02 листопада 2020 року м. Житомир справа № 240/9505/20
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі:
судді Романченка Є.Ю.,
розглянувши письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Житомирській області про стягнення компенсації за невчасний розрахунок,
встановив:
Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить стягнути з Управління Служби безпеки України в Житомирській області грошову компенсацію за затримку розрахунку при звільненні за увесь час такої затримки у розмірі 327 575, 00 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідач грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, виплатив йому лише 22.06.2020 в той час як датою звільнення є 03.06.2019, чим порушив норми законодавства України. Відтак, позивач вважає, що відповідно до ст.ст. 116, 117 Кодексу Законів про працю України відповідач зобов'язаний був за період з 03.06.2019 до 22.06.2020 нарахувати та виплатити йому компенсацію за затримку розрахунку при звільненні - середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за весь час затримки, обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 № 100, проте виплати не здійснив.
Ухвалою суду вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Судового засідання призначено на 23.07.2020.
Управлінням Служби безпеки України в Житомирській області подано до суду відзив на позов, в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Заперечуючи проти позову відповідач указав, що вимоги позивача щодо виплати середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, що передбачено ст. 117 Кодексу Законів про працю України, є безпідставними, оскільки позивач перебував на військовій службі, а не у трудових відносинах. Стверджував, що на військовослужбовців, які проходять військову службу положення загального законодавства у сфері трудових правовідносин, у тому числі Кодексу законів про працю України, не поширюються.
Представником позивача подано відповідь на відзив, в якій зазначено, що представник відповідача не навів вагомих фактичних даних, та не надав аргументованих заперечень, які б у своїй сукупності спростували доводи позовної заяви. Вказав, що військова служба та трудова діяльність не є тотожними поняттями, мають відмінне правове визначення та регулюються різними законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами, однак обидва явища є видами праці людини. Також зазначає, що представником відповідача не вказано нормативний акт, який регулює порядок обчислення середньої заробітної плати для військовослужбовців Служби безпеки України, а тому посилання щодо не можливості застосування до спірних правовідносин норми Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995, не обґрунтовані.
23 липня 2020 року справа в судовому засіданні не слухалася, у зв'язку із неможливістю прибуття представника відповідача до суду, через перебування у щорічній відпустці з 14.07.2020 по 03.08.2020. Судове засідання в справі відкладено на 04.08.2020.
У судове засідання 04.08.2020 прибув представник позивача, представник відповідача подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з поширенням на території Житомирської області і на інших регіонах України гострої респіраторної хвороби COVID-19, та просив призначити судове засідання після закінчення карантину. Судове засідання в справі відкладено на 03.09.2020.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі.
Представник відповідача щодо задоволення позовних вимог заперечував.
Заслухавши пояснення представників сторін, суд, зважаючи на відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, без виходу до нарадчої кімнати, постановив ухвалу про подальший розгляд справи в письмовому провадженні, яку занесено секретарем судового засідання до протоколу судового засідання.
Суд, розглянувши позовну заяву та відзив, повно і всебічно з'ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, перевіривши їх наявними в матеріалах справи і дослідженими доказами, дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу в органах Служби безпеки України та виключений зі списків особового складу з 03.06.2019.
Наказом Управління Служби безпеки України в Житомирській області від 24.05.2019 № 104-ОС позивача, звільненого наказом Служби безпеки України від 03.05.2019 № 553-ОС з військової служби за підпунктом "а" пункту 61, підпунктом "а" (за станом здоров'я-непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час) пунктом 2 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", у запас Служби безпеки України, з правом носіння військової форми одягу, з урахуванням часу на здавання посади, виключено зі списків особового складу з 03 червня 2019 року.
При звільненні Управлінням Служби безпеки України в Житомирській області не нараховано та не виплачено позивачу в день звільнення компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за періоди 2016 - 2019 роки, передбачену Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 11.06.2020 у справі №240/5375/20 позов ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, задоволено, визнано протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Житомирській області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, за 2016 рік, 2017 рік, 2018 рік та за 2019 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 03.06.2019, та зобов'язано Управління Служби безпеки України в Житомирській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, за 2016 рік, 2017 рік, 2018 рік та за 2019 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 03.06.2019.
