79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"21" жовтня 2020 р. Справа №914/2309/19
Західний апеляційний господарський суд в складі колегії:
Судді-доповідача Дубник О.П.
Суддів Бонк Т.Б.
Гриців В.М.
за участю секретаря судового засідання Гулик Н.Г.
розглянувши апеляційну скаргу Львівського комунального підприємства (далі - ЛКП) “Транспортна фірма “Львівспецкомунтранс” б/н та б/д (вх. № 01-05/1289/20 від 02.04.2020 року)
на рішення Господарського суду Львівської області від 03.03.2020 (суддя Бортник О.Ю., повний текст складено 13.03.2020)
у справі № 914/2309/19
за позовом: ЛКП “Транспортна фірма “Львівспецкомунтранс”, м. Львів
до відповідача: Департаменту розвитку та експлуатації житлово-комунального господарства Львівської обласної державної адміністрації, м. Львів
про внесення змін до пункту 2.1 договору про відшкодування додаткових витрат та вивезення твердих побутових відходів № 21 від 20.07.2017 року.
за участю представників:
від позивача: Талалаєва О.Ю. - адвокат (ордер серія ВС №1025638 від 02.06.2020), Андрусик Ю.В. (на підставі трудового договору б/н від 26.06.2019);
від відповідача: Балабух Г.В. (довіреність №15-713/0/2-20 від 31.03.2020), Зозуля Т.О. (в порядку само представництва, довіреність в матеріалах справи).
1. Розгляд справи.
Відводів суддям та секретарю судового засідання в порядку ст.ст. 35, 36, 37 ГПК України не заявлялось.
Судове засідання фіксувалось за допомогою технічних засобів звукозапису, згідно зі ст. 222 ГПК України.
2.Вирішення процесуальних питань.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.04.2020, вказану апеляційну скаргу розподілено колегії суддів: суддя доповідач - Дубник О.П., судді Гриців В.М. та Зварич О.В.
Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 06.04.2020 в складі колегії суддів: суддя доповідач - Дубник О.П., судді Гриців В.М. та Зварич О.В. відкрито апеляційне провадження.
03.06.2020 від судді Зварич О.В. надійшла заява про самовідвід, яка ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 03.06.2020 задоволена.
Відповідно до розпорядження керівника апарату № 127 від 04.06.2020 щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи, було проведено автоматизовану заміну складу суду для розгляду апеляційної скарги (вх. № 01-05/1289/20 від 02.04.2020) у справі №914/2309/19, у зв'язку з задоволенням заяви про самовідвід.
Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.06.2020, здійснено автоматичну заміну судді - члена колегії Зварич О.В. на суддю Хабіб М.І.
В подальшому, відповідно до розпорядження керівника апарату № 136 від 13.07.2020 щодо призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи, було проведено автоматизовану заміну складу суду для розгляду апеляційної скарги (вх. № 01-05/1289/20 від 02.04.2020) у справі №914/2309/19, у зв'язку з перебуванням у відпустці судді - члена колегії Хабіб М.І.
Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.07.2020, здійснено автоматичну заміну судді - члена колегії Хабіб М.І. на суддю Бонк Т.Б.
Причини відкладення розгляду справи викладено в ухвалах суду. В судовому засідання 02.09. оголошувалась перерва до 21.10.2020.
Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 02.09.2020, застосовано розумний строк тривалості провадження, відповідно до практики Європейського суду з прав людини.
3. Короткий зміст позовних вимог.
Позивач - ЛКП «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс» 12.11.2019 звернулось з позовом до Департаменту розвитку та експлуатації житлово-комунального господарства Львівської обласної державної адміністрації про внесення змін до пункту 2.1. Договору про відшкодування додаткових витрат на вивезення твердих побутових відходів № 21 від 20.07.2017 р. шляхом викладення цього пункту в наступній редакції: «Ціна цього Договору становить 78 602 158 грн. 71 коп., що включає наступні періоди та суми: липень-грудень 2017 року 18 648 304,4 грн., січень-грудень 2018 р. 38 340 273,82 грн., січень-червень 2019 р. 21 613 580,49 грн.».
