04 листопада 2020 року м. Чернівці
справа № 726/434/20
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Владичан А. І.
суддів: Перепелюк І.Б., Лисак І.Н.
секретар Тодоряк Г.Д.
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за апеляційною скаргою Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 липня 2020 року (головуючий у 1-й інстанції Асташев С.А.),-
У березні 2020 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що 30.04.2010 року ОСОБА_1 звернувся до банку з метою тримання банківських послуг, у зв'язку з чим підписав заяву № б/н, згідно умов якої відкрито картковий рахунок із початковим кредитним лімітом у розмірі, що зазначений в довідці про зміну умов кредитування та обслуговування картрахунку, який в подальшому збільшився до 50 000 гривень, що підтверджується довідкою про зміну умов кредитування та обслуговування картрахунку.
ОСОБА_1 при підписанні анкети - заяви підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «умовами та правилами надання банківських послуг», «тарифами банку» складає між позивачем та відповідачем договір про надання банківських послуг, що підтверджується підписом відповідача у заяві. Вказують, що заявою відповідача підтверджується той факт, що він був повністю проінформований про умови кредитування в АТ КБ "Приват банк", які були надані йому для ознайомлення в письмовій формі.
Провадження 22ц/822/913/20
Зазначають, що позивач свої зобов'язання за договором про надання банківських послуг виконав повному обсязі, а саме надав відповідачу можливість розпоряджатись кредитними коштами на умовах передбачених договором та в межах встановленого кредитного ліміту, однак відповідач не надавав своєчасно позивачеві грошові кошти для погашення заборгованості за борговими зобов'язаннями, що має відображення у розрахунку заборгованості за договором.
Щодо встановлення та зміни кредитного ліміту банк керувався п.п.2.1.1.2.3, 2.1.1.2.4 договору, на підставі яких відповідач при укладенні договору дав свою згоду, щодо прийняття будь-якого розміру кредитного ліміту та його зміну за рішенням та ініціативою банку.
Відповідно до п.2.1.1.5.5 даного договору відповідач зобов'язався погашати заборгованість за кредитом, процентами за його використання, по перевитраті платіжного ліміту, а також оплачувати комісії на умовах, передбачених цим договором.
У зв'язку із зазначеними порушеннями зобов'язань за кредитним договором та з урахуванням внесених коштів на погашення заборгованості відповідач станом на 11.03.2020 року має заборгованість - 120 839,88 гривень, з яких: 66 807,96 гривень - заборгованість за тілом кредиту; 25 746,29 гривень - заборгованість за відсотками нарахованими на прострочений кредит згідно ст. 625; 22 293,25 гривень - нарахована пеня; а також штрафи відповідно до пункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 250 гривень - штраф (фіксована частина), 5 742,38 гривень - штраф (процентна складова). На даний час відповідач продовжує ухилятись від виконання своїх зобов'язання і заборгованість за договором не погашає, що є порушенням законних прав позивача.
На основі вищезазначеного, банк просив стягнути з відповідача на користь АТ КБ «Приват Банк» заборгованість у сумі 120839,88 гривень, а також судові витрати.
Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 липня 2020 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто ОСОБА_1 на користь АТ Комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором б/н від 30.04.2010 року в розмірі 66807,96 гривень. Вирішено питання розподілу судових витрат. В решті частині позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду Акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» подано апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити у цій частині нове рішення, яким позов задовольнити повністю, в іншій частині рішення суду залишити без змін; стягнути з відповідача судові витрати.
Доводи скарги мотивує тим, що суд при вирішенні спору не дотримався засад змагальності сторін, оскільки ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Посилається на те, що на відповідно до анкети заяви відповідач ОСОБА_1 з Умовами та правилами, Тарифами банку ознайомлений та їх положень зобов'язується неухильно дотримуватися. Відповідач підтвердив, що в подальшому зобов'язується самостійно знайомитися зі всіма змінами на сайті банку. Приєднання до умов та правил надання банківських послуг є укладенням договору з банком.
Зазначив, що суд першої інстанції не звернув увагу на існування підписаної особисто відповідачем довідки про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна, 55 днів пільгового періоду», в якій зазначено базову відсоткову ставку за користування кредитом - 2,5%, розмір щомісячних платежів - 7% від заборгованості, строк внесення щомісячних платежів до 25 числа місяця, наступного за звітним, порядок нарахування пені за невчасне погашення заборгованості, розмір штрафів при порушенні термінів платежів за будь-яким з грошових зобов'язань, передбачених договором, тобто сторонами при укладенні Кредитного договору були досягнуті усі істотні умови договору.
