Справа № 500/2144/20
27 жовтня 2020 рокум.Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд, у складі:
головуючого судді Мандзія О.П.
за участю:
секретаря судового засідання Порплиці Т.В.
представника позивача Шмайхель А.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Почаївської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача фізична особа-підприємець ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування рішення,
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - позивач, ФОП ОСОБА_1 ) звернулась до Тернопільського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Почаївської міської ради (далі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача фізична особа-підприємець ОСОБА_2 (далі - третя особа, ФОП ОСОБА_2 ), в якій просить визнати протиправним та скасувати рішення виконавчого комітету Почаївської міської ради №2460 від 24.06.2020 року "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_2 ".
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що рішенням виконавчого комітету Почаївської міської ради №120 від 13.07.2018 року було надано дозвіл на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_1 . На виконання вимог вказаного рішення, позивачем укладено з Почаївським комбінатом комунальних підприємств типовий договір від 01.08.2018 року №2 щодо пайової участі в користуванні об'єктом благоустрою, а також разом з іншими підприємцями замовлено та виготовлено паспорт прив'язки тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності від 19.09.2018 року, в подальшому продовжений до 31.07.2020 року.
Рішенням Почаївської міської ради №131 від 08.08.2019 року, надано дозвіл на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_2 , а також вирішено вважати таким, що втратило чинність рішення виконавчого комітету Почаївської міської ради №120 від 13.07.2018 року. За результатами оскарження позивачем в судовому порядку, рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 25.02.2020 року у справі №500/2946/20 вказане рішення відповідача визнане протиправним та скасовано. Також рішенням Господарського суду Тернопільської області від 23.07.2020 року у справі №921/133/20 задоволено позов ФОП ОСОБА_1 до Почаївського комбінату комунальних підприємств про визнання укладеного між ними типового договору № 2 від 01.08.2018 року щодо пайової участі в користуванні об'єктом благоустрою продовженим та визнання типового договору щодо пайової участі в користуванні об'єктом благоустрою, укладеного 01.09.2019 року між Почаївським комбінатом комунальних підприємств та ФОП ОСОБА_2 недійсним.
Проте відповідач, як орган місцевого самоврядування, який зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, ігноруючи позицію суду викладену в судовому рішенні від 25.02.2020 року в справі №500/2946/19, повторно прийняв рішення №2460 від 08.08.2019 року "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_2 ", яким також вирішено вважати таким, що втратило чинність рішення виконавчого комітету Почаївської міської ради №120 від 13.07.2018 року.
За таких обставин, позивач вважає спірне рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, що, власне, і зумовило звернення до суду з даним позовом.
Ухвалою суду від 17.08.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін та призначено судове засідання.
На виконання вимог вказаної ухвали, 15.10.2020 року на адресу суду від Почаївської міської ради надійшов відзив (а.с.60-61). Заперечуючи проти позову, відповідач послався на те, що 57 сесією Почаївської міської ради 7 скликання прийнято рішення №2460 від 24.06.2020 року "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_2 ", згідно якого було надано дозвіл ФОП ОСОБА_2 здійснювати підприємницьку діяльність в АДРЕСА_1 у видовій точці №3 згідно ситуаційної схеми розміщення тимчасових споруд. Пунктом 2 вказаного рішення вирішено вважати таким, що втратило чинність рішення виконавчого комітету Почаївської міської ради №120 від 13.07.2018 року "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_1 ". Посилаючись на приписи ч.1, 9 ст.59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", відповідач стверджує про прийняття спірного рішення в межах його компетенції, у відповідності до чинного законодавства. Просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, розгляд справи здійснювати без участі представника Почаївської міської ради.
Третьою особою 27.09.2020 року подано письмові пояснення на позовну заяву, в яких зазначає, що ФОП ОСОБА_1 шахрайським способом заволоділа правом на користування на території Почаївської міської ради об'єктом благоустрою площею 5 м.кв. для розміщення тимчасової споруди у видовій точці №3 згідно ситуаційної схеми розміщення тимчасових споруд в м.Почаїв, а саме місцем АДРЕСА_1 . При розробці даної ситуаційної схеми, ФОП ОСОБА_2 перебувала у відпустці за доглядом малолітньої дитини і кошти на виготовлення технічної документації щодо визначення місця розташування тимчасової споруди, а саме місця АДРЕСА_1 та кошти на закупівлю всіх необхідних матеріалів на спорудження даної тимчасової споруди передавала через позивача. До декретної відпустки дане місце перебувало у користуванні ОСОБА_2 , де вона і здійснювала там підприємницьку діяльність. Спорудивши дану тимчасову споруду в місці №10 ОСОБА_1 звернулася до Почаївської міської ради із заявою про визнання за нею даного місця № 10 і заявила, що саме вона будувала дану малу архітектурну споруду. На думку третьої особи, виконавчий комітет Почаївської міської ради мав право на скасування свого рішення №120 від 13.07.2018 року, оскільки позивач не в законний спосіб отримав це місце №10 і в незаконний спосіб здобув право на тимчасову споруду (кіоск), а отже не може вважатися таким, що набув певних прав за прийнятим вказаного рішення.
