ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД Закарпатської області
Адреса: 88000, м. Ужгород, вул. Коцюбинського, 2а
e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://zk.arbitr.gov.ua
Рішення
22.09.2020 р. м. Ужгород Справа № 907/569/19
За позовом Селянського фермерського господарства “Ферма Пилипа”, м. Хуст
до відповідача Хустської міської ради, м. Хуст
про скасування рішення Хустської міської ради № 1395 від 10.05.2019 року “Про припинення права постійного користування земельною ділянкою”,
Суддя господарського суду - Пригара Л.І.
Секретар судового засідання - Тягнибок К.О.
представники:
Позивача - Пилип Л.Ф., голова СФГ “Ферма Пилипа”
Відповідача - Гуменюк Н.О., довіреність № 256/02-12 від 11.02.2019 року
СУТЬ СПОРУ: Селянським фермерським господарством “Ферма Пилипа”, м. Хуст заявлено позов до відповідача Хустської міської ради, м. Хуст про скасування рішення Хустської міської ради № 1395 від 10.05.2019 року “Про припинення права постійного користування земельною ділянкою”.
Позивач просить суд задоволити позов повністю, обґрунтовуючи позовні вимоги доданими до матеріалів справи документальними доказами, зокрема стверджує, що прийняте відповідачем рішення № 1395 від 10.05.2019 року “Про припинення права постійного користування земельною ділянкою” є незаконним і суперечить вимогам чинного законодавства.
Позивач стверджує, що ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється лише в судовому порядку за наявності підстав, передбачених ст. 143 Земельного кодексу України, з дотриманням процедури, визначеної законодавством. Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" не передбачено право міських рад визначати раніше прийняті рішення такими, що втратили чинність.
За переконанням позивача, земельна ділянка, щодо якої прийнято оспорюване рішення про припинення права користування, належить Селянському фермерському господарству “Ферма Пилипа” на праві постійного користування з 31.07.1995 року і з цього часу жодного разу не було підстав для її вилучення. Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЗК № 013-00052 від 31.07.1995 року, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 159 від 31.07.1995 року за результатами судового розгляду господарської справи № 907/649/15 визнаний чинним.
Позивач також наголошує суду, що відповідач у справі - Хустська міська рада вже неодноразово через звернення до суду із позовними вимогами намагалася припинити Селянському фермерському господарству “Ферма Пилипа” право постійного користування землею та визнати недійсним державний акт на право постійного користування землею.
Відповідач проти позову заперечив, про що подав суду письмовий відзив на позовну заяву № 2098/02-12 від 08.11.2019 року.
В обґрунтування поданого суду відзиву на позов відповідач покликається на те, що Селянське фермерське господарство не довело наявності свого порушеного права при зверненні із позовною вимогою про скасування рішення сесії Хустської міської ради “Про припинення права постійного користування земельною ділянкою” № 1395 від 10.05.2019 року.
Вказує, що рішенням сесії Хустської міської ради від 04.09.1992 року вирішено надати ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства в розмірі 3,0 га, на підставі якого видано Державний акт на право постійного користування землею ІІ-3К № - 0013-00052 від 31.07.1995 року.
17.06.1996 року Селянське фермерське господарство “Ферма Пилипа” уклало з райкоопзаготпром Хустської райспоживспілки договір купівлі - продажу відгодівельного пункту на земельній ділянці площею, 1,18 га, що стало підставою доповнення Державного акту на право постійного користування землею.
09.09.1993 року рішенням сесії Хустської міської ради зареєстровано Статут селянського (фермерського) господарства “Ферма Пилипа”, одноосібним засновником якого був ОСОБА_1 .
Як стверджує відповідач, на момент створення юридичної особи та на дату смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) громадянин ОСОБА_1 був єдиним засновником та членом фермерського господарства і у відповідності до п. 4 ст. 29 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” (в редакції, що діяла на момент утворення фермерського господарства), який передбачає, що селянське (фермерське) господарство припиняться у разі якщо не залишилося жодного члена селянського (фермерського) господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства, Селянське фермерське господарство “Ферма Пилипа” припинило свою діяльність у 2002 році у зв'язку зі смертю єдиного засновника та учасника - ОСОБА_1 У новій редакції статуту Селянського фермерського господарства “Ферма Пилипа”, зареєстрованій 2008 року, встановлено, що господарство користується землями, що надані йому на підставі Державного акту на землю.
