Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"02" листопада 2020 р.м. ХарківСправа № 922/2789/20
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Калініченко Н.В.
без повідомлення (виклику) учасників справи
розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Енергогазрезерв», місто Черкаси,
до Квартирно-експлуатаційного відділу міста Харкова, місто Харків,
про стягнення 20 957,72 грн.,-
В провадженні господарського суду Харківської області, в порядку спрощеного позовного провадження, перебуває справа № 922/2789/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Енергогазрезерв» до Квартирно-експлуатаційного відділу міста Харкова про стягнення заборгованості за спожитий природний газ у грудні 2019 року у сумі 18 822,79 грн. та пені у розмірі 1 538,74 грн., 3% річних у розмірі 293,14 грн., інфляційних збитків 303,05 грн.
Позивач та відповідач реалізували права, закладені в основі процесуального законодавства, та представили до суду наступні заяви по суті справи: від позивача надійшли позовна заява та відповідь на відзив, від відповідача - відзив. Дані заяви прийняті судом до розгляду із залученням до матеріалів справи.
Положеннями частини 8 статті 252 ГПК України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що матеріали справи містять достатньо доказів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується заявлені позовні вимоги та заперечення проти них, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлено наступне.
01 квітня 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Енергогазрезерв" (постачальник, позивач у справі) та Квартирно-експлуатаційним відділом міста Харкова (споживач, відповідач у справі) укладено договір № С/422-19 на постачання природного газу (далі за текстом - договір), у відповідності до умов якого постачальник зобов'язується постачати природний газ, згідно коду за ДК 021:2015-09120000-6 "Газове паливо" (Лот - 1 - постачання природного газу на обєкти міста Харкова, які підпорядковані КЕВ місто Харків) (постачання природного газу) споживачу протягом 2019 року, а споживач зобов'язується прийняти та оплатити вартість газу у розмірах, строки та порядку, що визначені Договором (пункт 1.1. договору). Оплата газу здійснюється споживачем з моменту отримання належним чином оформлених актів приймання передачі природного газу, за ціною газу 7 090,00 грн. з ПДВ за 1000 куб. м., яка застосовується сторонами при складанні актів приймання-передачі газу та розрахунків за договором (пункт 3.1., 3.3., 3.5. договору). У пункті 4.1 договору передбачено, що розрахунковим періодом за договором є один календарний місяць - з 07.00 години першого дня місяця до 07.00 години першого дня наступного календарного місяця включно. Розрахунки за поставлений споживачеві газ здійснюється протягом 45 календарних днів (за умови надходження бюджетних коштів на рахунок споживача за відповідним кодом видатків) з дати надання постачальником споживачу належним чином оформленого акту приймання-передачі природного газу. Датою оплати (здійснення розрахунку) є дата зарахування коштів на банківський рахунок постачальника (пункт 4.2., 4.3. договору). Сторонами обумовлено у пункті 6.1 договору, що за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань сторони несуть відповідальність у випадках, передбачених чинним законодавством України, а також цим договором. Так, за прострочення платежу з вини споживача, останній сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який стягується пеня, з моменту виникнення заборгованості за кожен день прострочення платежів до повного розрахунку, включаючи день оплати (затримка плати з обставин, за які відповідає Державна казначейська служба, не вважається виною споживачу) (пункт 6.5 договору). Договір за пунктом 10.1, набуває чинності з дати його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх підписів печатками сторін і діє до 31 грудня 2019 року, а в частині проведення розрахунків - до їх повного здійснення. Додатком № 1 визначено об'єкти споживання природного газу. Додатковою угодою № 1 від 29 травня 2019 року, № 3 від 04 грудня 2019 року, № 4, № 6 від 15 січня 2020 року, № 7 від 11 лютого 2020 року, № 8 від 05 березня 2020 року, № 9 від 06 квітня 2020 року контрагентами було викладено у новій редакції пункти договору, які регулюють обсяги природного газу, який підлягає поставці, та його ціну за 1000 куб. м. За додатковою угодою № 2 від 11 листопада 2019 року сторони погодились внести зміни до реквізитів постачальника. Крім того, додатковою угодою № 5 від 28 грудня 2019 року сторонами узгоджено продовжити дію договору на строк достатній для проведення процедури закупівлі на початку 2020 року, але не пізніше ніж до 31 березня 2020 року.
