Справа № 483/2266/19
Провадження № 2/483/242/2020
Іменем України
21 жовтня 2020 року м. Очаків
Очаківський міськрайонний суд Миколаївської області у складі:
головуючого судді Рак Л.М.
за участю секретаря Марчук І.В.,
позивача ОСОБА_1 ,
відповідачки ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення, -
27 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно, а саме на Ѕ частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , за набувальною давністю. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що він зареєстрований та проживає у домоволодінні АДРЕСА_1 , яке він отримав від своєї бабусі ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 21 червня 1994 року. 18 лютого 1993 року він розлучився з відповідачкою, але вони продовжували проживати разом однією сім'єю, виховували двох синів, вели спільне господарство, сплачували комунальні платежі, утримували будинок у належному стані до вересня 2019 року. За домовленістю з відповідачкою у 1995 році вказаний житловий будинок ним було подаровано останній, а вона у 2016 році оформила заповіт на його ім'я, заповівши йому все майно. З 1996 по 1997 рік ним було добудовано приміщення до будинку загальною площею 45 кв.м, кімнату площею 24 кв.м., санвузол, проведено каналізацію, опалення, внаслідок чого загальна площа будинку збільшилася до 93,6 кв.м., крім того, у дворі збудовано літний душ. На новобудову ним в Очаківському БТІ були отримані документи на будинок на ім'я відповідачки. Самочинні будівлі у домоволодінні відсутні, будинок та інші господарські споруди не є аварійними та придатні для користування. З вересня 2019 року відповідачка без пояснень пішла від нього, і в будинку не проживає. Він продовжує проживати в будинку, добросовісно та безперервно володіє та відкрито користується вказаним нерухомим майном понад 25 років, доглядає за ним та утримує його в належному стані. Добровільно переоформити на нього Ѕ частку будинку відповідачка відмовляється. Посилаючись на викладене, просив визнати за ним право власності на Ѕ частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , за набувальною давністю.
11 лютого 2020 року ОСОБА_2 було подано зустрічний позов до ОСОБА_1 , в якому вона просила про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення останнього з домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення, з подальшим зняттям з реєстрації. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що їй на праві приватної власності за договором дарування від 06 жовтня 1995 року належить житловий будинок, що розташований на земельній ділянці площею 0,0692 га за цільовим призначенням - будівництво і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за вказаною вище адресою. Після набуття права власності на будинок вона дозволила колишньому чоловікові ОСОБА_1 , з яким шлюб було розірвано 18 лютого 1993 року, проживати у будинку, в ньому він й зареєстрований з 1995 року. 09 грудня 2016 року вона зареєструвала своє право власності в Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно, номер запису 18032665. 13 грудня 2016 року нею під примусом та психологічним тиском з боку ОСОБА_1 було складено заповіт на його ім'я, і з того часу відносини між ними почали погіршуватися, і на даний час тривають неприязні стосунки. Після розірвання шлюбу та складання заповіту, який на теперішній час скасовано, ОСОБА_1 продовжує проживати у належному їй на праві власності житловому будинку та усіма шляхами унеможливлює співжиття і створює жахливі умови для спільного проживання, чинить їй перешкоди у користуванні власністю, не дає змоги вільно користуватися всією житловою площею, постійно словесно ображає, погрожує, застосовує психологічне насилля. Останнім часом життя стало взагалі нестерпним через постійні сварки та приниження з його боку, і у вересні 2019 року через те, що вже не мала сил терпіти образи відповідача за зустрічним позовом, та через неможливість більше знаходитись і проживати у власному будинку, а також зі страху за своє життя була змушена піти з дому, хоча має вже немолодий вік та потребує відпочинку та спокою у власному житлі. На її прохання у добровільному порядку звільнити належний їй на праві власності житловий будинок ОСОБА_1 відмовляється. Посилаючись на викладене, а також, що ОСОБА_1 , який не є ані власником, ані співвласником вказаного житлового будинку, та проживає в ньому без достатньої правової підстави, чим порушує її права, просила зустрічний позов задовольнити.
Ухвалою суду від 17 лютого 2020 року позови об'єднано в одне провадження.
Позивач в судовому засіданні повністю підтримав заявлені вимоги та пояснив, що в зареєстрованому шлюбі з відповідачкою перебував з 03 червня 1982 року по 1993 рік, однак і після розлучення продовжував з відповідачкою проживати однією сім'єю до вересня 2019 року; в 1994 році у них народився ще один син, вони вели сумісне господарство, він робив капітальні ремонти в будинку. Крім того, зазначив, що у період спільного проживання, у 1995 році ним було подаровано належний йому на праві власності спірний житловий будинок відповідачці, яка й є його власницею і по цей час. Посилаючись на викладене, просив визнати за ним право власності на вказану вище частку нерухомого майна. Зустрічний позов ОСОБА_2 не визнав, зазначивши, що йому потрібно десь проживати, і спірний житловий будинок це єдине житло, яке в нього є.