Аналізуючи положення Господарського процесуального кодексу України, Земельного кодексу України, в тому числі у редакції на час видачі Державного акту, відповідач наголошує, що єдиним належним та допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документу, однак, за його переконанням, позивач, зазначаючи про те, що він є фактичним користувачем земельної ділянки, не надав жодних належних та допустимих доказів, оскільки Державний акт на право користування землею серії ЗК-013-00052 від 31.07.1995 року посвідчував право постійного користування спірною земельною ділянкою для ведення фермського господарства громадянина України ОСОБА_1 , а не Селянського (фермерського) господарства “Ферма Пилипа”. Тобто, належність ОСОБА_1 права постійного користування земельною ділянкою на підставі Державного акту ЗК-013-00052 від 31.07.1995 року у відповідності до положень ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України виключає можливість належності цієї ж земельної ділянки Селянському (фермерському) господарству “Ферма Пилипа” на титулі постійного користування.
Покликаючись на практику Верховного Суду України, викладену у постановах від 05.10.2016 року у справі № 6-2329цс16 та від 23.11.2016 року у справі № 657/731/14-ц, відповідач зазначає, що право постійного користування земельною ділянкою нерозривно пов'язане з особою, котрій дано таке право згідно з Державним актом на право користування земельною ділянкою, та не може бути передано або автоматично перейти до юридичних осіб.
Відповідач стверджує, що як за чинним на час створення Селянського (фермерського) господарства “Ферма Пилипа” законодавством України, так і за діючим законодавством України, фермерські господарства не мають права постійного користування земельною ділянкою. Поряд з цим, діючим законодавством України і фізичні особи - громадяни України, у тому числі і засновники фермерських господарств, не наділені правом отримувати у постійне користування земельні ділянки. Громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. Право постійного користування земельною ділянкою, набуте в установленому законом порядку, не втрачається, а зберігається до його належного переоформлення, з огляду на що постійним користувачем земельної ділянки, яка надана для ведення фермерського господарства за відсутності добровільного звернення для переоформлення (заміни) раніше виданих державних актів, є саме фізична особа - засновник фермерського господарства, на ім'я якого такий акт і видавався. 3 моменту реєстрації селянського (фермерського) господарства земельна ділянка автоматично не переходила в постійне користування позивача, хоча останнє і отримувало право використовувати ту земельну ділянку, яка була передана її засновнику на весь час, поки він залишався членом селянського (фермерського) господарства та мав право постійного користування цією земельною ділянкою.
Зазначене, на думку відповідача, свідчить про безпідставність доводів позивача про те, що з моменту свого створення саме він є постійним користувачем земельної ділянки, визначеної в державному акті серії 3К-013-00052 від 31.07.1995 року, яким навіть не було вчинено необхідних дій, спрямованих на оформлення свого права користування земельною ділянкою, що виключає можливість задоволення позовних вимог.
Наголошує, що Селянське (фермерське) господарство “Ферма Пилипа” не зверталось до Хустської міської ради з приводу оформлення або переоформлення Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою, Державний акт зазначеному господарству не видавався та державної реєстрації прав не проводилось, однак, СФГ "Ферма Пилипа", як юридична особа, не позбавлене права на отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства у спосіб та у порядку, передбаченому Земельним кодексом України та Законом України "Про фермерське господарство".
Позивач надав суду відповідь на відзив № 8 від 15.11.2019 року та вказує, що наведені відповідачем аргументи відзиву дублюють підстави заявлених позовних вимог у справі № 907/649/15, за результатами розгляду якої Хустській міській раді відмовлено в припиненні права постійного користування земельною ділянкою у АДРЕСА_1 , шляхом визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею площею 4,18 га серії 3К-013-00052 від 31.07.1995 року, виданого громадянину ОСОБА_1 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею № 159 та зобов'язанні Селянського (фермерського) господарства “Ферма Пилипа” повернути Хустській міській раді вказану земельну ділянку в землі запасу Хустської міської ради. З врахуванням такої обставини, позивач у підтвердження заперечень на відзив відповідача покликається на аргументи, наведені в судовому рішенні, яким по суті вирішено справу № 907/649/15.