Як вказує позивач у позовній заяві, на виконання умов договору останній передав за актами приймання-передачі від 24 та 31 грудня 2019 року відповідачу природний газ на загальну суму 1 584 957,63 грн., проте відповідач оплату за переданий газ здійснив не в повному обсязі, залишок заборгованості складає 18 822,79 грн. Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до господарського суду з позовом про стягнення заборгованості, а також пені, 3% річних та інфляційних втрат, з метою захисту законних прав та інтересів підприємства-позивача.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України(далі по тексту - ЦК, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з правочинів. Майново-господарські зобов'язання між суб'єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 Господарського кодексу України, далі по тексту - ГК України) і сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору (стаття 627 ЦК України).
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки. Згідно положень стаття 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до частин 1, 2 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
З наданих позивачем доказів вбачається, що останій взяті на себе зобов'язання щодо постачання природного газу на користь відповідача виконав належним чином. Вказане підтверджується наявними в матеріалах справи актами приймання-передачі природного газу від 24 та 31 грудня 2019 року, які підписані як з боку постачальника, так і з боку споживача. Матеріали справи не містять доказів про те, що відповідач звертався до позивача з заявою про неправильне визначення обсягу поставленого природного газу в отриманих ним актах приймання-передачі.
Одночасно суд звертає увагу, що на виконання умов договору, позивач 10 січня 2020 року скерував споживачу (відповідачу у даній справі) акти приймання-передачі від 31 грудня та від 24 грудня 2019 року за допомогою електронної пошти, за посиланням, яке значиться у розділі ХІ "Місцезнаходження та банківські реквізити сторін".
В світлі зазначеного вбачається, що позивач належним чином виконав свої зобов'язання за договором та в грудні 2019 року поставив відповідачу природний газ, у зв'язку з чим у відповідача виникає зустрічний обов'язок - здійснити у визначений строк, своєчасну оплату спожитої електричної енергії.
Згідно статті 526 ЦК України та частини 1 статті 193 Господарського кодексу України, зобов'язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу (частини 2 статті 193 ГК України).
Частиною 1статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Відповідно до частин 1, 2 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Отже, однією із основних умовою виконання зобов'язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.
У пункті 4.2 договору передбачено, що розрахунки за поставлений споживачеві газ здійснюється протягом 45 календарних днів (за умови надходження бюджетних коштів на рахунок споживача за відповідним кодом видатків) з дати надання постачальником споживачу належним чином оформленого акту приймання-передачі природного газу. Датою оплати (здійснення розрахунку) є дата зарахування коштів на банківський рахунок постачальника (пункт 4.3. договору).
Разом з тим, відповідач у визначений договором строк оплату за переданий природний газ в повному обсязі не здійснив, на дату подання позову за ним рахується заборгованість за грудень 2019 року в розмірі 18 822,79 грн.
Відсутність бюджетного фінансування, відповідно до вимог статті 629 Цивільного кодексу України, не звільняє зобов'язану сторону своєчасного виконувати зобов'язань за договором. Дана правова позиція повністю узгоджується з висновком Європейського суду з прав людини (справа "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18 листопада 2005 року).
Згідно статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, встановлених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України).
