночас, не вчинення посадовою особою зазначених вище дій чи бездіяльності, або не прийняття зазначених рішень виключає можливість застосування положень Закону України "Про очищення влади", оскільки цей закон очевидно не стосується осіб, які, перебуваючи на керівних посадах, сумлінно виконували свої посадові обов'язки.
За приписами статей 43, 62 Конституції України гарантії щодо незаконного звільнення та презумпція невинуватості є конституційними нормами прямої дії, які є юридично вищими порівняно з нормами Закону України "Про очищення влади", на які посилаються відповідачі, тому норми Закону України "Про очищення влади" в частині, що суперечать конституційним правам позивача не підлягають застосуванню.
Відсутність передбаченого чинним законодавством нормативного регулювання обов'язку щодо встановлення обставин про прийняття посадовою особою рішень, вчинення дій чи бездіяльності, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, не може бути підставою для не вчинення суб'єктом владних повноважень певних дій щодо встановлення цих обставин, з огляду на передбачений чинним законодавством обов'язок забезпечити дотримання конституційних прав позивача та належним чином обґрунтувати своє рішення, а у випадку його оскарження в судовому порядку довести суду правомірність цього рішення.
Відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування установлених ним заборон, не знімає обов'язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб'єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2017), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній після 15.12.2017). Цей обов'язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Аналогічна правова позиція вкзана у постанові Верховного суду від 12 серпня 2020 року у справі № 815/2163/15
Заборона перебування на зазначених у Законі №1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність такої заборони меті й принципам Закону №1682-VII, визначеним у його частині другій статті 1.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі №817/3431/14 та від 11 вересня 2020 року у справі №804/19009/14.
В контексті викладеного, апеляційний суд зазначає, що в межах даної справи відсутні відомості та докази, які б відповідали вимогам ст.ст. 73 - 76 КАС України, та у встановленому порядку підтверджували факт того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що, в свою чергу, свідчить про безпідставність застосування до позивача процедур, передбачених Законом України "Про очищення влади", а відповідно й про неправомірність прийняття оскаржуваних наказів.
Разом з тим, на час знаходження позивача на посаді, в силу зайняття якої його звільнено з органів внутрішніх справ, не існувало Законів, які б визначали правопорушенням зайняття займаних ним посад, тому позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття позивачем.
Таким чином, у зв'язку з прийняттям оскаржуваних наказів в даному конкретному випадку, відповідачами (апелянтами) не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом, оскільки займана позивачем посада не є політичною посадою, не доведено і правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, що у свою чергу зумовлює висновок про недоведеність правомірності прийняття оскаржуваних наказів з підстав у них зазначених, що є достатньою і самостійною підставою для скасування оскаржуваних наказів.
З матеріалів справи також вбачається, що позивач на день прийняття оскаржуваного наказу не досяг граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, тобто його звільнення відбулося достроково, без дотримання п. п. 8, 64 Положення № 114.
Отже, апеляційний суд вважає необґрунтованим посилання в оскаржуваному наказі на частину 3 статті 1, пункту 8 частини 1 статті 3 Закону України “Про очищення влади” від 16 вересня 2014 року № 1682-VII та пункту 62 "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, оскільки зазначені пункти не містить фактичних обставин, з якими пов'язується звільнення особи, а жодної з підстав, передбачених п. п. 8, 64 Положення № 114 відносно позивача, не встановлено.
Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 04.06.2020 року у справі №821/4571/14 (адміністративне провадження №К/9901/1380/18).
Апеляційний суд погоджується із висновком суду 1-ої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позову, та вважає ,що до позивача були застосовані норми Закону № 1682-VII , які не відповідають Конституції України, порушують принципи верховенства права та презумпції невинуватості, допускають дискримінацію та безпідставну зворотну дію Закону у часі, крім того , були відсутні підстави для звільнення позивача.
Право доступу до служби в державних органах (стаття 38 Конституції України кореспондується та походить із загального права на повагу до свого приватного життя, гарантованого ст.8 Конвенції та права на працю, права вільного вибору професії і роду занять (стаття 43 Конституції України ).
