Ухвала
іменем України
03 листопада 2020 року
м. Київ
справа №444/463/19
провадження №51-5062ск20
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційні скарги захисника засудженого ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 та потерпілого ОСОБА_6 на вирок Жовківського районного суду Львівської області від 3 грудня 2019 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 7 серпня 2020 року
встановив:
вироком Жовківського районного суду Львівської області від 3 грудня 2019 року
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , визнано винуватим та засуджено за ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.
Цивільні позови задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_4 на користь потерпілого ОСОБА_6 65 000 грн моральної шкоди; на користь неповнолітніх ОСОБА_7 та ОСОБА_8 по 100 000 грн моральної шкоди, а в рахунок відшкодування майнової шкоди, завданої втратою годувальника - по 1067 грн щомісячно, починаючи зі вступу вироку в законну силу і до досягнення ними 18-річного віку; на користь потерпілої ОСОБА_9 25 000 грн моральної шкоди.
Вирішено питання щодо запобіжного заходу, речових доказів та процесуальних витрат.
Суд першої інстанції встановив, що 30 грудня 2018 року близько 23:30 ОСОБА_4 , перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння та керуючи автомобілем «Мазда» д.н.з. НОМЕР_1 , рухаючись по вул. І. Франка в с. Річки у напрямку до с. Забір'я Жовківського району Львівської області, під час вибору в установлених межах безпечної швидкості руху не врахував дорожню обстановку і стан транспортного засобу, щоб мати змогу постійно контролювати його рух та безпечно ним керувати, без причин технічного характеру виїхав на смугу зустрічного транспорту, і не вживши своєчасних заходів до зупинки керованого ним транспортного засобу, здійснив наїзд на пішоходів ОСОБА_10 та ОСОБА_9 , порушивши вимоги пунктів 1.2., 1.5., 1.10., 2.3. б), д), 2.9. а), 11.3., 12.4. Правил дорожнього руху України, унаслідок чого потерпіла ОСОБА_10 загинула на місці події, а потерпіла ОСОБА_9 отримала тілесні ушкодження середньої тяжкості.
Львівський апеляційний суд ухвалою від 7 серпня 2020 року вирок районного суду залишив без змін.
У касаційних скаргах, які є аналогічні за змістом, захисник ОСОБА_5 та потерпілий ОСОБА_6 , не оспорюючи доведеності винуватості засудженого ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення за ч. 2 ст. 286 КК, просять змінити вказані судові рішення через невідповідність призначеного йому покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та даним про його особу унаслідок суворості і застосувати до нього положення ст. 75 КК, звільнивши від відбування призначеного покарання з випробуванням. При цьому захисник зазначає, що апеляційний суд не перевірив належним чином доводів його апеляційної скарги і безпідставно відмовив у її задоволенні. На думку скаржників, при постановленні судових рішень суди обох інстанцій не врахували, що ОСОБА_4 є особою молодого віку, не є суспільно небезпечною людиною, щиро розкаявся у вчиненому, просив пробачення у потерпілих та частково відшкодував їм шкоду, завдану злочином.
Перевіривши доводи касаційної скарги та надані до них копії судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про таке.
Відповідно до визначених кримінальним законом загальних засад призначення покарання, значення заходу примусу для досягнення його мети (ст. 50 КК), визначається не лише його суворістю, а й справедливістю.
Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. При цьому підлягають врахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного і обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Виходячи з принципів співмірності та індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.
За змістом ст. 75 КК застосування закріплених у ній правил є допустимим лише за наявності в суду обґрунтованих підстав вважати, що виходячи з тяжкості злочину, даних про особу винного та інших обставин кримінального провадження виправлення засудженого можливе без його ізоляції від суспільства.
Як убачається з наданих копій судових рішень, районний суд при призначенні ОСОБА_4 заходу примусу згідно з вимогами ст. 65 КК разом із ступенем тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК є тяжким, урахував дані про особу та обставини справи, що пом'якшують та обтяжують покарання. Зокрема, судом враховано особу засудженого, його вік, сімейний та матеріальний стан, стан здоров'я, а також те, що він раніше не судимий, на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває. Крім того, суд визнав щире каяття у вчиненому злочині та активне сприяння розкриттю злочину, а також часткове відшкодування завданого збитку (на що посилається у своїх скаргах захисник та потерпілий), як обставини, які пом'якшують покарання. При цьому, вчинення ОСОБА_4 злочину в стані алкогольного сп'яніння суд врахував як обставину, що обтяжує покарання. При постановленні вироку судом першої інстанції також було частково враховано висновок досудової доповіді уповноваженого органу з питань пробації.
Зваживши на всі ці обставини, місцевий суд умотивовано дійшов висновку про призначення ОСОБА_4 покарання в межах мінімальної санкції ч. 2 ст. 286 КК та визначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.
Разом із тим, районним судом не встановлено, з чим погодився і суд апеляційної інстанції, й не наведено у скарзі таких обставин, які б були підставами для застосування положень ст. 75 КК.
Таким чином, суд першої інстанції дотримався приписів статей 50, 65 КК. Призначене засудженому покарання є справедливим, необхідним та достатнім для його виправлення й попередження нових злочинів.
Підстав вважати таке покарання явно несправедливим через суворість не вбачається.
Крім того, аналогічні за змістом доводи касаційних скарг захисника та потерпілого про звільнення ОСОБА_4 від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який ці доводи уважно розглянув і вмотивовано їх відхилив, навівши у своїй ухвалі докладні мотиви і підстави для прийняття такого рішення.
Вирок суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду є належно обґрунтованими та вмотивованими і за своїм змістом відповідають вимогам статей 370, 374 та 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).
Наведені в касаційних скаргах доводи не містять обгрунтувань, які би вказували про явну невідповідність покарання призначеного засудженому ОСОБА_4 ступеню тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення та даним про його особу через суворість, з огляду на положення ст. 414 КПК, і які можуть бути підставами для зміни оскаржуваних рішень відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 438 цього Кодексу.
Таким чином, зміст касаційних скарг захисника ОСОБА_5 та потерпілого ОСОБА_6 і наведені у них доводи не дають приводів для їх задоволення, а тому колегія суддів вважає необхідним відмовити у відкритті касаційного провадження на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428, ст. 441 КПК, Верховний Суд
постановив:
відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційними скаргами захисника ОСОБА_5 і потерпілого ОСОБА_6 на вирок Жовківського районного суду Львівської області від 3 грудня 2019 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 7 серпня 2020 року щодо засудженого ОСОБА_4 .
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3