22.06.2020 позивач отримав на свій рахунок невиплачену при звільненні компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у сумі 25986,36 грн, що підтверджується листом Управління Служби безпеки України в Житомирській області від 26.06.2020 № 57/15/Р-227/276.
Позивач вважає, що в даному випадку мав місце факт порушення відповідачем прав та інтересів в частині несвоєчасного отримання належних до виплати грошових сум, а саме грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, при звільненні звернувся до суду з вказаним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.
Порядок проходження військової служби в Службі безпеки України урегульований Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу", Законом України "Про Службу безпеки України", Положенням про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затвердженим Указом Президента України від 227.12.2007 № 1262/2007.
Однак, питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб, які проходили службу в органах СБУ (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 у справі № 21-352а13 та постанові Верховного Суду України від 17.02.2015 у справі №21-8а15.
Крім того, така правова позиція була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 у справі № 805/2948/17-а, від 08.11.2018 у справі №821/1333/16, від 18.04.2019 у справі № 806/889/17.
За наведених обставин, суд приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Зважаючи на викладене, суд відхиляє твердження відповідача, викладені у відзиві на позов, як на підставу відмови позивачу у нарахуванні на виплаті середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку належних сум, про те, що положення Кодексу законів про працю України не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо).
Слід зауважити, що не поширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців, які проходять військову службу, стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців, зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, компенсації за невикористане речове майно, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення), не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
Відповідно до ч. 1 ст. 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Згідно із ч. 1 ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (ч. 2 ст. 117 КЗпП України).
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У рішенні Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 в справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, установлено, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Також у вказаному рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Судом установлено, що в день звільнення позивача, належна останньому сума грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій станом на день звільнення з військової служби 03 червня 2019 року виплачена не була. Остаточний розрахунок з позивачем Управлінням Служби безпеки України в Житомирській області проведено 22.06.2020, на виконання судового рішення в справі № 240/5375/20.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що право позивача на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні підлягає захисту за період з 04.06.2019 (наступного дня після звільнення позивача) до дня повної виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, тобто до 21.06.2020.
Отже, з відповідача на користь позивача слід стягнути відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні.
Обчислення середньої заробітної плати, зокрема, у випадку вимушеного прогулу визначений Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 (далі - Порядок №100).
Відповідно до п. 2 Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Матеріалами справи підтверджено, що позивачу нараховано в сумі 32281,20 грн та виплачено компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 25986,36 грн.
Згідно довідки № 57/85-2437 від 02.04.2020, виданої Управлінням Служби безпеки України в Житомирській області, розмір середньоденного грошового забезпечення позивача становить 584,31 грн ((36604,79-17293,61-1480)+17811,61)/61).
Середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні становить: 584,31 грн (середньоденний заробіток) помножити на 384 дні (час затримки розрахунку з 04.06.2019 до 21.06.2020) дорівнює 224375,04 грн.
Отже, позивачу має бути виплачено середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 224375,04 грн.
Суд зауважує, що в порівнянні із виплаченою позивачу сумою компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій при звільненні в розмірі 32281,20 грн, з сумою компенсації за несвоєчасний розрахунок 224375,04 грн, не можна вважати співмірною, оскільки остання більше ніж в 6 разів перевищує суму компенсації за невикористану відпустку.
Так, застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
За висновками Великої Палати Верховного Суду зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні даного питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений у постанові від 30.10.2019.
За приписами частини 5 статті 242 КАС України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Враховуючи очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд дійшов висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, середній заробіток за час затримки розрахунку підлягає перерахуванню та виплаті позивачу у розмірі, що дорівнює сумі компенсації за невикористану додаткову відпустку, а саме - 32281,20 грн.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04 вересня 2020 року у справі № 260/348/19.
