проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058
"26" жовтня 2020 р. Справа №922/1057/20
Колегія суддів у складі:
головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І.,
при секретарі Довбиш А.Ю.,
за участю представників:
позивача - Горгуль Н.В., службове посвідчення №057317 від 09.10.2020 року;
першого відповідача - не з'явився;
другого відповідача - Здєльник С.І., свідоцтво №1501 від 12.12.2007 року, ордер серія ХВ№577000100 від 14.09.2020 року, довіреність від 27.04.2020 року;
третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - не з'явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Прокуратури Харківської області, м.Харків, (вх.№1883Х/1-40) на рішення Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 року (суддя Погорелова О.В., повний текст складено 06.07.2020 року) у справі №922/1057/20
за позовом Керівника Лозівської місцевої прокуратури Харківської області, м.Лозова,
до 1. Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, м.Харків,
2. Фермерського господарства «Мамай», м. Лозова,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні другого відповідача - ОСОБА_1 , с.Катеринівка,
про визнання незаконними та скасування наказів, визнання недійсними договорів та повернення земель,-
У квітня 2020 року позивач - Керівник Лозівської місцевої прокуратури Харківської області, звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до відповідачів - 1. Головного управління Держгеокадастру у Харківській області та 2. Фермерського господарства «Мамай», в якому просив:
- визнати незаконними та скасувати накази Головного управління Держгеокадастру у Харківській області №1454-СГ від 22.05.2015, №1455-СГ від 22.05.2015, №1456-СГ від 22.05.2015, №1457-СГ від 22.05.2015, №1458-СГ від 22.05.2015, №1459-СГ від 22.05.2015, №1460-СГ від 22.05.2015, №1461-СГ від 22.05.2015, №1462-СГ від 22.05.2015 «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою»;
- визнати незаконними та скасувати накази Головного управління Держгеокадастру у Харківській області №154-СГ від 07.07.2015, №155-СГ від 07.07.2015, №156-СГ від 07.07.2015, №472-СГ від 22.07.2015, №563-СГ від 27.07.2015, №2801-СГ від 26.10.2015, №2802-СГ від 26.10.2015, №2803-СГ від 26.10.2015, №2804-СГ від 26.10.2015 «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду»;
- визнати недійсним, укладений між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ФГ «Мамай», договір оренди землі від 18.11.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:01:000:0276 площею 50,3385 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23.11.2015 року за №12176656;
- визнати недійсним, укладений між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ФГ «Мамай», договір оренди землі від 18.11.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:01:000:0311 площею 10,3451 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23.11.2015 року за №12175507;
- визнати недійсним, укладений між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ФГ «Мамай», договір оренди землі від 18.11.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:01:000:0314 площею 24,8048 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23.11.2015 року за №12174211;
- визнати недійсним, укладений між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ФГ «Мамай», договір оренди землі від 18.11.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:01:000:0312 площею 8,8558 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23.11.2015 року за №12173088;
- визнати недійсним, укладений між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ФГ «Мамай», договір оренди землі від 11.08.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:01:000:0313 площею 6,7325 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 25.08.2015 року за №10986730;
- визнати недійсним, укладений між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ФГ «Мамай», договір оренди землі від 11.08.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:02:000:0276 площею 50,3385 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 25.08.2015 року за №10985873;
- визнати недійсним, укладений між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ФГ «Мамай», договір оренди землі від 27.07.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:02:000:0278 площею 24,9685 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30.07.2015 року за №10685863;
- визнати недійсним, укладений між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ФГ «Мамай», договір оренди землі від 27.07.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:02:000:0279 площею 7,6523 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30.07.2015 року за №10682067;
- визнати недійсним, укладений між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та ФГ «Мамай», договір оренди землі від 27.07.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:02:000:0277 площею 13,5636 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30.07.2015 року за №10680696;
- зобов'язати ФГ «Мамай» повернути державі в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області земельні ділянки з кадастровими номерами 6323983000:02:000:0277 площею 13,5636 га, 6323983000:02:000:0279 площею 7,6523 га, 6323983000:02:000:0278 площею 24,9685 га, 6323983000:02:000:0276 площею 50,3385 га, 6323983000:02:000:0313 площею 6,7325 га, 6323983000:01:000:0276 площею 50,3385 га, 6323983000:01:000:0314 площею 24,8048 га, 6323983000:01:000:0312 площею 8,8558 га, 6323983000:01:000:0311 площею 10,3451 га.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 року у справі №922/1057/20 (суддя Погорелова О.В., повний текст складено 06.07.2020 року) у задоволені позову відмовлено.