В обґрунтування своїх вимог, позивач посилається на ухвалу Львівської міської ради № 2163 від 29.06.2017 про організацію вивезення твердих побутових відходів у м. Львові на період до 30.06.2019, позивач стверджує, що цією ухвалою відповідачу надано повноваження щодо вирішення питань збирання, зважування, вивезення, зберігання та захоронення твердих побутових відходів. Львівському обласному бюджету за рахунок міського бюджету Львова надано субвенцію для відшкодування виконавцям фактично наданих послуг з вивезення твердих побутових відходів. Львівська обласна рада, на підставі згаданої ухвали № 2163, ухвалила рішення № 482 від 31.07.2017 р. про запровадження Програми заходів для налагодження системи поводження з ТПВ у м. Львові на 2017-2019 роки (надалі Програма), яким виділила відповідачу 150 000 000 грн. субвенції для забезпечення збору та вивезення сміття і відходів.
Позивач, відповідно до п. 1.2. Програми, включений до числа компаній, які надавали послуги з централізованого збору та вивезення ТПВ. Між сторонами у справі укладено на виконання вище наведеного Договір № 21.
З метою надання цих послуг, позивач уклав договори перевезення з третіми особами, у володінні яких перебували спеціальні транспортні засоби для вивезення ТПВ на великі відстані, масою 15 тон і більше.
Позивач вважає, що відповідно до пунктів 2.1. та 2.5. Договору № 21, єдиними первинними документами, за якими може бути визначено ціну Договору є товарно-транспортна накладна, що підтверджує вивезення твердих побутових відходів за межі Львова згідно з рішеннями органів самоврядування на певну відстань до інших міст України.
Як наслідок, ціна Договору визначалася як добуток відстані перевезення ТПВ, отриманої із ТТН перевізників, та тарифу 15 грн. за один кілометр відстані вивезення ТПВ, затвердженого рішенням Львівської міської ради від 01.07.2016 № 524. Позивач звернувся до відповідача за відшкодуванням фактичних додаткових витрат за вивезення ТПВ за межі м Львова за червень 2019, однак отримав відмову.
Сторони постійно змінювали ціну Договору, в залежності від відстані вивезення ТПВ. Вказане відбувалося на підставі інформації з ТТН та інших витрат, що підтверджується додатковими угодами до Договору та реєстрами ТТН разом із самими ТТН. Товарно-транспортні накладні позивач вважає єдиним чинником, що формував ціну Договору.
Відповідач повернув позивачу 775 аркушів документів, поданих для відшкодування вартості фактичних додаткових витрат за вивезення ТПВ за межі м. Львова за червень 2019 р., та відмовив у відшкодуванні таких витрат. При цьому відповідач послався на те, що «дані з карт GPS- маршрутів не підтверджено», а «товарно-транспортні накладні та подорожні листи оформлені неналежним чином».
Позивач вважає, що Договором № 21 не передбачено права відповідача повертати подані позивачем документи. Позивач вважає, що відповідач порушив пункти 2.3. та 2.5.2. Договору.
Надалі відповідач прийняв частину з повторно надісланих йому документів та оплатив 1697130 грн., решта оплачувати відмовився.
А тому, позивач бажає привести Договір № 21 у відповідність до його фактичних витрат та вважає, що його витрати повинні бути відшкодовані та включені до суми Договору № 21, оскільки вони мали місце у червні 2019 р. (до 30.06.2019 р.) та підтверджені належними ТТН.
Відмова відповідача укласти Додаткову угоду до Договору у загальній сумі 78 602 158,71 грн. порушує умови цього договору та право позивача на отримання відшкодування позивачем з обласного бюджету Львівської обласної ради згідно з Договором № 21, встановленим порядком та звичаєм ділового обороту а.с. 9-12,т.1).
4. Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 03.03.2020 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю (а.с. 179-190, т. 3).
Судом зроблено висновок, що договір є обов'язковим до виконання сторонами. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити істотні умовуи , зокрема ціну договору. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених цим договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначає, що положення договору №21 не передбачає можливості зміни ціни договору за відсутності на це згоди однієї із сторін договору. У п.2.4. Договору передбачено лише можливість застосування без необхідності внесення змін до Договору збільшеного граничного розміру витрат, що відшкодовуються, у випадку прийняття виконавчим комітетом Львівської міської ради відповідного рішення. У матеріалах справи немає доказів прийняття такого рішення виконавчим комітетом Львівської міської ради після липня 2017 року.
Позивач на момент укладення договору знав, якою є погоджена відповідачем ціна договору, а за таких обставин він знав, якою є гранична межа відшкодування додаткових витрат позивача.