З огляду на викладене, враховуючи, що відповідач у встановлений договором строк свій обов'язок по перерахуванню грошових коштів за переданий природний газ в грудні 2019 року виконав з порушенням строків, встановлених в договорі, допустивши прострочення договірних зобов'язань (стаття 610 Цивільного кодексу України), у зв'язку з чим він вважається таким, що прострочив (стаття 612 Цивільного кодексу України), суд дійшов висновку про те, що такими діями відповідача були порушені права та законні інтереси позивача, за захистом яких він звернувся до суду, у зв'язку з чим задовольняє позовні вимоги позивача, стягнувши з відповідача загальну суму заборгованості в розмірі 18 822,79 грн.
Відповідно до статті 614 Цивільного Кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.
За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина 2 статті 193, частина 1 статті 216 та частина 1 статті 218 Господарського кодексу України).
Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України).
Так, відповідно до статей 230, 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України).
За умовами пункту 6.5 договору, за прострочення платежу з вини споживача, останній сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який стягується пеня, з моменту виникнення заборгованості за кожен день прострочення платежів до повного розрахунку, включаючи день оплати 9затримка плати з обставин, за які відповідає Державна казначейська служба, не вважається виною споживачу).
Дії відповідача щодо несвоєчасної оплати є порушенням умов договору, що є підставою для застосування відповідальності відповідно до умов пункту 6.5 договору.
Перевіривши правомірність нарахування позивачем пені та виходячи з пункту 6.5 договору, приписів статті 231 ГК України, суд встановив, що дане нарахування не суперечать вимогам чинного законодавства та умовам договору, однак є арифметично не вірним. Суд, здійснивши власний розрахунок пені, встановив, що обґрунтованою та арифметично вірною сумою до стягнення даної похідної вимоги є сума в розмірі 1 495,54 грн., а тому задовольняє позовні вимоги саме в цій частині.
Поряд з цим, відповідач у відзиві на позовну заяву просить суд, на підставі статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України, зменшити розмір пені на 70% від заявленої, однак в тексті відзиву, відповідач прохає зменшити розмір пені на 50%.
Суд, враховуючи диспозитивний принцип, якій закладений в основу діяльності органів правосуддя, неможливість впливати на волевиявлення учасників справи, розглядає клопотання відповідача в частині зменшення розміру пені в розмірі, зазначеному в прохальній частині, а саме на 70%
Частиною 1 статті 550 ЦК України встановлює загальне правило про те, що кредитор має право на стягнення неустойки у всіх випадках порушення боржником зобов'язання, незалежно від того, виникли чи ні у зв'язку з цим порушенням збитки на стороні кредитора.
Проте частина 3 статті 551 ЦК України передбачає можливість зменшення за рішенням суду розміру неустойки, що стягується з боржника за порушення зобов'язання, якщо розмір неустойки значно перевищує розмір збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Положеннями пункту 1 статті 233 ГК України також встановлено право суду на зменшення розміру санкцій, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора. При цьому, повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Зі змісту зазначених норм вбачається, що, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи із інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступінь виконання зобов'язання боржником; причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначного прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (у тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо (аналогічний висновок про застосування норми права викладений у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року по справі № 924/243/19).
Тобто, зазначені норми ставлять право суду на зменшення неустойки також в залежність і від співвідношення її розміру і збитків.
Слід зазначити, що поняття "значно" та "надмірно", при застосуванні частини третьої статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України, є оціночними і мають конкретизуватися судом у кожному конкретному випадку. Правила частини 3 статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов'язання боржником.
За правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові від 08травня 2018 року у справі № 924/709/17, зменшення розміру заявлених до стягнення штрафних санкцій є правом суду, а за відсутності переліку таких виняткових обставин господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення пені, а також розмір, до якого підлягає її зменшення. При цьому відсутність чи невисокий розмір збитків може бути підставою для зменшення судом розміру неустойки, що стягується з боржника. Вирішуючи питання про зменшення розміру пені, яка підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є цей випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причин неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків.
Отже, питання про зменшення розміру штрафних санкцій вирішується судом на підставі аналізу конкретної ситуації, тобто в сукупності з'ясованих ним обставин, що свідчать про наявність підстав для вчинення зазначеної дії.