В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги, з мотивів, викладених у позовній заяві (а.с.1-14), просив суд задовольнити їх в повному обсязі.
Третя особа в судове засідання повторно не з'явилась, хоча належним чином повідомлена про час, день та місце розгляду справи, відповідно до ст.124, 126 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), що в силу приписів п.2 ч.3 ст.205 КАС України не перешкоджає розгляду справи за відсутності такого учасника справи.
Заслухавши в судовому засіданні пояснення представника позивача, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, суд при прийняті рішення виходить з наступних підстав і мотивів.
Судом встановлено, і це не заперечується сторонами, що позивач ОСОБА_1 14.04.1998 зареєстрована, як фізична особа-підприємець.
Рішенням виконавчого комітету Почаївської міської ради №120 від 13.07.2018 року "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_1 " позивачу було надано дозвіл на користування об'єктом благоустрою площею 5 м.кв. для розміщення тимчасової споруди з метою провадження підприємницької діяльності в АДРЕСА_1 , у видовій точці №3 згідно ситуаційної схеми розміщення тимчасових споруд в м.Почаїв, на місці №10 відповідно до схеми розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності в АДРЕСА_1 (а.с.50). Також на позивача було покладено ряд зобов'язань, серед яких: заключити договір з балансоутримувачем (Почаївським ККП) щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою; виготовити паспорт прив'язки тимчасової споруди; встановити тимчасову споруду згідно паспорту прив'язки.
Рішенням виконавчого комітету Почаївської міської ради №2460 від 24.06.2020 року "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_2 " вирішено надати третій особі дозвіл на користування об'єктом благоустрою для розміщення тимчасової споруди з метою провадження підприємницької діяльності в АДРЕСА_1 , у видовій точці №3 згідно ситуаційної схеми розміщення тимчасових споруд в м.Почаїв, на місці №10 відповідно до схеми розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності в АДРЕСА_1 .
Пунктом 2 вказаного рішення №131 вирішено, вважати таким, що втратило чинність рішення виконавчого комітету Почаївської міської ради № 120 від 13.07.2018 року "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_1 " (а.с.12).
Не погодившись із таким рішенням органу місцевого самоврядування, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Згідно з ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість висновків відповідача і винесеного на підставі них спірного рішення на відповідність вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ч.1 ст.144 Конституції України).
Згідно ч.3 ст.140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування відповідно до Конституції України визначає Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні".
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст (ч.2 ст.2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
У відповідності до ч.1 ст.11 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.
Статтею 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Згідно п.44 ч.1 ст.26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність.
Відповідно до п.7 ч.1 ст.30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження, зокрема, організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.
Згідно ч.6 ст.59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради.
При цьому, ч.9 ст.59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою.
Частиною 10 ст.59 цього ж Закону передбачено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Тобто за органами місцевого самоврядування законодавець закріпив право на зміну та скасування власних рішень. Таке право випливає із конституційного повноваження органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов'язковими до виконання на відповідній території, оскільки вони є суб'єктами правотворчості, яка передбачає право формування приписів, їх зміну, доповнення чи скасування.
Як зазначив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 16.04.2009 року №7-рп/2009, закріплені у ст.144 Конституції України і ст.59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" норми про акти органів місцевого самоврядування, крім юридичної форми реалізації завдань і функцій, визначають порядок прийняття і перевірки рішень органів місцевого самоврядування. В Законі встановлено, що ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України та законами України до їх відання, і що рішення відповідної ради може бути внесене на повторний розгляд цієї ж ради (ст.25, ч.4 ст.59). У Законі передбачено, що рішення виконавчого комітету ради з питань, які належать до компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою, і що раді належить право скасовувати акти виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень (ч.9 ст.59, п.15 ч.1 ст.26).
Системний аналіз наведених положень Конституції і законів України дає підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавцем закріплюється право на зміну та скасування власних рішень. Таке право випливає із конституційного повноваження органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов'язковими до виконання на відповідній території, оскільки вони є суб'єктами правотворчості, яка передбачає право формування приписів, їх зміну, доповнення чи скасування. Це узгоджується із правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у рішенні від 03.10.1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не визначено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше (абзац п'ятий пункту 3 мотивувальної частини вказаного Рішення).
Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення, вносити до них зміни та скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, керуючись у своїй діяльності ними та актами Президента України, Кабінету Міністрів України.
Водночас у ст.3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
Цей принцип знайшов своє відображення у ст.74 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.
Окрім цього, в рішенні №7-рп/2009 Конституційний Суд України вказав, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є гарантією стабільності суспільних відносин між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.
Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.
З матеріалів справи видно, що рішенням виконавчого комітету Почаївської міської ради №120 від 13.07.2018 року "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_1 " позивачу було надано дозвіл на користування об'єктом благоустрою площею 5 м.кв. для розміщення тимчасової споруди з метою провадження підприємницької діяльності в АДРЕСА_1 , у видовій точці №3 згідно ситуаційної схеми розміщення тимчасових споруд в м.Почаїв, на місці №10 відповідно до схеми розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності в АДРЕСА_1 (а.с.50).
Проте рішенням Почаївської міської ради №2460 від 24.06.2020 року "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_2 " вирішено надати третій особі дозвіл на користування об'єктом благоустрою для розміщення тимчасової споруди з метою провадження підприємницької діяльності в АДРЕСА_1 , у видовій точці №3 згідно ситуаційної схеми розміщення тимчасових споруд в м.Почаїв, на місці №10 відповідно до схеми розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності в АДРЕСА_1 .
Пунктом 2 вказаного рішення вирішено, вважати таким, що втратило чинність рішення виконавчого комітету Почаївської міської ради №120 від 13.07.2018 року "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_1 " (а.с.12).
При вирішенні питання щодо прийняття органом місцевого самоврядування спірного рішення, позивач не був присутнім, що унеможливило надання пояснень та доказів та свідчить про неврахування відповідачем усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
Слід звернути увагу, що зі змісту оскаржуваного рішення вбачається відсутність будь-якого обґрунтування - вважати таким, що втратило чинність рішення виконавчого комітету Почаївської міської ради №120 від 13.07.2018 року.
З наданих відповідачем на адвокатський запит (а.с.13) документів (а.с.14) слідує, що оскаржуване рішення прийнято за результатами розгляду заяви третьої особи від 17.06.202 року (а.с.15) та протоколу засідання постійної комісії Почаївської міської ради з питань житлово-комунального господарства та комунальної власності, промисловості, підприємництва, транспорту та зв'язку від 22.06.2020 року (а.с.16-17).
При цьому, ФОП ОСОБА_2 крім заяви не було надано відповідачу жодних документів, які б свідчили про її переважне право на отримання в користування спірного об'єкту благоустрою.
Позбавлення ж позивача дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою відповідачем вже мало місце шляхом прийняття аналогічного за змістом, що є предметом розгляду даної справи, рішення №131 від 08.08.2019 року "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_2 ".
Так, рішенням виконавчого комітету Почаївської міської ради №131 від 08.08.2019 року вирішено надати третій особі дозвіл на користування об'єктом благоустрою для розміщення тимчасової споруди з метою провадження підприємницької діяльності в АДРЕСА_1 , у видовій точці №3 згідно ситуаційної схеми розміщення тимчасових споруд в м.Почаїв, на місці №10 відповідно до схеми розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності в АДРЕСА_1 .
Пунктом 2 вказаного рішення №131 вирішено, вважати таким, що втратило чинність рішення виконавчого комітету Почаївської міської ради № 120 від 13.07.2018 року "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_1 " (а.с.12).
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 25.02.2020 року у справі №500/2946/20, яке набрало законної сили 30.03.2020 року, визнано протиправним та скасовано рішення виконавчого комітету Почаївської міської ради №131 від 08.08.2019 року "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою ФОП ОСОБА_2 " (а.с.7-10).
В силу приписів ч.4 ст.78 КАС України обставини того, усі покладені на позивача в рішенні відповідача №120 від 13.07.2018 року обов'язки були виконані, які встановлені рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 25.02.2020 року у справі №500/2946/20, є преюдиційними та не підлягають доказуванню при розгляді даної справи.
Разом з тим, рішенням Господарського суду Тернопільської області від 23.07.2020 року у справі №921/133/20, яке набрало законної сили 19.08.2020 року, визнано типовий договір №2 щодо пайової участі між ОСОБА_1 та Почаївським комбінатом комунальних підприємств продовженим автоматично (пролонгованим) на той же строк (до 31.07.2020 року) і на тих самих умовах (а.с.76-80).
З огляду на викладене, суд приходить до висновку про прийняття оскаржуваного рішення відповідачем виключно на підставі звернення третьої особи, без будь-яких для того правових підстав, що свідчить про невідповідність такого критеріям правомірності рішення суб'єкта владних повноважень, в контексті ч.2 ст.2 КАС України, а відтак є протиправним та підлягає скасуванню.
