Справа № 320/6525/20 Суддя (судді) першої інстанції: Басай О.В.
02 листопада 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Карпушової О.В., суддів: Губської Л.В., Епель О.В., секретар судового засідання Гордієнко Л.М., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2020 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про скасування постанови та стягнення моральної шкоди
ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, яким просив скасувати постанову від 09.07.2020 ВП №61040293 про закінчення виконавчого провадження та стягнення моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що постанова про закінчення виконавчого провадження є протиправною, оскільки рішення Київського окружного адміністративного суду від 25.03.2019 у справі №320/5922/18 залишається невиконаним.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2020 р. позовні вимоги задоволено частково: скасовано постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Кузьменка Олексія Степановича від 09.07.2020 ВП №61040293 про закінчення виконавчого провадження. У задоволення решти позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що постанова про закінчення виконавчого провадження прийнята відповідачем передчасно, без врахування всіх обставин у справі, а відтак є протиправною та підлягає скасуванню.
Департаментом державної виконавчої служби Міністерства юстиції України подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2020 р. як таке, що прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб визначений законом, зокрема, державним виконавцем вчинено всі дії у виконавчому провадженні відповідно до вимог закону.
Позивачем відзиву на апеляційну скаргу не подано.
Сторони в судове засідання не з'явилися, про час, дату та місце слухання справи повідомлялися належним чином, від представника апелянта надійшла заява про розгляд справи у письмовому провадженні.
Відповідно до ч.2 ст.313 КАС України неявка сторін належним чином повідомлені про час, дату та місце розгляду справи, не перешкоджає слухання справи.
Справу відповідно до п.2 ч.1 ст.311 КАС України розглянуто в порядку письмового провадження.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 25.03.2019, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.10.2019, адміністративний позов задоволено частково та, зокрема, зобов'язано Міністерство соціальної політики України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 24.01.2018 та прийняти рішення з урахуванням висновків, викладених у даному судовому рішенні.
На виконання вказаного судового рішення 23.12.2019 Київським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист (т. 1, а.с. 35).
Постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України винесено постанову від 22.01.2020 про відкриття виконавчого провадження ВП №61040293 (т. 1, а.с. 37).
За невиконання боржником рішення суду державним виконавцем 14.02.2020 та 23.03.2020 винесено постанови про накладення на боржника штрафу.
У зв'язку з тим, що рішення боржником виконано не було, державний виконавець, на підставі ч. 3 ст. 63 Закону України "Про виконавче провадження", якою визначено, що у разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження, та п. 11 ч. 1 ст. 39 цього ж Закону, яким визначено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 цього Закону, виніс постанову від 09.07.2020 ВП №61040293 про закінчення виконавчого провадження (т. 1, а.с. 110-112).
Не погоджуючись з даними рішеннями, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вищенаведені обставини підтверджені матеріалами справи і не є спірними.
Відповідно до ч.1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Отже, апеляційним судом переглядається рішення в межах доводів Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, тобто в частині скасовання постанови головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Кузьменка Олексія Степановича від 09.07.2020 ВП №61040293 про закінчення виконавчого провадження.
Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Виконавче провадження здійснюється, зокрема, з дотриманням засад верховенства права та обов'язковості виконання рішень.
Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Загальний порядок виконання рішень судів про стягнення боргу врегульований положеннями статтями 48-62 Закону України «Про виконавче провадження», а порядок виконання рішень немайнового характеру - нормами статей 63-67 вказаного Закону.
Так, відповідно до частин першої-третьої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.
У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.
Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником.
У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом.
У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Своєю чергою, пункт 11 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» серед підстав для закінчення виконавчого провадження передбачає надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 цього Закону.
З матеріалів справи вбачається, що спірна постанова винесена на підставі пункту 11 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якого виконавче провадження підлягає закінченню у разі надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 цього Закону. Остання ж передбачає саме неможливість виконання рішення без участі боржника.
Однак, відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.
Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Згідно з положеннями статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Відповідно до частин першої та другої статті 6 цього ж Кодексу суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.
Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.
За змістом статті 32 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція) людини питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід'ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.
Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.
У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.
Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.
Також ЄСПЛ констатував, що невиконання рішення є втручанням у право особи на мирне володіння майном, викладене у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу № 1 Конвенції (справи «Войтенко проти України», «Горнсбі проти Греції»).
Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції»).
У справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов'язань (Рішення у справа «Сук проти України» та інші).
Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов'язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio». Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.
Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід'ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд.
На підставі аналізу встановлених судами фактичних обставин справи, колегія суддів зазначає, що рішення Київського окружного адміністративного суду від 25.03.2019 у справі №320/5922/18 залишається і досі невиконаним.
Постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження винесена передчасно й за відсутності доказів, які б підтверджували факт реального виконання судового рішення чи вжиття вичерпних заходів з його виконання.
При цьому відповідач не надав доказів, а суди не встановили факту неможливості виконання судового рішення без участі відповідача.
Доводи апеляційної скарги про те, що самі по собі вчинені державним виконавцем виконавчі дії (перевірка виконання судового рішення, винесення постанов про накладення на боржника штрафу та надіслання подання про вчинення злочину) є належними та достатніми заходами виконання судового рішення, не заслуговують на увагу із зазначених вище підстав.
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, згідно з яким накладення штрафів і внесення подання (повідомлення) правоохоронним органам є лише заходами з метою притягнення до відповідальності боржника за невиконання без поважних причин виконавчого документа.
Така позиція узгоджується із висновками Верховного Суду, наведені, серед інших, у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 750/9782/16-а та від 7 серпня 2019 року у справі № 378/1033/17, 04 вересня 2019 у справі № 286/1810/17.
Отже, з наведеного правового регулювання та обставин справи, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що державний виконавець дійшов передчасного висновку про наявність підстав для закінчення виконавчого провадження згідно зі спірною постановою, тому позовні вимоги в цій частині вірно було задоволено.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Тому, колегія суддів вважає, що відповідачем не доведено правомірність прийнятого ним рішення про закриття виконавчого провадження.
Всі інші доводи апелянта також не заслуговують уваги, оскільки не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.
Отже, судом першої інстанції повно та правильно встановлено обставини справи і ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, відповідно до вимог ст. 242 КАС України.
Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, оскільки судом апеляційної інстанції не здійснено зміни або скасування рішення суду, то відповідно до ст. 139 КАС України, понесені відповідачем та апелянтом у цій справі судові витрати перерозподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 139, 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС
Апеляційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2020 р.- залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 вересня 2020 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про скасування постанови та стягнення моральної шкоди - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Колегія суддів: О.В. Карпушова
Л.В. Губська
О.В. Епель