ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
26 жовтня 2020 року місто Київ №640/17414/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Іщука І.О., при секретарі судового засідання Неклесі І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомГромадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1
доДержавної міграційної служби України,
про Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області визнання протиправним та скасування наказу від 16.06.2020 №231, визнання протиправним та скасування рішення від 08.07.2020 №110-20, зобов'язання вчинити дії,
за участі:
представника позивача - Правдюка П.А.,
представника відповідача - Дехтярова В.В.
На підставі частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 26.10.2020 проголошено скорочену (вступну та резолютивну) частини рішення. Виготовлення рішення у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог частини шостої статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України.
Громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач-1), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (далі по тексту - відповідач-2), в якій просить суд:
- визнати протиправним та скасувати Наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області від 16.06.2020 №231 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 08.07.2020 №110-20 про відхилення скарги на рішення територіального органу Державноъ міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну служби України в особі територіального підрозділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обгрунтування позовних вимог позивач зазначив про те, що він має об'єктивні причини побоюватися за своє життя та здоров'я, оскільки уряд країни Таджикистан переслідує позивача як віруючого мусульманина, у зв'язку з чим він може повернутися назад до Таджикистану. Також позивач зауважив, що після повернення із Ірану у 2008 році, його почала переслідувати поліція та постійно на нього давити, зокрема, в примусовому порядку змушували збривати бороду. Крім того, приймаючи рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачі взагалі не поцікавились актуальною ситуацією у країні походження позивача, незважаючи на те, що такі дані позивачем були наведені у своїй заяві-анкеті. На думку позивача, влада Республіки Таджикистан не здатна забезпечити захист позивачу від систематичного порушення прав людини по всій території країни, а тому він звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.08.2020 позовну заяву залишено без руху. Позивач у встановлені судом строки усунув недоліки позовної заяви.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.08.2020 прийнято до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі №640/17414/20 та призначено судове засідання.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.10.2020 виправлено описку у вступній частині ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.08.2020, зазначивши правильний склад відповідачів: Державна міграційна служба України, Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві.
До суду 11.09.2020 від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній проти позову заперечує та вважає його необгрунтованим, оскільки позивач не не обгрунтував наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих мотивів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. На думку представника відповідача-1, твердження позивача щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі на батьківщині, наведені у заяві, скарзі та під час співбесіди є необгрунтованими, суперчливими та носять характер зловживання з метою легалізації перебування на території України.
Представник відповідача-1 у своєму відзиві просив звернути увагу також на тому, що позивач, хоча і зазначив при перетині державного кордону України про намір звернутись за захистом перебуваючи на території України, однак намагався потрапити до Республіки Польща при цьому, що у нього відсутні підстави для перетину польського кордону у встановленому законом порядку. Позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску зі сторони відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження. В свою чергу, з матеріалів особової справи позивача не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської незалежності. Крім того, представник відповідача-1 зауважив, що стосовно позивача не висувалися офіційні звинувачення в країні громадянської незалежності.
У своїх поясненнях від 28.09.2020 представник позивача зазначив про те, що обгрунтовані побоювання позивачем стати жертовою переслідувань через політичні причини підтвержуються матеріалами справи, з огляду на що позовні вимоги є обгрунтованими та підлягають задоволенню.
Під час судового розгляду справи судом оголошувались перерви у відповідності із приписами Кодексу адміністративного судочинства України.
У судовому засіданні 26.10.2020 представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив їх задовольнити. Представник відповідача заперечував проти задоволенні позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, відповідь на відзив та письмові пояснення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,
Як вбачається з матеріалів справи, громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в Республіці Таджикистан, м. Вахдат.
Як зазначив позивач, маючи цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні причини, залишив країну свого походження - Республіку Таджикистан та у пошуках захисту прибув до України.
Відповідно до матеріалів особової справи позивача, останній 02.06.2020 звернувся із заявою №2020КYIV0045 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області 16.06.2020 прийнято наказ №231 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 .
Відповідно до повідомлення від 16.06.2020 №193 громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросподівання, національності, громадянства (підданства), незалежності до певної соціальної групи або політничних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо позивача смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Не погоджуючись з вказаною відмовою, 17.06.2020 позивачем подано скаргу до Державної міграційної служби України з приводу відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 08.07.2020 №110-20 відхилена скарга громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 від 17.06.2020 на наказ Центрального міжрегіонального управлінням Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області від 16.06.2020 №231 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомленням від 20.07.2020 позивача проінформовано про те, що відповідно до статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" Державною міграційною службою України прийнято рішенн від 08.07.2020 №110-20 про відхилення скарги громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 на рішення Центрального міжрегіонального управління Дежравної міграційної служби у місті Києві та Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи вказаний наказ та рішення необґрунтованими та таким, що підлягають скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI ( далі по тексту - Закон №3671-VI) визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.
Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" довідка про звернення за захистом в Україні - це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсною для реалізації прав і виконання обов'язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України.
Статтею 5 Закону №3671 встановлений порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зокрема, частиною другою статті 5 Закону №3671 визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов'язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Частиною четвертою статті 5 Закону №3671 передбачено, що особа, зазначена в частині другій цієї статті, не несе відповідальності за незаконне перетинання державного кордону України, якщо вона без зволікань звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така особа не несе відповідальності за порушення правил перебування в Україні, якщо вона перебуває на території України протягом часу, необхідного для подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною шостою цієї ж статті встановлено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Стаття 6 Закону №3671 передбачає умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Частиною сьомою статті 7 Закону №3671 встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
За змістом статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону №3671 передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту статті 10 Закону №3671 спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Управлінням Верховного Комісара ООН (УВКБ), яке є допоміжним органом Генеральної Асамблеї ООН, розроблено з метою забезпечення міжнародного захисту біженців та здійснення нагляду за дотриманням їх прав та основних свобод відповідно до норм міжнародного права тематичні рекомендації «Керівництво з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців».
