Справа № 500/1804/19
22 жовтня 2020 рокум.Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд, у складі:
головуючого судді Мандзія О.П.
за участю:
секретаря судового засідання Порплиці Т.В.
позивача ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України, Державної казначейської служби України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням Верховної ради України,
До Тернопільського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Верховної Ради України, Державної казначейської служби України, в якій просить: стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання з єдиного казначейського рахунку, на користь ОСОБА_1 1517901,74 грн. матеріальної шкоди, завданої внаслідок прийняття Верховною Радою Україною незаконних рішень, визнаних неконституційними рішенням Конституційного Суду України №11-р/2018 від 04.12.2018 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч.3, 10 ст.133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд".
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 05.08.2019 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 23.08.2019 року позовну заяву повернуто позивачу.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.11.2019 року скасовано ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 23.08.2019 року про повернення позовної заяви та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 29.11.2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Ухвалено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 21.02.2020 року передано адміністративну справу №500/1804/19 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України, Державна казначейська служба України про відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням Верховної ради України на розгляд Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 28.04.2020 року повернуто адміністративну справу №500/1804/19 за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України, Державна казначейська служба України про відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням Верховної ради України, для розгляду до Тернопільського окружного адміністративного суду.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду 01.06.2020 року прийнято до провадження адміністративну справу та призначено підготовче засідання на 23.06.2020 року.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду 02.09.2020 року, постановленою в судовому засіданні, без виходу до нарадчої кімнати, згідно ч.3 ст.48 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), залучено до участі в справі в якості співвідповідача Державу Україна в особі Державної казначейської служби України.
Ухвалою суду від 02.09.2020 року витребувано у Територіального управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області довідку про розмір суддівської винагороди з 01.01.2014 року по 31.12.2018 року.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду 23.09.2020 року, постановленою в судовому засіданні, без виходу до нарадчої кімнати, згідно ч.7, 8 ст.243 КАС України, прийнято заяву ОСОБА_1 про зменшення розміру позовних вимог. Ухвалено розгляд справи здійснювати за позовними вимогами: стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання з єдиного казначейського рахунку, на користь ОСОБА_1 1365895,34 грн. матеріальної шкоди, завданої внаслідок прийняття Верховною Радою Україною незаконних рішень, визнаних неконституційними рішенням Конституційного Суду України №11-р/2018 від 04.12.2018 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч.3, 10 ст.133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд". Закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, в пункті 2 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» якого «Закон України «Про судоустрій і статус судців» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., NN 41 - 45, ст. 529; 2015 р., NN 18 - 20, ст. 132, із наступними змінами)» визнано таким, що втратив чинність, крім положень, зазначених у пунктах 7,23,25, 36 цього розділу Закону N 1402.
Пунктом 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону № 1402 регулюються питання оплати праці суддів, де вказано, що «до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., NN 41 - 45, ст. 529; 2015 р., NN 18 - 20, ст. 132, із наступними змінами)».
Внаслідок прийняття вказаних норм з 01 січня 2013 року по 31 грудня 2016 року виплата суддівської винагороди ОСОБА_1 здійснювалась, виходячи з посадового окладу в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. З 01 січня 2017 року по 04 грудня 2018 року виплату суддівської винагороди здійснювалось, виходячи з посадового окладу в розмірі 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
04 грудня 2018 року Конституційний суд України прийняв Рішення № 11-р/2018 (далі - Рішення КСУ) у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» (справа № 1-7/2018(4062/15)).
В тому разі, якщо б Верховна Рада України не приймала визнаних такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453- VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, то суддівська винагорода б виплачувалась, виходячи з посадового окладу, це передбачено у первинній редакції, то б позивачеві за період з 01 січня 2014 року по 30 листопада 2018 року включно було б виплачено 2543961,75 грн. суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення, а не 1178066,41 грн. суддівської винагороди та допомоги на оздоровлення, які були виплачені.
Вказане стало підставою для звернення до суду з вимогами про стягнення з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України, матеріальної шкоди на суму 1365895,34 грн., завданої внаслідок прийняття Верховною Радою України незаконних рішень, визнаних неконституційними Рішенням Конституційного суду України № 11-р/2018 від 04 грудня 2018 року у справі.
Правом подати відзив щодо позовних вимог позивача відповідачі не скористалися.
У судовому засіданні в режимі відеоконференції, позивач підтримав позовні вимоги з мотивів, наведених в позовній заяві та заяві про зменшення позовних вимог, просив позов задовольнити в повному обсязі.
Представники відповідачів, в судове засідання не з'явились, хоча належним чином повідомлені про дату, час та місце судового розгляду відповідно до ст.124, 126 КАС України, що не перешкоджає розгляду справи по суті в силу приписів ст.205 КАС України.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, суд при прийнятті рішення виходить з наступних підстав і мотивів.
Указом Президента України «Про призначення суддів» № 622/2008 від 07 липня 2008 року ОСОБА_1 призначено строком на п'ять років на посаду судді Бережанського районного суду Тернопільської області.