Відповіддю на відзив № 9 від 26.11.2019 року позивач з покликанням на результати розгляду справи Господарського суду Закарпатської області № 4/4 стверджує про факт правомірного набуття права постійного користування спірною земельною ділянкою громадянином ОСОБА_1 та правомірного створення Селянського (фермерського) господарства “Ферма Пилипа”.
Наголошує позивач і на тому, що обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, а тому, не підлягають доказуванню при розгляді даної справи аргументи, встановлені при розгляді судових справ № 907/649/15 та № 4/4.
Запереченнями № 2305/0212 від 05.12.2019 року відповідач оспорив факт преюдиціального значення результатів розгляду справи № 907/649/15 при розгляді даної справи. Зазначає, що у розгляді справи № 907/649/15 ОСОБА_2 не брала участі, а тому, рішення, ухвалені у цій справі, на підставі ч. 4 ст. 75 ГПК України не мають преюдиційного значення щодо обсягу прав та законних інтересів фізичної особи, яка не бере участь у справі, що розглядається.
Із покликанням на практику Верховного Суду та аналіз положень Земельного кодексу України і Цивільного кодексу України, відповідач стверджує про відсутність підстав спадкування права постійного користування земельною ділянкою, а тому, право постійного користування земельною ділянкою, що виникло у особи на підставі державного акту на право постійного користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право. Свідоцтво про право на спадщину за законом від 05.04.2006 року, видане ОСОБА_2 на 1/1 частку спадкового майна, яке складається із статутного фонду Селянського фермерського господарства “Ферма Пилипа” в розмірі 160 400 грн, не передбачає входження земельної ділянки площею 4,18 га до складу статутного фонду господарства.
Крім того, як вказує відповідач, земельна ділянка на дату видачі свідоцтва про право на спадщину, не могла перебувати у користуванні позивача у розмірі 4,18 га, оскільки відповідно до договору купівлі - продажу № 88 від 05.03.2004 року, витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно, реєстраційного посвідчення та рішення Хустського районного суду від 17.01.2006 року № 2-94/2006 земельна ділянка у розмірі 1,8 га належить з 05.03.2004 року ФОП Гнепа М.М.
Відповіддю на заперечення № 10 від 10.12.2019 року позивач навів свої аргументи щодо неможливості взяти до уваги при розгляді даної справи наведену відповідачем судову практику вищих судів, оскільки обставини, що встановлювалися при їх розгляді, не є аналогічними до обставин, що підлягають встановленню при розгляді даної справи.
Відповіддю на заперечення № 11 від 19.12.2019 року позивач навів аргументи щодо незаконності прийнятого відповідачем оспорюваного рішення, оскільки з врахуванням рішення Конституційного Суду України переоформлення правовстановлюючих документів на право користування спірною земельною ділянкою з врахуванням правонаступництва, не є обов'язком особи, а є дією, що вчиняється добровільно і на власний розсуд.
Свої аргументи щодо доводів позивача, наведених у відповіді на відзив, відповідач виклав у поданих суду письмових поясненнях № 86/02-12 від 13.01.2020 року, у яких через системний аналіз положень Земельного кодексу України, Цивільного кодексу України та практики Верховного Суду, зробив висновок щодо неможливості задоволення заявлених позивачем позовних вимог, оскільки право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акту на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, а Селянське фермерське господарство “Ферма Пилипа” не скористалося своїм переважним правом на придбання земельної ділянки в установленому законом порядку, а тому, не набуло права на володіння та користування спірною земельною ділянкою комунальної форми власності.
Письмовими поясненнями від 20.08.2020 року позивач, до раніше наведених аргументів щодо підставності заявлених позовних вимог, зазначив, що Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок, за яким, у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством, до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Разом з тим, зазначив про судову практику, яка на його думку, стосується розгляду аналогічних спорів про визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування про припинення права постійного користування земельною ділянкою.
Відповідно до ст. 233 ГПК України, рішення по даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами спору.
Вивчивши та дослідивши матеріали справи,
заслухавши пояснення представників сторін
суд Встановив:
Рішенням X сесії XXI скликання Хустської міської ради від 04.09.1992 року громадянину ОСОБА_1 було надано у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства земельну ділянку в урочищі “Черять” площею 3,0 га, на підставі якого громадянину ОСОБА_1 і було видано Державний Акт на право постійного користування серії ЗК-013-00052 від 31.07.1995 року, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею № 159.