Частиною 2 ст.6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
В рішенні у справі "Рисовський проти України" ЄСПЛ вказав на те, що принцип "належного урядування", зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов'язків (заява № 29979/04, п.70).
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), п.73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п.58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п.74).
Суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Частиною 1 ст.9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За наслідками судового розгляду, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду достатніх беззаперечних доказів на обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності оскаржуваного рішення.
Таким чином, враховуючи встановлені судом обставини справи, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.90 КАС України та аналізуючи наведені положення законодавства, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволення.
При вирішенні питання щодо судових витрат, суд враховує наступне.
Як передбачено ч.1 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до п.1 ч.3 ст.132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За змістом п.1 ч.3 ст.134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст.134 КАС України).
У відповідності до ч.5 ст.134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч.6 ст.134 КАС України).
Згідно ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21.03.2018 року у справі № 815/4300/17, від 11.04.2018 року у справі № 814/698/16.
Позивачем заявлено до відшкодування витрати, пов'язані з професійною правничою допомогою відповідно до акта виконаних робіт (наданих послуг) від 27.10.2020 року (а.с.82), отриманою на виконання умов договору №38, укладеного 22.07.2020 року з адвокатом Шмайхель А.К. , в сумі 5000,00 грн., сплачених згідно квитанції №38 від 22.07.2020 року (а.с.81).
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.7 ст.134 КАС України).
При цьому, відповідач не скористався своїм правом та не подав до суду клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Стосовно вирішення питання про компенсацію витрат на правничу допомогу Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "East/West Alliance Limited" проти України", оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy), № 34884/97).
Суд також зазначив, що підприємство-заявник уклало договір з юридичною фірмою щодо її гонорару, який можна порівняти з угодою про умовний адвокатський гонорар. Така угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (рішення у справі "Ятрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), № 31107/96).
Дослідивши надані документи на підтвердження обґрунтованості розміру понесених судових витрат на професійну правничу, що складаються з: 350,00 грн. за юридичну консультацію з визначенням тактики захисту прав клієнта; 350,00 грн. за додаткову консультацію щодо позовних вимог з врахуванням зібраних доказів; 2500,00 грн. за підготовку позовної заяви до Тернопільського окружного адміністративного суду; 300,00 грн. за підготовку акта (опису) виконаних робіт (наданих послуг); 1500,00 грн. за представництво у судових засіданнях 10.09.2020 року та 27.10.2020 року; суд приходить до висновку про їх неспівмірність із складністю справи, розгляд якої проводиться за правилами спрощеного позовного провадження, та фактично витраченим часом на виконання адвокатом робіт (наданих послуг).
Суд вважає необґрунтованим включення до судових витрат додаткову консультацію щодо позовних вимог з врахуванням зібраних доказів та визначення 7 годин на виконання адвокатом робіт з підготовки позовної заяви до Тернопільського окружного адміністративного суду у справі, де предмет та підстави справи є схожим у справі №500/2946/20.
Також суд вважає неприйнятним віднесення до судових витрат підготовку акта (опису) виконаних робіт (наданих послуг).
На підставі вищенаведеного, оскільки позов підлягає до задоволення, суд вважає за доцільне відшкодувати позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судові витрати, пов'язані з розглядом справи, на професійну правничу допомогу, в загальному розмірі 3450,00 грн. та 840,80 грн. судового збору, сплаченого згідно квитанції №0.0.1795713167.1 від 10.08.2020 року (а.с.5).
Керуючись ст.139, 241-246, 250 КАС України, суд
Позов задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Почаївської міської ради №2460 від 24.06.2020 року "Про надання дозволу на розміщення тимчасової споруди на території об'єкта благоустрою фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 ".
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Почаївської міської ради на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 (вісімдесят) копійок згідно квитанції №0.0.1795713167.1 від 10.08.2020року.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Почаївської міської ради на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 судові витрати, пов'язані з розглядом справи, на професійну правничу допомогу в загальному розмірі 3450 (три тисячі чотириста п'ятдесят) гривень 00 (нуль) копійок.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Тернопільський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 02 листопада 2020 року.
Реквізити учасників справи:
позивач:
- Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (місцезнаходження/місце проживання: АДРЕСА_2 код ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_1 );
відповідач:
- Почаївська міська рада (місцезнаходження/місце проживання: вул. Воз'єднання, 16,м. Почаїв,Тернопільська область,47025 код ЄДРПОУ/РНОКПП 14052785);
третя особа:
- ОСОБА_2 (місцезнаходження/місце проживання: АДРЕСА_3 код ЄДРПОУ/РНОКПП ) .
Головуючий суддя Мандзій О.П.