30 жовтня 2020 р. № 400/2403/20
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Устинова І.А., розглянув у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1
до відповідача:Миколаївського зонального відділу військової служби правопорядку, вул. Нікольська, 30, м. Миколаїв, 54030
про:визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Миколаївського зонального відділу Військової служби правопорядку (далі - відповідач) з позовними вимогами про:
визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 26.07.2017 року);
зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 26.07.2017) за період з 26.07.2017 року (день звільнення з військової служби) по день фактичного розрахунку - 27 травня 2020 року у розмірі 262880,40 грн. (двісті шістдесят дві тисячі вісімсот вісімдесят гривень 40 копійок).
Ухвалою від 25.06.2020 року суд відкрив провадження у справі № 400/2403/20 та ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження.
Позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 15.04.2020 року по справі №400/773/20 визнано протиправною бездіяльність Миколаївського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 26.07.2017 року та зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 26.07.2020 року. На виконання вказаного рішення суду, 27.05.2020 року відповідач здійснив нарахування та виплату позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 26.07.2020 року. Але в той же час, відповідач не нарахував та не виплатив позивачу середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Не нарахування та не виплату середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні військової частини позивач вважає незаконним, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
Відповідач у відзиві на позовну заяву вказав, що позовні вимоги суперечать вимогам діючого законодавства України, тому задоволенню не підлягають. На момент звільнення позивач зі служби - 26.07.2017р., позивач жодних претенцій щодо розрахунку по виплаті індексації
грошового забезпечення та компенсації не мав та не пред'являв. Більш того, відповідачем за рішенням суду по справі № 400/773/20 ОСОБА_1 виплачену належну суму індексації грошового забезпечення в порядку виконання судового рішення. В разі наявності спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні ст.117 КЗпП України, є безпідставним.
У відповіді на відзив позивач зазначив, що твердження відповідача зазначені у відзиві на позовну заяву є безпідставними, суперечать діючому законодавству та практики розгляду спав у Верховному Суді. Згідно ч.1 ст.46 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний у день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені ст.116 цього кодексу. Відповідач при звільненні не виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення. Повний розрахунок відповідач провів 27.05.2020р. на виконання рішення суду у справі № 400/773/20. Таким чином, з урахуванням норм ст.117 КЗпП України, позивач вважає, що він має право на виплату середнього заробітку на його користь за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
У запереченнях відповідач вказав на те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, та підтримав свою позицію викладену у відзиві на позовну заяву. Крім того, відповідач зазначив, що сума середнього заробітку, що підлягає виплаті на думку позивача в розмірі 262880,40грн., не може братися до уваги, оскільки позивач розраховуючи сам таку суму не має на те жодних доказів проведення аналізу показників фінансово-економічного стану відповідача , визначення документальної обґрунтованості розрахунків втраченого заробітку, а також не маючи на те документального підтвердження щодо наявності в відповідача заборгованості з виплати заробітної плати станом на час звернення до суду з даним позовом.
Відповідно до ч.9 ст.205 КАС України, суд перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження. Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).
ОСОБА_1 в період з 2006 року по 26.07.2017 року проходив військову службу за контрактом у Миколаївському зональному відділі Військової служби правопорядку на посаді старшого водія групи автомобільної служби правопорядку у військовому званні «молодшого сержанта».
Відповідно до Витягу з Наказу начальника Миколаївського зонального відділу Військової служби правопорядку (по особовому складу) № 14-РС від 24.07.2017р. позивача звільнено з військової служби у запас відповідно до пункту «а» ч.6 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» (у зв'язку з закінченням строку контракту).
Згідно Витягу з Наказу начальника Миколаївського зонального відділу Військової служби правопорядку (по особовому складу) від 26.07.2017 року № 152 позивача виключено зі списків особового складу Миколаївського зонального відділу Військової служби правопорядку та всіх видів грошового забезпечення.
Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 виданого 31.03.2015р. (а.с. 8).
При здійсненні розрахунків при звільненні Миколаївський зональний відділ Військової служби правопорядку не здійснив нарахування та виплату позивачу індексації грошового забезпечення під час проходження військової служби в період з 01.01.2016 року по 26.07.2017 року.
