30 жовтня 2020 року Справа № 160/10160/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Голобутовського Р.З. розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
26.08.2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі - відповідач), в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо непризначення ОСОБА_1 пенсії за віком;
- зобов'язати відділ з питань призначення пенсій управління застосування пенсійного законодавства Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити виплати пенсії ОСОБА_1 , а також здійснювати нарахування та виплату пенсії на визначений банківський рахунок, у розмірі передбаченому законодавством, у усіма індексаціями, перерахунками та надбавками.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що ОСОБА_1 проживала в Україні. 08.10.2001 року виїхала до Держави Ізраїль, де перебуває на консульському обліку в посольстві України. 30.01.2020 року представник ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про призначення виплати пенсії позивачу. Листом від 27.05.2020 року відмовлено позивачу у призначенні виплати пенсії , а також зазначено, що до заяви про призначення виплати пенсії не додано підтвердження реєстрації або фактичного проживання ОСОБА_1 , а саме паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), а також документи про стаж, вік та заробітну плату. Позивач зазначає, що при зверненні за призначенням пенсії ОСОБА_1 всі документи мали належний стан оформлення та відповідали усім вимогам законодавства. Відтак, має місце протиправна бездіяльність відповідача у непризначенні пенсії.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.08.2020 року відкрито провадження у адміністративній справі; справу №160/10160/20 призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи Дніпропетровським окружним адміністративним судом, що підтверджується матеріалами справи.
21.09.2020 року відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому зазначає, що позовні вимоги не визнає, просить у задоволенні позову відмовити. В обґрунтування своєї позиції вказує на те, що обов'язок надання документів покладено на заявника. Для можливості зарахування стажу роботи згідно з трудовою книжкою від 23.11.1966 року, виданої на ОСОБА_2 , необхідно надати свідоцтво про шлюб, так як запис у трудовій книжці про заміну прізвища неповний. Документи, передбачені п. 2.22 Порядку №22-1 щодо підтвердження місця проживання (реєстрації) на території України в м. Кам'янське, ОСОБА_1 до Головного управління не надала.
24.09.2020 року на електронну адресу суду та 28.09.2020 року на поштову адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій зазначено про незгоду з позицією відповідача, що викладена у відзиві та вказано, що запис про зміну прізвища позивача ОСОБА_2 з посиланням на відповідні документи на внутрішньому боці обкладинки завірений підписом та печаткою начальника відділу кадрів підприємства за місцем роботи, а також закреслено колишнє прізвище позивача і запис нових даних виконанні згідно з Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, що відповідає вимогам законодавства. Громадянка України ОСОБА_1 не проживає на території України, 08.10.2001 року вона виїхала до Держави Ізраїль, де зараз перебуває на консульському обліку, проте, це не позбавляє її права на призначення пенсії.
Згідно з ч. ч. 5, 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України для виїзду за кордон № НОМЕР_1 від 05.09.2019 року (строк дії до 05.09.2029 року), проживала в Україні, 08.10.2001 року виїхала до Держави Ізраїль, де перебуває на консульському обліку в посольстві України.
30.01.2020 року позивач через свого представника за нотаріально посвідченою довіреністю звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (Кам'янський відділ обслуговування громадян (сервісний центр) із заявою про призначення їй пенсії за віком.
Згідно з розпискою-повідомленням до заяви ОСОБА_1 додано копії наступних нотаріально засвідчених документів:
- довідка про присвоєння ідентифікаційного номеру;
- заява про призначення пенсії;
- паспорт представника;
- трудова книжка нотаріально засвідчена;
- довідка із СПОВ про заробітну плату з 01.07.2000 року по день звернення;
- заява про спосіб виплати пенсії;
- нотаріально засвідчений апостиль, довіреність, паспорт.
Листом від 27.05.2020 року за вих. №8985-8677/Б-03/8-0400/20 Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повідомило представника позивача - Бройтмана Л.Г. про те, що пенсію за віком призначити неможливо, оскільки до заяви про призначення виплати пенсії не додано підтвердження реєстрації або фактичного проживання ОСОБА_1 , а саме паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), а також документи про підтвердження зміни прізвища.
Не погодившись з відмовою відповідача у призначенні пенсії, позивач звернулась через свого представника до суду з цією позовною заявою.
Згідно зі ст. ст. 3, 19, 46 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Статтею 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом № 1058-IV.
Статтею 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Згідно із ст. 1 Закону «Про пенсійне забезпечення» (далі Закон №1788) громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.
Статтею 2 Закону №1788 за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.
Згідно зі ст. 7 Закону №1788 звернення за призначенням пенсії може здійснюватися у будь-який час після виникнення права на пенсію.
При цьому пенсії за віком і по інвалідності призначаються незалежно від того, припинено роботу на час звернення за пенсією чи вона продовжується. Пенсії за вислугу років призначаються при залишенні роботи, яка дає право на цю пенсію.
Статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі Закон №1058) визначено умови призначення пенсії за віком.
Так, згідно із частиною 1 статті 26 Закону №1058 особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.
Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу:
з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років;
з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років;
з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років.
З урахуванням викладеного, право на отримання пенсії є конституційним правом громадян України.
Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (статті 25 Конституції України).
Частиною 3 статті 2 Протоколу №4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
Згідно з ч. 2ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вільний вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав, в тому числі, і права на пенсійне забезпечення.
Як вказано в рішенні № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року, оспорюваними нормами Закону № 1058держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Таким чином, з дня набрання чинності рішенням № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49 та другого речення статті 51 Закону № 1058, громадяни України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон користуються правами на призначення пенсії на рівні з тими громадянами України, які проживають на території України.
Тож, проживаючи в Ізраїлі, громадяни України мають такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
Відтак, рішення про відмову у призначенні пенсії, оформлене листом від 27.05.2020 року за вих. №8985-8677/Б-03/8-0400/20, щодо непідтвердження позивачем місця реєстрації (проживання) на території України є протиправним.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд неодноразово висвітлював правові позиції щодо до захисту права на пенсію громадян України, які проживають за її межами.
Неодноразово питання неправомірності посилань пенсійного фонду в якості відмови у призначенні пенсії на не підтвердження місця проживання (реєстрації) на території України та необхідності звернення за призначенням пенсії до відповідного відділення пенсійного фонду за місцем реєстрації було предметом розгляду Верховного Суду.
Розвиваючи правову позицію щодо конституційного права на пенсію особи, яка виїхала на постійне місце проживання за кордон, у контексті поновлення цього права у зв'язку з прийняттям рішення КСУ від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009 Верховний Суд сформулював оновлений правовий висновок у постанові від 30 вересня 2019 року у справі №475/164/17 за позовом особи до територіального органу ПФУ про зобов'язання призначити пенсію за віком, відповідно до Закону України №1058-IV. Як слідує з рішення, пенсійний орган відмовив громадянину в призначенні пенсії, обґрунтувавши її відсутністю в позивача документів, що підтверджують реєстрацію особи в Україні, оскільки останній з 2001 року проживає в Державі Ізраїль.
Під час вирішення цього спору Верховний Суд ще раз акцентував увагу на тому, що право громадянина на одержання та призначення йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, оскільки відповідно до конституційних принципів право на пенсійне забезпечення гарантується незалежно від того, де проживає така особа.
Така правова позиція також узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 14.02.2019 року у справі №766/15025/16-а, від 12.09.2019 року у справі №653/643/17 тощо.
З урахуванням викладеного, ненадання до заяви про призначення пенсії документів на підтвердження реєстрації (проживання) на території України не може бути підставою для відмови у призначенні пенсії.
Необґрунтованим суд вважає також витребування відповідачем у позивача свідоцтва про шлюб. Пунктом 2.1 Порядку №22-1 встановлений чіткий перелік документів, необхідних для призначення пенсії за віком, серед яких відсутнє свідоцтво про шлюб.
Більше того, суд зазначає, що відповідно до п.2.13 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України №58 від 29.07.1993 року зміна записів у трудових книжках про прізвище, ім'я, по батькові і дату народження виконується власником або уповноваженим ним органом за останнім місцем роботи на підставі документів (паспорта, свідоцтва про народження, про шлюб, про розірвання шлюбу, про зміну прізвища, ім'я та по батькові тощо) і з посиланням на номер і дату цих документів.
Зазначені зміни вносяться на першій сторінці (титульному аркуші) трудової книжки. Однією рискою закреслюється, наприклад, колишнє прізвище або ім'я, по батькові, дата народження і записуються нові дані з посиланням на відповідні документи на внутрішньому боці обкладинки і завіряються підписом керівника підприємства або печаткою відділу кадрів.
Проаналізувавши надану позивачем трудову книжку ОСОБА_1 , дата заповнення 23.11.1966 року, запис про зміну прізвища позивача ОСОБА_2 з посиланням на відповідні документи на внутрішньому боці обкладинки завірений підписом та печаткою начальника відділу кадрів підприємства за місцем роботи, а також закреслено колишнє прізвище позивача і вчинено запис нових даних - прізвища ОСОБА_3 . Отже, запис про зміну прізвища виконаний згідно з Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, що відповідає вимогам законодавства.
Таким чином, суд робить висновок, що відмова у призначенні пенсії позивачу, викладена у листі від 27.05.2020 року за вих. №8985-8677/Б-03/8-0400/20 є протиправною.
Також, суд звертає увагу, що інших підстав для непризначення пенсії ані лист відповідача від 27.05.2020 року за вих. №8985-8677/Б-03/8-0400/20, ані відзив на позовну заяву не містять.
За таких обставин, суд вважає, що відповідачем неправомірно відмовлено позивачу у призначенні пенсії.
Водночас, суд вважає за необхідне зауважити, що термін «бездіяльність» являє собою пасивний спосіб поведінки, коли суб'єкт утримується від вчинення будь-яких дій, спрямованих на виконання обов'язку, який на нього покладений.
Суд не вважає поведінку відповідача під час розгляду заяви позивача від 30.01.2020 року пасивною, оскільки відповідачем здійснювалися активні дії, спрямовані на розгляд заяви та надано відповідь, оформлену листом від 27.05.2020 року за вих. №8985-8677/Б-03/8-0400/20.
За таких обставин, суд вважає, що порушені права позивача підлягають відновленню судом шляхом визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, оформленого листом від 27.05.2020 року за вих. №8985-8677/Б-03/8-0400/20 про відмову у призначенні пенсії за віком, як протиправного.
Що стосується позовної вимоги про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити пенсію, суд зазначає наступне.
Як видно з положень Рекомендації Комітету Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 р. № 1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності, вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта, він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але й не має права виходити за її межі.
Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21.05.2013 року № 21-87а13.
Так, призначення та обрахунок пенсії є дискреційним повноваженням пенсійного органу. Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
У силу положень частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частин 1, 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії (пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України).
У випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
З урахуванням наведеного, а також дискреції пенсійного органу в питаннях призначення пенсії, суд з метою ефективного захисту права позивача на пенсію за віком на пільгових умовах вважає за необхідне зобов'язати відповідача вирішити питання про призначення позивачу пенсії за віком, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.
Позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача виплатити пенсію задоволенню не підлягають, оскільки вони є такими, що заявлені передчасно та не можуть бути задоволені без здійснення відповідного нарахування пенсійним органом. Захист прав на майбутнє не відповідає завданню та меті адміністративного судочинства, що визначені статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Суд вважає, що відповідач не довів правомірності своїх дій, натомість позивачем доведено та підтверджено належними доказами обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.
Враховуючи викладене, позовна заява є обґрунтованою та підлягає частковому задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.
При зверненні до суду позивачем сплачено суму судового збору у розмірі 840,80 грн., що підтверджується квитанцією №25432 від 19.08.2020 року.
Отже, відповідно до положень ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України сплачений судовий збір за подання позову до суду в сумі 840,80 грн. підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 2, 9, 77, 78, 90, 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України,
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровської області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, буд. 26, код ЄДРПОУ 21910427) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровської області щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, оформлене листом від 27.05.2020 року за вих. №8985-8677/Б-03/8-0400/20, про відмову у призначенні пенсії за віком.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області вирішити питання про призначення ОСОБА_1 пенсії за віком, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 судові витрати з оплати судового збору у сумі 840 (вісімсот сорок) грн. 80 коп.Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Р.З. Голобутовський