19.10.2020 Справа №337/ 5435/18
Провадження № 2/337/22/2020
19 жовтня 2020 року Хортицький районний суд м.Запоріжжя
у складі: головуючого судді Гнатик Г.Є.
за участю секретаря Побережної О.В.
адвокатів Тітова В.А., Дьякової Т.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Запоріжжі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Територіальний сервісний центр МВС № 2342 про поділ спільного майна подружжя, стягнення судових витрат,
Позивачка 23.11.2018 року звернулася до суду із вказаним позовом, який уточнила 06.06.2019 року. Позовні вимоги мотивовані тим, що вона, з 15.08.1998 року по 07.09.2018 рік, перебувала у шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 . Від шлюбу мають доньку- ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 07.09.2018 року шлюб між нею та відповідачем розірвано рішенням Хортицького районного суду м.Запоріжжя.
У період зареєстрованого шлюбу з відповідачем, ними за спільні кошти, було придбано рухоме та нерухоме майно, а саме: житловий будинок, загальною площею 54,0 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 , транспортний засіб марки ЗАЗ модель 110307, випуск 2005 року, сірого кольору, державний номер НОМЕР_1 , трикімнатна квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 65,16 кв.м., земельна ділянка, площею 0,2123 га, кадастровий номер 2321587300:09:002:0014, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Просила поділити сумісно придбане майно та визнати за нею право власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1 ; Ѕ частину трикімнатної квартири АДРЕСА_2 ; Ѕ частину земельної ділянки АДРЕСА_1 ; стягнути з відповідача Ѕ частину вартості автомобіля ЗАЗ-110307, державний номер НОМЕР_1 , який відповідач продав та стягнути з відповідача судові витрати: сплачену суму судового збору та витрати на правову допомогу.
18.01.2019 року по справі відкрито провадження, визначено про розгляд справи у загальному позовному провадженні, розпочато підготовче провадження.
Ухвалою від 18.09.2019 року задоволено заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову.
25.02.2019 року від відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву, у якому зазначено, що відповідач проти задоволення позову заперечує та просить відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки транспортний засіб ЗАЗ-110307 був придбаний у період шлюбу, але за грошові кошти від продажу автомобілю ВАЗ-21061 та Москвич-2140, які належали йому та його батькові, тому він є його особистою власністю. У подальшому, 20.09.2018 року вказаний автомобіль було продано. Житловий будинок АДРЕСА_1 , є його особистою власністю, оскільки був набутий до шлюбу, ніколи позивачка у цьому будинку не проживала, сумісних з позивачкою коштів на будівництво цього будинку витрачено не було. Крім того, земельна ділянка під вказаним будинком була набута ним після відмови бабусі від земельної ділянки на його користь, земельна ділянка була приватизована ним у 2014 році, жодних грошових коштів із сімейного бюджету на її придбання витрачено не було, тому вона є його особистою власністю. Трикімнатна квартира АДРЕСА_2 була придбана ним після продажу його батьками житлового будинку АДРЕСА_1 . Грошові кошти, які отримані від продажу будинку, батьками подаровані йому, про що є договір дарування від 10.052009 року.
01.10.2019 року по справі закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду.
У судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 пояснила, що з відповідачем вона перебувала у шлюбі з 15.08.1998 року. На час укладання шлюбу, житловий будинок АДРЕСА_1 вже існував, це був новий цегляний будинок, стояла «коробка», були вікна, дах, але він був недобудований - не були виконані внутрішні роботи. Кому цей будинок належав до 1998 року- їй невідомо, їй не було відомо про придбання цього будинку ще до реєстрації її шлюбу. У вказаному будинку вони з чоловіком ніколи не жили. Після укладання шлюбу вони проживали до 2002 року у м.Оріхові, бо вона навчалася на денному відділенні та потім перебувала у декретній відпустці по догляду за дитиною. У період з 1998 року по 20202 рік у вказаному будинку вони нічого не робили та у будинку ніхто не жив. У 2003 році вони з чоловіком переїхали до с.Тернівка та проживали у будинку АДРЕСА_3 , у батьків чоловіка. Цей будинок знаходиться навпроти будинку АДРЕСА_1 . Відповідач казав, що будинок АДРЕСА_1 , це їх будинок, добудовували вони його, чоловік сам займався будинком, але що він там робив, їй невідомо, які суми з загального бюджету витрачав, також невідомо, бо чоловік ніколи її не вводив у курс справ. Будинок добудовувався у період 2003-2007 рік, але участі у його будівництві вона не приймала, що там відбувалося не звертала уваги, потім у будинок переїхали проживати батьки чоловіка. Вона займалася дитиною, городом, господарством. Чому продали батьки чоловіка будинок АДРЕСА_3 , вона не знає.
Квартиру АДРЕСА_2 вони з відповідачем придбали за кошти, які відкладали. Придбання квартири планували сумісно, але вона особисто ніяких грошових коштів не відкладала на її придбання. Їй невідомо скільки та з яких грошових коштів сплачувався кредит, бо чоловік їй нічого не казав. У придбанні квартири вона приймала участь, дивилася 2-3 варіанти. Чоловік казав, що грошей на придбання квартири достатньо.
У будинку АДРЕСА_1 зараз, живуть батьки чоловіка, чому, вона не знає, та хто приймав таке рішення, також не знає, їй невідомо куди поділися кошти від проданого будинку по АДРЕСА_3 .