Суд першої інстанції не взяв до уваги посилання позивача, що товарно-транспортні накладні є єдиним чинником, що формує ціну договору, оскільки у п. 2.1 Договору ціна договору сформована на підставі вільного волевиявлення сторін та за їх взаємної згоди. Про вплив товарно-транспортних накладних на формування ціни договору у Договорі №21 сторони не домовлялись.
Таким чином, суд першої інстанції прийшов до висновку, що у матеріалах справи відсутні докази існування обставин, з настанням яких законодавець пов'язує можливість примусу за рішенням суду сторони договору до зміни його умов після виконання.
5.Короткий зміст вимог апеляційної скарги та аргументи учасників справи.
5.1. Позивач - ЛКП «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс» подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення суду прийняти нове рішення, яким позов задоволити.
Апелянт вважає оскаржуване рішення незаконним, необґрунтованим, ухваленим із неповним та неправильним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, що полягає, на його думку, в наступному.
На думку апелянта, місцевий господарський суд, розглядаючи даний спір, не розібрався в його суті, не надав оцінку доказам, які подавались позивачем та обґрунтовували правову позицію, вважав доведеним факт оплати відповідачем додаткових фактичних витрат позивача за червень 2019 року, хоча вказана обставина не була доведена в судовому засіданні, більше того, спростовувалась як самим відповідачем, так і документами, які останній подав до свого відзиву.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції мотивує своє рішення лише доводами відповідача про те, що він виплатив усі фактичні додаткові витрати і не має більше коштів, таким чином допустив невідповідність своїх висновків дійсним обставинам справи. Докази на які покликався позивач, не проаналізовані в оскаржуваному рішенні, та не зазначено, чому такі докази не беруться до уваги судом.
Апелянт стверджує, що суд першої інстанції неправильно встановив правову природу укладеного між позивачем та відповідачем договору №21 від 20.07.2017 про відшкодування додаткових витрат на вивезення твердих побутових відходів, чим допустив порушення норм матеріального права. Судом першої інстанції не встановлено та не вмотивовано, яку саме послугу, на його думку, надавав позивач та оплачував відповідач і як наслідок, судом першої інстанції не визначено норми права які слід застосовувати до спірних правовідносин.
Апелянт стверджує, що в договорі №21 не йдеться про жодні послуги, як про це в своєму рішенні зазначає суд першої інстанції, а лише про фактичні додаткові витрати позивача. Статус суб'єктів правочину за договором №21 «Платник-Перевізник», за твердженням апелянта, є відмінним від статусу «Замовник-Виконавець» про який говориться у ст. 901 ЦК України. А тому, суд першої інстанції допустив невірне застосування вимог статей 901, 903 ЦК України до спірних правовідносин.
Апелянт наголошує, що вартість витрат на вивезення твердих побутових відходів не може бути визначена наперед, а залежить від кількості здійснених рейсів, та відстані на яку такі тверді побутові відходи вивозились і зі всіх складових при обрахунку фактичних витрат перевізників - сталою є лише вартість за 1 км, яка не змінювалась протягом 2017-2019 років. На переконання апелянта, суд першої інстанції, не взяв це до уваги, не проаналізував рішення органів місцевого самоврядування, які регулювали взаємовідносини позивача і відповідача, і в результаті прийшов до неправильного вирішення самого спору.
Крім того, апелянт наголошує, що конкретна сума відшкодування, яку відповідач зобов'язується відшкодувати за Договором №21 позивачеві, формується на підставі ТТН, що формують складову фактичних додаткових витрат - відстань, які надають треті особи перевізники, а позивач такі ТТН зводить в один документ під назвою «Реєстр ТТН» та надає його на погодженні відповідачу разом з копіями ТТН.
Поряд з іншим, апелянт вважає безпідставною відмову суду першої інстанції у задоволенні клопотання про залучення в якості третіх осіб перевізників, оскільки вони могли надати документи, та інші докази, які є важливими для правильного вирішення даного спору, зокрема документи, які підтверджують реальність вивезення твердих побутових відходів та період, за який тверді побутові відходи вивозились, відстань та інші обставини, які впливають на формування додаткових фактичних витрат.
Також апелянт посилається на те, що відповідач не надав жодного підтвердження про відшкодування додаткових витрат за увесь червень 2019 року позивачеві і попри відсутність погодженого реєстру ТТН за період червень 2019 року, суд першої інстанції, вважав доведеним факт здійснення відшкодування фактичних витрат відповідачем позивачу за увесь червень 2019 року. Вказане не відповідає дійсності та суперечить доказам у справі.
