Справа № 344/22726/19
Провадження № 2/344/1639/20
27 жовтня 2020 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:
головуючої - судді Ковалюк І.П.,
секретаря Караїм Ю.В.,
за участі: представника позивача Ткачишин С.М. , представника відповідача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, -
Представник позивача ОСОБА_3 - адвокат Ткачишин Світлана Миколаївна звернулася в суд із позовом до Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської Ради народних депутатів від 14.07.1993 року №280 в частині включення ОСОБА_3 до складу співвласників квартири АДРЕСА_1 ; визнання недійсним свідоцтво про право власності на житло від 27.07.1993 року в частині надання ОСОБА_3 у приватну спільну сумісну власність квартири АДРЕСА_1 , а також просила визнати право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 на 5/8 частин за ОСОБА_4 та на 3/8 за ОСОБА_5 .
Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_3 діючий офіцер Збройних Сил України, не зміг приватизувати надане йому в користування службове житло, оскільки у жовтні 2019 року йому стало відомо про те, що він був учасником приватизації квартири АДРЕСА_1 у 1993 році, що підтверджується довідкою від 31.10.2018 року №1/335. На підставі рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської Ради народних депутатів від 14.07.1993 року №280, квартиру АДРЕСА_1 передано у власність його матері ОСОБА_4 , його батьку, ОСОБА_5 , його брату ОСОБА_6 та йому у рівних долях. На підставі вказаного рішення Агентством по приватизації державного житлового фонду видано Свідоцтво про право власності на житло від 27 липня 1993 року. Відповідно до Договору дарування частини квартири від 19 вересня 2018 року ОСОБА_6 подарував 1/4 частини квартири, яка йому належала ОСОБА_4 . На час приватизації квартири йому було 13 років, тобто він був неповнолітньою особою.
В позові зазначається, що на момент виникнення спірних правовідносин, порядок передачі квартир у приватну власність громадян та склад документів, що підлягають оформленню регулювались Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Положенням про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженим наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України №56 від 15.09.1992 року. Відповідно до пункту 2 статті 8 цього ж Закону та пункту 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженим наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України №56 від 15.09.1992 року (в редакції, що діяла на момент виникнення правовідносин), передача займаних квартир в спільну сумісну або часткову власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї (віком від 18 і більше років), які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири. Вказаними нормативними актами не було передбачено права батьків надавати згоду на участь у приватизації малолітніх та неповнолітніх членів сім'ї наймача.
З огляду на наведене, його мати, даючи згоду на приватизацію квартири від його імені, фактично позбавила його права після досягнення повноліття прийняти участь у приватизації державного житлового фонду та скористатися правом на приватизацію житла за його вільним вибором. Вважає, що приватизація спірної квартири здійснена з порушенням чинного на момент її вчинення законодавства та його законних прав на приватизацію, що стало наслідком позбавлення його права приватизувати інше житло. Враховуючи наведене, просили позов задовольнити в повному обсязі.
30.01.2020 представником відповідача Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради подано заяву про застосування строків позовної давності. Заяву обґрунтовано тим, що позивач звернувся до суду у грудні 2019 з позовом року про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради народних депутатів від 14.07.1993, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло та визнання права спільної власності на квартиру, тобто через 26 років після прийняття рішення та видачі свідоцтва про право власності на житло. В позовній заяві позивач вказує на те, що у жовтні 2019 року йому стало відомо про те, що він був учасником приватизації квартири АДРЕСА_1 з довідки виданої Департаментом житлової, комунальної політики та благоустрою Івано-Франківської міської ради від 31.10.2018р. Вважають дане твердження не є доказом поважності причини пропуску строку на звернення до суду. Зазначають, що в рішенні Івано-Франківського міського суду від 13.06.2018р. по справі №344/11725/18 зазначено, що з будинкової книги 31.07.1993р. по АДРЕСА_2 значаться зареєстрованими ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 . Таким чином, за вказаною адресою позивач там був зареєстрований та проживав вже станом на 1993 рік. Зокрема, з моменту досягнення повноліття ОСОБА_3 був наділений необхідним обсягом прав щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном та обов'язком знати про стан своїх майнових прав, і якщо він вважає що його право порушено, то з даного моменту він міг звертатися до суду за відновленням свого порушеного права. Однак, даним правом позивач скористався аж у 2019 році без надання обґрунтування чому протягом тривалого часу, більше 26-ти років, він не міг цього зробити та не зазначено жодної поважної причини, яка б об'єктивно протягом тривалого часу перешкоджала подачі цивільного позову в межах строку звернення до суду, встановленого Цивільним Кодексом України. Таким чином, вважають, що позивачем пропущено строк звернення до суду з позовом за захистом свого права.