Усіма грошима їх сім'ї, керував її чоловік та його батьки, яка була заробітна плата у чоловіка, їй невідомо, які кошти отримував чоловік від здачі в оренду паїв, їй невідомо, також не може сказати які грошові кошти отримувала вона від здачі в оренду своїх паїв.
У подальшому позивачка у судові засідання не з'являлася, надавши письмову заяву про розгляд справи без її участі.
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Тітов В.А. підтримав позов, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві.
Відповідач ОСОБА_2 проти задоволення позову заперечував. Суду пояснив, що у 1998 році він уклав шлюб з позивачкою та з 1998 року по 2003 рік, вони проживали у м.Оріхові, бо позивачка навчалася на денному відділенні технікуму, потім перебувала у відпустці по догляду за дитиною. У 2003 році вони переїхали проживати у АДРЕСА_3 та проживали там до 2009 року, до часу продажу батьками будинку. Будинок по АДРЕСА_3 належав його батькам.
Житловий будинок АДРЕСА_1 був придбаний у грудні 1989 року його батьками на його ім'я, будинок знаходився навпроти будинку АДРЕСА_3 . З часу придбання будинку АДРЕСА_1 , він не проживав у с.Тернівка, бо з 1989 року перебував на службі у Збройних силах України по 1991 рік, з грудня 1991 року по 1994 рік проживав у гуртожитку по АДРЕСА_4 , бо працював у СІЗО, з 1994 року по вересень 1997 року навчався у Чернігові на денному відділенні і у 1992 році вказаний будинок було переоформлено на бабусю- ОСОБА_5 . Бабусі, у 1992 році надали дозвіл на знесення старого будинку і будівництво нового і 1992 році старий будинок знесли і заклали фундамент. У липні 1992 року була винесена в натурі земельна ділянка під цей будинок. Будівництво будинку розпочали у 1993 році, у 1995 році бабуся отримала державний акт на землю, будинок вже був добудований і у 2000 році сільська рада переоформила будинок на нього. Він ніяких грошових коштів за цей будинок не сплачував, ніякі сімейні кошти у будинок не вкладалися, була заява від бабусі на переоформлення будинку. Крім того, ні він, ні позивачка, у цьому будинку ніколи не жили, а з 2003 року у будинку живуть його батьки.
Земельна ділянка під будинком не придбавалася у період шлюбу, а у 2014 році було уточнення її меж, на земельну ділянку він має державний акт.
Оскільки позивачка, після реєстрації шлюбу навчалася на денному відділенні технікуму, перебувала у відпустці по догляду за дитиною, потім тривалий час ніде не працювала, бо хворіла на цукровий діабет, а грошові кошти, які отримувала від здачі в оренду земельних паїв, які їй належали, витрачала на свої розваги, ніяких грошових коштів не вкладала у будинок АДРЕСА_1 , який був придбаний ним до реєстрації шлюбу, вважає, що відповідачка не має прав на цей будинок, так і на земельну ділянку під ним.
Будинок по АДРЕСА_3 , ніколи їм не належав, це будинок його батьків, який батьки продали на прохання позивачки та за грошові кошти, отримані від його продажу, була придбана квартира АДРЕСА_2 , яка була оформлена на його ім'я. Також у день придбання квартири, був укладений договір дарування грошових коштів його батьком, йому, тому вважає, що придбана квартира є його особистою власністю. На теперішній час у квартирі проживає він з дочкою.
Автомобіль ЗАЗ-110310 був придбаний на його ім'я після продажу іншого автомобіля та автомобіля, який належав його батькові, у подальшому він його продав, тому позивачка не може претендувати на Ѕ його частину. Просив у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Дьякова Т.В. у судовому засіданні підтримала за печення відповідача та просила відмовити у повному обсязі у задоволенні позову.
Третя особа ОСОБА_3 у судовому засіданні заперечувала проти задоволення позовних вимог позивача. Суду пояснила, що вона є матір'ю відповідача ОСОБА_2 . З 1976 року по 1979 рік вони з чоловіком побудували житловий будинок АДРЕСА_3 та у 1979 році до нього вселилися та проживали. Житловий будинок по АДРЕСА_1 був придбаний ними для ведення господарства та право власності на який було оформлено на сина - ОСОБА_2 . Старий будинок вони з чоловіком знесли і побудували новий. Ані син, ані невістка, не приймали участі у його будівництві ніяким чином, ніяких грошових коштів на його будівництво не давали. У 2003 році син з невісткою переїхали з м.Оріхова до с.Тернівки та стали проживати з ними, а згодом вона з чоловіком переїхали проживати у житловий будинок АДРЕСА_1 . Через деякий час ОСОБА_1 забажала придбати квартиру у місті і вони з чоловіком вирішили продати житловий будинок АДРЕСА_3 з метою отримання грошей, які потім, у той же день, витратили їх на придбання квартири у м.Запоріжжі, право власності на яку зареєстровано на сина. В цей же день, чоловік оформив договір дарування грошей, які були отримані від продажу будинку та витрачені на придбання квартири, на їх сина- ОСОБА_2 . За 20 років, які син проживав з невісткою, ОСОБА_1 ніколи не допомагала по господарству, не знала де знаходиться город, крім того вона займалася вихованням їх дочки.