Частиною першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
За змістом статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З огляду на викладене та встановлені обставини, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 є частково обґрунтованими.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Згідно із ч. 1 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Частиною першою статті 134 КАС України встановлено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до ч. 3 ст. 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
У частині 4 статті 134 КАС України закріплено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно із ч. 5 ст. 134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 134 КАС України).
Згідно із ч.ч. 1, 3 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Положеннями ч.ч. 7, 9 ст. 139 КАС України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
В контексті наведеного слід враховувати ціну позову (якщо спір є матеріального характеру), значення справи для сторони, вплив вирішення справи на репутацію сторони, публічний інтерес до справи, час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт, (наданих послуг), вид цих послуг, їх необхідність в межах конкретної справи тощо.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг, акти наданих послуг, звіти та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження, тощо). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Як вбачається із матеріалів справи, на підтвердження понесених позивачем витрат на правничу допомогу в розмірі 5000 грн представником позивача надано:
- договір №10/03 про надання професійної правничої (правової) допомоги від 05.03.2020, укладеним між Клієнтом- ОСОБА_1 та Адвокатом - Роспотнюком Михайлом Володимировичем , за яким Клієнт доручає, а Адвокат бере на себе зобов'язання надавати правові (правничі) послуги в обсязі та на умовах, передбачених договором;
- додаткову угоду № 3 від 23.06.2020 (є невід'ємною частиною договору № 10/03 від 05.03.2020), підписану сторонами договору, про те, що відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" винагорода адвокату (гонорар) за надання правової допомоги щодо підготовки, подання та розгляду позовної заяви Клієнта до УСБУ Житомирській області за невчасний розрахунок при звільненні у суді першої інстанції встановлюється у фіксованому вигляді, становить 5000 грн та сплачується клієнтом до початку виконання Адвокатом зобов'язань, взятих на себе за цим договором;
- копію свідоцтва про зайняття адвокатською діяльністю серія ЖТ №001094;
- акт приймання-передачі послуг від 01.09.2020 на загальну суму 5000,00 грн (консультація клієнта, узгодження правової позиції - 700,00 грн; вивчення судової практики - 1050,00 грн; підготовка та подання позовної заяви - 1750,00 грн; участь у 2 засіданнях - 1500,00 грн);
- копію квитанції про отримання готівкових коштів на суму 5000,00 грн.
Згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Враховуючи викладене, а також проаналізувавши детальний опис та розрахунок наданих послуг (робіт), враховуючи критерій обґрунтованості та співмірності понесених позивачем витрат, зважаючи на рівень складності справи та виконані адвокатом роботи, розумність розміру гонорару, суд дійшов висновку про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Управління Служби безпеки України в Житомирській області витрат на правову допомогу адвоката у розмірі 3250,00 грн (підготовка та подання позовної заяви - 1750,00 грн; участь у 2 засіданнях - 1500,00 грн).
Суд наголошує, що консультація клієнта, узгодження правової позиції, вивчення судової практики є діями Адвоката, які вчинялися з метою надання ним якісних послуг і підготовки обґрунтованої позовної заяви, а тому такі дії є складовою вказаної послуги та не можуть існувати окремо, а тому суд відмовляє у стягненні за рахунок бюджетних асигнувань відповідача вартості вказаних послуг.
Від сплати судового збору позивач звільнений відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір".
Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 132-139, 143, 242- 246, 250, 255, 292-293 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Управління Служби безпеки України в Житомирській області (вул. Фещенка-Чопівського, 7, м. Житомир, 10008, код ЄДРПОУ 20001510) про стягнення компенсації за невчасний розрахунок задовольнити частково.
Стягнути з Управління Служби безпеки України в Житомирській області на користь ОСОБА_1 компенсацію за затримку розрахунку при звільненні за період з 04.06.2019 по 21.06.2020 у розмірі 32281,20 грн.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Служби безпеки України в Житомирській області на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу адвоката у розмірі 3250,00 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням приписів пп. 15.5 п. 15 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Є.Ю. Романченко