05.02.2020 року представником відповідача Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради подано відзив на позовну заяву. Як вбачається із відзиву, Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради вважає доводи позовної заяви безпідставними виходячи з того, що рішення прийняті на підставі нормативно-правовий актів, які були чинні на момент прийняття оскаржуваного рішення. Зазначають, що за вказаною адресою позивач був зареєстрований та проживав вже станом на 1993 рік. Також, згідно довідки про склад сім'ї наймача ізольованої квартири на АДРЕСА_2 від 22.04.93р. №192, яка міститься в первинних матеріалах справи №2684 на приватизовану квартиру АДРЕСА_1 , вказані члени сім'ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним і мають право на житло. Серед членів сім'ї наймача вказаний позивач - ОСОБА_3 . Відповідно до ст. 17 Цивільного кодексу УРСР (в редакції від 18.07.1963 року, яка діяла на момент прийняття оскаржуваного рішення) місцем проживання неповнолітніх, що не досягли п'ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів. Статтею 14 Цивільного кодексу УРСР передбачено, що за неповнолітніх, які не досягли п'ятнадцяти років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Позивач на момент прийняття оскаржуваного рішення щодо приватизації квартири АДРЕСА_1 був неповнолітнім та проживав разом з батьками як член сім'ї та мав беззаперечне право на участь у приватизації вказаної квартири. При цьому зазначаємо, що органи приватизації не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків) у приватизації займаного ними житла, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 2 цього Закону(ст. 8 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду»). Окрім того, зазначають, що метою подання даної позовної заяви є бажання позивача отримати інше житло з державного житлового фонду. Однак ст. 31 ЖК України чітко визначає, що громадяни які потребуючі поліпшення житлових умов, мають право на одержання у користуванні житлового приміщення у будинках державного або громадського житлового фонду у порядку передбаченому законодавством. Статтею 31 ЖК Україна визначені підстави для визнання громадян потребуючими поліпшенні житлових умов. Відповідно до ст. 35 ЖК України, громадяни, які штучно погіршили житлові умови шляхом обміну займаного приміщення, його псування або руйнування, відчуження придатного і достатнього за розміром для проживання жилого будинку (частини будинку) не беруться на облік потребуючих поліпшення житлових умов протягом п'яти років з моменту погіршення житлових умов. Враховуючи вищезазначене, дії позивача щодо скасування права власно можна розцінювати як штучне погіршення житлових умов. Враховуючи викладене, просять відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в повному обсязі.
26.02.2020 року відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 через скриньку суду надійшла заява, за змістом якої відповідачі просили розглянути справу за їх відсутності, позов визнали. Однак, дану заяву суд до уваги не приймає, оскільки вона подане не через канцелярію суду, особу заявників не встановлено в належному порядку.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримала з мотивів, наведених в позовній заяві, просила позов задовольнити.
Представник відповідача Виконавчого комітету Івано-Франківській області в судовому засіданні позов не визнала з мотивів, наведених у відзиві та заяві про застосування строків позовної давності, просила у задоволені позову відмовити в повному обсязі.
Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в судове засідання не з'явилися, про час та місце судового засідання повідомлялися належним чином, причини неявки не повідомили. Відзиву не подали.
Заслухавши пояснення представника позивача та представника відповідача, дослідивши письмові докази у справі, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Згідно ч. 1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею ч. 1 ст.5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст.ст. 12, 81, 82 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини, визнанні сторонами, не підлягають доказуванню.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Як вбачається із копії Свідоцтва про право власності на житло, виданого 27.07.1993 року Агентством по приватизації державного житлового фонду, квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 належить на праві спільної власності ОСОБА_4 та членам її сім'ї ОСОБА_5 - чоловіку, ОСОБА_6 - сину, ОСОБА_3 - сину в рівних долях. Свідоцтво видано згідно з рішенням міськвиконкому від 14.07.1993р. №280. Квартира АДРЕСА_1 зареєстрована в Івано-Франківському ОБТІ у реєстрову книгу за №4013.