За матеріалами справи судом встановлено, що:
- відповідно до умов договору відповідач отримував природний газ від позивача виключно на об'єкти міста Харкова;
- відповідач є підприємством державної форми власності, основним видом економічним діяльності якого становить діяльність у сфері оборони;
- відповідач, за рішенням Київської ОДПІ міста Харкова ГУ ДФС у Харківській області, включений до Реєстру неприбуткових установ та організації
- предметом судового розгляду є стягнення, в тому числі, штрафних санкцій та передбачених статтею 625 ЦК України нарахувань, що, в свою чергу, не є основним доходом позивача і не може впливати на його господарську діяльність;
- позивач застосував до відповідача також таку міру відповідальності, як стягнення 3% річних, які є платою за користування коштами, що не були своєчасно оплачені боржником, та інфляційних нарахувань, які за своєю правовою природою є компенсацією за понесені збитки, спричинені знеціненням грошових коштів, що не передбачено умовами договору, однак передбачено нормами чинного законодавства;
- позивачем не надано доказів понесення збитків внаслідок допущеного відповідачем порушення грошових зобов'язань у спірних правовідносинах, з урахуванням приписів частини 2 статті 233 ГК України.
Висновок суду щодо необхідності зменшення розміру пені, який підлягає стягненню з відповідача, повинен ґрунтуватися, крім викладеного, також на загальних засадах цивільного законодавства, якими є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Беручи до уваги наведене, дотримуючись принципу збалансованості інтересів сторін, розглянувши клопотання відповідача про зменшення розміру заявлених до стягнення сум штрафних санкцій, оцінивши надані сторонами докази, зважаючи на те, що основним різновидом господарської діяльності відповідача є діяльність в сфері оборони, а природний газ постачався на об'єкти, які підпорядковані КЕВ міста Харкова, також беручи до уваги суспільну необхідність господарської діяльності відповідача та відіграння нею особливої соціальної ролі, суд прийшов до висновку про винятковість даного випадку та вважає за доцільне скористатися повноваженнями, наданими йому чинним законодавством, а саме: статтею 233 ГК України та статтею 551 ЦК України, та зменшити розмір заявлених до стягнення штрафних санкцій (пені) до 50 % від правомірно нарахованих 1 495,54 грн. та стягнути з відповідача 747,77 грн. пені за неналежне виконання умов договору.
Відповідно до правової позиції, викладеної у рішенні Конституційного Суду України № 7-рп/2013 від 11 липня 2013 року, наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми як неустойку змінює її дійсне правове призначення. Оскільки неустойка має на меті, в першу чергу, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не може лягати непомірним тягарем для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.
Стягнення 50 % від заявленої у позові суми пені, з урахуванням обставин справи, є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем зобов'язань та проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, а також засобом недопущення використання пені як інструменту отримання безпідставних доходів, а не як способу стимулювання боржника до належного виконання зобов'язань.
Судом враховано, що аналогічну правову позицію викладено і у постановах Верховного Суду у справах № 922/3529/18 від 13 листопада 2019 року, № 925/259/19 від 24 лютого 2020 року, № 922/1608/19 від 26 лютого 2020 року, № 908/2634/18 від 04 березня 2020 року.
Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 78 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 року (Віденської конвенції), до якої Україна приєдналася відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР № 7978-ХІ від 23 серпня 1989 року, та яка набула чинності 01 лютого 1991 року, встановлено, що «якщо сторона допустила прострочення у виплаті ціни чи іншої суми, інша сторона має право на відсотки з простроченої суми».
Виходячи із положень статті 625 Цивільного кодексу України, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу та 3% річних, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Законодавець визначає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв'язку з чим таке зобов'язання є триваючим.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 918/329/16.
Отже, вимоги позивача в частині стягнення з відповідача 3 % річних є обґрунтованими та такими, що відповідають чинному законодавству, у тому числі статті 625 ЦК України, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити 3% річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Умови укладеного між сторонами у даній господарській справі договору не містять інший розміру процентів, аніж той, який передбачений статтею 625 Цивільного кодексу України.