Наведене, на переконання апелянта, свідчить про те, що суд першої інстанції однобічно розглянув справу, обмежився лише позицією, що сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов, вважав, що позивач укладаючи договір, вже знав його граничну межу відшкодування додаткових витрат, та на це погодився.
Як стверджує апелянт, суд першої інстанції дійсно не вирішив спір по суті, оскільки не розібрався у взаємовідносинах між позивачем та відповідачем, зокрема, специфікою договірних відносин між ними.
Також суду першої інстанції, як зазначає апелянт, відмовив в задоволенні клопотання про об'єднання позовних вимог, що на думку апелянта було необхідним для об'єктивного розгляду справи, а саме: позову про стягнення заборгованості у розмірі 1 956 378,20 грн та позов про внесення змін до договору №21, саме що стосується збільшення його ціни на розмір заборгованості 1 956 378,20 грн.
На переконання апелянта, усі вказані дії суду першої інстанції, вказують на однобічний розгляд справи та надання прихильності стороні відповідача.
Суперечливим апелянт вважає також висновок суду першої інстанції про те, що позивач міг і не понести протягом часу надання послуг за договором №21 фактичних витрат на суму 76 645 780,51 грн. Судом не визначено які послуги надав позивач відповідачу за договором №21 та проігноровано той факт, що предметом договору є не послуги, а відшкодування витрат.
На думку апелянта, до правовідносин сторін суд повинен був застосувати ст. 632 ЦК України, а саме друге речення ч.1 - «У випадках, встановлених законом, застосування ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються та регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування», однак суд першої інстанції допустив порушення норм матеріального права, а саме не застосував ту норму закону, яка підлягає застосуванню.
5.2. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а оскаржуване рішення залишити без змін, з огляду на наступне.
Відповідач вважає помилковими твердження апелянта про те, що суд першої інстанції розглядаючи даний спір, не розібрався в його суті і не надав оцінку доказам, які надавалися позивачем та вважав доведеним факт оплати відповідачем додаткових фактичних витрат позивача за червень 2019 року, хоча вказана обставина не була доведена в судовому засіданні, оскільки в справі є відповідні документи, які підтверджують факт оплати відповідачем додаткових фактичних витрат позивача за червень 2019 року. Більше того, ці документи надсилалися позивачем і суми, які були вказані в рахунках, оплачувалися відповідачем відповідно до рахунків ЛКП «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс». На кожному рахунку та платіжному дорученні проставлені дати, де чітко вказано декаду, місяць і рік за які проходить оплата.
Відповідач стверджує, що ціна договору №21 не визначається на підставі ТТН про транспортні послуги надані третіми особами, як стверджує апелянт, конкретна сума розраховується відповідно до умов договору №21. Крім того, рахунки на оплату складені ЛКП «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс», а не департаментом, тому твердження позивача, що департамент неналежно виконав умови договору є цілком необґрунтованим, оскільки відповідно до документів наданих позивачем департаментом виконано зобов'язання в повному обсязі.
Відповідач зазначає, що відшкодування фактичних витрат не здійснюється виключно на підставі ТТН, перелік документів, який подається департаменту є чітко прописаний у договорі, позивач знає, що недостатньо реєстру ТТН, щоб отримати кошти на відшкодування витрат. Крім того, департамент не має жодних зобов'язань за цим договором перед третіми особами, цей договір безпосередньо стосується позивача та відповідача, а позивач безпідставно прив'язує даний договір до своїх зобов'язань з іншими особами, а також вказує, що даний спір необхідно розглядати в розрізі відшкодування фактичних витрат третім особам.
Відповідач вважає, що твердження апелянта про те, що відмова у внесенні змін до договору №21 від 20.07.2017 впливає на права третіх осіб, а саме на їх право отримати оплату за надані послуги є невірним, оскільки права та обов'язки третіх осіб-перевізників твердих побутових відходів, з якими позивач підписав договори, не встановлювались ні одним з актів. А отже, відносини між позивачем та третіми особами-перевізниками є цивільними приватноправовими, тобто такими що ґрунтується на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності.
А тому, на думку відповідача, з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України щодо компетенції господарського суду, останній не може підміняти сторону у договірних відносинах та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством вирішуються на власний розсуд стороною договірних відносин.