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 13.08.2018 року заяву ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 про встановлення факту належності правовстановлюючого документу задоволено та встановлено, що Свідоцтво про право власності на житло від 27.07.1993 року видане Агентством по приватизації державного житлового фонду про належність квартири по АДРЕСА_2 на праві спільної власності гр. ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 належить ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 .
Згідно копії архівного витягу №14/59-4.02/1182 від 06.12.2019 року з рішення виконавчого комітету Івано-Франківської міської Ради народних депутатів від 14.07.1993 року № 280 Про Приватизацію квартир житлового фонду, вбачається розпорядження агентства по приватизації державного житлового фонду з №2276 по №3794 затверджено та визнано право власності на квартири за громадянами згідно додатку.
Відповідно копії Договору дарування частини квартири від 19.09.2018 року ОСОБА_6 безоплатно подарував ОСОБА_4 1/4 частини квартири за АДРЕСА_1 .
Згідно копії посвідчення офіцера серії НОМЕР_1 ОСОБА_3 перебуває на військовій службі в Збройних Силах України.
Відповідно до копії Ордеру на службове житлове приміщення № 12 серія С виданого Виконавчим комітетом Рівненської міської ради від 07.07.2017 року, ОСОБА_3 сім'я якого складається із трьох осіб, на право на зайняття службового жилого приміщення жилою площею 36,2 кв.м., яке складається з двох кімнат в квартирі ізольованій за адресою АДРЕСА_3 .
З Довідки № І/335 від 31.10.2018 виданої Департаментом житлової, комунальної політики та благоустрою Івано-Франківської міської ради ОСОБА_3 вбачається, що він право на безоплатну приватизацію житла в АДРЕСА_2 використав в обсязі 17,28 кв.м при нормі 23,50 кв.м використав.
З копій справи № 2684 на приватизовану кВ. АДРЕСА_1 , наданої представником відповідача як додаток до відзиву, вбачається, що замовником є ОСОБА_4 , справа почата 6.05.1993року. З розрахунку площі квартири, що безоплатно приватизується: загальна площа квартири 69.1 кв.м, кількість мешканців у будинку 4 , розмір загальної площі, що підлягає безоплатній передачі - 94 кв.м., відповідна вартість квартири 34550 крб., сума житлових чеків, яка підлягає видачі мешканцям 12450 крб. Даний розрахунок містить підпис наймача, що приватизує квартиру.
Відповідно до копії Довідки про склад сім'ї, яка міститься в справі № 2684, у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 мешкають і мають право на житло на момент введення в дію ЗУ « Про приватизацію державного житлового фонду» на № 192 22.04.93р.: ОСОБА_4 - основний квартиро наймач, ОСОБА_5 - чоловік, ОСОБА_3 - син, ОСОБА_6 - син.
Із копії заяви зареєстрованої Агентством по приватизації державного житлового фонду м.Івано-Франківська за №9/2209 від 06.05.1993 року, яка підписана наймачем та повнолітніми членами сім'ї ( ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ), ОСОБА_4 просила оформити передачу в приватну власність квартиру приміщення комунальної квартири, що займає вона разом з членами своєї сім'ї на умовах найму, а уповноваженим власником квартири визначено ОСОБА_4 .
Згідно копії Розпорядження агентства по приватизації 2684 від наймача ОСОБА_4 надійшла заява про приватизацію квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 , яка використовується ним та членами його сім'ї на умовах найму. Після розрахунків та розгляду матеріалів із зазначеного питання вирішили: прохання наймача ОСОБА_4 задовільнити і передати вказану квартиру в приватну сумісну власність.
09 червня 1992 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» 2482-XII (далі - Закон № 2482-XII), який визначає правові основи приватизації житла, що знаходиться в державній власності, його подальшого використання і утримання.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2482-XII (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
До об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму (пункт 1 статті 2 Закону № 2482-XII у редакції на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з абзацом 2 статті 3 Закону № 2482-XII приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), з розрахунку санітарної норми 21 кв. м загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 кв. м на сім'ю.
Пунктами 1, 2, 3 статті 8 Закону № 2482-XII визначено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.
Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.
Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 15 вересня 1992 року, яке було чинним на момент приватизації ОСОБА_4 житлового приміщення, затверджено Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, (далі - Положення), яке складене відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду, яким визначено порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян та перелік документів, що надаються при передачі державного житла у власність.
П. 18. Положення визначено, що громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок), звертається в орган приватизації або до створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви (додатки 2, 3) та необхідну консультацію.
