Справа № 640/13016/20 Суддя (судді) першої інстанції: Григорович П.О.
Суддя-доповідач: Губська Л.В.
02 листопада 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Губської Л.В.,
суддів: Карпушової О.В., Степанюка А.Г.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 серпня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та скасування постанови,-
ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом, в якому просила визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Мороз Лесі Євгенівни від 29.07.2019 за виконавчим провадженням № 50971452 про стягнення з позивачки виконавчого збору в розмірі 236 629, 36 грн.
Позовні вимоги мотивовані тим, що оскільки виконавче провадження відкрито 26 квітня 2016 року, при розрахунку суми виконавчого збору слід керуватись положеннями ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції до внесення змін від 03.07.2018.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 серпня 2020 року адміністративний позов задоволено, при цьому, суд виходив з того, що оскільки виконавче провадження було відкрито 28.04.2016, державний виконавець був позбавлений правових підстав для винесення постанови про стягнення виконавчого збору на підставі ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції від 28.08.2018), внаслідок чого спірна постанова в цій частині є протиправною. Також суд зауважив, що станом на дату винесення постанови про стягнення виконавчого збору (29.07.2019) відповідачем не приймалось постанов про повернення виконавчого документа стягувачу або закінчення виконавчого провадження, внаслідок чого винесення постанови на підставі ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» також не можна вважати правомірним.
Не погодившись з таким рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати.
Перш за все, апелянт вказує на ігнорування судом першої інстанції доводів щодо пропуску позивачем десятиденного строку на звернення до суду з цим позовом. Так, апелянт зазначає, що боржнику про наявність постанови про стягнення виконавчого збору від 29.07.2019 стало відомо ще 12.09.2019, а відтак, звертаючись до суду у червні 2020 року позивачем порушено встановлений строк.
Правомірність свого рішення відповідач доводить тим, що з моменту відкриття виконавчого провадження, боржником рішення суду виконано не було, а отже з нього підлягає стягненню виконавчий збір у розмірі 10% від суми заборгованості згідно виконавчого документу.
Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін та зазначає про безпідставність доводів, викладених в апеляційній скарзі.
Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце апеляційного розгляду, до суду не прибули, що, відповідно до ч. 2 ст. 313 КАС України, не є перешкодою для судового розгляду.
Так, згідно п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Так, судом першої інстанції установлено і підтверджується матеріалами справи, що на виконанні у Шевченківському районному відділі Державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві перебуває виконавче провадження № 50971452 з примусового виконання виконавчого листа Вишгородського районного суду Київської області від 25.02.2016 у справі № 363/3896/15-ц про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК Приватні інвестиції» боргу у розмірі 2 366 293, 64 грн.
28.04.2016 винесена постанова про відкриття виконавчого провадження.
10.06.2016 державним виконавцем винесено постанову про арешт майна боржника.
Відповідно до постанови від 26.09.2018 звернуто стягнення на заробітну плату боржника, відповідно до якої стягнуто із заробітної плати ОСОБА_1 19 110, 39 грн, які в подальшому були перераховані до Державного бюджету України як виконавчий збір.
29.07.2019 державним виконавцем винесено постанову про заміну сторони виконавчого провадження, згідно якої замінено стягувача ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на ТОВ «Фінансова Компанія «Приватні інвестиції».
Того ж дня, відповідачем на підставі ст. 27, 40 Закону України «Про виконавче провадження» винесено спірну постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 236 629, 36 грн.
Вказана постанова є предметом цього позову, оскільки позивачка вважає її протиправною.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з ч.ч. 1,2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач як суб'єкт владних повноважень не довів суду, що діяв правомірно.
Разом з тим, розглядаючи апеляційну скаргу, колегія суддів звертає увагу на наступне.
Так, відповідно до вимог ч. 1 ст. 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду встановленого цим Кодексом або іншими Законами.
Частиною третьою цієї ж статті передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця визначені статтею 287 КАС України.
За змістом частини першої цієї статті учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Приписами частини другої цієї статті визначено, що позовну заяву може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.
Аналогічним чином, згідно ч. 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII) рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів. Рішення виконавця про відкладення проведення виконавчих дій може бути оскаржене протягом трьох робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів (ч. 5 ст. 74 Закону № 1404-VIII).
За встановленими обставинами справи позивачка вважає протиправною та просить скасувати постанову державного виконавця від 29.07.2019 про стягнення з неї виконавчого збору.
Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 як боржник у виконавчому провадженні користувалась правовою допомогою адвоката Маринушкіна Арсена Григоровича , що підтверджується ордером серії АА № 1005325 про надання правової допомоги в Шевченківському районному ВДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві.
Так, адвокатом вчинялись дії спрямовані на з'ясування суми виконавчого збору який був фактично стягнутий з боржника та який підлягає сплаті, зокрема робились адвокатські запити від 06.09.2019 та від 23.09.2019 до відповідача, а також подано скаргу до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.
За загальним правилом, перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
Встановлення процесуальних строків законом та судом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених КАС України певних процесуальних дій.
Слід зауважити на тому, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Відтак, чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.
Під строком звернення до адміністративного суду розуміється строк, протягом якого особа має право звернутися з адміністративним позовом і розраховувати на одержання судового захисту. Дотримання цього строку є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах, яка дисциплінує учасників цих відносин, запобігає зловживанням, сприяє стабільності діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності та неостаточності у відносинах.
Колегія суддів зазначає, що практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа «Стаббігс та інші проти Великобританії», справа «Девеер проти Бельгії»).
У рішенні «Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії» Європейський суд встановив, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними (рішення від 25 січня 2000 року, п. 33).
У спірному випадку, законодавець визнав десять днів достатнім для того, щоб у справах цієї категорії особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Також, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011 обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Як вбачається з листа управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) № 1268/2-20 від 27.01.2020, наданого у відповідь на скаргу адвоката Маринушкіна А.Г. , скаржникові роз'яснено, що за період з 01.10.2018 по 01.12.2019 із заробітної плати боржника було відраховано 24 961, 72 грн, які перераховані до Державного бюджету України як виконавчий збір. Також в скарзі міститься посилання й на постанову державного виконавця від 29.07.2019 про стягнення виконавчого збору у розмірі 236 629, 36 грн (а.с.21-22).
Наведений лист отримано представником позивача 04.02.2020, отже щонайменше з цієї дати позивачка мала дізнатись про спірну постанову безвідносно до дати її фактичного отримання, на чому наполягає представник позивача у заяві про поновлення строку звернення до суду.
Верховний Суд у постанові від 31 липня 2019 року в справі № 0240/3698/18-а зауважив, що поняття «особа повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Слід зазначити, що суд, оцінюючи обставини, які перешкоджали особі здійсненню права на своєчасне звернення за захистом порушених прав, свобод та інтересів, повинен виходити з оцінки та аналізу всіх наведених у заяві доводів.
У відповідності до ч. 1 ст. 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
В свою чергу, причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
При цьому, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.
Доречним буде також вказати, що Законом № 1404-VІІІ не передбачено можливості на оскарження боржником рішень державного виконавця до органу державної виконавчої служби вищого рівня, такі рішення можуть бути оскаржені боржником до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець та до суду.
Відтак, направлення позивачем відповідних звернень та скарг не вказує на необізнаність про порушення своїх прав, а навпаки є свідченням протилежного.
Зважаючи на вищевикладене, колегією суддів встановлено факт значного пропуску встановленого законом десятиденного строку для звернення до адміністративного суду з позовом у цій категорії справ. При цьому, позивач не надав доказів того, що він вчиняв всі необхідні дії, які свідчать про бажання реалізації його процесуальних прав з метою їх захисту.
Наведене узгоджується із позицією Верховного Суду, яка міститься в постанові від 22 січня 2020 року в справі №1.380.2019.002786.
При цьому, колегія суддів не приймає посилання представника позивача в заяві про поновлення строку на карантинні обмеження, оскільки такі введені в Україні 12 березня 2020 року, а строк на оскарження спірної постанови сплив 15 лютого 2020 року.
Отже, позивачем пропущено строк звернення до суду та не наведено жодних обставин, які були об'єктивно непереборними, та не залежали від його волевиявлення чи були пов'язані з дійсними істотними перешкодами або труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також неправильно застосовані норми матеріального та порушені норми процесуального права, що стало підставою для неправильного вирішення питання, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, а позов залишити без розгляду.
Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 319 КАС України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 319, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) - задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 серпня 2020 року - скасувати та постановити нове, яким адміністративний позов ОСОБА_1 до Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправною та скасування постанови - залишити без розгляду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду.
Головуючий-суддя: Л.В. Губська
Судді: О.В. Карпушова
А.Г. Степанюк