Прокуратура Харківської області з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодилась та звернулась до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з'ясування обставин справи, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить:
- скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 року та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі;
- судові витрати за подання позову та апеляційної скарги відшкодувати на користь Прокуратури Харківської області за рахунок відповідачів.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що в порушення ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, судом першої інстанції не враховано висновки щодо застосування норм ст.ст. 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство», викладених у постановах Верховного Суду України від 03.02.2016 року у справі №6-2902цс15, від 14.11.2018 року у справі №314/3881/15-ц, від 14.11.2018 року у справі №314/3881/15-ц; залишено поза увагою обставину відсутності зареєстрованої як у громадянина ОСОБА_1 , так і у створеного ним ФГ «Мамай» власної сільськогосподарської техніки для обробітку землі; не взято до уваги надані прокурором докази відсутності намірів ФГ «Мамай» використовувати спірні земельні ділянки для ведення фермерського господарства; надав необґрунтовану перевагу доводам відповідачів, залишивши поза увагою аргументи прокурора, що спірні земельні ділянки ГУ Держгеокадастру в області надавались декілька разів, тобто порушено приписи законодавства, які передбачають отримання додатково земельної ділянки на конкурентних засадах через участь у торгах.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 25.08.2020 року відкрито апеляційне провадження за скаргою Прокуратури Харківської області на рішення Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 року у справі №922/1057/20; встановлено строк на протязі якого учасники справи мають право подати до суду відзиви, заяви, клопотання та документи в обґрунтування своєї позиції по справі; призначено справу до розгляду в судове засідання.
Від другого відповідача 02.09.2020 року надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№8218), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об'єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення матеріального чи процесуального права, у зв'язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Ухвалою суду від 14.09.2020 року з метою дотримання принципів судочинства в господарському процесі, а також забезпечення повного та всебічного розгляду справи по суті, враховуючи неявку в судове засідання апелянта, колегія суддів дійшла висновку, з огляду на приписи ст. 216 та ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, про відкладення розгляду справи на іншу дату, а саме 26.10.2020 року. При цьому, судом роз'яснено учасникам справи право на їх участь у судовому засіданні та шляхи реалізації такого права.
23.10.2020 року від другого відповідача надійшло клопотання (вх.№10179), в якому просить приєднати до матеріалів справи докази, а саме інформаційні довідки з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку. Другий відповідач зазначає, що у грудні 2019 року спірні земельні ділянки у відповідності до вимог Закону України «Про добровільне об'єднання територіальних громад, ст. 117 Земельного кодексу України, розпорядження Кабінету Міністрів України №60-р від 31.01.2018 року «Питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність ОТГ», ст. 36 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», передано до Созівської об'єднаної територіальної громади». Тобто, на дату звернення прокурора у квітні 2020 року до суду змінився статус спірних земельних ділянок, а відтак відсутні правові підстави для звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави, а отже відсутній спір про право.
Ухвали суду від 14.09.2020 року була направлена учасникам справи рекомендованими листами 15.09.2020 року за адресами, зазначеними в апеляційній скарзі і отримана, першим відповідачем - 21.09.2020 року та третьою особою 18.09.2020 року про що свідчать повідомлення про вручення поштового відправлення, які долучено до матеріалів справи.
При цьому, в ухвалі суду від 14.09.2020 року запропоновано учасникам справи визначитися із своєю явкою у судове засідання (можливістю його проведення за відсутністю представника) шляхом своєчасного повідомлення суду; визначено, що явка представників учасників справи не є обов'язковою; роз'яснено учасникам справи право на їх участь у судовому засіданні та шляхи реалізації такого права.
Разом з тим, перший відповідач та третя особа у судове засідання не з'явилися, про причини не з'явлення суд не повідомили.
Частина 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України визначає, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про розгляд справи за відсутності представників першого відповідачів та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів.
У судовому засіданні 26.10.2020 року представник прокуратури підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги та наполягав на її задоволенні.
