ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
28 жовтня 2020 року м. Київ № 640/24720/19
Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши за правилами спрощеного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві
про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві, в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо відмови внести зміни та уточнення до відомостей Реєстру застрахованих осіб щодо ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві зарахувати ОСОБА_1 до загального страхового стажу період роботи з 01.01.2004 року до 31.12.2004 року у Святошинській районній у м. Києві державній адміністрації.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивачу під час призначення пенсії Пенсійним фондом не було зараховані дані по робочому стажу та заробітній платі за 12 місяців 2004 року, оскільки відповідна інформація відсутня в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування у результаті ненадання необхідних відомостей, звітності страхувальником (підрозділом бухгалтерії Святошинської РДА) або його правонаступником.
Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві подало до суду відзив, у якому відповідач просить суд відмовити в повному обсязі в задоволенні позовних вимог. Відповідач зазначив, що питання щодо подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону №1058-IV врегульовано Порядком надання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії, затвердженого Постановою правління ПФУ від 25.11.2005 року №22-1. Довідка про розмір нарахованої заробітної плати, яка подається особою для призначення/перерахунку пенсії, повинна бути підтверджена необхідними первинними документами, а у випадку відсутності доказів достовірності такої довідки органи Пенсійного фонду мають право не брати до уваги та не враховувати відомості, зазначені у ній. Відповідно до чинного законодавства органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб. Управлінням було направлено лист до Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації щодо ініціювання перевірки, оскільки в звіті за 2004 рік інформація щодо позивача відсутня. Відповідач також вказав, що юридичну особу Святошинську районну в місті Києві державну адміністрацію припинено без визначення правонаступника.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.12.2019 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 є пенсіонером та перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві. Пенсія за віком призначена відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» 20.12.2018 року.
30.05.2019 року позивач звернувся до Пенсійного фонду з метою отримання довідки про дані по робочого стажу. Під час ознайомлення з наданою Пенсійним фондом довідкою позивач з'ясував, що під час призначення пенсії не було зараховано дані по робочому стажу та заробітній платі за 12 місяців 2004 року (з 01.01.2004 року по 31.12.2004 року).
05.07.2019 року позивач звернувся до керівника Пенсійного фонду України в м. Києві з проханням провести перевірку з поданням до Святошинського районного управління Пенсійного фонду даних про відпрацьовані позивачем дні, отриманий заробіток і сплачені пенсійні внески за 2004 рік у Святошинській районній в місті Києві державній адміністрації, зарахувати позивачу вказаний період до страхового стажу та зробити перерахування пенсії.
Листом від 02.08.2019 року №174539/02 Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомило позивача про направлення листа до Святошинської районної в місті Києві державній адміністрації щодо ініціювання перевірки, оскільки в звіті за 2004 рік інформація щодо позивача відсутня.
Листом №192718/06 Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві додатково повідомило позивача про відповідь від Святошинської районної в місті Києві державній адміністрації, у якій зазначено, що Святошинську районну в місті Києві державну адміністрацію (ЄДРПОУ 37395418) відповідно до Свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи А01№252700 утворено 31.10.2010 року. У 2004 році функціонувала Святошинська районна у місті Києві державна адміністрація (ЄДРПОУ 26077520). Відповідно до дати запису від 14.08.2018 року та номеру запису 10721110010005808 про державну реєстрацію припинення юридичної особи, Святошинську районну у місті Києві державну адміністрацію припинено. Виходячи з вище зазначеного, відповідач вказав, що у разі припинення або зняття з обліку у фіскальних органах страхувальника без визначення правонаступника зміни та уточнення до відомостей Реєстру застрахованих осіб вносяться відповідно до рішення суду, що набрало законної сили.
Вважаючи дії щодо відмови внести зміни та уточнення до відомостей Реєстру застрахованих осіб щодо позивача Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України від 05 листопада 1991 року №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» (далі Закон №1788-ХІІ) та Законом України від 09 липня 2003 року №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі Закону №1058-ІV).
Закон №1788-ХІІ був ведений в дію з 01 січня 1992 року в частині норм, що стосуються призначення і виплати пенсій та коригування рівнів пенсій, призначених до введення цього Закону; з 01 квітня 1992 року в повному обсязі.
01 січня 2004 року набув чинності Закон №1058-ІV.