Представник третьої особи у судове засідання не з'явився, про розгляд справи сповіщався належним чином.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_6 , пояснила суду, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , був побудований до весілля ОСОБА_1 і ОСОБА_7 та з 1994 року його стан не змінювався. ОСОБА_8 не приймала участі у веденні господарства, а тільки займалася дитиною. Саме позивачка ОСОБА_1 запропонувала продати житловий будинок батьків чоловіка за адресою: АДРЕСА_3 , за для комфорту онуки ОСОБА_9 . Квартира за адресою: АДРЕСА_5 , була куплена за подаровані батьками ОСОБА_7 грошові кошти, які були отримані в результаті продажу житлового будинку АДРЕСА_3 , свідком чого вона була.
Свідок ОСОБА_10 у судовому засіданні пояснила, що вона проживає за адресою: АДРЕСА_1 , її будинок розташований через будинок від будинку батьків ОСОБА_11 . Сторін по справі знає з їх дитинства. З 2009 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 проживала у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_3 , а батьки відповідача у житловому будинку АДРЕСА_1 . Позивачці було достовірно відомо, що її чоловік ОСОБА_2 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та вона знала, що цей житловий будинок було побудовано у період з 1992 року - по 1994 роки. Ініціатором продажу житлового будинку АДРЕСА_3 , була саме ОСОБА_1 Квартира за адресою: АДРЕСА_5 , була куплена за грошові кошти від продажу житлового будинку АДРЕСА_3 , яких вистачило на купівлю квартири та погашення заборгованості за кредитом, який брало подружжя на купівлю автомобілю. Позивачка ОСОБА_12 займалася вихованням дитини, але більша частина виховання була покладена на матір ОСОБА_2 - ОСОБА_3 .
Свідок ОСОБА_13 у судовому засіданні пояснила, що в селі Тернівка вона проживає з 1992 року, а сім'ю ОСОБА_14 знає з 1993 року. У 1993 році ОСОБА_15 та ОСОБА_16 почали будувати житловий будинок АДРЕСА_1 та ОСОБА_3 зверталася до неї з приводу будування будинку, а її чоловік ОСОБА_17 разом із бригадою будівельників будували стіни у будинку. Житловий будинок АДРЕСА_1 було побудовано за 2 роки. Житловий будинок АДРЕСА_3 було продано задля купівлі квартири для ОСОБА_2 .
Свідок ОСОБА_18 пояснила, що вона є троюрідною сестрою позивача ОСОБА_2 . У 1991-1992 роках під житловий будинок АДРЕСА_1 було закладено фундамент. Побудований будинок був вже до 1995 року повністю, у нього було проведено газ. Будували цей будинок батьки ОСОБА_2 , а її батьки допомагали. З 1995 року по теперішній час будинок не змінювався, його лише утеплили. ОСОБА_19 і ОСОБА_8 , у цьому будинку ніколи не жили, проживали у будинку АДРЕСА_3 . ОСОБА_12 казала, що хоче жити в місті та казала їй про те, що необхідно вмовити батьків чоловіка продати будинок. У їх сім'ї, фактично працював один ОСОБА_20 . Батьки ОСОБА_7 постійно допомагали його родині. Грошові кошти на квартиру за адресою: АДРЕСА_5 , були отримані батьками відповідача за проданий житловий будинок АДРЕСА_3 , які були подаровані ОСОБА_2 .
Свідок ОСОБА_21 пояснив у судовому засіданні, що у 1992 році для будівництва житлового будинку АДРЕСА_1 , було закладено фундамент. Матір'ю ОСОБА_22 , було найнято будівників. Особисто він будував для будинку дах. У 1995 році будинок вже був побудований. З 1995 року будинок не змінювався. Потім, зі слів ОСОБА_23 , стало відомо, що ОСОБА_24 бажала квартиру та вони вирішили продати житловий будинок АДРЕСА_3 і купити дітям квартиру.
Свідок ОСОБА_25 у судовому засіданні пояснив, що восени 1993 року ОСОБА_15 і ОСОБА_16 почали будівництво житлового будинку АДРЕСА_1 , а він допомагав його будувати: стіни, дах. Башкатови казали, що будують будинок для сина. Жили ОСОБА_14 у будинку, який знаходиться навпроти будинку АДРЕСА_1 . ОСОБА_19 не був одружений на той час, у будівництві будинку участі на брав.
Заслухавши пояснення сторін, представників позивача та відповідача, третю особу, пояснення свідків, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи(Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Крім того, згідно ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) та правових позицій, викладених в рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Бендерський проти України (заява № 22750/02 параграф 42) - відповідно до практики, яка відображає принцип здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлині обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.
За вимогами ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд встановлює такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню для цих правовідносин
Суд дослідивши та оцінивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що з 15.08.1998 року, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 , яке видано повторно 18.09.2005 року відділом реєстрації актів цивільного стану Вільнянського районного управління юстиції Запорізької області, актовий запис № 4 (т.1, а.с. 13 ).
Рішенням Хортицького районного суду від 07.09.2018 року по справі № 337/1840/18, шлюб між сторонами було розірвано ( т.1, а.с. 14).