У подальшому, як вбачається зі змісту Державного Акту на право постійного користування серії ЗК-013-00052 від 31.07.1995 року, на підставі договору купівлі - продажу відгодівельного пункту, який знаходиться в м. Хуст по вул. Львівській, № 1104 від 14.08.1996 року до цього Державного Акту було внесено зміни, за якими громадянин ОСОБА_1 додатково отримав у постійне користування 1,18 га землі.
Таким чином, громадянин ОСОБА_1 у постійне користування отримав земельну ділянку площею 4,18 га, що і, відповідно, було посвідчено Державним Актом на право постійного користування серії ЗК-013-00052 від 31.07.1995 року.
З метою здійснення сільськогосподарської діяльності, наведений вище землекористувач - ОСОБА_1 став засновником селянського фермерського господарства “Ферма Пилипа”.
Як зазначено у п. 1 Статуту селянського (фермерського) господарства “Ферма Пилипа”, зареєстрованого Рішенням сесії міської ради 09.09.1993 року, господарство створено з метою виробництва сільськогосподарської та іншої продукції, надання послуг і товарного виробництва та одержання прибутку, а його засновником є громадянин ОСОБА_1 .
Згідно п. 1.4. вказаного Статуту, селянське фермерське господарство “Ферма Пилипа” користується землями, що надані йому на підставі Державного акту на землю, а також може орендувати додаткові земельні ділянки. При цьому, господарство є приватним підприємством, заснованим на власності засновника (п.1.5. Статуту). Господарство наділяється відокремленим майном (п. 1.6. Статуту).
На підставі ч. 2 ст. 2 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” в редакції, що діяла на момент отримання земельної ділянки та реєстрації Статуту, членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником.
Земельним кодексом України (в редакції 1992 року) передбачена можливість надання громадянам земельних ділянок, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (ст. ст. 50, 51 Земельного кодексу України).
Громадянин України, або громадяни, об'єднані родинними стосунками, вправі отримати у власність чи користування земельну ділянку для здійснення господарської діяльності, у тому числі і у формі сільськогосподарського (фермерського) господарювання. Поряд з цим, земельним законодавством України, поряд із правами фізичних осіб, допускається також можливість землекористування і юридичними особами; вони вправі набувати право власності та/або користування земельними ділянками у чітко встановлений законом спосіб.
З врахуванням вищевикладеного, громадянин ОСОБА_1 виступив єдиним власником і керівником селянського фермерського господарства “Ферма Пилипа”, якого ним же наділено відокремленим майном. Згідно статуту, селянське фермерське господарство “Ферма Пилипа” є юридичною особою - приватним підприємством, заснованим на власності засновника (п. 1.5. Статуту) із виокремленим майном, що допускає використання ним земельних активів свого власника і активів, які набула у встановлений законом спосіб самостійно, як самостійний суб'єкт права.
22.06.2002 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Хустського районного управління юстиції в Закарпатській області видано свідоцтво про смерть громадянина ОСОБА_1 - користувача земельної ділянки площею 4,18 га згідно Державного Акту на право постійного користування серії ЗК-013-00052 від 31.07.1995 року та засновника селянського фермерського господарства “Ферма Пилипа”.
Рішенням IX сесії VII скликання Хустської міської ради № 1395 від 10.05.2019 року припинено право постійного користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 згідно Державного акту серії ЗК-013-00052 від 31.07.1995 року на право постійного користування землею площею 4,18 га, виданого громадянину ОСОБА_1 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею № 159.