Відповідачка та її представник в судовому засіданні заперечували проти задоволення первісного позову, оскільки позивач володіє спірним майном поза волею власника, та в повному обсязі підтримали вимоги зустрічного позову, посилаючись на те, що ОСОБА_1 чинить перешкоди в користуванні власністю, а саме користуванні спірним житловим будинком.
Вислухавши пояснення учасників справи, допитавши свідків, дослідивши письмові докази, суд дійшов такого.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 відповідно до договору дарування частки житлового будинку від 06 жовтня 1995 року, посвідченого Державним нотаріусом Першої очаківської нотаріальної контори (а.с. 8) є власницею житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 (до зміни назви - АДРЕСА_1 , перейменована згідно з розпорядженням виконавчого комітету Очаківської міської ради Очаківського району Миколаївської області «Про перейменування вулиць в місті Очаків» № 20 від 17 лютого 2016 року (а.с. 32)).
Вказане також підтверджується технічним паспортом на садибний (індивідуальний) житловий будинок реєстровий номер 139 від 28 липня 2008 року (а.с. 14-18), копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №19756275 від 03 серпня 2008 року Очаківської філії Миколаївського міжміського бюро технічної інвентаризації (а.с. 25), копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 03 серпня 2008 року (а.с. 25 зв. бік), копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №75830411 від 14 грудня 2016 року (а.с. 26), копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №199022443 від 05 лютого 2020 року (а.с. 59-60).
У житловому будинку за вказаною адресою з 25 жовтня 1995 року зареєстрований позивач ОСОБА_1 , що підтверджується копією паспорту на його ім'я серії НОМЕР_1 (а.с. 5 зв. бік) та довідкою про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб відділу забезпечення діяльності Центру надання адміністративних послуг Очаківської міської ради №1/2340 від 18 грудня 2019 року (а.с. 136).
З копії свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 від 18 лютого 1993 року вбачається, що шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано18 лютого 1993 року (а.с. 11).
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син Яким, що підтверджується копією повторного свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 від 17 травня 2017 року (а.с. 135).
Як вбачається з копії свідоцтва про вінчання від 02 вересня 2001 року, виданого Свято-Миколаївським собором м. Очакова ОСОБА_1 та ОСОБА_2 02 вересня 2001 року здійснили таїнство вінчання (а.с. 134).
З копії заповіту, посвідченого державним нотаріусом Першої очаківської державної нотаріальної контори 13 грудня 2016 року (а.с. 9), який було зареєстровано в Спадковому реєстрі за №59970050 того ж дня (а.с. 10), вбачається, що ОСОБА_2 на випадок своєї смерті заповіла ОСОБА_1 усе своє майно.
Відповідно до заяви, посвідченої приватним нотаріусом Очаківського нотаріального округу Миколаївської області 05 лютого 2020 року (а.с. 76), яка зареєстрована в Спадковому реєстрі за № 65459566 (а.с. 77), вказаний вище заповіт ОСОБА_2 скасовано.
Згідно з довідкою управління соціального захисту населення Очаківської міської ради № 617/04-05 від 31 березня 2020 року за адресою: АДРЕСА_1 за заявою ОСОБА_2 з серпня 2015 року нараховується субсидія на житлово-комунальні послуги, яка розраховується з урахуванням соціальних норм житла та соціальних нормативів житлово-комунального обслуговування на двох осіб, доходи яких враховуються при її призначенні (а.с. 137).
Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , які є сусідами ОСОБА_8 , підтвердили, що останні проживали однією сім'єю, разом вели спільне господарство, ОСОБА_1 добудував пів-будинку, сам робив в ньому капітальні ремонти.
Крім того, свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , пояснили, що ОСОБА_2 з вересня 2019 року в будинку за адресою: АДРЕСА_1 не проживає, а проживає у сина в м. Очакові. При цьому свідок ОСОБА_6 пояснила, що ОСОБА_2 скаржилася їй перед тим, як піти з дому, що ОСОБА_1 її виганяє та якось бачила, що ОСОБА_2 приходила до будинку, однак попасти додому не змогла. Натомість свідок ОСОБА_7 пояснила, що ОСОБА_2 ніколи не жалілася, що ОСОБА_1 її ображає, та вона не бачила, щоб останній чинив перешкоди їй в користуванні будинком.