Звертаючись з позовом до суду, позивач ОСОБА_1 зазначила, що у період зареєстрованого шлюбу з відповідачем, ними за спільні кошти, було придбано рухоме та нерухоме майно, а саме: житловий будинок, загальною площею 54,0 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 , транспортний засіб марки ЗАЗ модель 110307, випуску 2005 року, сірого кольору, державний номер НОМЕР_1 , трикімнатна квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 65,16 кв.м., земельна ділянка, площею 0,2123 га, кадастровий номер 2321587300:09:002:0014, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 2 ст. 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною 1 ст. 61 СК України встановлено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується ст. 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Частиною 1 ст. 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Пунктами 2, 3 ч.1 ст. 57 СК України визначено перелік майна, що є особистою власністю дружини, чоловіка, зокрема: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування, або набуте за кошти, які належали їй, йому, особисто.
Якщо у придбання майна вкладені, крім спільних коштів, і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю (ч. 6 ст. 57 СК України).
У постанові від 02 жовтня 2013 року (справа №6-79цс13) Верховний Суд України зазначив, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Згідно роз'яснень, викладених у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Зі змісту п. п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Згідно ч. 2 ст. 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Щодо позовних вимог позивача про cтягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 суми вартості Ѕ частини автомобіля ЗАЗ-110307, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , варто зазначити наступне.
Згідно договору купівлі-продажу транспортного засобу № 2342/2018/1113022 від 20.09.2018 року, транспортний засіб марки ЗАЗ модель 110307 2005 року випуску, сірого кольору, державний номер НОМЕР_1 , зареєстрований на ім'я ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 у ВРЕР № 1 м.Запоріжжя, був проданий ОСОБА_3 за 24 387 грн. 30 коп. ( а.с.72, т.1).
Суд вважає, що між сторонами виниклі правовідносини щодо поділу спільного сумісного майна подружжя, які регулюються нормами Цивільного кодексу України та Сімейного кодексу України.
Так, згідно з ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньої спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ст.60,61 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжя за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Відповідно до ст.63, 65 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено договором між ними. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладанні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою іншого подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Відповідно до ст.68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється співвласником виключно за взаємною згодою.
З'ясувавши повно, всебічно та об'єктивно обставини справи, оцінивши надані докази у їх сукупності та взаємозв'язку з точки зору достатності, достовірності, належності та допустимості, суд вважає встановленим та доведеним, що в період зареєстрованого шлюбу, до моменту фактичного припинення шлюбних відносин, сторони придбали автомобіль ЗАЗ-110307, 2005 року випуску, який є їх спільною сумісною власністю і якими вони мають право розпоряджатися за взаємною згодою. Розірвання шлюбу не впливає на це право.
При цьому, суд враховує, що у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя. Спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості (ст.77 78 ЦПК України). Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
У судовому засіданні позивач та відповідач не заперечували проти того, що автомобіль був придбаний у період їх шлюбу та зареєстрований на ім'я ОСОБА_2 , але відповідач заперечував, що автомобіль було придбано за їх особисті кошти, бо вказаний автомобіль він придбав за кошти від продажу іншого автомобіля, який належав йому особисто на праві власності та автомобіля, який належав на праві власності його батькові.
Такі доводи відповідача не підтверджено належними та допустимими доказами.
Також суд враховує, що розпорядження спільним сумісним майном, в т.ч. і після розірвання шлюбу, повинно відбуватись за взаємною згодою подружжя.
Оцінюючі вищевказане, беручи до уваги, що відчуження відповідачем автомобілю ЗАЗ-110307 третій особі відбулось 20.09.2018 року, зразу після розірвання шлюбу сторонами ( 07.09.2018 року), суд приходить до висновку про те, що розпорядження спільним сумісним майном - вказаним транспортним засобом відбулось не за взаємною згодою подружжя ОСОБА_14 , а самостійно відповідачем, без відома та згоди позивачки. У зв'язку з цим, а також з урахуванням відсутності цього майна на даний момент, суд вважає законними вимоги позивачки про стягнення з відповідача на її користь грошової компенсації вартості її частки в зазначеному майні. При цьому, суд приймає до уваги, що частки сторін є рівними - кожному по 1/2.
Визначаючи розмір грошової компенсації, суд виходить з того, що вартість майна, яке підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
З пояснень сторін та їх представників в судовому засіданні вбачається, що згоди щодо визначення вартості зазначеного автомобіля сторони не досягли.
Звертаючись до суду з позовом, позивачка надала на підтвердження вартості автомобіля копію звіту про незалежну оцінку колісного транспортного засобу марки ЗАЗ-110307, реєстраційний номер НОМЕР_1 ( т.1, а.с. 21-22), станом на 13.11.2018 року.
При постановленні рішення, суд не приймає до уваги зазначений звіт, оскільки він містить відомості про ринкову вартість автомобілю, за яку можливе відчуження автомобілю, без врахування дійсного стану спірного автомобіля на час проведення оцінки, його технічних характеристик.
Так, вирішуючи цей спір, суд виходить з того, що діючим законодавством України, зокрема, Порядком державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженим постановою КМУ №1388 від 07.09.1998 року, передбачена письмова форма договорів відчуження транспортних засобів та їх подальша державна реєстрація, зокрема, на підставі довідки-рахунки, виданої суб'єктом господарювання, діяльність якого пов'язана з реалізацією транспортних засобів та їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери. Вказаний документ підтверджує правомірність придбання транспортного засобу (п.8 Порядку в редакції, чинній на час відчуження спірного автомобіля).