Приймаючи оспорюване рішення Хустська міська рада зазначила, що ОСОБА_1 , якому було надано право постійного користування земельною ділянкою на підставі державного акту, виданого 31.07.1995 року, помер у червні 2002 року. З моменту набрання 01.01.2002 року чинності Земельним кодексом України право власності або право оренди на надану йому у постійне користування земельну ділянку переоформлено не було. Договори, які б передбачали можливість передачі в порядку спадкування права користування землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) між власником земельної ділянки (Хустською міською радою) та ОСОБА_1 не укладалися. З часу його смерті - 22.06.2002 року селянським фермерським господарством “Ферма Пилипа” дії щодо оформлення прав на земельну ділянку не вчинялись. Враховуючи ч. 2 ст. 407 Цивільного кодексу України (в редакції, що діяла на час відкриття спадщини) та ч. 2 ст. 102-1 Земельного кодексу України право користування земельною ділянкою, що виникло у фізичної особи - громадянина, на підставі державного акту на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право. Приймаючи до уваги те, що спірна земельна ділянка надавалась у постійне користування громадянину ОСОБА_1 , вона не входить до складу майна фермерського господарства, тому не може використовуватись цим господарством після його смерті, адже будь - які права приватних осіб щодо вказаної земельної ділянки припинились зі смертю належного користувача.
Оспорення Селянським (фермерським) господарством “Ферма Пилипа”, яке вважає себе правомірним, добросовісним і фактичним користувачем земельної ділянки площею 4,18 га згідно Державного акту серії ЗК-013-00052 від 31.07.1995 року, законності прийнятого Хустською міською радою рішення № 1395 від 10.05.2019 року, стало підставою звернення вказаного господарства до господарського суду із позовом про скасування рішення Хустської міської ради № 1395 від 10.05.2019 року “Про припинення права постійного користування земельною ділянкою”.
Оцінивши наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню повністю, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 та ч. 1 ст. 14 Конституції України, земля, її надра, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави.
Відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням селянських (фермерських) господарств регулюються Земельним Кодексом України у відповідних редакціях (1991 року та 2001 року), Законом України "Про селянське (фермерське) господарство" від 20.12.1991 року та іншими нормативно - правовими актами України.
Згідно ст. 47 Земельного кодексу України (в редакції Закону від 1992 року, на момент надання земельної ділянки), землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для потреб сільського господарства або призначені для цих цілей.
За ст. 50 Земельного кодексу України (в редакції Закону від 1992 року, на момент надання земельної ділянки) громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, передаються за їх бажанням у власність або надаються в користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство", селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання переважно особистою працею членів цього господарства виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.
Як встановлюють положення ч. ч. 1, 2 ст. 5 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (в редакції на дату видачі Державного акту на право постійного користування землею), громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування, в тому числі в оренду, подають до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, підписану головою створюваного селянського (фермерського) господарства. Рішення щодо передачі і надання земельних ділянок громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства відповідні Ради народних депутатів приймають на найближчій сесії.
На підставі положень статті 7 Земельного кодексу України (в редакції Закону від 1992 року) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.
Згідно ч. 1 ст. 23 Земельного кодексу України (в редакції Закону від 1992 року), право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.
Із наявного у матеріалах справи витягу з рішення X сесії XXI скликання Хустської міської ради народних депутатів від 04.09.1992 року “Про надання земельних ділянок для створення селянських (фермерських) господарств” встановлено надання громадянину ОСОБА_3 земельної ділянки на території Хустської міської ради в урочищі “Черять” площею 3,0 га для ведення селянського (фермерського) господарства, яке посвідчене Державним актом на право постійного користування землею від 31.07.1995 року серії ЗК-013-00052.
На момент надання земельної ділянки ОСОБА_3 з метою ведення селянського (фермерського) господарства, земельна ділянка на праві постійного користування для ведення селянського (фермерського) господарства надавалась спеціальному суб'єкту - голові селянського (фермерського) господарства.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (в редакції на дату реєстрації селянського (фермерського господарства), після одержання Державного акту на право приватної власності на землю, Державного акту на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства до відповідної Ради народних депутатів подається заява, статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва, список осіб, які виявили бажання створити його (із зазначенням прізвища, імені та по батькові голови), і документ про внесення плати за державну реєстрацію. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акту на право приватної власності на землю, Державного акту на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.
Державну реєстрацію селянського (фермерського) господарства "Ферма Пилипа", як юридичної особи, здійснено на підставі рішення сесії Хустської міської ради народних депутатів від 09.09.1993 року, за яким здійснено і реєстрацію статуту селянського (фермерського) господарства "Ферма Пилипа", засновником (власником) якого виступив ОСОБА_1 .