Підписання відповідачем Довідки про умови кредитування є належним доказом ознайомлення із умовами кредитування, тобто відповідач при укладенні кредитного договору був належним чином повідомлений про умови кредитування, у тому числі щодо сплати відсотків, пені та штрафу, що підтверджено постановами Верховного Суду від 04.12.2019 року по справі №750/6058/17-ц, віл 23.12.2019 року по справі №572/1169/17 та ін.
В даному випадку судом першої інстанції проігнорована усталена судова практика Верховного суду, не взято до уваги їх постанови, чим порушено формування єдиної правозастосовної практики по аналогічним справам.
01 березня 2019 року банком внесені зміни до Умов та правил надання банківських послуг. Клієнт зобов'язується сплатити на користь банку заборгованість по кредиту, а також проценти від суми не повернутого в строк кредиту, які у відповідності до ч.2 статті 625 ЦК України встановлюються домовленістю сторін у процентах від простроченої суми заборгованості в розмірі 86,4% для картки «Універсальна».
Починаючи з 01 жовтня 2019 року відповідачу почали нараховуватися відсотки у відповідності до змін Умов та правил надання банківських послуг від 01.03.2019 року, і їх редакція розміщена на офіційному сайті Приватбанку в розділі «Архів договорів».
Користуючись кредитними коштами та здійснюючи погашення боргу відповідач фактично погоджувався з вказаними умовами та правилами надання банківських послуг та тарифами, які діяли як на момент укладення договору, а також продовжуючи користуватися коштами, автоматично приєднувався до нових редакцій Умов та правил а також тарифі.
Як вбачається з довідки про умови кредитування, що містить підпис відповідача, сторонами погоджені всі істотні умови договору, у тому числі щодо сплати неустойки, однак суд першої інстанції відмовив у стягненні неустойки, що призвело до порушення норм матеріального права .
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу банку залишити без задоволення а рішення суду першої інстанції без змін. Посилається на те, що у переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розробляє підприємець, в даному випадку АТ КБ «Приватбанк», тому з огляду на зміст статей 633,634,ЦК України можна вважити, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений. У анкеті-заяві від 30.04.2010 року, яка ним підписана, процентна ставка не зазначена, а також відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання та її конкретного розміру.
Також зазначає, що відповідно до довідки Військової частини польова пошта від 04.11.2016 року №1059, він в період з 10.05.2014 року по 25.07.2014 року брав участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей, а згідно довідки від 20.06.2017 року № 221/кп про те, що відповідач в період з 08.06.2017 року бере участь в антитерористичній операції в районах проведення таких операцій.
Вказує, що він є учасником бойових дій відповідно до посвідчення № НОМЕР_1 , приймав участь у бойових діях у зоні проведення антитерористичної операції у складі військової частини НОМЕР_2 . Відповідно до довідки від 20.10.2020 року №2554/А проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_3 з 30.07.2020 року по теперішній час.
Посилається на те, що Законом України від 20 травня 2014 року №1275-VІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» внесено зміни до статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», яку доповнено пунктом 15 наступного змісту - військовослужбовцям з початку і до закінчення особливого періоду, а резервістам та військовозобов'язаним - з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду штрафні санкції, пеня за невиконання зобов'язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються.
Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Частинами 1, 3 статті 369 ЦПК України передбачено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 369 ЦПК України передбачено, що апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Аналізуючи наведені норми права, судова колегія вважає за необхідне розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» необхідно задовольнити частково, рішення суду в оскаржуваній частині - залишити без змін, однак змінивши в мотивувальній частині рішення підстави відмови в позові.
Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до статті 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним нормам рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині не відповідає. Рішення суду першої інстанції щодо стягнення заборгованості за тілом кредиту не оскаржується, тому судом апеляційної інстанції не переглядається.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині стягнення відсотків, штрафу та пені, суд першої інстанції виходив з того, що надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.
Однак колегія суддів не погоджується із зазначеними висновками суду, враховуючи наступне.
Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_1 30.04.2010 року підписав анкету-заяву № б/н. У вказаній анкеті-заяві відповідач підтвердив свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг» та «Тарифами банку», які викладені на банківському сайті www.privatbank.ua, складає між ним та банком договір, що підтверджується підписом відповідача у заяві.