Відповідно до п.15 цього ж Порядку під час проведення державної реєстрації (перереєстрації) транспортні засоби підлягають огляду фахівцями експертної служби МВС з метою звірення ідентифікаційних номерів їх складових частин з номерами, зазначеними в поданих власником для реєстрації документах. За результатами огляду в документах, які подаються для державної реєстрації, робиться відповідна відмітка або складається акт огляду.
При укладанні договору купівлі- продажу, транспортний засіб був досліджений спеціалістом, залежно від його стану на час укладання договору купівлі- продажу, а тому, вартість 1/2 частини вказаного автомобіля, та відповідно розмір грошової компенсації, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки необхідно визначати з суми вартості автомобіля- 24 387 грн. 30 коп., де вартість Ѕ частини автомобіля становить 12 193 грн. 65 коп., тому позовні вимоги позивачки у частині стягнення вартості Ѕ частини автомобіля, підлягають частковому задоволенню.
Щодо позовних вимог позивачки про поділ спільного майна подружжя- житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки АДРЕСА_1 , необхідно зазначити наступне.
04.12.1989 року ОСОБА_2 , за договором купівлі- продажу будинку, придбав у власність у гр.. ОСОБА_26 житловий будинок, що знаходиться у с.Тернівка Вільнянського району Запорізької області, який розташований на присадибній ділянці 0,06 га ( т.1, а.с.59).
Як вбачається з відповіді сільського голови Тернівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області на адвокатський запит від 17.01.2019 року за вих. № 02-01-37/27, житловий будинок АДРЕСА_1 дійсно був придбаний ОСОБА_17 для свого сина ОСОБА_2 ( за останніми даними, належав ОСОБА_27 , яка померла у 1987 році).
З 1989 по 1992 рік в будинку був зареєстрований ОСОБА_2 .
В 1992 році в будинок була зареєстрована бабуся ОСОБА_2 - ОСОБА_5 , яка прибула із будинку АДРЕСА_3 .
З 1995 року по 2009 рік в даному будинку зареєстрованих осіб не було, але проживали ОСОБА_17 та ОСОБА_3 .
15.05.2009 року в будинок зареєструвалися: ОСОБА_17 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , які прибули з будинку АДРЕСА_3 , який належав ОСОБА_17 та у зв'язку з тим, що будинок був проданий.
ОСОБА_2 разом зі своєю сім'єю, а саме: донька ОСОБА_4 та дружина ОСОБА_12 , постійно проживали в будинку АДРЕСА_3 до 15.05.2009 року.
ОСОБА_12 проживала у вищевказаному будинку без реєстрації, так, як була зареєстрована в будинку своїх батьків по АДРЕСА_6 .
24.07.2009 року ОСОБА_2 разом з донькою вибули в м. Запоріжжя.
З 14.07.2016 року ОСОБА_12 зареєструвалася в будинку АДРЕСА_1 , але за місцем реєстрації не проживала ( т.1, а.с.57).
З листа Тернівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області від 02.04.2019 року за вих. № 02-01-37/161 вбачається, що до 15.05.2009 року ОСОБА_12 разом з чоловіком ОСОБА_2 та дочкою ОСОБА_4 , проживала без реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 .
ОСОБА_1 , з 1982 року по 14.07.2016 року була зареєстрована у своїх батьків за адресою: АДРЕСА_6 , а з 14.07.2016 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (т.1, а.с.146).
Рішенням сільської ради народних депутатів 14 сесії 21 скликання № 6 від 19.05.1992 року, дозволено ОСОБА_28 будівництво індивідуального житлового будинку АДРЕСА_1 , знесення старого житлового будинку, оскільки новий будинок буде побудований на тому ж місці ( т.1, а.с. 60).
В матеріалах цивільної справи містяться: копія протоколу Тернівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області, четвертої сесії, двадцять третього скликання від 03.02.1999 року з додатками, яким підтверджується перехід спірної земельної ділянки, площею 0,20 га, яка знаходиться по АДРЕСА_3 - навпроти садиби ОСОБА_17 (т.2, а.с. 30-32), від бабці відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , шляхом її вилучення у ОСОБА_5 та цим же рішенням наділено ОСОБА_2 вказаною земельною ділянкою (п. №7); копія заяви ОСОБА_5 від 04.01.1999 року про відмову від земельної ділянки ( т.2, а.с.33); копія заяви ОСОБА_2 від 04.01.1999 року про наділення його земельною ділянкою т.2, а.с. 34); копія свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 13.08.2014 року за № 25502606, яким підтверджується право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 ( т.2, а.с. 35); копія Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13.08.2014 року за вих. № 25502699 ( т.2, а.с.36).
З копії акту виносу в натуру земельної ділянки індивідуального забудовника вбачається, що 19.05.1992 року земельна ділянка по АДРЕСА_1 , була винесена в натурі ( т.1, а.с. 61).
Крім того, судом безпосередньо у судовому засіданні, було досліджено копію відповіді на адвокатський запит АТ «Запоріжгаз» від 21.01.2019 року за вих. № 69001.3-Лв-597-0120 та додатками ( копіями) до листа: акт приймання внутрішньо будинкового (внутрішньоцехового) загопроводу в експлуатацію від 21.10.1994 року, акт від 14.01.2004 року, акт прийняття до експлуатації робіт по встановленню побутового лічильника газу (ЛГП) від 14.01.2004 року, акт від 21.11.2011 року ( т.2, а.с.38-41).
Як вбачається з листа АТ «Запоріжгаз» від 21.01.2019 року за вих. № 69001.3-Лв-597-0120 та вказаних вище актів, 21.10.1994 року за адресою: АДРЕСА_1 , було складено акт приймання внутрішньобудинкового газопроводу в експлуатацію. Монтаж газопроводу виконано за замовленням ОСОБА_5 (бабці відповідача ОСОБА_2 ) ВАТ «Запоріжгазбуд» БМУ треста «Криворіжгазкомунбуд». Прийнято в експлуатацію газові прилади: плита газова ПГ-2 та Котел КС.
14.01.2004 року за вищевказаною адресою, після встановлення побутового лічильника газу (ПЛГ) Візар G-4 заводський № 0280679, пущено газ на газові прилади: плита газова ПГ-2 та котел КС, опалювальна площа 35,8 м2 ( т.1, а.с. 37).
З акту приймання внутрішньобудинкового (внутрішньоцехового) газопроводу в експлуатацію від 21.10.1994 року вбачається, що спірний житловий будинок АДРЕСА_1 , був побудований до 1994 року, тому як в 1994 році до будинку було проведено газопровід та з цього часу житлова площа будинку не змінювалася (т.2, а.с.38), оскільки доказів протилежного, стороною позивача, суду не надано.
З наданих відповідачем документів, а також показань свідків, пояснень у судовому засіданні особисто позивачки ОСОБА_1 , вбачається, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , було придбано (куплено), знесено старий будинок та побудовано новий, ще до реєстрації шлюбу позивачки ОСОБА_1 з відповідачем ОСОБА_2 .
Як вбачається з рішення виконкому Тернівської сільської ради № 13 від 14.04.2000 року, зазначеним рішенням прийнято рішення про оформлення права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 та видачі йому свідоцтва про право власності на житловий будинок ( т.1, а.с. 63), та 14.04.2000 року ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на житловий будинок ( т.1, а.с.64).
ОСОБА_1 у судовому засіданні пояснила, що з відповідачем вона перебувала у шлюбі з 15.08.1998 року. На час укладання шлюбу, житловий будинок АДРЕСА_1 вже існував, це був новий цегляний будинок, стояла «коробка», були вікна, дах, але він був недобудований- не були виконані внутрішні роботи. Кому цей будинок належав до 1998 року- їй невідомо, їй не було відомо про придбання цього будинку ще до реєстрації її шлюбу з чоловіком. У вказаному будинку вони з чоловіком ніколи не жили. Після укладання шлюбу вони проживали до 2002 року у м.Оріхові, бо вона навчалася на денному відділенні та перебувала у декретній відпустці. У період з 1998 року по 20202 рік у вказаному будинку вони нічого не робили та у будинку ніхто не жив. У 2003 році вони з чоловіком переїхали до с.Тернівка та проживали у будинку АДРЕСА_3 , у батьків чоловіка. Цей будинок знаходиться навпроти будинку АДРЕСА_1 . Відповідач казав, що будинок АДРЕСА_1 , це їх будинок, добудовували вони його, чоловік сам займався будинком, але що там робив, їй невідомо, які суми з загального бюджету витрачав, також невідомо, бо чоловік ніколи її не вводив у курс справ. Будинок добудовувався у період 2003-2007 рік, але участі у його будівництві вона не приймала, що там відбувалося не звертала уваги, потім у будинок переїхали проживати батьки чоловіка.
Доводи позивачки ОСОБА_1 про те, що вони з чоловіком добудовували будинок АДРЕСА_1 , жодними належними та допустимими доказами не підтверджені, такі доводи є голослівними та таким, що протиречать показанням свідків: ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_13 , ОСОБА_21 , ОСОБА_25 , а також матеріалам справи та обставинам, встановленим безпосередньо у судових засіданнях.
Враховуючи вказане вище, суд вважає, що будинок АДРЕСА_1 є особистою власністю відповідача ОСОБА_2 , та поділу між подружжям не підлягає, тому в цій частині позовні вимоги позивачки, задоволенню не підлягають.
Також, судом встановлено, що згідно копії свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 13.08.2014 року, виданого Реєстраційною службою Вільнянського районного управління юстиції Запорізької області, земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2321587300:09002:0014, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,2123 га, належить відповідачу ОСОБА_2 ( т.2, а.с.35).
Крім того, з протоколу Тернівської сільської ради Вільнянського району Запорізької області, четвертої сесії, двадцять третього скликання від 03.02.1999 року з додатками, вбачається, що земельна ділянка, площею 0,20 га, яка знаходиться по АДРЕСА_3 - навпроти садиби ОСОБА_17 у с.Тернівка, перейшла від бабці відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , шляхом її вилучення у ОСОБА_5 , що підтверджується копією заяви ОСОБА_5 від 04.01.1999 року про відмову від земельної ділянки та копією заяви ОСОБА_2 від 04.01.1999 року про наділення його земельною ділянкою.
Право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку підтверджується копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 13.08.2014 року за № 25502606 ( т.2, а.с. 35) та копією Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13.08.2014 року за вих. № 25502699 ( т.2, а.с.36).