Позивач Постановою Верховної Ради України «Про обрання суддів» № 249-VII від 16 травня 2013 року обраний на посаду судді безстроково та відповідно до наказу Бережанському районному суду Тернопільської області № 9-К від 31 травня 2013 року приступив до виконання обов'язків з 31 травня 2013 року.
Також наказом по Бережанському районному суду Тернопільської області № 10-К від 17 червня 2013 року ОСОБА_1 встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 30 відсотків посадового окладу.
Наказом по Бережанському районному суду Тернопільської області № 14-К від 11 червня 2018 року позивачеві встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 40 відсотків посадового окладу.
На час подання позову позивач процедуру кваліфікаційного оцінювання на підтвердження відповідності займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) не завершив, на посаду за результатами конкурсу за період 2014 - 2018 років - не призначався.
Як вважає позивач, внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону і порушення його права шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди за період з 01.01.2014 року по 30.11.2018 року не виплачено 1365895,34 грн. суддівської винагороди, що підтверджується розрахунком, який міститься у матеріалах справи.
Починаючи з 01.01.2014 року по 30.11.2018 року , посадовий оклад сплачувався позивачу в розмірі вказаному у довідці Територіального управління Державної судової адміністрації України у Тернопільській області від 11.09.2020 року № 07-1330/20.
Позивач вказує на понесення збитків внаслідок прийняття неконституційного закону, у вигляді матеріальної шкоди, невиплаченої за вказаний вище період, у зв'язку з чим, звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 та ч. 2 ст. 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями статті 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Частиною 2, 3 статті 129 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року № 2453-VI (у редакції, яка діяла з 01.01.2015 року) визначалось, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.
Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
Законом України «Про внесення зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 19.12.2013 року №716-VII було виключено положення абзацу п'ятого частини 3 статті 129 Закону від 07.07.2010 року № 2453-VI (щодо запровадження посадового окладу з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат).
Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 року №192-VIІІ було викладено у новій редакції Закон від 07.07.2010 року № 2453-VI, частиною 3 статті 133 якого визначалось, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
30.09.2016 року набрав чинності року Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIIІ, частинами 1, 2 статті 135 якого визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Частиною 3 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIIІ було встановлено, що базовий розмір посадового окладу судді, зокрема судді місцевого суду, - становить 30 мінімальних заробітних плат.
Натомість, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 року № 1774-VIII, який набрав чинності з 01.01.2017 року, зокрема, частину 3 статті 135 Закону від 02.06.2016 року № 1402-VIIІ було викладено у наступній редакції: « 3. Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року».
Таким чином, Законом від 02.06.2016 № 1402-VIIІ у редакції Закону від 06.12.2016 року № 1774-VIII (який був чинний та не визнаний неконституційним на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
При цьому, пунктом 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 02.06.2016 року № 1402-VIIІ (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин) визначалось, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст.132 із наступними змінами).
Натомість, пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIIІ (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин) передбачав, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст.132 із наступними змінами).
Як вже зазначалося вище, частиною 3 статті 133 Закону від 07.07.2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 року №192-VIІІ, було встановлено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Крім того, пунктом 10 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014 року № 76-VIII встановлено, що у 2015 році максимальний місячний розмір заробітної плати (грошового забезпечення) працівників державних органів та інших бюджетних установ, суддівської винагороди обмежується 7 розмірами мінімальної заробітної плати, а при скороченні чисельності працівників - 10 розмірами мінімальної заробітної плати (виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата часу щорічної відпустки не враховується у зазначеному максимальному розмірі).
Разом з тим, Конституційний Суд України своїм рішенням від 04.12.2018 року № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018(4062/15) за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону від 07.07.2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 року № 192-VIII. Також, вказаним рішенням встановлено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року -12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
Разом з тим 06.12.2016 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 року № 1774-VIII, який набрав чинності з 01.01.2017 року та установив, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року (пункт 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 06.12.2016 року № 1774-VIII).
Згідно з пунктом 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 06.12.2016 року №1774-VIII встановлено, що до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Таким чином суд зазначає, що визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону від 07.07.2010 року № 2453-VI Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного закону щодо розміру посадового окладу, в результаті яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому. У зв'язку з чим, у рішенні від 04.12.2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв'язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.
Тож, внаслідок прийняття Конституційним Судом України рішення від 04.12.2018 року № 11-р/2018, розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим рішення законної сили, оскільки абсолютна величина посадового окладу змінилася з 10 на 15.
Натомість суд дійшов висновку, що Законом від 06.12.2016 року № 1774-VII лише змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто, Законом від 06.12.2016 року №1774-VII запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.
Таким чином, з прийняттям Закону від 06.12.2016 року № 1774-VII змін зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина.