До кредитного договору позивач додав Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна, 55 днів пільгового періоду».
До Анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у Приватбанку від 30 квітня 2010 року, банк додав Довідку про умови кредитування з використанням кредитної карти «Універсальна, 55 днів пільгового періоду» та Витяг з Умов та Правил надання банківських послуг в ПриватБанку ресурс: Архів Умов та правил надання банківських послуг, розміщених на сайті https://privatbank.ua/terms/ (а.с19).
Згідно з наданим банком розрахунком, заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором, станом на станом на 11.03.2020 року становить 120839,88 гривень, з яких: 66807,96 грн. - заборгованість за тілом кредиту; 25746,29 гривень - заборгованість за відсотками нарахованими на прострочений кредит згідно ст. 625; 22293,25 гривень - нарахована пеня; а також штрафи відповідно до пункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 250 грн. - штраф (фіксована частина), 5742,38 грн. - штраф (процентна складова).
Судом першої інстанції встановлено, що відповідач ОСОБА_1 не виконував умови договору в частині повернення кредитних коштів, у зв'язку з чим суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення на користь позивача АТ КБ «ПРИВАТБАНК» з відповідача суми заборгованості за тілом кредиту, розмір якої банком не оскаржується.
При цьому, суд першої інстанції дійшов висновку, що АТ КБ «ПРИВАТБАНК» не надано належних та допустимих доказів погодження з позичальником ОСОБА_1 умов щодо розміру та порядку нарахування відсотків, нарахованих на прострочений кредит згідно ст. 625 ЦК України, та неустойки за порушення строків виконання зобов'язань, а тому відмовив в задоволенні цих позовних вимог з підстав їх недоведеності та необґрунтованості.
Зважаючи на те, що позивач АТ КБ «Приватбанк» в апеляційній скарзі просить суд скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в стягненні заборгованості за відсотками, пенею і штрафами та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» у повному обсязі, та доводи апеляційної скарги зводяться саме до незгоди з висновками суду в частині відсутності правових підстав для стягнення відсотків, нарахованих на прострочений кредит згідно ст. 625 ЦК України, у визначеному позивачем розмірі, а також неустойки, колегія суддів перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення відсотків, нарахованих на прострочений кредит згідно ст. 625 ЦК України, та неустойки (пені і штрафів) за порушення строків виконання зобов'язань, адже, згідно ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 367 ЦПК України, і зважаючи на роз'яснення, викладені в п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24.10.2008 року, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та заявлених позовних вимог у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»).
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
У відповідності до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
У заяві позичальника від 30 квітня 2010 року відсотки на прострочений кредит, згідно ст. 625 ЦК України, та неустойка (пеня і штрафи) за порушення строків виконання зобов'язань не зазначені.
Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримала у борг позичальниця), стягнути складові його повної вартості, зокрема, відсотки за користування кредитом (нараховані на підставі статті 625 ЦПК України), пеню та штрафи за несвоєчасну сплату кредиту.
Банк, обґрунтовуючи право вимоги у цій частині, у тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором від 30.04.2010 року, посилався на витяг з Умов та Правил надання банківських послуг в ПриватБанку, які розміщені на сайті: https://privatbank.ua/terms, як невід'ємну частину спірного договору, та довідку про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна, 55 днів пільгового періоду», в якій зазначено, що з фінансовими умовами надання кредитки «Універсальна, 55 днів пільгового періоду» і прикладами розрахунку суми плати за використання кредитних коштів ОСОБА_1 ознайомлений .
У вказаній довідці, яка підписана 30 квітня 2010 позичальником ОСОБА_1 зазначено тип картки MasterCard Mass, тип кредитної лінії відновлювальна, базова відсоткова ставка за користування кредитом 2,5% на місяць (розраховується на залишок заборгованості, виходячи із розрахунку 360 днів на рік), розмір щомісячних платежів 7% від заборгованості, але не менше 50 грн і не більше залишку заборгованості, строк внесення платежів до 25 числа місяця, наступного за звітним. Пеня за несвоєчасне погашення заборгованості = пеня (1)+ пеня (2), де пеня (1) = (базова процентна ставка по договору)/30 нараховується за кожен день прострочення кредиту; пеня (2) = 1% від заборгованості, але не менше 10 грн на місяць, нараховується 1 раз на місяць, при наявності прострочення по кредиту або процентам 5 і більше днів при наявності прострочення на суму 50 грн і більше. Штраф при порушенні строків платежів по будь-якому з грошових зобов'язань, передбачених договором, більше ніж на 30 днів: 250 грн + 5% від суми заборгованості по кредитному ліміту з урахуванням нарахованих процентів та комісій (а.с.19).