Представник другого відповідача проти позиції апелянта заперечував з підстав викладених у відзиві.
У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представника прокуратури та другого відповідача, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
Щодо правомірності представництва інтересів держави у суді прокуратурою колегія суддів зазначає, що відповідно до ст.131-1 Конституції України на органи прокуратури покладено функцію представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Одночасно, організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.
Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» визначені підстави представництва прокурором інтересів держави в суді, а саме, у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Згідно з вимогами ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» (від 14.10.2014 року №1697-У1І в редакції Закону від 02.07.2015 року №578-VIII, далі - Закон), прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно із ч.ч.3, 4, 5 ст.56 Господарського процесуального кодексу України прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Відповідно до рішення Конституційного суду України від 08.04.1999 року №3- рп/9 (п.2, 3 Резолютивної частини):
- під поняттям «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах», зазначеним у частині другій статті 2 Господарського процесуального кодексу України, потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади;
- під представництвом прокуратурою України інтересів держави в господарському суді за змістом ст.131-1 Конституції України та ст.45 ЦПК України треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючі визначені Конституцією України та законами України повноваження, вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави.
Ці дії включають подання прокурором до суду загальної юрисдикції позовної заяви, його участь у розгляді справи за позовною заявою, а також у розгляді судом будь-якої іншої справи за ініціативою прокурора чи за визначенням суду, якщо це необхідно для захисту інтересів держави.
Статтею 1 Закону України «Про основи національної безпеки України» до національних інтересів відносяться життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. Суб'єктами забезпечення національної безпеки є також органи прокуратури України.
За приписами ст.ст.13, 14 Конституції України та ст.1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, у зв'язку з чим захист інтересів держави у сфері земельних правовідносин є одним із пріоритетних напрямів представницької діяльності прокурорів. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Отже, в основі інтересу держави (національного, суспільного інтересу) лежить потреба у здійсненні дій, спрямованих на охорону землі як національного багатства.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Поряд із цим, інтерес держави (національний, суспільний інтерес) у вказаній сфері суспільних відносин полягає у дотриманні розпорядником та суб'єктом господарювання відповідно конституційних обов'язків здійснювати повноваження щодо реалізації прав на землю Українського народу та користуватися природними об'єктами права власності народу виключно відповідно до вимог Закону.
У даному випадку порушення інтересу держави (національного, суспільного інтересу) полягає у недотриманні Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області вимог законодавства, що призвело до незаконної передачі землі у користування ОСОБА_1 та ФГ «Мамай», а згодом ОСОБА_2 , без проведення обов'язкових земельних торгів (аукціону), чим підривається авторитет держави в особі органів виконавчої влади, які уповноваженні на виконання функцій держави та реалізації державної політики на конкретній території.
Відповідно до ст.14 Конституції України право власності на землю реалізується виключно відповідно до закону.
Аналогічні права на землі та порядок розпорядження ними закріплені в ст.324 Цивільного кодексу України.
Оспорювані накази видано Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області.
Відповідно до п.1 постанови Кабінету Міністрів України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 10.09.2014 року №442 утворено Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, реорганізувавши Державне агентство земельних ресурсів України, шляхом перетворення.
Положення про Головне управління Держгеокадастру у Харківській області затверджене наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 03.03.2015 року №21.
Згідно з п.п.13 п.4 Положення, вказане управління, відповідно до покладених на нього завдань, розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, на території Харківської області.
З огляду на вищевикладене, як правонаступник Головного управління Держземагенства у Харківській області, відповідачем у справі є Головне управління Держгеокадастру у Харківській області.
Таким чином, враховуючи факт, що Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області є відповідачем у справі, а одна й та сама особа (орган) не може бути одночасно позивачем і відповідачем за цим же позовом, оскільки це суперечить нормам цивільного законодавства, у спірних правовідносинах відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції (згідно з ст.122 Земельного кодексу України орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції - Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, тобто відповідач), у зв'язку з чим, звертаючись із даним позовом прокурор набуває статусу позивача.
Відсутність органу державної влади, уповноваженого реагувати на порушення закону у сфері розпорядження земельними ділянками державної форми власності, у відповідності до вимог ст.131-1 Конституції України, покладає на органи прокуратури обов'язок представництва інтересів держави у спірних правовідносинах, шляхом пред'явлення та підтримання у суді відповідного позову.