Отже, відповідач стверджує, що зобов'язання відповідачем були виконані в повному обсязі та в порядку передбаченому договором та додатковою угодою, а тому внесення змін до договору після його виконання неможливе.
6. Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанції.
Між сторонами у справі 20 липня 2017 укладено Договір № 21 про відшкодування додаткових витрат на вивезення твердих побутових відходів (а.с.19-20, т.2).
З серпня 2017 року по 05.07.2019 сторони у справі укладали додаткові угоди до цього Договору (а.с.22-44, т.1). Вказаними додатковими угодами змінювався, зокрема, зміст п. 2.1 (ціна) Договору № 21, а також додатковою угодою № 14 (а.с.34, т.1) сторонами змінено зміст пунктів 1.1. та 2.3. Договору.
Станом на 05.07.2019 між сторонами у справі укладено додаткову угоду № 30 до договору №21 від 20.07.2017 (а.с.45, т.1), в якій сторони погодили, що відшкодування додаткових витрат позивача здійснюється за період липень 2017 - червень 2019 року. Сторони домовились, що ціна Договору № 21 становить 76 645 780,51 грн.: липень - грудень 2017 року - 18 648 304,40 грн; січень - грудень 2018 року - 38 340 273,82 грн; січень - червень 2019 року - 19 657 202,29 грн. Сторони погодили, що конкретна сума відшкодування відповідачем позивачу, яка підлягає виплаті, розраховується відповідно до вимог п. 2. 5. Договору. У п. 3 Додаткової угоди № 30 йдеться про те, що у відповідності до вимог ч. 3 ст. 631 Цивільного кодексу України, умови даної додаткової угоди застосовуються до відносин між сторонами, які виникли до його укладення, починаючи з 01.01.2019.
Спір у справі між сторонами виник щодо необхідності внесення змін до Договору № 21 в частині ціни договору за рішенням суду. Позивач просить збільшити ціну Договору № 21 за рішенням суду до 78 602 158,71 грн., шляхом збільшення ціни за період з січня по червень 2019 року з 19 657 202,29 грн. до 21 613 580,49 грн., тобто на 19 563 78,2 грн.
Між сторонами також існує судовий спір, який перебуває на розгляді в Господарському суді Львівської області (справа № 914/1684/19, зупинена провадженням) про відшкодування за рахунок відповідача за червень 2019 саме цієї суми 19 563 78,2 грн додаткових витрат .
У матеріалах справи наявні акти №№ 347, 1018, 2748, 3138, 3540, 5053, 5811, 7481, 75287559, 9743, 15950, 15966, 16113, 19583, 19579, 19611, 222284 (а.с. 207-224, т.2), які підтверджують погодження сторонами у справі тієї обставини, що відшкодуванню позивачу відповідачем підлягають 18130915,52 грн. фактичних додаткових витрат на вивезення ТПВ на підставі Договору № 21 та Додаткових угод №№ 22, 23, 24, 25, 26, 27 та 30 до цього Договору за період з 01.01.2019 по 30.06.2019.
Акт № 19579 від 09.07.2019 стосується витрат, понесених позивачем у першій декаді червня 2019 року (з 01.06.2019 до 10.06.2019) (а.с.222, т.2), Акт № 19611 від 09.07.2019 стосується витрат, понесених позивачем у другій декаді червня 2019 року (з 11.06.2019 до 20.06.2019) (а.с.223, т.2), а акт № 22284 від 09.07.2019 стосується витрат, понесених позивачем у третій декаді червня 2019 року (з 21.06.2019 до 30.06.2019) (а.с.224, т.2).
Платіжними дорученнями № 7, 17, 22, 26, 35, 46, 53, 58, 61, 68, 75, 79, 83, 96, 103, 4, 5, 6 (а.с.282-299, т.2), які наявні в матеріалах справи підтверджується факт сплати відповідачем позивачу протягом лютого-липня 2019 року вказаної вище суми.
Позивач, підписуючи згадані акти, визнавав розмір витрат, які підлягають йому відшкодуванню за три декади серпня 2019 року в рамках Договору № 21 та Додаткової угоди № 30 до цього Договору. Ці витрати йому відповідачем відшкодовано.
7. Норми права та висновки якими суд апеляційної інстанції керувався при прийнятті постанови.