Відповідно до частини 2 статі 24 Закону №1058-ІV страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Система персоніфікованого обліку була введена в дію 01.01.2004 року на виконання Указу Президента України від 04.05.1998 року № 401 «Про заходи щодо впровадження персоніфікованого обліку відомостей у системі обов'язкового державного пенсійного страхування» згідно постанов Кабінету Міністрів України №1854 від 12.12. 2002 року та №303 від 12.03.2003 року.
Персоніфікований облік у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування визначено положеннями статті 21 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Так, персоніфікований облік у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється з метою обліку застрахованих осіб, учасників накопичувальної системи пенсійного страхування та їх ідентифікації, а також накопичення, зберігання та автоматизованої обробки інформації про облік застрахованих осіб і реалізацію ними права на страхові виплати у солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та накопичувальній системі пенсійного страхування /частина перша/.
Отже, на кожну застраховану особу відкривається персональна електронна облікова картка, яка містить відомості про саму застраховану особу (в тому числі реєстраційний номер облікової картки платника податків), страхувальника, страховий стаж застрахованої особи та інші відомості, які дозволяють встановити страховий стаж для призначення пенсії.
У відповідності до пунктів 4, 5 частини першої статті 16 цього ж Закону застрахована особа має право: отримувати безоплатно відомості, внесені до її персональної облікової картки з системи персоніфікованого обліку та Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; звертатися із заявою до територіального органу Пенсійного фонду про уточнення відомостей, внесених до персональної облікової картки в системі персоніфікованого обліку та Державному реєстрі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно із частинами першою та другою статті 24 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності зазначеним Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
У відповідності до ч. 1 ст. 1 ст.40 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», заробітна плата (дохід) за період страхового стажу до 1 липня 2000 року враховується для обчислення пенсії на підставі документів про нараховану заробітну плату (дохід), виданих у порядку, встановленому законодавством, а за період страхового стажу починаючи з 1 липня 2000 року - за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку. Державний реєстр складається з реєстру страхувальників і реєстру застрахованих осіб (частина друга).
Ведення реєстру застрахованих осіб Державного реєстру здійснюється на підставі положення, що затверджується Пенсійним фондом за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування затверджене постановою правління Пенсійного фонду України від 18 червня 2014 року №10-1, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 08 липня 2014 року за №785/25562 (надалі - Положення №10-1), відповідно до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон) визначає порядок організації ведення реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (далі - Реєстр застрахованих осіб) та порядок надання інформації з Реєстру застрахованих осіб.
Відповідно до частини першої статті 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 року № 1788-XII до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
Згідно статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення», основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 затверджений Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (Порядок №637).
Відповідно до п. 1 зазначеного Порядку №637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України №58 від 29 липня 1993 року, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року за №110, в редакції наказу Міністерства соціальної політики №720/1642/5 від 06 жовтня 2014 року (далі Інструкція) згідно пункту 1.1 також зазначається, що трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Відповідно до наданих матеріалів справи, судом встановлено, що Розпорядженням голови Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації від 11.09.2002 року №342-к позивача призначено на посаду начальника управління економіки та промисловості. Відповідні записи наявні у трудовій книжці позивача.
Відповідно до витягу «Особові рахунки нарахування заробітної плати працівників райдержадміністрації за 2004 рік літери «П»-«С» фонд Р-1620 справа №50 бухгалтерією адміністрації було розраховано, а позивачем сплачено відповідні внески до Пенсійного фонду України.
Статтею 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне страхування» встановлено, що Пенсійний фонд України - орган, уповноважений відповідно до цього Закону вести реєстр застрахованих осіб Державного реєстру та виконувати інші функції, передбачені законом.
Статтею 14 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне страхування» визначено, що Пенсійний фонд та його територіальні органи зобов'язані:
1) надавати на безоплатній основі інформацію з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру податковим органам, фондам загальнообов'язкового державного соціального страхування, органам праці та соціального захисту в порядку, визначеному Пенсійним фондом за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, центральними органами виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сферах праці, трудових відносин та зайнятості населення, соціального захисту населення, та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування;
2) забезпечувати своєчасне внесення відомостей до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру;
3) здійснювати контроль за достовірністю відомостей, поданих до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру;
4) надавати безоплатно на вимогу застрахованих осіб інформацію, що міститься на їх персональних облікових картках у реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру.