Разом з тим, Конституційний Суд України своїм рішенням від 04.12.2018 року № 11-р/2018, на яке посилається позивач як на підставу набуття права на отримання посадового окладу у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, не вирішував питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону від 06.12.2016 року №1774-VII, зокрема пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31.10.2019 року у справі № 520/11431/18, від 09.08.2019 у справі №826/9404/17 та від 11.03.2020 у справі № 200/9195/19-а
Також суд відзначає, що відповідно до частини 4 статті 78, частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Враховуючи викладене, суд не приймає до уваги доводи позивача про те, що з набранням законної сили рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 року № 11-р/2018 посадовий оклад судді повинен розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, оскільки застосування у такому випадку, як розрахункової величини, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року є правомірним.
Суд зазначає, що на час існування спірних правовідносин пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 02.06.2016 року № 1402-VIIІ щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому суб'єктам владних повноважень потрібно було керуватись його положеннями та, відповідно, не було правових підстав застосовувати мінімальну заробітну плату, як розрахункову величину для визначення посадового окладу судді.
Також, суд звертає увагу позивача на те, що згідно статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або окремі їх положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Також у абзаці 2 пункту 2 рішення від 09.02.1999 року у справі 1-7/99 про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правового акту потрібно розуміти так, що вона починається з моменту набрання чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
З резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України № 11-р/2018 від 04.12.2018 року у справі № 1-7/2018 (4062/15) суд встановив, що положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 року № 192-VIII, які визнані неконституційними пунктами 1, 2 резолютивної частини цього Рішення, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Таким чином, рішення Конституційного Суду України № 11-р/2018 від 04.12.2018 року не може бути застосовано до правовідносин, що виникли до 04.12.2018 року.
Вказана позиція суду узгоджується з постановою Верховного Суду від 16.04.2019 року по справі № 318/2132/14-а.
Крім того, суд зазначає, що згідно частини 3 статті 152 Конституції України передбачено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Разом з тим, закон про порядок відшкодування шкоди, який міг встановити державний орган, що відповідав би за виконання згаданого обов'язку держави, відсутній. А відтак, відповідачем у даному спорі має бути саме держава - в особі Державної казначейської служби України, а не орган державної влади, який діяв на підставі чинного на той час закону та в межах своїх повноважень, а отже приписів частини 2 статті 19 Конституції України не порушував.
Суд не наділений повноваженнями представляти державу за позовом про відшкодування шкоди, завданої особі актами і діями, що визнані неконституційними. Такий орган є належним представником держави лише у спорах про відшкодування шкоди, завданої при здійсненні ним своїх повноважень.
Зазначене випливає із послідовної позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постановах від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц, від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц та від 25 березня 2020 року у справі №641/8857/17.
Відповідно до висновків Верховного Суду у наведених рішеннях, залучення Державної казначейської служби України не потребується в категоріях спорів, у яких бере участь державний орган, діями якого завдано шкоду.
Отже у спорі про стягнення недоотриманої суддівської винагороди внаслідок визнання неконституційним відповідного закону, належним відповідачем є держава в особі Державної казначейської служби України.
Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Тобто, поняття "збитки" передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.
Як встановлено з позову, позивач просить відшкодувати завдану йому шкоду у вигляді недоплаченої суми суддівської винагороди за період з 01 січня 2014 року по 30 листопада 2018 року.
З огляду на вказане вище, суд вважає, що недоотриманий позивачем розмір заробітної плати та недоотримане щомісячне довічне грошове утримання, не може вважатися збитками у розумінні статті 22 Цивільного кодексу України.
Таким чином, суд дійшов висновку, що на виконання Законів України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VІІІ, а також від 07.07.2010 № 2453-VІ, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 № 1774-VІІІ та Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) відповідачі діяли на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, у зв'язку з чим позовні вимоги про стягнення з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання з єдиного казначейського рахунку, на користь ОСОБА_1 1365895,34 грн. матеріальної шкоди, завданої внаслідок прийняття Верховною Радою Україною незаконних рішень, визнаних неконституційними рішенням Конституційного Суду України №11-р/2018 від 04.12.2018 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч.3, 10 ст.133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд", є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Разом з тим, суд зазначає, що згідно з п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Частиною 1 ст.9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, враховуючи встановлені судом обставини справи, оцінивши добуті докази в їх сукупності за правилами ст.90 КАС України та аналізуючи наведені положення законодавства, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення.
Доказів про понесення сторонами судових витрат, суду не надано.
Керуючись ст.139, 241-246, 250 КАС України, суд
Відмовити в позові ОСОБА_1 до Верховної Ради України, Державної казначейська служба України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням Верховної ради України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Тернопільський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 30 жовтня 2020 року.
Реквізити учасників справи:
позивач:
- ОСОБА_1 місцезнаходження/місце проживання АДРЕСА_1 код ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_1 ;
відповідач:
- Державна казначейська служба України місцезнаходження/місце проживання вул. Бастіонна 6,м. Київ 14,01014 код 37567646
ЄДРПОУ/РНОКПП 37567646;
- Верховна Рада України місцезнаходження/місце проживання вул. Грушевського, 5,м. Київ 8,01008 37567646;
- Держава Україна в особі Державної Казначейської служби України місцезнаходження/місце проживання вул. Бастіонна, 6,Мсп601,Київ,01601 ;
Головуючий суддя Мандзій О.П.