Крім того, свідок ОСОБА_5 , яка знає сім'ю з 1994 року і жила по-сусідству до 2020 року, пояснила, що ОСОБА_2 ніколи не бачила з синцями.
Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні пояснила, що знає ОСОБА_8 з 2000 року як одну сім'ю, вони завжди разом, нічого поганого про них сказати не може.
Свідок ОСОБА_10 , який є сусідом ОСОБА_8 , пояснив, що зараз в житловому будинку проживає ОСОБА_1 , а чи проживає ОСОБА_2 він не знає. Колись бачив, що до їх будинку приїжджала поліція.
Свідок ОСОБА_11 , яка є невісткою сторін, повідомила, що з вересня 2019 року ОСОБА_2 проживає з її сім'єю, оскільки зі слів останньої після складеного нею заповіту на ім'я ОСОБА_1 , він став виживати її з дому, вона прийшла до них без речей, а коли ходили з свекрухою забрати її речі з будинку, то ОСОБА_1 один раз пустив її додому, а другого разу чинив перешкоди, в зв'язку з чим вони викликали поліцію.
Свідок ОСОБА_12 в судовому засіданні пояснила, що в січні або лютому 2020 року приносила за адресою: АДРЕСА_1 кошти, нараховані за субсидією на житлово-комунальні послуги на ім'я ОСОБА_2 та віддала їх ОСОБА_1 , який сказав, що вони проживають з ОСОБА_2 разом, і субсидія їм призначена на сім'ю.
Отже, вказані обставини свідчать, що сторони проживали однією сім'єю в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 до вересня 2019 року.
Позивач за первісним позовом продовжує проживати у будинку, який належить відповідачці за первісним позовом на праві власності, іншого житла він не має, просить визнати за ним право власності на Ѕ частку спірного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, за набувальною давністю з підстав того, що він добросовісно заволодів чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти цим нерухомим майном протягом десяти років, постійно проживає в будинку, утримує його в належному стані та на протязі 25 років сплачує комунальні платежі.
Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст. 317 ЦК України).
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Набувальна давність - це один із способів набуття права власності на майно.
Положеннями ст. 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном - протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно за набувальною давністю.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.05.2019 року у справі № 910/17274/1, зазначала, що слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Отже, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абз. 2 ч. 3 ст. 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (ч. 2 ст. 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 02.07.2020 року у справі №201/18371/17, при вирішенні спорів, пов'язаних з набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не ґрунтується на жодній правовій підставі володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. При цьому тривалий час проживання, відкритість володіння, догляд та утримання майна не є безумовною підставою для задоволення позовних вимог з підстав, передбачених ст. 344 ЦК України.
Як зазначалось вище, у якості правової підстави для визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю відповідно до ст. 344 ЦК України позивач ОСОБА_1 посилався на те, що він є зареєстрованим у спірному будинку, добросовісно заволодів і продовжує безперервно та відкрито володіти ним, постійно проживає у ньому більше 10 років, утримує його в належному стані та на протязі 25 років сплачує комунальні платежі.
Разом з тим, при цьому позивач ОСОБА_1 вказував, що у 1995 році спірний житловий будинок ним було подаровано відповідачці за первісним позовом, яка й до теперішнього часу є його власницею, вони проживали в ньому однією сім'єю до вересня 2019 року і він мав право користування цим будинком як член сім'ї власниці будинку, що свідчить про те, що ОСОБА_1 був обізнаний відносно того, що власником житлового будинку, який є предметом спору і на частку якого він просить визнати право за набувальною давністю, була і є ОСОБА_2 , що унеможливлює застосування до спірних правовідносин приписів ч. 2 ст. 344 ЦК України.
За таких обставин, суд дійшов висновку про те, що позивачем за первісним позовом не доведено усіх обставин, передбачених ст. 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, у зв'язку із чим його позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Вирішуючи зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення суд зазначає наступне.
Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло.
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Способи захисту порушеного майнового права встановлені положеннями ст. 16 ЦК України, де зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Разом з тим, в статті міститься посилання на можливість суду захисту цивільного права або інтересу іншим способом, що встановлений договором, або законом, чи судом у визначених законом випадках.
Позивачкою за зустрічним позовом способом захисту порушеного права обрано такий спосіб як виселення із займаного житла без надання іншого житлового приміщення. Таким чином, спірні правовідносини підлягають регулюванню не тільки нормами ЦК України щодо захисту права власності, а й нормами ЖК України щодо виселення.