Заперечень щодо підпису указаної довідки відповідачем не надано.
Згідно з ч.ч. 1,2 ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася.
Договір приєднання, як і публічний договір, є узагальненою категорією таких цивільно-правових договорів, в яких умови договору встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і які укладаються лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого тексту. Друга сторона при цьому не може запропонувати свої умови договору, але саме вона вирішує та виявляє волевиявлення на укладення договору на запропонованих їй умовах. Таким чином, додержується принцип свободи договору. Чинним законодавством передбачено укладення договору лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованих умов у цілому.
Відповідач ОСОБА_1 підписав Анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та фінансові умови надання кредитки «Універсальна, 55 днів пільгового періоду», якими погоджено тарифи банку, порядок та розмір нарахування процентів і неустойки за порушення виконання зобов'язань, тобто сторонами погоджено нарахування неустойки за порушення строків виконання зобов'язань, а висновок суду першої інстанції щодо відсутності такого погодження є помилковим та не ґрунтується на матеріалах справи.
Статтями 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України передбачено, що зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений строк (термін), відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Разом з тим, обґрунтовуючи право вимоги в частині стягнення відсотків на прострочений кредит банк посилався на вимоги статті 625 ЦПК України, згідно частини другої якої в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 входить до розділу I «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
Що стосується позовних вимог в частині стягнення з відповідача відсотків нарахованими на прострочений кредит згідно ст.625 ЦК України, то слід зазначити наступне.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги банк посилався на те, що нарахування таких відсотків ним здійснено у порядку, визначеному Умовами та Правилами надання банківських послуг, які розміщені на сайті www.privatbank.ua та почали діяти з 01 березня 2019 року, згідно п. 2.1.1.2.12 яких сторони дійшли згоди, що в разі порушення Клієнтом зобов'язань з погашення заборгованості, починаючи з 181-го дня з моменту порушення зобов'язань Клієнта з погашення кредиту, Клієнт зобов'язується сплатити на користь Банку заборгованість по кредиту, а також проценти від суми неповернутого в строк кредиту, які відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України встановлюються за домовленістю сторін у процентах від простроченої суми заборгованості у розмірі 86,4% - для картки «Універсальна», 84,00% - для картки «Універсальна Голд», колегія суддів до уваги не бере оскільки Умови та Правила надання банківських послуг, які розміщені на сайті www.privatbank.ua, як вірно встановлено судом першої інстанції, не являються складовою частиною укладеного між сторонами Договору б/н від 30.04.2010 року.
До того ж необхідно зауважити й на тому, що, за твердженням самого позивача, ці Умови та Правила надання банківських послуг почали діяти з 01 березня 2019 року, тоді як правовідносини між сторонами виникли у жовтні 2010 року.
При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме цей Витяг з Умов та Правил надання банківських послуг в ПриватБанку в розділі : Архів договорів, розміщених на сайті: https://privatbank.ua/terms/ розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи Заяву-анкету про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, оскільки відсутні докази, що ОСОБА_1 ознайомився та погодився із зміненою відсотковою ставкою, щодо розміру і порядку нарахування вказаних відсотків.
За вказаних обставин, не можна вважати, що боржник належним чином повідомлений про зміни умов договору, а тому і відсутні підстави для підвищення процентної ставки.
Пунктом 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» встановлено, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог.
Дослідивши матеріали справи колегією суддів встановлено, що довідкою військової частини НОМЕР_3 від 20.10.2020 року підтверджується, що старший солдат ОСОБА_1 дійсно проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_3 та з 30 липня 2020 року по даний час перебуває в районі виконання завдань в складі Операції Об'єднаних Сил .
Згідно довідки №1059 від 04.11.2016 року військової частини № НОМЕР_4 ОСОБА_1 в період з 10.05.2014року по 25.07.2014 року безпосередньо брав участь в антитерористичні операції на території Донецької та Луганської областей.
Довідкою №221кп від 20.06.2017 року військової частини НОМЕР_5 підтверджується, що ОСОБА_1 в період з 08.06.2017 року брав участь в антитерористичні операції на території проведення антитерористичної операції.