У подальшому, як вбачається зі змісту Державного Акту на право постійного користування серії ЗК-013-00052 від 31.07.1995 року, на підставі договору купівлі - продажу відгодівельного пункту, який знаходиться в м. Хуст по вул. Львівській, № 1104 від 14.08.1996 року, який укладено між Райкоопзаготпромом Хустської райспоживспілки та селянським (фермерським) господарством "Ферма Пилипа", до цього Державного Акту було внесено зміни, за якими громадянин ОСОБА_1 додатково отримав у постійне користування 1,18 га землі.
За положеннями ч. 2 ст. 2 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” (у редакції на дату реєстрації статуту селянського (фермерського) господарства "Ферма Пилипа"), членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником. При створенні одним із членів сім'ї селянського (фермерського) господарства інші члени сім'ї та родичі самостійно приймають рішення про участь у його діяльності. Інтереси селянського (фермерського) господарства перед підприємствами, установами та організаціями, окремими громадянами представляє голова господарства. На ім'я голови селянського (фермерського) господарства видається відповідно Державний акт на право приватної власності на землю, Державний акт на право постійного користування землею. З ним укладається договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди. Складаються також інші документи відповідно до законодавства України.
Як встановлюють положення ст. 29 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” (у редакції на дату реєстрації статуту селянського (фермерського) господарства "Ферма Пилипа"), діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у разі, зокрема, якщо не залишається жодного члена селянського (фермерського) господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства.
Із матеріалів справи вбачається, що відповідно до Свідоцтва про право на спадщину за законом від 05.04.2006 року спадкове майно, на яке в зазначеній частці видане свідоцтво, складається зі статутного фонду СФГ “Ферма Пилипа”, статутний фонд якого складає 160 400 грн. Свідоцтво про право на спадщину на 1/1 частку спадкового майна видане ОСОБА_2 .
Також згідно зі Статуту селянського (фермерського) господарства в редакції, затвердженій загальними зборами 26.02.2008 року та зареєстрованій в Єдиному державному реєстрі 27.02.2008 року за № 1325105000400291, а саме, пункту 1.3. цього Статуту, засновником СФГ “Ферма Пилипа” вже є не громадянин ОСОБА_1 , як постійний користувач спірної земельної ділянки, а 6 інших громадян України.
Відповідно до наявних у матеріалах справи документів перелік засновників (учасників) юридичної особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 . Юридична особа здійснює свою діяльність як селянське фермерське господарство “Ферма Пилипа” та перебуває в ЄДРПОУ.
За положенням ч. 13 ст. 29 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (у редакції на день внесення змін до статуту) проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи здійснюється за процедурами, передбаченими частинами першою - п'ятою статті 25 та частинами другою - третьою статті 27 цього Закону для проведення державної реєстрації юридичної особи.
Частиною 3 ст. 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (у редакції на день внесення змін до статуту), за відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор повинен внести до реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи ідентифікаційний код відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей цієї реєстраційної картки.
Поряд з цим, порядок створення селянського фермерського господарства “Ферма Пилипа” був оспорений відповідачем у даній справі у судовому порядку. Так, на розгляді Господарського суду Закарпатської області перебувала справа про визнання недійсною державної реєстрації селянського (фермерського) господарства і скасування державного акту. Позовні вимоги обґрунтовувались позивачем покликанням на те, що при створенні селянського (фермерського) господарства “Ферма Пилипа” було порушено порядок отримання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та порядок його створення, що, на думку позивача, згідно зі ст. 110 Цивільного кодексу України, ст. 27 Земельного кодексу України в редакції 1991 року є підставою для визнання недійсною державної реєстрації селянського (фермерського) господарства “Ферма Пилипа” та скасування державного акту на право постійного користування землею. Аргументуючи підставність заявлених позовних вимог позивач також вказував на те, що порушення порядку створення селянського (фермерського) господарства полягають в недотриманні вимог ст. 4 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” від 20.12.1991 року, оскільки громадянин ОСОБА_1 , який створив господарство, не проходив конкурсного відбору; державна реєстрація господарства проведена не у 30-денний строк після отримання акту на право постійного користування землею, а тільки через рік і до того ж Хустською міською радою, що перевищила надані їй повноваження, оскільки м. Хуст не було містом обласного підпорядкування; свідоцтво ж про державну реєстрацію видано відповідачу Хустською райдержадміністрацією лише 14.02.1996 року, включено господарство до ЄДРПОУ 18.06.1999 року, що суперечить ст. 8 Закону України “Про підприємство”. Порушення ОСОБА_1 порядку отримання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства, за переконанням позивача, є підставою для визнання недійсним Державного акту на право постійного користування землею. Правонаступники громадянина ОСОБА_1 , що був єдиним засновником селянського (фермерського) господарства “Ферма Пилипа” і помер 03.06.2002 року, не здали Державний акт на право постійного користування землею до архіву ради чи органу земельних ресурсів.