Жодного доказу у частині придбання земельної ділянки ( набуття на неї права власності) за сумісні (спільні) грошові кошти ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , позивачкою ОСОБА_1 , відповідно до ст.76,77, 78, 79, 81 ЦПК України, суду не надано, тому, доводи позивачки щодо придбання земельної ділянки під час шлюбу за спільні сумісні кошти подружжя, або спільною працею подружжя, не підтверджено належними доказами, що є підставою для відмови у задоволені позовних вимог в цій частині.
Щодо позовних вимог позивачки ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя- квартири АДРЕСА_2 необхідно зазначити наступне.
Cудом встановлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 15.08.1998р. (т.1, а.с.13).
Рішенням Хортицького районного суду м.Запоріжжя від 07.09.2018 року, яке набрало законної сили 09.10.2018 року, їх шлюб розірвано ( т.1, а.с. 14).
04.05.2009 року між ПП АН «Квартирне питання» та ОСОБА_2 було укладено договір №12/5 про надання послуг з пошуку для подальшого придбання нерухомого майна, строк дії якого визначено до 04.07.2009 року ( т.1, а.с. 68).
На підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 11.06.2009 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Пянтковською О.Г., реєстрованого за №2560, позивач ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_2 за 243 520 грн., що еквівалентно 32000 доларів США ( т.1, а.с. 69), що також підтверджується копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно ( т.1, а.с.71).
Вказану суму продавець ОСОБА_29 отримала від покупця ОСОБА_2 , повністю до підписання договору- п.2 договору ( т.1, а.с. 69).
З п. 5 договору купівлі- продажу вбачається, що дружина покупця ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , надала згоду на придбання вищевказаної квартири за ціну та на умовах, визначених цим договорам, що підтверджується її заявою, справжність підпису на якій посвідчено нотаріально цим же нотаріусом 11.06.2009 року за реєстровим №2559.
У судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 зазначила, що спірну квартиру вони придбали з відповідачем ОСОБА_2 за власні кошти, а тому вважає, що вона має право Ѕ її частину.
Відповідач ОСОБА_2 та його представник-адвокат Дьякова Т.В., заперечуючи проти задоволення позовних вимог у цій частині позову, зазначили, що грошові кошти на придбання спірної квартири, ОСОБА_2 отримав від своїх батьків- ОСОБА_17 і ОСОБА_3 за договором дарування від 15.05.2009 року, після продажу ними житлового будинку АДРЕСА_3 - 15.05.2009 року. В цей же день було оформлено договір дарування грошей.
Свідок ОСОБА_6 у судовому засіданні пояснила, що вона була присутня при передачі грошей, які ОСОБА_17 і ОСОБА_3 отримали від продажу будинку АДРЕСА_3 , їх сину ОСОБА_2 .
Як вбачається з копії договору дарування грошових коштів від 15.05.2009 року, складеного в с.Тернівка Вільнянського р-ну Запорізької області, ОСОБА_2 отримав у дар грошові кошти в сумі 279225 грн., що еквівалентно 36000 доларів США, для купівлі квартири в м.Запоріжжі. Договір укладено та підписано сторонами в присутності свідків.
За змістом ст.3, 6, 627 ЦК України, в Україні діє принцип свободи договору, відповідно до якого сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (ч.1 ст.639 ЦК України).
Відповідно до ст.640 ЦК України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Згідно з ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Відповідно до ч.5 ст.719 ЦК України договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до ч.1 ст.722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
При цьому, договір є правочином. Загальні вимоги, додержання яких є необхідними умовами для чинності правочину, передбачені ст.203 ЦК України, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно з п.3 ч.1 ст.208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.
Згідно з ч.1 ст.209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Відповідно до ч.1, 2 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені в ст.203 вказаного Кодексу.
Оцінивши докази в частині укладання договору дарування грошових коштів у сукупності та взаємозв'язку з точки зору достатності, достовірності, належності та допустимості, суд приходить до висновку, що форма договору дарування визначається його змістом та має відповідати загальним положенням про форму правочину (ст.205-210).
З аналізу ст.719 ЦК України вбачається, що форма договору дарування залежить від виду майна, що є предметом такого договору, від ціни дарунку та від моменту його укладання.
Зокрема, якщо предметом договору дарування виступають валютні цінності на суму більше п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (850,00грн), такий договір обов'язково укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до п.4 ст.1 Закону України «Про валюту і валютні операції» №2473-VIII від 21.06.2018 року до валютних цінностей відноситься національна валюта (гривня), іноземна валюта та банківські метали.
З договору дарування грошових коштів в сумі 279 225 грн., що еквівалентно 36000 доларам США, який було укладено між ОСОБА_2 і його батьком ОСОБА_17 вбачається, що дарунком за договором виступають грошові кошти, виражені в національній валюті та в еквіваленті до іноземної валюти, тобто валютні цінності, у розмірі, що перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, відповідно до ч.5 ст.719 ЦК України такий договір дарування повинен бути укладений в письмовій формі та посвідчений нотаріально.
Заперечуючи проти задоволення позову ОСОБА_1 щодо поділу квартири, ОСОБА_2 надав суду ксерокопію договору дарування грошових коштів від 15.05.2009 року, оформленого письмово із відповідним змістом та підписами сторін. Однак відмітки про нотаріальне посвідчення такого договору дарування, як того вимагає ч.5 ст.719 ЦК України цей документ не містить, що було підтверджено сторонами у процесі судового розгляду справи.