Статтею 9 ЖК УРСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Згідно зі ст. 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
Положеннями ст. 64 ЖК УРСР передбачено, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
З обставин справи вбачається, що відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_1 вселився в житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , як член сім'ї позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_2 , в зв'язку з чим набув з нею рівне право користування вказаним житловим приміщенням.
Положеннями ст. 156 ЖК УРСР встановлено, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 цього Кодексу.
Таким чином, обставина розірвання шлюбу та припинення сімейних відносин з відповідачем за зустрічним позовом, на що посилається позивачка за зустрічним позовом, відповідно до наведеного закону не є підставою для втрати права відповідачем за зустрічним позовом, як колишнього члена її сім'ї права на проживання в зазначеному житловому будинку.
Окрім того, підстави виселення членів сім'ї власника житла врегульовані нормами ст. 157 ЖК УРСР, згідно з якими членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Згідно з ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ними, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичними порушеннями правила співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як вбачається з витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12020150100000087, правова кваліфікація правопорушення ст. 356 КК України та довідки Очаківського відділу поліції ГУНП в Миколаївській області про прийняття та реєстрацію заяви № 1565 від 04 лютого 2020 року, за завою ОСОБА_2 03 лютого 2020 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань були внесенні відомості про те, що з вересня 2019 року по 03 лютого 2020 року її цивільний чоловік ОСОБА_1 не повертає її особисті речі, документи, що на праві власності належать їй (а.с. 81-82).
Відповідно до листа Очаківського ВП ГУНП в Миколаївській області № С-03/67-2020 від 24 лютого 2020 року станом на 20 лютого 2020 року ОСОБА_1 не має процесуального статусу в зазначеному вище кримінальному провадженні (а.с. 97). Інших відомостей щодо руху вказаного кримінального провадження суду не надано, а тому суд не може надати оцінку вказаним доказам.
Також судом не береться до уваги наданий ОСОБА_2 акт про перешкоджання в користуванні власністю від 05 лютого 2020 року (а.с. 83), оскільки він не містить обов'язкових реквізитів даного виду документу.
На інші докази щодо підтвердження обставин, викладених в ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР, як на підставу виселення, позивачка за зустрічним позовом не посилалася.
Крім того, не можуть бути прийняті до уваги посилання позивачки за зустрічним позовом стосовно порушення її права власності фактичним проживанням відповідача за зустрічним позовом в належному їй на праві власності житловому будинку, оскільки відповідач за зустрічним позовом вселився в спірне житлове приміщення в порядку, встановленому законом, в зв'язку з чим набув право користування вказаним приміщенням.
Відповідно до ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Таким чином, право власності не є абсолютним, а тому вселення відповідача за зустрічним позовом у спірний житловий будинок, належний позивачці за зустрічним позовом на праві власності, у законний спосіб та набуття в зв'язку з цим права користування цим будинком, свідчить про відсутність факту порушення права власності позивачки за зустрічним позовом на це нерухоме майно (житловий будинок).
Отже, враховуючи, що позивачкою за зустрічним позовом не наведено достатніх, допустимих та обґрунтованих доказів обставин, викладених у позові, а також те, що припинення сімейних відносин та розірвання шлюбу не позбавляє колишніх членів сім'ї права користування житлом і не є підставою для виселення, суд вважає за необхідне відмовити у задоволені зустрічного позову ОСОБА_2 .
Судові витрати суд відносить на рахунок сторін.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 13, 259, 263- 265 ЦПК України, -
У задоволенні цивільного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно, а саме на Ѕ частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , за набувальною давністю, - відмовити.
Судові витрати за вказаним цивільним позовом віднести на рахунок ОСОБА_1 .
У задоволенні зустрічного цивільного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні власністю та виселення з житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення, з подальшим зняттям з реєстрації, - відмовити.
Судові витрати за зустрічним цивільним позовом віднести на рахунок ОСОБА_2 .
Скасувати заходи забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, вжиті ухвалою Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 04 лютого 2020 року у цивільній справі № 483/2266/19, у вигляді зняття:
- арешту з нерухомого майна: житлового будинку АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 );
- заборони ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 ) вчиняти дії щодо відчуження нерухомого майна, а саме: житлового будинку АДРЕСА_1 .
Рішення може бути оскаржене сторонами шляхом подання апеляційної скарги до Миколаївського апеляційного суду через Очаківський міськрайонний суд Миколаївської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 30 жовтня 2020 року.
Головуючий: