ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
04 листопада 2020 року м. Київ № 640/1822/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Чудак О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії,
установив:
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації (далі - Управління соцзахисту Голосіївської РДА), в якій просить:
- визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у встановленні статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення;
- визнати протиправним та скасувати рішення Управління соцзахисту Голосіївської РДА від 30 липня 2018 року №100/06/-7997, оформленого у вигляді листа;
- зобов'язати Управління соцзахисту Голосіївської РДА встановити статус інваліда війни та видати відповідне посвідчення.
Позов ОСОБА_1 обґрунтував тим, що він працював муляром в управлінні будівництва Чорнобильської АЕС «Южатоменергострой», а тому вказане підприємство за своїм профілем було задіяне у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. З урахуванням викладеного, факт участі у складі формувань Цивільної оборони та отримання інвалідності внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, свідчить, на думку позивача, про те, що він має право на встановлення статусу інваліда війни із видачею відповідного посвідчення інваліда війни з підстав, встановлених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону України від 22 жовтня 1993 року №3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон №3551-ХІІ). Відтак відмова відповідача у наданні статусу інваліда війни та видачі посвідчення інваліда війни є необґрунтованою.
Ухвалою суду від 20 лютого 2019 року позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі. Призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи.
14 березня 2019 року від Управління соцзахисту Голосіївської РДА до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача зазначив, що позивачем до заяви про встановлення йому статусу інваліда війни не додано жодного документа на підтвердження безпосередньої участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме в складі формувань Цивільної оборони, зокрема, відсутня інформація про розпорядчий документ (наказ чи розпорядження) по лінії Цивільної оборони щодо залучення підприємств, установ до вказаного формування по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та розпорядчий документ підприємства про залучення його особисто до складу такого формування, тому підстав для встановлення позивачу статусу інваліда війни за даними документами немає.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши пояснення, надані учасниками судового процесу, а також докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи 1-ї категорії та є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується відповідним посвідченням особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (Категорія 1) серії НОМЕР_1 , виданим 20 грудня 2016 року, та вкладкою до нього від 20 грудня 2016 року № 662939 (а.с. 14).
Зокрема, у період з 11 червня 1984 року по 01 лютого 1989 року позивач працював на роботах за списком № 1 в управлінні будівництва Чорнобильської АЕС СМК-2 (а.с. 16-17,22-24).
Згідно довідки до акту МСЕК № 0638987, ОСОБА_1 є інвалідом ІІ групи з 28 листопада 2016 року, у зв'язку з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с. 19).
Також 17 жовтня 2016 року експертним висновком № 220 Центральної міжвідомчої експертної комісії МОЗ та МНС України, зокрема, встановлено причинний зв'язок хвороби (інвалідності) з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с. 21).
25 липня 2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою щодо встановлення статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення.
Відповідач листом від 30 липня 2018 року № 100/06-7997 повідомив ОСОБА_1 про те, що немає підстав для встановлення позивачу статусу інваліда війни, оскільки в наданих позивачем документах відсутня інформація про розпорядчий документ (наказ чи розпорядження) по лінії Цивільної оборони щодо залучення підприємств, установ до вказаного формування по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, розпорядчий документ підприємства про залучення осіб до складу такого формування та відомості про роботу, яку виконував громадянин під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Суд, визначаючись щодо заявлених вимог по суті, виходить з того, що спірні правовідносини, що склалися між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом № 3551-XII.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 4 Закону № 3551-ХІІ до ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Згідно з пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII до інвалідів війни належать особи, залучені до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Для набуття статусу інваліда війни з підстав, встановлених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII, необхідною є одночасна наявність обставин: 1) настання інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та 2) участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони.
Відповідно до положень частини першої статті 10 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (Закон № 796-ХІІ) учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.
Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим постановою КПРС і Ради Міністрів СРСР від 18 березня 1976 року № 1111, та Положенням про невоєнізовані формування ЦО СРСР, затвердженим наказом начальника ЦО СРСР від 06 червня 1975 року № 90, передбачено, що формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювалися для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж, та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення.
У даному випадку на позивача як на особу, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, поширюються пільги, гарантії і компенсації, передбачені Законом України «Про статус і соціальний статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Водночас, для набуття статусу інваліда війни (з підстав, встановлених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ), окрім як факту настання в особи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, Закон № 3551-XII містить також умову щодо залучення особи до участі у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони.
Це пояснюється тим, що крім формувань Цивільної оборони, у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брали участь інші формування, які створювалися в іншому порядку, ніж невоєнізовані формування цивільної оборони та направлялися у райони виконання робіт згідно з розпорядженням керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств.
Наведене відповідає правовій позиції Верховного Суду, висловленій у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 818/26/18.
Слід додати, що вищезгадана частина друга статті 7 Закону №3552-ХІІ, на яку посилається позивач в обґрунтування позовних вимог, пунктом 9 доповнена Законом України від 15 червня 2004 року № 1770-IV «Про внесення змін до статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»» (далі - Закон № 1770-IV).
У взаємозв'язку з наведеним, слід зазначити, що для правильного розуміння та застосування цієї норми визначальне значення має намір законодавця, законодавча історія вказаної норми, сутність і призначення Закону.
Як зазначено у пояснювальній записці до проекту Закону від 06 лютого 2003 року №3078 про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (щодо осіб, залучених до складу формувань цивільної оборони), який був прийнятий як Закон № 1770-IV і набув чинності 08 липня 2004 року, та яким, власне, і доповнено частину другу статті 7 Закону № 3551-ХІІ пунктом 9, - з перших днів аварії на Чорнобильській АЕС 1300 осіб, залучених до мобільних загонів спецзахисту формувань Цивільної оборони Чернігівської, Житомирської та Київської областей, виконували роботи у 30-тикілометровій зоні найвищого радіоактивного забруднення. На той час загони Цивільної оборони знаходилися в структурі Міністерства оборони колишнього Союзу РСР, діяли за його статутом та підпорядковувалися військовому командуванню. Перелік робіт, як зазначено у пояснювальній записці, які провадилися цими загонами, включає: проведення радіаційної розвідки, гасіння пожеж на забруднених радіонуклідами торфовищах, дезактивацію доріг, жилих та адміністративних будинків, спецобробку техніки на пунктах дезактивації, доставку дезактиваційних речовин та інші. Роботи провадились у складі військових формувань. Проте, при виконанні тих же робіт, що й особи мобілізовані військкоматами до інших військових формувань, інваліди з цієї малочисельної категорії ліквідаторів не прирівняні до інвалідів війни Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Пояснити це можна лише тим, зазначається законодавцем, що на час прийняття спільного наказу Міністерства праці та соціальної політики і Міністерства оборони України 1 грудня 1997 року про прирівняння інвалідів-ліквідаторів з числа призваних через військкомати до інвалідів війни загони Цивільної оборони вже були виведені зі складу Міністерства оборони і випали з поля зору законотворців.
У пояснювальній записці також зазначено, що за час, який пройшов з дня Чорнобильської катастрофи, більше 130 бійців вже померли, близько 200 є інвалідами. Для цих двохсот ще живих інвалідів прирівняння у правах до їхніх товаришів, з якими вони пліч-о-пліч ліквідували наслідки жахливої катастрофи, було б актом відновлення справедливості, хоч і запізнілим.
Пояснювальна записка розміщена у вільному доступі на сайті Верховної Ради України.
З наведеного вбачається чіткий, недвозначний і зрозумілий намір законодавця щодо надання статусу інвалідів війни конкретній незначній групі осіб, а не широкому колу осіб з числа осіб з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
У даному випадку, позивач не надав жодних належних та допустимих доказів його залучення до безпосередньої участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме у складі формувань Цивільної оборони.
У той же час, в межах спірних правовідносин, має бути підтверджено належними та допустимими доказами залучення саме позивача до ліквідації наслідків аварії у складі формувань Цивільної оборони.
Дана обставина є істотною, позаяк в протилежному випадку статус інваліда війни (на підставі пункту 9 частини другої 7 Закону № 3551-ХІІ) поширюватиметься на всіх, хто належить до категорії осіб, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС і її наслідків і відповідно мають статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (пункт 1 частини першої статті 9 Закону № 796-ХІІ).
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07 червня 2018 року (справа №377/797/17) та від 10 травня 2018 року (справа №279/12162/15-а) та в ухвалі Верховного Суду України від 07 липня 2017 року (справа №676/4127/16-а).
За відсутності доказів, які б свідчили про залучення позивача саме до формувань Цивільної оборони для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, відсутні підстави для висновку про протиправність дій Управління в контексті заявлених позовних вимог, оскільки позивачем не доведено належними та допустимим доказами обставин, з якими положення пункту 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ пов'язують можливість встановлення позивачу статусу інваліда війни.
Таких доказів, як вже зазначалося, не надано і під час розгляду справи. Жоден із додатків до позовної заяви не містить документально підтверджених відомостей щодо особи позивача в контексті її залучення саме до формувань Цивільної оборони для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Таким чином, судом не встановлено обставин, які б зумовлювали висновок про наявність підстав для надання позивачу статусу інваліда війни та допущення порушень з боку відповідача прав чи інтересів позивача, який у даному випадку діяв правомірно, відмовляючи у наданні статусу інваліда війни та видачі посвідчення, а відтак відсутні підстави для задоволення позову, в тому числі і в частині зобов'язання вчинити певні дії, як похідної вимоги, що зумовлює висновок суду про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
Доводи позивача та надані ним матеріали, досліджені та оцінені судом, не спростовують наведених висновків суду та не доводять зворотного. У взаємозв'язку з наведеним слід зазначити, що відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даному випадку у зв'язку з розглядом даної справи.
У силу положень частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення.
Вирішуючи питання про розподіл між сторонами судових витрат, суд виходить з того, що за обставин необґрунтованості заявлених позивачем вимог та відсутності доказів на підтвердження понесення сторонами судових витрат, судові витрати розподілу не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 77, 139, 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити у повному обсязі.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ).
Відповідач: Управління праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації (03040, м. Київ, вул. Ломоносова, 5, корпус 3, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 37414016).
Суддя О.М. Чудак