Позивач оскаржив в судовому порядку бездіяльність відповідача щодо невиплати на його користь індексації грошового забезпечення за період з 10.02.2016 року по 26.07.2017 року.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 15.04.2020 року по справі №400/773/20 адміністративний позов ОСОБА_1 до Миколаївського зонального відділу Військової служби правопорядку про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Миколаївського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 у повному обсязі індексації грошового забезпечення в період з
01.01.2016 року по 26.07.2017 року та зобов'язано Миколаївський зональний відділ Військової служби правопорядку (код ЄДРПОУ 08220847) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 26.07.2017 року включно.
Вказане рішення суду по справі № 400/773/20 набрало законної сили 07.08.2020р., відповідачем оскаржено не було.
На виконання резолютивної частини вказаного рішення 21.09.2020 року Миколаївським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист по справі №400/773/20.
Судом встановлено, що 27.05.2020 року на виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 25.04.2020 року у справі № 400/773/20, відповідачем виплачено ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення як учаснику бойових дій.
28.04.2020 року позивач звернувся до військової частини із заявою, в якій просив виплатити середній заробіток за несвоєчасний розрахунок індексації грошового забезпечення при звільненні.
Відповідач листом від 13.05.2020р. відмовив позивачу у виплаті середнього заробітку за час затримки виплати індексації грошового забезпечення.
Не погоджуючись із бездіяльністю відповідача щодо не виплати позивачу середнього заробітку, останній звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 1 КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Згідно до частини першої статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Спеціальним законодавством врегульовано правове становище осіб, які проходять військову службу, у тому числі, порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці, зокрема: Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року №2262-XII, Постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» від 17 липня 1992 року № 393, Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року № 114, Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499.
Разом з тим, вказаними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно - правових
актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум.
При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (надалі - Положення № 1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Відповідно до п. 242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
У даному випадку мало місце виключення позивача зі списку особового складу без проведення остаточного розрахунку, а саме: не виплачено індексацію грошового забезпечення.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі № 810/451/17 висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Waiteand Kennedy v. Germany», заява № 26083/94, п. 54).
Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
Разом з тим, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпПУкраїни). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, іншіобставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, у постанові від 26.02.2020 року у справі № 810/451/17.
У даній справі, яка розглядається, позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, що встановлено рішеннями Миколаївського окружного адміністративного суду від 25.04.2020 року у справі № 400/773/20, просив зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому суму середньомісячного заробітку за час затримки виплати індексації грошового забезпечення за період з 26.07.2017 року по 27.05.2020 року.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач 27.05.2020 року повністю виконав рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 25.04.2020 року у справі № 400/773/20 у частині виплати недоплаченої індексації грошового та перерахував на користь позивача 1115,24 грн. (а.с.11).
Таким чином, відповідач провів фактичний розрахунок з позивачем щодо виплати індексації грошового забезпечення поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП.
Враховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати індексації грошового забезпечення та компенсації відпустки як учаснику бойових дій на підставі статті 117 КЗпП України.
Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно вимог постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок №100).
Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Відповідно до довідки відповідача від 05.06.2020 року № 2612фсс (а.с.10) про доходи позивачу нараховано грошового забезпечення за два останні повні календарні місяці позивача, що передували звільненню в загальному розмірі 53110,92 грн. (червень 2017 року - 7141,90 грн. та за липень 2017 року - 7448,77 грн., що разом складає за два місяці 14852,06грн).
Середньоденна зарплата позивача склала 3710,30 грн. (14852,06 / 40 (кількість робочих днів з період з червня 2017 по липень 2017). Кількість робочих днів за час затримки виплати за період з 26.07.2017 року по 27.05.2020 року - 708 днів. Виходячи з цього, середньоденний заробіток за час затримки при звільненні становить 262880,40,00 грн. (371,30 грн. х 708 робочих днів).
Враховуючи розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд доходить висновку про обгрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для зменшення розміру відшкодування.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст. 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню.
Судові витрати по справі відсутні.
Керуючись статтями 2, 9, 72, 76, 77, 78, 80, 120, 139, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) до Миколаївського зонального відділу військової служби правопорядку (вул. Нікольська, 30, м. Миколаїв, 54030, код ЄДРПОУ 08220847) задовольнити.
2. Визнати протиправною бездіяльність Миколаївського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 26.07.2017 року).
3. Зобов'язати Миколаївський зональний відділ Військової служби правопорядку (код ЄДРПОУ 08220847) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 26.07.2017) за період з 26.07.2017 року (день звільнення з військової служби) по день фактичного розрахунку - 27 травня 2020 року у розмірі 262880,40 грн. (двісті шістдесят дві тисячі вісімсот вісімдесят гривень 40 копійок).
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П'ятого апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя І. А. Устинов