Рішенням Господарського суду від 05.05.2005 року у справі № 4/4, яке залишено без змін рішеннями судів вищих інстанцій, встановлено безпідставність заявлених позовних вимог та відмовлено у задоволенні позовних вимог повністю.
За приписами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст. 2 Закону України "Про місцеве самоврядування", місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Статтею 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами.
За ст. 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Згідно з п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання, а саме: вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Відтак, Хустська міська рада в силу законодавчих положень наділена повноваженнями з передачі у власність або користування земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які перебувають у комунальній власності для всіх потреб, зокрема, і для ведення фермерського господарства.
Так, статтею 141 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного рішення) передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.
У пункті 7.27. постанови від 05.11.2019 року у справі № 906/392/18 (провадження № 12-57гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у статті 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади, спрямовані на припинення права користування земельною ділянкою поза межами підстав, закріплених у земельному законодавстві, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.
З моменту створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) виникають відповідні правомочності та юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки цим господарством. Такі правомочності набувають сталого юридичного зв'язку саме з фермерським господарством, стають частиною його майна.
Як зазначено в пункті 7.28. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 року у справі № 906/392/18, вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 Земельного кодексу України.
З аналізу рішення Хустської міської ради № 1395 від 10.05.2019 року “Про припинення права постійного користування земельною ділянкою” вбачається, що його було видано із посиланням на статті 92,102-1,131 Земельного кодексу України, ст. ст. 407, 1216, 1218 Цивільного кодексу та ст. 26 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, які дійсно як стверджує позивач та як встановлено судом, не містять конкретних підстав задля припинення права постійного користування земельною ділянкою на підставі Державного акту на право постійного користування землею серії ЗК-013-00052 від 31.07.1995 року, натомість, містять визначення поняття права постійного користування, підстави набуття і зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови, набуття права власності на земельну ділянку на підставі інших цивільно - правових угод, поняття спадкування та склад спадщини, а також виключної компетенції сільських, селищних, міських рад.
Стаття 141 Земельного кодексу України (у редакції на момент смерті ОСОБА_1 ) не містить такої підстави припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, як смерть засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства).
Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Формування програми діяльності, залучення матеріально - технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 Господарського кодексу України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.
Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб'єктом такого використання може бути особа - суб'єкт господарювання за статтею 55 Господарського кодексу України.
Одержання громадянином - засновником правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття селянським (фермерським) господарством правосуб'єктності як юридичної особи. Підставою припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення селянського (фермерського) господарства і подальшої державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного фермерського господарства.
У разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Як наслідок, право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.
Вказані правові висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду у справі № 922/989/18, викладені у постанові від 23.06.2020 року.
Конституція України закріплює, що громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (частина третя статті 41 Конституції України).
Поняття "майно" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації певного блага у внутрішньому праві країни. Згідно з Конвенцією, інші права та інтереси є активами, тому, можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном".
Звідси право користування земельною ділянкою, отриманою громадянином - засновником для ведення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, право на яке підпадає під її захист.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі “East/West Alliance Limited” проти України” від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
ЄСПЛ у рішенні "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року (Shtokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та № 37943/06, пункти 50 та 51) зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. Суд вказує у своєму рішенні, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь - яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Говорячи про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.
За таких обставин, оспорюване рішення не може вважатися таким, що прийняте на підставі закону, оскільки діяльність Селянського фермерського господарства “Ферма Пилипа”, засновником якого був ОСОБА_1 , на момент прийняття спірного рішення не припинилася. Інші законодавчо встановлені підстави припинення права постійного користування земельною ділянкою суду не доведені.