Отже, прокурор обґрунтував підстави звернення до суду для представництва інтересів держави в даній справі.
Щодо суті позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.
12.05.2015 року громадянин ОСОБА_1 (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів) звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (перший відповідач у справі) із заявою про надання дозволу на розробку технічної документації щодо відведення земельних ділянок орієнтовною площею 200,4035 га, для ведення фермерського господарства із земель запасу та резерву сільськогосподарського призначення, яка розташована за межами населеного пункту на території Миколаївської сільської ради Лозівського району Харківської області для подальшої передачі в оренду. У заяві вказано, що він своїм правом на отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства не скористався. До заяви додано відомості про бажаний розмір земельних ділянок, довідки з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями, викопіювання з кадастрового плану, з зазначенням бажаного місця розташування земельної ділянки її орієнтована плаща та цільове призначення, паспорт громадянина України, картку платника податків, копію трудової книжки колгоспника, копію диплому про закінчення у 1997 році аграрного навчального закладу - Красноградського технікуму механізації сільського господарства ім. Ф.Я. Тимошенко .
Наказами Головного управління Держгеокадастру у Харківській області №1454-СГ від 22.05.2015 року, №1455-СГ від 22.05.2015 року, №1456-СГ від 22.05.2015 року, №1457-СГ від 22.05.2015 року, №1458-СГ від 22.05.2015 року, №1459-СГ від 22.05.2019 року, №1460-СГ від 22.05.2015 року, №1461-СГ від 22.05.2015 року, №1462-СГ від 22.05.2015 року «Про надання дозволу на розроблення документації з землеустрою» ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо відведення в оренду земельних ділянок загальною орієнтовною площею 196,1595 га, розташованих за межами населених пунктів Миколаївської сільської ради на території Лозівського району Харківської області.
У подальшому, наказами Головного управління Держгеокадастру у Харківській області «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду» затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж 9 земельних ділянок загальною площею 197,5996 га в натурі (на місцевості) та передано їх ОСОБА_1 в оренду для ведення фермерського господарства строком на 49 років, у тому числі: №154-СГ від 07.07.2015 року (кадастровий номер 6323983000:02:000:0277 площею 13,5636 га), №155-СГ від 07.07.2015 року (кадастровий номер 6323983000:02:000:0279 площею 7,6523 га), №156-СГ від 07.07.2015 року (кадастровий номер 6323983000:02:000:0278 площею 24,9685 га), №472-СГ від 22.07.2015 року (кадастровий номер 6323983000:02:000:0276 площею 50,3385 га), №563-СГ від 27.07.2015 року (кадастровий номер 6323983000:02:000:0313 площею 6,7325 га), №2801-СГ від 26.10.2015 року (кадастровий номер 6323983000:01:000:0276 площею 50,3385 га), №2802-СГ від 26.10.2015 року (кадастровий номер 6323983000:01:000:0314 площею 24,8048 га), №2803-СГ від 26.10.2015 року (кадастровий номер 6323983000:01:000:0312 площею 8,8558 га), №2804-СГ від 26.10.2015 року (кадастровий номер 6323983000:01:000:0311 площею 10,3451 га).
Річний розмір орендної плати за користування зазначеними земельними ділянками встановлено на рівні 4 (чотирьох) % від нормативної грошової оцінки.
На підставі виданих наказів, між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області та громадянином ОСОБА_1 укладено договори оренди земельних ділянок загальною площею 197,5996 га строком на 49 років, у тому числі: договір оренди землі від 18.11.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:01:000:0276 площею 50.3385 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23.11.2015 року за №12176656; договір оренди землі від 18.11.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:01:000:0311 площею 10.3451 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23.11.2015 року за №12175507; договір оренди землі від 18.11.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:01:000:0314 площею 24.8048 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23.11.2015 року за №12174211; договір оренди землі від 18.11.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:01:000:0312 площею 8.8558 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23.11.2015 року за №12173088; договір оренди землі від 11.08.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:01:000:0313 площею 6.7325 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 25.08.2015 року за №10986730; договір оренди землі від 11.08.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:02:000:0276 площею 50.3385 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 25.08.2015 року за №10985873; договір оренди землі від 27.07.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:02:000:0278 площею 24.9685 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30.07.2015 року за №10685863; договір оренди землі від 27.07.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:02:000:0279 площею 7.6523 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30.07.2015 року за №10682067; договір оренди землі від 27.07.2015 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323983000:02:000:0277 площею 13.5636 га, який зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30.07.2015 року за №10680696.