Позивач нарахував та просить стягнути з відповідача 3% річних в сумі 293,14 грн. та інфляційних втрат в сумі 303,05 грн.
Здійснивши перерахунок 3% річних, з урахуванням умов договору, прострочення по сплаті грошового зобов'язання, а також порядку розрахунків погодженого сторонами, господарський суд зазначає, що арифметично вірною сумою до стягнення 3% річних є 293,94 грн., а інфляційних втрат є сума 244,57 грн.
Відповідно до частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
Зважаючи на те, що суд обмежений в праві вийти за межі позовних вимог визначених позивачем в прохальній частині позову, з урахуванням відсутності заяви з боку позивача, позовні вимоги в частині стягнення 3 % річних підлягають задоволенню в сумі, зазначеній в прохальній частині, а саме в розмірі 293,14 грн.
Аналіз положень чинного законодавства України дає підстави для висновку, що, установлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов'язання, Цивільний кодекс України покладає на неї обов'язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язання. Виходячи із цих загальних засад, має встановлюватися і наявність або відсутність вини: особа має визнаватися невинуватою, якщо вона вжила всіх заходів для належного виконання зобов'язання при тому ступені турботливості та обачності, що вимагалася від неї за характером зобов'язання та умовами обороту.
Проте, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, які саме заходи були вжиті відповідачем з метою належного виконання взятих на себе зобов'язань перед позивачем. Крім того, відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належних доказів на підтвердження повної оплати поставленого природного газу позивачу у встановлені договором строки, у зв'язку з чим, на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги обґрунтованими та такими, що підтверджені достовірними доказами.
Щодо визначеної позивачем суми витрат на правову (правничу) допомогу, то суд зазначає наступне.
Згідно частини 8 статті 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Із запровадженням змін до ГПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.
У свою чергу, частиною 8 статті 252 ГПК України, зокрема, унормовано, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження судові дебати не проводяться.
Водночас, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц викладено правову позицію про те, що вимога частини 8 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (аналогічна норма міститься у частині 8 статті 129 ГПК України) щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні.
Станом на час прийняття рішення у цій справі у матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 грн. Однак, як в позовній заяві, так і в відповіді на відзив позивач прохає суд здійснити розподіл витрат пов'язаних із розглядом даної справи.
Суд звертає увагу, що з дати ухвалення рішення по даній справі, позивач має присічний строк на представлення документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунки таких витрат в розмірі 5 000,00 грн., що зумовить застосування судом правого механізму охопленого пунктом 3 частиною 1 статті 244 Господарського процесуального кодексу України (ухвалення додаткового рішення).
Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України"" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).
Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе обов'язки щодо оплати поставленого природного, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, з урахуванням наведеного.
Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, пропорційно розміру задоволених позовних вимог, покладаються на відповідача.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 1-5, 8, 10-12, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, пунктом 2 частини 1 статті 129, статтями 232, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, господарського суд Харківської області, -
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Квартирно-експлуатаційного відділу міста Харкова (61024, місто Харків, вулиця Пушкінська, будинок 61, ідентифікаційний код юридичної особи 07923280) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Енергогазрезерв» (18000, місто Черкаси, вулиця Гоголя, будинок 137, поштова адреса 18002, місто Черкаси, а/с 271, ідентифікаційний код юридичної особи 36860996) основну заборгованість в розмірі 18 822,79 грн., пеню в розмірі 747,77 грн., 3% річних в розмірі 293,14 грн., інфляційні нарахування в розмірі 244,57 грн., а також судові витрати (сплачений судовий збір) в розмірі 2 091,80 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
В іншій частині позову - відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Перехідних положень Кодексу.
Повне рішення складено "02" листопада 2020 року.
Суддя Н.В. Калініченко
cправа № 922/2789/20