Як вбачається з посвідчення НОМЕР_6 від 21.11.2016 року ОСОБА_1 є учасником бойових дій, дане посвідчення є безтерміновим і дійсне на всій території України.
Відповідно до підпункту 3 пункту 4 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» від 20 травня 2014 року статтю 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» доповнено пунктом 15, згідно з яким військовослужбовцям з початку і до закінчення особливого періоду, а резервістам та військовозобов'язаним Ї з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду штрафні санкції, пеня за невиконання зобов'язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються.
Пунктом 1 Розділу ІІ Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» дію підпункту 3 пункту 4 цього Закону поширено на військовослужбовців з початку і до закінчення особливого періоду, а на резервістів та військовозобов'язаних Ї з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду, на час проходження військової служби.
Згідно з положеннями Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливим періодом є період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
В Україні особливий період розпочався з моменту оголошення Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року, який не скасований та триває по теперішній час.
За змістом статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період продовжується з моменту оголошення рішення про мобілізацію та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Мобілізацією, згідно з положеннями наведеної статті, є комплекс заходів, здійснюваних, серед іншого, з метою переведення Збройних Сил України на організацію і штати воєнного часу.
У частині четвертій статті 3 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» зазначено, що зміст мобілізації становить переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, а також адміністративно-територіальних одиниць України на роботу в умовах особливого періоду.
Таким чином, закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення особливого періоду. Законом не визначено чіткого порядку припинення особливого періоду.
Водночас статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» надано визначення поняттю демобілізації як комплексу заходів, спрямованих, серед іншого, на планомірне переведення Збройних Сил України, інших військових формувань, на організацію і штати мирного часу.
Системний аналіз наведених правових норм, а також загальновідомих обставин іноземної агресії щодо України дає суду підстави стверджувати, що у проміжки між періодами проведення мобілізації стан особливого періоду не припинявся.
Відповідно до пункту 13 статті 14 Закону України «Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» особам, які мають право на пільги, гарантії та компенсації, передбачені цим Законом, видаються посвідчення.
Аналіз статті 14 Закону України «Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» дає підстави зробити висновок, що перелік пільг військовослужбовців та членів їх сімей закріплений у пунктах 1-12 цього Закону та право на отримання саме цих пільг потребує наявність відповідного посвідчення.
Разом з цим пункт 15 статті 14 Закону України «Про соціальний та правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» є самостійною нормою і будь-якого посилання про можливість застосування вказаного пункту лише при наявності у військовослужбовця відповідного статусу (учасника бойових дій) закон не передбачає. Крім цього, дія зазначеної норми поширюється на всіх військовослужбовців без виключення.
Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 грудня 2018 року у справі № 522/12270/15-ц, провадження №61-21025св18, від 25 вересня 2019 року у справі №521/9626/15-ц, провадження №61-33908св18, від 19 травня 2020 року у справі №263/15228/16-ц, провадження №61-39227св18.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 як військовослужбовець, що перебуває на військовій службі, в силу положень пункту 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не має сплачувати штрафні санкції, пеню за невиконання зобов'язань перед підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності, проценти за користування кредитом з початку і до закінчення особливого періоду.
Виходячи з встановлених обставин справи та зазначених вище норм, що регулюють спірні правовідносини, судова колегія приходить до висновку, що відповідачу як військовослужбовцю проценти та штрафні санкції за кредитним договором не повинні нараховуватися, оскільки на нього поширюються пільги, передбачені пунктом 15статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Однак в порушення вимог цивільного процесуального законодавства суд першої інстанції не врахував наведених вище вимог, не застосував до спірних правовідносин положення пункту 15 статті 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», не дослідив належним чином зібраних доказів, не дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Доводи апеляційної скарги щодо стягнення з ОСОБА_1 заборгованості щодо стягнення відсотків нарахованих за статтею 625 ЦК України, а також пені в даному випадку не узгоджуються з положеннями Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тому колегія суддів такі доводи не приймає до уваги та відхиляє.
Враховуючи вищевикладене колегія суддів приходить до висновку, що рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 липня 2020 року в оскаржуваній частині змінити в його мотивувальній частині, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції даної постанови, та залишити без змін в його резолютивній частині.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Керуючись ст.ст. 374, 376 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково.
Рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 23 липня 2020 року в частині його оскарження змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.
Дата складання повного тексту постанови 04 листопада 2020 року.
Головуючий А.І. Владичан
Судді: І.Б. Перепелюк
І.Н. Лисак