16.09.2015 року ОСОБА_1 створено Фермерське господарство «Мамай» (код ЄДРПОУ 40014527) та зареєстровано його статут.
04.07.2016 року та 07.07.2016 року між Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1 та новоствореним ФГ «Мамай» укладено додаткові угоди до договорів оренди землі, якими змінено орендаря вищезазначених земельних ділянок з громадянина ОСОБА_1 на ФГ «Мамай» (ЄДРПОУ 40014527).
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, наданої позивачем, право користування (оренди) вищевказаними земельними ділянками загальною площею 197,5996 га зареєстровано за ФГ «Мамай».
Позивач у позові стверджує, що формальний підхід органу державної влади до розгляду питання щодо передачі спірних земельних ділянок ОСОБА_1 , призвело до невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання орендарем у користування земель без проведення земельних торгів.
Згідно з ч. 4 ст. 122 Земельного кодексу України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Питання надання земельних ділянок державної або комунальної власності в оренду для створення фермерських господарств регулюється Земельним кодексом України та Законом України «Про фермерське господарство» в редакціях, що діяли на час виникнення спірних правовідносин. З огляду на положення статей 22, 31, 93 та 124 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам для ведення фермерського господарства та використовуватися цим господарством, зокрема, на умовах оренди.
За правилом статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.
Частинами другою та третьою статті 134 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначені випадки, коли земельні торги не проводяться, а передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу. Зокрема, земельні торги не проводяться в разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства.
Відповідно до частини другої статті 123 Земельного кодексу України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, в якому зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Органам, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Частиною третьою статті 123 Земельного кодексу України передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Стаття 123 Земельного України регулює загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.
Разом з тим відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім Земельного кодексу України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах цей Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, а Земельний кодекс України - загальним.
Отже, порядок передачі земельних ділянок в оренду громадянам для ведення фермерського господарства станом на час видання спірних наказів був врегульований ст. 123 Земельного кодексу України, з урахуванням вимог Закону України «Про фермерське господарство».
Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону.
Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (стаття 8 Закону).
Порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства передбачений спеціальним Законом України «Про фермерське господарство».
Так, згідно з абзацами 1, 2 частини першої статті 7 цього Закону (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.
У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.
Частинами другою та четвертою статті 7 цього Закону передбачено, що заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом.
Отже, спеціальний Закон визначав обов'язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які дещо відрізнялися від загальних вимог, передбачених статтею 123 Земельного кодексу України, до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, в заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства слід зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.
Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 Земельного кодексу України) та меті правового регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України.
Крім того цей Закон передбачає, що заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна бути розглянута по суті. При цьому норми Закону України «Про фермерське господарство» не містять імперативної вимоги про задоволення заяви за наявності певних формальних умов, допускаючи можливість прийняття органом державної влади чи органом місцевого самоврядування рішення про відмову в задоволенні заяви без визначення виключного переліку підстав для такої відмови.
Таким чином, за змістом статей 1, 7, 8 Закону України «Про фермерське господарство» заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити комплекс передбачених статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство» умов і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на розгляд суду спору суд) повинен дати оцінку обставинам і умовам, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.
За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду, виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. У протилежному випадку відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб'єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов'язковою процедурою без проведення земельних торгів.
Колегія суддів зазначає, що звернення ОСОБА_1 з заявою до Головного управління для отримання земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства, відповідає вимогам, що були передбачені законодавством, чинним на той час.
Прокурор зазначає, що ОСОБА_1 не обґрунтував одержання землі такої площі з урахуванням можливості її обробітку, не вказав перспектив діяльності фермерського господарства, а також не підтвердив наявність ресурсів для залучення найманих працівників та оренди сільськогосподарської техніки.