Позбавлення права доступу до служби в органах внутрушніх справ ,в цьому випадку, є свавільним , непропорційним втручанням у право позивача на справедливий суд , із порушенням презумпції невинуватості , гарантоване ч.2 статті 6 Конвенції в її кримінальному аспекті ,є по-суті кримінальним покаранням за скоєння правопорушення , особи ,вина якої може бути встановлена тільки судовим рішенням , що набуло законної сили , та яке відсутнє ,як на момент прийняття спірних наказів так й на момент апеляційного розгляду та становить також, свавільне , непропорційне втручання у право позивача на повагу до особистого життя , яке гарантовано ст.8 Конвенції , та становить особистий надмірний тягар , порушує вимоги норм ст.19,22,38,43,58,61,62,64 Конституції України, які апеляційний суд застосовує , як норми прямої дії в порядку ст.7 КАС України, у зв'язку із не застосовуванням норм Закону № 1682-VII ,що суперечать Конституції України.
Законодавство ,яким було регламентовано проходження публічної служби працівниками міліції , у тому числі вимоги ст.235 КЗ про П України, передбачає тільки можливість поновлення на тій посаді , з якої позивача було незаконно звільнено, у звязку з чим поновлення полковника міліції ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління МВС України в Херсонській області - начальника кримінальної поліції, а ні на посаді заступника начальника Управління МВС України в Херсонській області - начальника кримінальної міліції , яку він обиймав до звільнення є неправомірним.
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Тобто, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
Таку правову позицію висловлено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 20.06.2018 у справі № 826/808/16.
Із змісту довідки вбачається, що позивачу нараховано заробітну плату за березень 2015 року в розмірі 11452,06 грн, за квітень 2015 року 11452,06 грн. разом 22904,12 грн. загальна кількість календарних днів за які нараховано грошове забезпечення сладає 61.
Враховуючи правову позицію Верховного Суду, зазначену у постанові від 12 серпня 2020 року у справі № 815/2163/15, сума заробітної плати за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню на користь позивача за період з 19.05.2015 (день, наступний за днем звільнення) по 16.06.2020 (дата ухвалення рішення суду апеляційної інстанції про поновлення на роботі) вірна розрахована судом 1-ої інстанції у розмірі 696890,88 (шістсот дев'яносто шість тисяч вісімсот дев'яносто грн. 88 коп.) грн. з вирахуванням обов'язкових до сплати податків та зборів.
Доводи апеляційних скарг не спростовують висновки суду першої інстанції і апеляційним судом відхиляються за необґрунтованістю.
(2) Висновки апеляційного суду:
Судом 1-ої інстанції в цілому повно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, висновки, викладених у рішенні суду першої інстанції, відповідають обставинам справи, правильно застосовані та додержані норми процесуального права, справу розглянуто повноважним складом суду, суд не приймав рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, судове рішення прийнятне та підписано суддею, який зазначений у судовому рішенні, але судом 1-ої інстанції було допущено порушення норм матеріального права щодо поновлення полковника міліції ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління МВС України в Херсонській області - начальника кримінальної поліції, а ні на посаді заступника начальника Управління МВС України в Херсонській області - начальника кримінальної міліції , яку він обиймав до звільнення , що призвело до неправильного вирішення справи у вказаній частині.
Апеляційний суд доходить до висновку, щодо наявності підстав для зміни судового рішення та частково задоволення апеляційних скарг , але також вважає, що відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат.
Керуючись ст.8,19,55 Конституції України, ст. 3, 6, 7, 242, 292, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд апеляційної інстанції,
Апеляційні скарги Міністерства внутрішніх справ України, Управління Міністерства внутрішніх справ України в Херсонській області -задовольнити частково , а рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 16 червня 2020 року - змінити, виклавши у 4 абзаці резолютивної частини замість слова «поліції » - слово «міліції».
В інішій частині рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 16 червня 2020 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути, у разі відповідності вимогам ст.328 КАС України, оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом 30-ти днів.
Повне судове рішення складене та підписане 05.11.2020 року.
Головуючий суддя О.О. Кравець
Суддя С.Д. Домусчі
Суддя М.П. Коваль