Згідно з пунктами 45, 66 вказаного документа особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Пунктом 195 передбачено, що у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
З матеріалів справи вбачається, що з інформації, наданої позивачем, не вбачається підстав вважати, що для нього існує небезпека в перебуванні в країні його походженя через політичні причини, оскільки надана інформація під час співбесід щодо фактів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину є непереконливою, суперечливою та такою, яка не дає підстав вважати, що позивач зазнав переслідувань за конвенційними ознаками.
Як встановлено судом, звертаючись до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області із заявою від 02.06.2020 позивач повідомив відподача-2 про те, що він був змушений залишити країну свого походження - Таджикистан через релігійні проблеми, а саме він не міг вільно сповідувати Іслам і тому поїхав до Туреччини. В 2015 році позивач приїхав до м. Стамбул, Туреччина, так як знав, що Туреччина - це ісламська країна і там можна вільно сповідувати Іслам. Позивач проживав там до 2019 року, поки його не повідомили, що він знаходиться в розшуку в Таджикистані. Позивач звернувся до організації в Туреччині, щоб отримати захист, але йому та його родині було відмовлено у захисті. Так як позивач знаходиться в розшуку йому було сказано залишити Туреччину, у зв'язку з чим його сім'я поїхала до України просити захисту. 17.12.2019 в аеропорту Бориспіль позивач та його сім'я відразу просили подати заяву щодо визнання статусу біженця та 21.12.2019 вони звернулися до міграційної служби та отримали запрошення на 04.02.2020. Позивач повідомив, що не бажає повертатись до країни громадянської незалежності -Таджикистан через те, що там він не міг вільно сповідувати іслам і наразі перебуває у розшуку правоохоронними органамиТаджикистану.
Позивач у своїй заяві також зазначив, що віна та його сім'я не можуть повернутися до Такджикистану, тому що влада Таджикистану заарештуэ його черех сповідування Ісламу.
Як вбачається з протоколу співбесіди від 03.06.2020 №2020KYIV0045, всі документи позивача (свідоцтво про народження, атетстат про закінчення середньої школи, внутрішній паспорт) залишилися в Таджикистані (крім водійського посвідчення).
У висновку від 16.06.2020 щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначено про те, що проживаючи в Росії та Туреччині позивач працював на різних роботах, що підтверджується інформацією з протоколу співбесіди від 03.06.2020 №2020KYIV0045, не зазначаючи будь-яких погроз його життю, тому є серйозні підстави вважати, що заявник (позивач) змінював країни проживання не через загрози до нього або членів родини, а з метою працевлаштування.
З матеріалів справи також вбачається, що позивач намагався потрапити до Республіки Польща, при тому, що у нього були відсутні підстави для перетину польського кордону у визначеному порядку.
З огляду на зазначене, надані пояснення позивача не підтверджені жодним доказом.
Суд також зазначає, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань через політичні причини не є обґрунтованими, за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними, також в матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, з огляду на встановлені обставини.
На переконання суду, докази, взяті із інтернет ресурсів з одного джерела "Right to Protection" та які долучені позивачем до позовної заяви, з урахуванням відсутності тотожної інформації з інших джерел, не можуть вважатися об'єктивними та належними у розумінні статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 04.06.2020 у справі №640/7749/19 (адміністративне провадження №К/9901/34874/19).
З матеріалів справи не вбачається, що позивач переслідувався на Батьківщині через політичні причини, релігійні проблеми та був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля чи приймав активну участь у політичному житті країни.
Враховуючи встановлені обставини, суд вважає, що підставою для виїзду позивача з країни походження могло стати загальне нестабільне становище та політична криза на території країни громадянської належності, натомість його твердження щодо персональної загрози від представників влади є недоведеними та не підтвержуються жодними доказами.
Крім того, як зазначено позивачем, залишаючи країну постійного місця проживання, він поїхав до Туреччини, де проживав там до 2019 року. Також за посиланням позивача, він деякий час проживав у Росії, а 17.12.2019 прибув до України та звернувся із заявою до Цетрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області.
В силу імперативних положень абзацу 6 частини першої статті 6 Закон №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно з частиною 22 статті 1 цього ж Закону "третя безпечна країна" - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, позивач досить тривалий час перебував у третій безпечній країні та мав нагоду звернутися за захистом, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні постійного проживання. При цьому, вказуючи на переслідування з представників влади Республіка Таджикистан, належних доказів, які підтверджували такі факти, позивачем не надано.
Водночас, відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення враховано факт відсутності у позивача будь-яких документальних підтверджень повідомленої інформації про можливе переслідування в Республіці Таджикистан. При перевірці об'єктивної та суб'єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними.
Таким чином, враховуючи вищенаведені норми Закону, встановлені та підтверджені належними та допустимими доказами обставини, пояснення позивача, суд дійшов висновку про відсутність у позивача об'єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі на Батьківщині, а звернення до органів Державної міграційної служби мало на меті лише легалізацію перебування позивача на території України.
З огляду на викладене, відповідачі, приймаючи оскаржуваний наказ та рішення відносно позивача діяли в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" з додержанням принципів чинного законодавства яке регулює вказану сферу правовідносин.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з вимогами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Системно проаналізувавши норми законодавства, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення.
Вирішуючи питання про розподіл між сторонами судових витрат, суд виходить з того, що за обставин необґрунтованості заявлених позивачем вимог, підстави для стягнення сплаченого ним судового збору з відповідача відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.
Керуючись статтями 241 - 246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову Громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень пункту 15.5 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення виготовлено 27.10.2020.
Суддя Іщук І.О.