За вказаних вище обставин, суд не бере до уваги договір дарування грошових коштів як доказ належності спірної квартири лише ОСОБА_2 .
Крім того, відповідно до ч.3 ст.368 ЦК України, ст.60, 61 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом,та незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
А тому, доводи відповідача ОСОБА_2 та його представника про те, що позивачка ОСОБА_1 тривалий час не працювала, займалася доглядом за дитиною, хворіла, тому спірна квартира поділу між ними не підлягає, а є особистою власністю ОСОБА_2 , суд до уваги не бере у зв'язку із вказаним вище.
При цьому, відповідно до п.2,3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, та майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Отже, за змістом вказаних норм права, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності, тобто, ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Судом встановлено і це не оспорюється сторонами, що зазначена квартира була придбана та оформлена на ім'я відповідача ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу, посвідченим 11.06.2009 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Пянтковською О.Г., реєстровий №2560, за 243 520 грн. або 32000 доларів США, в період зареєстрованого шлюбу позивача ОСОБА_1 і відповідача ОСОБА_2 .
При цьому, позивачка ОСОБА_1 була присутня у нотаріуса під час посвідчення зазначеного договору купівлі-продажу і як дружина надала нотаріально посвідчену письмову згоду на придбання вищевказаної квартири за ціну та на умовах, визначених договором, чим фактично підтвердила, що гроші, які витрачаються на придбання вказаної нерухомості, є спільною сумісною власністю подружжя, придбана нерухомість також буде об'єктом права спільної сумісної власності як така, що набувається ними за час шлюбу.
Також суд враховує, що відповідач ОСОБА_2 , при укладанні договору купівлі-продажу квартири, не зазначив в договорі купівлі-продажу від 11.06.2009 року те, що грошові кошти, які сплачені ним за квартиру, є його особистою власністю і відповідно спірна квартира є його особистою приватною власністю.
Таким чином, враховуючи, що кожна річ, набута в період шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, якщо інше не визначено договором чи законом, а договором купівлі-продажу від 11.06.2009 року не визначена належність спірної квартири на праві особистої приватної власності відповідачу ОСОБА_2 , суд вважає, що на спірну квартиру поширюється режим спільної сумісної власності подружжя, а Ѕ її частина належить на праві власності позивачці ОСОБА_1 , а тому позовні вимоги позивача у цій частині, необхідно задовольнити.
Щодо позовних вимог позивачки ОСОБА_1 про стягнення з відповідача ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу, необхідно зазначити наступне.
Відповідно до ч.1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
За приписом п.2 частини другої ст.. 141 цього Кодексу судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача у разі відмови в позові.
Згідно положень с.1, 2 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результати розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу надання послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до п.3 ст. 137 ЦПК України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат, учасник справи подає детальний опис робіт ( наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно до частин 4-6 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співрозмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт( наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт ( надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та ( або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ст.. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару ( фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення, тощо, визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Витрати на правничу допомогу, які мають бути документально підтверджені та доведені, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правничої допомоги у конкретній справі ( складання позовної заяви, надання консультацій).
Склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входять до предмету доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку ( квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
У порушення вимог ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», у наданому суду до матеріалів справи договорі про надання правової допомоги № 20/118 від 20.11.2018 року ( т.1, а.с.102-103) не зазначено порядок обчислення гонорару ( фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення, тощо.
Крім того, у жодному із призначених по справі судових засіданнях, адвокат Білицький Є.М. не був присутній.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (п.95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015 року, п.п. 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009 року,п.80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006 року, п. 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004 року) заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
У порушення вимог ст.. 137 ЦПК України, позивачем не надано суду доказів що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим, не надано суду розрахунку виконаних адвокатом робіт ( наданих послуг); не вказано час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт ( надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а тому, суд вважає, що у задоволенні зазначених позовних вимог необхідно відмовити.
Крім того, відповідно до ст. 141 ЦПК України, на користь позивача підлягають стягненню понесені ним та документально підтверджені судові витрати, пропорційно до задоволеної частини позовних вимог у вигляді сплаченого судового збору у розмірі 1339 грн. 54 коп.
В іншій частині позовні вимоги позивачки ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення.
Керуючись ст.15, 16, 368, 372 ЦК України, ст.60, 61, 69, 70, 71 СК України, ст.3,4,10,11,12 76,77, 80,81, 133, 141, 258,259,263, 264, 265, 268 ЦПК України, суд ,-
Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 , ІПН НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , ІПН НОМЕР_4 ), в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя грошову компенсацію вартості Ѕ частини транспортного засобу «ЗАЗ 110307, випуску 2005 року, реєстраційний номер НОМЕР_1 в розмірі 12 193 грн. 65 коп.
Визнати за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , ІПН НОМЕР_4 ) право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 , ІПН НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , ІПН НОМЕР_4 ) сплачену суму судового збору у розмірі 1339 грн. 54 коп.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Повний текст рішення виготовлено судом 30 жовтня 2020 року.
Рішення суду може бути оскаржене до Запорізького апеляційного суду через Хортицький районний суд м. Запоріжжя протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: Г.Є.Гнатик