Відповідно до ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Отже, оскаржуване рішення прийняте з порушенням вище наведених положень Земельного кодексу України та з порушенням прав позивача, оскільки безпідставне припинення права постійного користування земельною ділянкою є втручанням у право позивача на мирне володіння своїм майном та порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що є підставою для визнання його недійсним.
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи № 922/989/18, виклавши їх у постанові від 23.06.2020 року.
Вищевикладеними аргументами повністю спростовуються заперечення відповідача на позов, обґрунтовані покликанням на те, що Селянське фермерське господарство “Ферма Пилипа”, засновником якого був ОСОБА_1 , у 2002 році припинило свою діяльність у зв'язку зі смертю єдиного засновника та учасника ОСОБА_1 , та як наслідок, покликанням на відсутність у Селянського фермерського господарства “Ферма Пилипа” права користування спірною земельною ділянкою на підставі Державного акту серії ЗК-013-0052 від 31.07.1995 року.
Твердження відповідача про відсутність у позивача права користування спірною земельною ділянкою на підставі Державного акту серії ЗК-013-0052 від 31.07.1995 року через невчинення ним дій, спрямованих на оформлення свого права користування земельною ділянкою спростовується аргументами рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 року № 5-рп/2005.
Аргументи відповідача про те, що право постійного користування земельною ділянкою, що виникло у особи на підставі державного акту на право постійного користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, судом до уваги не приймаються з огляду на висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду при розгляді справи № 922/989/18, викладені у постанові від 23.06.2020 року.
Крім того, оцінка аргументів відповідача щодо заперечення позовних вимог у даній справі вже була здійснена судом при розгляді справи № 907/649/15, де ці аргументи наводилися в обґрунтування позовних вимог Хустського міжрайонного прокурора в інтересах держави в особі Хустської міської ради до Селянського (фермерського) господарства “Ферма Пилипа” та до Фізичної особи - підприємця Гнепа Михайла Миколайовича про припинення права постійного користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 шляхом визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею площею 4,18 га серії ЗК-013-00052 від 31.07.1995 року, виданого громадянину ОСОБА_1 , який зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею № 159, повернення вказаної земельної ділянки в землі запасу Хустської міської ради вартістю 4 999 280 грн. та зобов'язання фізичної особи - підприємця Гнепи Михайла Миколайовича вжити заходів щодо оформлення правовстановлюючих документів на вказану земельну ділянку, яка знаходиться в АДРЕСА_1 .
Так, за результатами розгляду вказаної справи № 907/649/15 встановлено безпідставність заявлених позовних вимог, а встановлені судовим рішенням у справі № 907/649/15 обставини не підлягають доказуванню при розгляді даної справи на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Положеннями ст. 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
В силу ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона покликається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).
Таким чином, на підставі поданих сторонами доказів суд дійшов висновку про доведеність позовних вимог позивача, в той час як доводи відповідача не знаходять свого підтвердження та спростовуються наведеними висновками суду.
При цьому, надаючи оцінку доводам та доказам учасників справи судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 року у справі “Проніна проти України”, відповідно до яких п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Судові витрати підлягають віднесенню на відповідача у відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України у розмірі 1 921 грн. на відшкодування витрат по сплаті судового збору.
Керуючись ст. ст. 11, 13, 14, 73 - 79, 86, 129, 210, 220, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України,
1. Позов задоволити повністю.
2. Визнати незаконним та скасувати рішення IX сесії VII скликання Хустської міської ради № 1395 від 10.05.2019 року “Про припинення права постійного користування земельною ділянкою”.
3. Стягнути з Хустської міської ради, 90400, Закарпатська область, м. Хуст, вул. 900-річчя Хуста, будинок 27 (код ЄДРПОУ 34005221) на користь Селянського фермерського господарства “Ферма Пилипа”, 90400, Закарпатська область, м. Хуст, вул. Слов'янська, будинок 31 (код ЄДРПОУ 22080838) суму 1 921 (Одну тисячу дев'ятсот двадцять одну гривню) грн. на відшкодування витрат по сплаті судового збору.
4. На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.
5. Веб-адреса сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по даній справі - http://court.gov.ua/fair/sud5008/ або http://www.reyestr.court.gov.ua.
Повне судове рішення складено та підписано 04.11.2020 року.
Суддя Пригара Л.І.