Відповідно до п. 3 ст. 44 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
Як встановлено судом, інформація про застраховану особу, яка підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню міститься в Реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування відомості до Реєстру застрахованих осіб, зміни, уточнення до них вносяться в електронній формі в автоматичному режимі на підставі: звітності, що подається страхувальниками до Пенсійного фонду України, відомостей центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації актів цивільного стану, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Згідно з Постановою правління Пенсійного фонду України від 03.12.2013 року №25-2 відомості про застрахованих осіб та звіти щодо сум нарахованих внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування органами Пенсійного фонду України за період до 01.01.2011 року подаються лише за результатами перевірки, здійсненої за заявою платника.
У разі припинення страхувальника зміни та уточнення до відомостей Реєстру застрахованих осіб вносяться на підставі відомостей, поданих правонаступником
У разі припинення або зняття з обліку у фіскальних органах страхувальника без визначення правонаступника зміни та уточнення до відомостей Реєстру застрахованих осіб вносяться відповідно до рішення суду, що набрало законної сили.
Внесення змін до відомостей про застраховану особу в Реєстрі застрахованих осіб відповідно до рішення суду, що набрало законної сили, здійснюється територіальними органами Пенсійного фонду України на підставі наказу керівника відповідного органу у десятиденний строк після надходження (надання особою) рішення суду.
Відтак, судом встановлено, що дії відповідача щодо відмови внести зміни та уточнення до відомостей Реєстру застрахованих осіб щодо позивача є правомірними, оскільки реалізовані в межах наданої компетенції та відповідно до вимог чинного законодавства.
Крім того, суд звертає увагу, що відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об'єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02).
Так, дискреційне повноваження суб'єкта владних повноважень може полягати у виборі діяти, чи без діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору із будь-ким.
Дискреційне повноваження надається у спосіб його закріплення в оціночному понятті, відносно-визначеній нормі, альтернативній нормі, нормі із невизначеною гіпотезою. Для позначення дискреційного повноваження законодавець використовує, зокрема, терміни «може», «має право», «за власної ініціативи», «дбає», «забезпечує», «веде діяльність», «встановлює», «визначає», «на свій розсуд». Однак наявність такого терміну у законі не свідчить автоматично про наявність у суб'єкта владних повноважень дискреційного повноваження.
При реалізації дискреційного повноваження суб'єкт владних повноважень зобов'язаний поважати основоположні права особи, додержуватися: конституційних принципів; принципів реалізації відповідної владної управлінської функції; принципів здійснення дискреційних повноважень; змісту публічного інтересу; положень власної компетенції; вказівок, викладених у інтерпретаційних актах; фахових правил, закріплених у нормативних актах; адміністративної практики; судової практики; процедурних вимог.
З огляду на вищевказане, суд зазначає, що вчинення відповідачем наведених дій є дискреційним повноваженням. Проте, у будь-якому випадку суб'єкт владних повноважень має діяти керуючись ст. 2 КАС України, а саме справедливо, неупереджено та своєчасно, з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 4 ст. 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
У ході розгляду справи відповідач довів, що у спірних правовідносинах він діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, та не допустив протиправних дій, оскільки вносив дані до Реєстру застрахованих осіб стосовно позивача на підставі звітності, поданої страхувальником, тобто не зарахування періодів роботи до страхового стажу, сталася з вини страхувальника, а саме ненадання необхідних відомостей, а не органу Пенсійного фонду.
Разом з тим, суд вважає на необхідне зобов'язати відповідача зарахувати позивачу до загального страхового стажу період роботи з 01.01.2004 року по 31.12.2004 рік у Святошинській районній у місті Києві державній адміністрації (відповідно до відомостей трудової книжки позивача) з урахуванням правової оцінки, наданої судом у даному рішенні.
Відтак, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно частин першої - третьої статі 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
При задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа (ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України).
Керуючись положеннями статей 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 139, ст. ст. 241-246, 250, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (05053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, ЄДРПОУ 42098368) про визнання протиправними дій та зобов'язати вчинити дії - задовольнити частково.
2. Зобов'язати Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві зарахувати ОСОБА_1 до загального страхового стажу період роботи з 01.01.2004 року до 31.12.2004 року у Святошинській районній у м. Києві державній адміністрації.
3. В іншій частині позовних вимог відмовити.
4. Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, ЄДРПОУ 42098368) за рахунок бюджетних асигнувань судовий збір у розмірі 768,40 грн. на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження.
Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку, встановленому ст.ст. 293-297 КАС України. Апеляційна скарга подається протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя І.А. Качур