Згідно зі ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи і заперечення, які наведені в апеляційній скарзі, у відзиві на апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом першої інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).
До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України ( п. 2 ч. 1 ст. 193 ГК України).
Договором на підставі ст. 626 ЦК України є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Положеннями ст.628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За змістом ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет, умови, які визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За договором про надання послуг згідно ст. 901 ЦК України одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до ч. 2 ст. 901 ЦК України положення глави 63 Цивільного кодексу України можуть застосовуватись до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Відповідно до ст. 903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки, та в порядку, що встановлені договором.
Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин згідно ст. ст. 193 ГК України, 525, 526 ЦК України повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань або одностороння зміна його умов, якщо інше не встановлено договором або законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначив, що бажає привести Договір № 21 у відповідність до його фактичних витрат та вважає, що його витрати повинні бути відшкодовані та включені до суми Договору № 21, оскільки вони мали місце у червні 2019 р. (до 30.06.2019 р.) та підтверджені належними ТТН., оскільки відмова відповідача укласти Додаткову угоду до Договору у загальній сумі 78 602 158,71 грн. порушує умови цього договору та право позивача на отримання відшкодування позивачем з обласного бюджету Львівської обласної ради згідно з Договором № 21, встановленим порядком та звичаєм ділового обороту.
При підписанні Додаткової угоди №30 до Договору, сторонами погоджено, що за червень 2019 року буде відшкодовано суму 2 108 987,79 грн, які були оплачені відповідачем в повному обсязі, тобто зобов'язання були виконані в повному обсязі та у порядку передбаченому Договором та Додатковою угодою.
Щодо твердження апелянта, що конкретна сума відшкодування, яку відповідач зобов'язується відшкодувати за Договором №21 позивачеві, формується на підставі ТТН, що формують складову фактичних додаткових витрат - відстань, які надають треті особи перевізники, а позивач такі ТТН зводить в один документ під назвою «Реєстр ТТН» та надає його на погодженні відповідачу разом з копіями ТТН, то слід зазначити, що відшкодування витрат не здійснюється виключно на підставі ТТН, перелік документів, який подається відповідачу є чітко прописаний у договорі.
Посилання апелянта, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про залучення в якості третіх осіб перевізників, оскільки вони могли надати документи, та інші докази, які є важливими для правильного вирішення даного спору, не заслуговують на увагу, оскільки договір №21 від 20.07.2017 стосується безпосередньо позивача і відповідача, і відповідно до умов договору, у відповідача немає зобов'язань перед іншими особами, зокрема перевізниками.
Зміст господарського договору на підставі ст.180 ГК України становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Порядок зміни господарського договору врегульовано ст.188 ГК України, відповідно до якої зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
За приписами ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється всього того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Положеннями ст.652 ЦК України врегульовано зміну або розірвання договору у зв'язку з істотною зміною обставин. За приписами даної норми у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Відповідач в свою чергу відмовляється від зміни ціни договору в бік її збільшення. А положення Договору № 21 не передбачають можливості зміни ціни договору за відсутності на це згоди однієї із сторін договору. У п. 2.4. Договору передбачено лише можливість застосування без необхідності внесення змін до Договору збільшеного граничного розміру витрат, що відшкодовуються, у випадку прийняття виконавчим комітетом Львівської міської Ради відповідного рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, виконавчим комітетом Львівської міської ради після липня 2017 року не приймалося рішення про можливість збільшення граничного розміру витрат, що відшкодовуються.
Закон пов'язує можливість внесення змін до договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю чотирьох визначених ч. 2 ст. 652 ЦК України умов при істотній зміні обставин.
Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, договір може бути змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:
- в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
- зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
- виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
- із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
Зміна договору в зв'язку з істотною зміною обставин допускається судом у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом (ч.ч. 2, 4 ст. 652 ЦК України).
Зі змісту вказаної норми вбачається, що укладаючи договір сторони розраховують на його належне виконання і досягнення поставлених ним цілей. Проте, в ході виконання договору можуть виявлятися обставини, які не могли бути враховані сторонами при укладенні договору, але істотно впливають на інтереси однієї чи обох сторін.
При укладенні договору та визначенні його умов сторони повинні розумно оцінювати ті обставини, при яких він буде виконуватися.