Однак, вказані вимоги до заяви громадянина стосовно отримання земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства чинним законодавством не передбачені, у тому числі спеціальним нормативно-правовим актом - Законом України «Про фермерське господарство», який не містить застережень щодо максимального чи мінімального розміру земельної ділянки, що може бути надана громадянину для ведення фермерського господарства, як і не містить обмежень щодо кількості таких ділянок.
Так, згідно ч. 7 ст. 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури.
При цьому, зміст цієї норми не свідчить про необхідність надання однієї земельної ділянки або земельних ділянок, що розташовані суміжно.
Прокурор вказує на те, що Головне управління Держземагенства у Харківській області повинно було пересвідчитись в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство, спроможності вести господарство такого виду.
Проте, жодним нормативно-правовим актом не встановлено обов'язку Головного управління щодо проведення вищезазначених перевірок, не визначено порядку такої перевірки, підстав для відмови особі в задоволенні заяви за результатами перевірки.
До того ж, відповідно до вимог статті 123 Земельного Кодексу України саме особа, яка зацікавлена в отриманні в користування земельної ділянки із земель державної власності повинна звернутися до органу, визначеного у статті 122 Земельного кодексу України, до повноважень якого належить передача земельних ділянок. Таким чином, ОСОБА_1 шляхом подання звернення до Головного управління стосовно отримання у користування на умовах оренди земельної ділянки реалізував своє волевиявлення та намір отримати земельну ділянку в оренду для ведення фермерського господарства.
З приводу відсутності у власності у ОСОБА_1 сільгосптехніки, то дана обставина не є перешкодою для оброблення земельної ділянки за допомогою найманих працівників та орендованої техніки.
Порядок створення фермерського господарства включає два основні етапи: набуття засновником права на земельну ділянку для ведення фермерського господарства; державна реєстрація фермерського господарства.
Як передбачено ст.8 Закону України «Про фермерське господарство» після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації, фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.
Разом з тим, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою державної реєстрації фермерського господарства (ст.8 Закону України «Про фермерське господарство»).
Матеріали справи свідчать, що 16.09.2015 року ОСОБА_4 здійснено державну реєстрацію Фермерського господарства «Мамай».
Співставлення дат адміністративних актів - наказів ГУ Держгеокадастру у Харківській області «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою» та «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду» та рішення про утворення суб'єкта господарювання Фермерського господарства «Мамай» (07.09.2015 року), зареєстроване 16.09.2015 року, свідчить про те, що фермерське господарство було створене саме після отримання фізичною особою ОСОБА_1 земельних ділянок.
З викладеного вбачається, що ФГ «Мамай» використовує для господарської діяльності саме спірні земельні ділянки.
Викладене також спростовує твердження прокурора про те, що ОСОБА_1 отримав спірні земельні ділянки не для створення та ведення фермерського господарства, а для розширення площі земель, які перебувають у користуванні ОСОБА_2 , який у свою чергу є власником сільськогосподарських підприємств «Агроуспіх-2012» та ТОВ «Прометей-2012».
Колегія суддів не вбачає в діях ОСОБА_1 вини, оскільки ним були виконані усі вимоги органу державної виконавчої влади ГУ Держгеокадастру у Харківській області, по наданню необхідних документів для оформлення землі в оренду. Вказану заяву та додані до неї документи орган державної виконавчої влади вважав достатніми для оформлення землі в оренду, у зв'язку з чим останній видав накази.
Водночас, аналізуючи практику Європейського суду з прав людини суд зазначає, що концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак, і «майном». До таких активів може відноситися право оренди (рішення ЄСПЛ від 25.03.1999 у справі «Ятрідіс проти Греції», заява №311107/96, п. 54).
Тобто, крім традиційної для України концепції власності (рухоме і нерухоме майно) та прав, що пов'язані з відносинами власності між особами (акції, інтелектуальна власність, тощо), власністю у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції є і оренда майна.
ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або щодо якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 04.09.2001 року).
Отже, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Так, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до органу державної виконавчої влади - ГУ Держгеокадастру у Харківській області з заявою про передачу йому в оренду земельної ділянки, надав усі необхідні документи, і у зв'язку з виконанням всіх вимог ГУ Держгеокадастру у Харківській області, останнім були виданій накази. Тобто з викладеного вбачається, що ОСОБА_1 законним шляхом, добросовісно набув майно у оренду, що підтверджується і самим прокурором, який у позовній заяві зазначив, що «порушення інтересів держави полягає в недотриманні Головним управлінням Держземагенства у Харківській області (ГУ Держгеокадастру у Харківській області) вимог законодавства».
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 року у справі «Рисовський проти України» суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Беєлер проти Італії», «Онер'їлдіз проти Туреччини», «Megadat.com S.r.l. проти Молдови», «Москаль проти Польщі»). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок («Лелас проти Хорватії», «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси («Онер'їлдіз проти Туреччини» та «Беєлер проти Італії»).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість («Москаль проти Польщі»). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, interalia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам.
З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatismutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»).
Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків («Лелас проти Хорватії»).
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються («Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Ґаші проти Хорватії»).
Таким чином, суд зазначає про те, що виникненню права оренди у ОСОБА_1 , виходячи з національної системи регулювання підстав та порядку набуття такого права, слугувала та передувала активна участь в такому процесі ГУ Держгеокадастру у Харківській області, у зв'язку з цим, враховуючи, що право оренди набуте ОСОБА_1 законним шляхом, в порядку встановленому законом, що підтверджується та визнається самим прокурором, тому на переконання суду, відповідальність за порушення процедур розгляду заяви - перевірки її відповідності вимогам ст. 7 Закону України «Про Фермерські господарства» не може покладатися на особу, яка розраховувала на їх належність та легітимність, а тому визнання наказів та договорів оренди земельних ділянок недійсним призведе до непропорційного втручання в право ОСОБА_1 та ФГ «Мамай» на мирне володіння майном.
Щодо вимог прокурора про визнання договорів оренди недійсними, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За приписами пункту 1 частини 2 статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно.
Згідно пункту 3 частини 1 статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», в державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом. Таким чином, до кола повноважень державного реєстратора входить дослідження документів на предмет їх відповідності вимогам законодавства, визначення факту виникнення в заявника речового права на нерухоме майно або ж його обтяження, а також встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно тощо.
Відповідно до статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Статтями 210 - 211 Земельного кодексу України визначено, що наслідком укладання угод з порушенням законодавства є визнання такої угоди судом недійсною.
Статтями 203, 228 Цивільного кодексу України передбачено, що правочини не можуть суперечити цивільно-правовому законодавству, не повинні бути спрямовані на порушення інтересів і пошкодження майна держави, територіальної громади, незаконним заволодінням ним.
Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частиною першою статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі статтями 13, 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України «Про оренду землі» орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.
Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).
Враховуючи чинність наказів Головного управління Держгеокадастру (Держземагенства) у Харківській області про надання ОСОБА_1 в оренду земель сільськогосподарського призначення та недоведеність позивачем підстав для визнання недійсними спірних договорів оренди, вимоги позивача про визнання недійсними таких договорів задоволенню не підлягають.
Також не підлягає задоволенню вимога про повернення земельних ділянок загальною площею 197,5996 га, як похідна від основної вимоги про визнання недійсними наказів та договорів.
Щодо заяви першого відповідача про застосування строків позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно зі статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частин 1 та 5 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Виходячи з вимог статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.
Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2019 року у справі №372/1036/15-ц.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що наразі апелянтом, всупереч приписів ст. 73, 74, 77 Господарського процесуального кодексу України як у суді першої інстанції так і в апеляційному господарському суді не доведено та необґрунтовано наявність визначених ст. 59 Закону України «Про захист економічної конкуренції» підстав для скасування рішення адміністративної колегії.
Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм права. З огляду на той факт, що висновки суду першої інстанції відповідають в повній мірі приписам законодавства, фактичним обставинам справи, рішення відповідає вимогам статті 236 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія Східного апеляційного господарського суду дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги та залишення рішення Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 року у справі №922/1057/20 без змін.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, колегія суддів зазначає, що оскільки в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, то судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 77, 86, 129, 240, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду,-
Апеляційну скаргу Прокуратури Харківської області залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 року у справі №922/1057/20 залишити без змін.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 02 листопада 2020 року.
Головуючий суддя В.С. Хачатрян
Суддя В.В. Россолов
Суддя О.І. Склярук