Зокрема, пунктами 20, 21 Положення передбачено, що при оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім'ї та займані приміщення. У довідці вказуються члени сім'ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.
Відповідно до пунктів 23,24 Положення, Оформлена заява на приватизацію квартири (будинку) з доданою до неї довідкою про склад сім'ї та займані приміщення, а також документ, що підтверджує право на пільгові умови приватизації, подаються громадянином до органу приватизації місцевої державної адміністрації, виконкому місцевої Ради народних депутатів чи державного підприємства, організації, установи, де вони реєструються.
Зареєстрована заява передається підприємству по оформленню документів. Орган приватизації, в разі потреби, уточнює необхідні для розрахунків дані залежно від складу сім'ї і розміру загальної площі квартири (будинку), оформляє розрахунки (додатки 6, 7) та видає розпорядження (додаток 8). При створенні підприємства по оформленню документів ця робота виконується вказаним підприємством (крім оформлення розпорядження).
Так, згідно ч. 2 ст. 64 ЖК України до члені всім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Згідно ст. 1 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація державного житлового фонду -це відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень(підвалів, сараїв іт.ін.) державного житлового фонду на користь громадян України; відповідно до абз. 2 ч. 1, 4 ст. 5 Закону,до членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло на момент введення в дію цього Закону.
Право на приватизацію квартир(будинків)державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках) або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення в дію цього Закону; відповідно до ст.8 Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі(будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.
Доводи позивача про те, що його мати, даючи згоду на приватизацію квартири від його імені, фактично позбавила його права після досягнення повноліття прийняти участь у приватизації державного житлового фонду та скористатися правом на приватизацію житла за його вільним вибором, суд не бере до уваги, оскільки на момент прийняття оспорюваного ним рішення йому виповнилось повних 13 років. Відповідно до ст. 11 ЦК Української РСР, який діяв на той час, здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (цивільна дієздатність) виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку. А ст. 14 цього ж Кодексу передбачала, що за неповнолітніх, які не досягли п'ятнадцяти років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Вони вправі учиняти лише дрібні побутові угоди.
Отож єдиною особою, яка станом на 14.07.1993 року могла висловити згоду або незгоду на приватизацію квартири від імені ОСОБА_3 були його батьки - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно ч.1 та ч.3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
В судовому засіданні порушень законодавства при видачі оспорюваного розпорядження, свідоцтва про право власності на житло не встановлено.
Разом з тим, слід зазначити і про наступне.
Відповідно до вимог ст. 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
При цьому відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно із ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Як вбачається з письмових матеріалів справи, стороною відповідача - Виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради заявлено про застосування позовної давності до даних позовних вимог.
При цьому судом встановлено, що позивач звернувся до суду із даним позовом 28.12.2019 року.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляду його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного період після переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 року за заявою у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Аналогічна Правова позиція викладена також і у постанові Верховного Суду України у справі за № 6-2469цс16.
У позовній заяві ОСОБА_3 не зазначив про те, коли він дізнався про порушення свого права.
В свою чергу, представником відповідача Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради надано докази на підтвердження того, що про порушення свого права позивач довідався не пізніше ніж досяг повноліття (1997 рік).
Так, позивач з 31.07.1993 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .
З наведеного вбачається, проживаючи від народження у квартирі, позивач очевидно, що мав би знати, що Свідоцтво про право власності на житло видане на ОСОБА_4 та членів її сім'ї: ОСОБА_5 (чоловіка), ОСОБА_6 (сина) та ОСОБА_3 (сина) .
Згідно із ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, аналізуючи надані докази та даючи їм правову оцінку, враховуючи встановлені судом і наведені вище обставини, підтвердженими доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Враховуючи, що позивача звільнено від сплати судового збору, відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати віднести за рахунок держави.
На підставі наведеного, Керуючись ст.14 ЦК Української РСР, ст.ст.203, 215 ЦК України, ст.ст.1-4 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», п.п.3,4 постанови КМ України №305 від 26 квітня 1993 року «Про випуск в обіг приватизаційних житлових чеків», п.18-24«Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян», затвердженого Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 15 вересня 1992 року, керуючись ст. ст. 4, 5, 12, 13, 81, 82, 89, 259, 263-265, 273 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-
В задоволенні позову ОСОБА_3 до Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржено до Івано-Франківського апеляційного суду через Івано-Франківський міський суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя Ковалюк І.П.
Повне судове рішення складено та підписано 02 листопада 2020 року