Інтереси сторін можуть порушуватися будь-якою зміною обставин, що виникають в ході виконання договору, проте, лише істотна зміна обставин визнається підставою для вимоги про зміну чи розірвання договору. Зміна обставин вважається істотною, тільки якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Слід також зазначити, що на момент укладення договору №21позивачу було відомо якою є погоджена відповідачем ціна договору і він знав, якою є гранична межа відшкодування додаткових витрат позивача і сторонами погоджено за взаємною згодою 05.07.2019 ціну договору, зокрема за січень-червень 2019 року.
Відповідач вважає вимоги позивача про внесення змін до договору №21 від 20.07.2017 безпідставною, оскільки збільшення ціни договору ним не погоджувалась і його воля на відшкодування позивачу на підставі договору №21 фактичних додаткових витрат на суму 78 602 158,70 відсутня.
Відповідно до ст. 632 ЦК України, згідно якої ціна встановлюється за домовленістю сторін, сторони в п.2.1. договору, з урахуванням змін, внесених Додатковою угодою №30 від 05.07.2019, погодили між собою загальну ціну договору в розрізі ціни послуг за кожен рік (з липня по грудень 2017 року, з січня по грудень 2018 року та з січня по червень 2019 року) у тому числі й за період червня 2019 року.
Судом першої інстанції вірно зазначено, що посилання позивача на наявне у п. 2.1. Договору № 21 застереження про те, що «Конкретна сума відшкодування Платником (відповідачем) перевізнику (позивачу), яка підлягає виплаті, розраховується відповідно до вимог п. 2.5.», а також приписи п.п. 2.1. та 2.5. Договору, безпідставні. У згаданому реченні п. 2.1. Договору йдеться про розрахунок кожної конкретної суми, яка підлягає виплаті позивачу, а не про ціну договору та порядок її обчислення. Адже позивач міг і не понести протягом часу надання послуг за Договором № 21 фактичних витрат на суму 76645780,51 грн.
Відповідно до п. 2.1. Договору, ціну визначено сторонами у твердій сумі. У п. 2.5. Договору встановлено порядок проведення розрахунків, строки розрахунків, перелік документів, які подаються для здійснення розрахунків. У вказаних пунктах договору не йдеться про те, що ціна договору, встановлена у п. 2.1. Договору, змінюється без необхідності внесення змін до Договору на підставі та відповідно до поданих позивачем документів. Не йдеться у цих пунктах Договору й про те, що ціна договору підлягає зміні шляхом внесення змін та доповнень до Договору, у випадку зростання або зменшення витрат позивача у звітній декаді, звітному місяці, році та в цілому за період з січня 2016 р. по червень 2019 р.
Також слід зазначити, що посилання позивача на товарно-транспортні накладні як єдиний чинник, що формує ціну договору, необґрунтовані, оскільки у п. 2.1. Договору ціна договору сформована на підставі вільного волевиявлення сторін та їх взаємної згоди. Про вплив товарно-транспортних накладних на формування ціни Договору у Договорі № 21 сторони не домовлялись.
А тому, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що у суду відсутні докази існування обставин, з настанням яких законодавець пов'язує можливість примусу за рішенням суду сторони договору до зміни його умов.
Відповідно до частин 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов'язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи.
Підсумовуючи вищевказане, колегія суддів приходить до висновку про те, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, надав належну оцінку дослідженим доказам, прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального і процесуального права, тому рішення Господарського суду Львівської області від 03.03.2020 у справі №914/2309/19 необхідно залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.
8. Судові витрати.
У зв'язку з залишенням апеляційної скарги без задоволення, апеляційний господарський суд на підставі ст. 129 ГПК України дійшов до висновку про покладення на апелянта витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 2 881,50 грн.
Керуючись ст.ст.129, 252, 269, 270, 275, 276, 281, 282 Господарського процесуального кодексу України, суд,
1. Апеляційну скаргу Львівського комунального підприємства «Транспортна фірма «Львівспецкомунтранс» залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області від 03.03.2020 у цій справі без змін.
2. Судовий збір за розгляд справи в апеляційному порядку покласти на апелянта.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Строки та порядок оскарження постанов (ухвал) апеляційного господарського суду визначені § 1 глави 2 Розділу IV ГПК України.
4. Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду.
Повний текст постанови складено 02.11.2020
Веб-адреса судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень: http//reyestr.court.gov.ua.
Головуючий-суддя О.П. Дубник
Судді Т.Б.Бонк
В.М.Гриців