03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/9066/2020
22 жовтня 2020 року м. Київ Справа № 755/2948/16-ц
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Немировської О.В., Чобіток А.О.,
за участю секретаря судового засідання Кравченко Н.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 05 лютого 2020 року, ухвалене у складі судді Чех Н.А.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа - Міністерство оборони України про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,
встановив:
У лютому 2016 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Міністерства оборони України та ІНФОРМАЦІЯ_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 11 квітня 2014 року по 27 травня 2015 року включно, як донарахування і виплату за час вимушеного прогулу через незаконні дії відповідача, який свідомо не виконав рішення суду від 16 квітня 2014 року, в сумі 47 056 грн. 26 коп., та моральної шкоди в розмірі 50 000 грн.
Позовні вимоги обґрунтувала тим, що 30 травня 2013 року вона була звільнена з посади у Дарницькому районному у м. Києві військовому комісаріаті на підставі п.1 ст.40 КЗпП України. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 16 квітня 2014 року її поновлено на посаді спеціаліста 2-ї категорії відділення комплектування ІНФОРМАЦІЯ_2 , стягнуто з Міністерства оборони України 36 841 грн. 20 коп. заробітної плати за час вимушеного прогулу, 500 грн. моральної шкоди, всього 37 341 грн. 20 коп.
Вказане рішення відповідачами неодноразово оскаржувалося, не виконувалося. Поновлена вона була на посаді 28 травня 2015 року. Час вимушеного прогулу за вказаним рішенням був порахований за період - з 31 травня 2013 року по 10 квітня 2014 року. Вважає, що на її користь має бути донараховано середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11 квітня 2014 року до часу поновлення на роботі - включно по 27 травня 2015 року (поновлена на посаді 28 травня 2015 року). Враховуючи середньоденну заробітну плату - 167 грн. 46 коп., яка була взята в розрахунок у справі про поновлення на роботі, за вказаний період сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 47 056 грн. 26 коп., які і просила стягнути з Міністерства оборони України на її користь.
Також просила стягнути з Міністерства оборони України на її користь в рахунок відшкодування моральної шкоди 50 000 грн. Моральну шкоду обґрунтувала тим, що в результаті незаконного звільнення її з посади, порушення її трудових прав, втрати нормальних життєвих зв'язків стан її здоров'я значно погіршився. Через незаконні дії відповідача вона залишилася без значно більшої суми фінансового забезпечення. Відповідачем свідомо не виконувалося рішення суду. В заяві про зміну позовних вимог позивач змінила особу, з якої просила стягнути вказані суми, а саме - Міністерство оборони України на Київський міський військовий комісаріат.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 31 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 жовтня 2016 року, позов задоволено частково, стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі за час вимушеного прогулу в сумі 47 056,26 грн. та моральну шкоду 5000 грн.
Постановою Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року касаційну скаргу Міністерства оборони задоволено, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 31 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 12 жовтня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи судом першої інстанції в судовому засіданні 17 липня 2019 року задоволено клопотання позивача ОСОБА_1 про залучення в якості третьої особи Міністерство оборони України та про прийняття заяви про зміну позовних вимог, відповідно до якої позивач пред'являє позовні вимоги до ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа - Міністерство оборони України.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 05 лютого 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду 47 056,26 грн. та моральну шкоду - 5000 грн.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, військовий комісар ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи.
Звертає увагу на висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі №755/2948/16-ц під час перегляду ухвали Апеляційного суду м. Києва від 12 жовтня 2016 року та рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 16 квітня 2014 року, яким поновлено позивача на посаду та стягнуто заробітну плату. Зокрема, Верховний Суд посилався на те, що ОСОБА_1 звернулась із позовом як до Міністерства оборони України, так і до ІНФОРМАЦІЯ_1 (як це зазначено у вступній частині), натомість прохальна частина позовної заяви містить сформульовані вимоги виключно до Міністерства оборони України. Згідно зі змістом позовної заяви, хоча Київський міський військовий комісаріат брав участь у справі у статусі відповідача, вимоги до цього учасника позивачем не заявлено.
Вважає, що відповідно до рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 16 квітня 2014 року по справі №755/2948/16-ц вимоги до ІНФОРМАЦІЯ_1 виконати дії щодо поновлення на роботі ОСОБА_1 відсутні, як у вступній частині, описовій, так і в резолютивній частині.
У поясненнях на апеляційну скаргу представник Міністерства оборони України Куртмоллаєв А.Е. посилається на те, що Верховний Суд у постанові від 31 жовтня 2018 року зробив висновок, що суди врахували й не звернули уваги на те, що за нормою статті 236 КЗпП України відповідальність за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника покладається на роботодавця. Позивач не перебувала у трудових відносинах безпосередньо із Міністерством оборони України, а отже, Міністерство оборони України є неналежним відповідачем по справі.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , вважаючи рішення суду законним та обґрунтованим, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, рішення суду залишити без змін.
Вказує, що в судовому засіданні 17 липня 2019 року представник позивача заявив клопотання про заміну сторони у справі, а саме залучення Міністерства оборони України у якості третьої особи, залишивши відповідачем тільки Київський міський військовий комісаріат. Тобто стороною позивача визначено відповідачем ІНФОРМАЦІЯ_3 , з якого позивач і просила стягнути вказані суми. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва було задоволено клопотання представника позивача. Зазначає, що в заяві про зміну позовних вимог від 28 лютого 2019 року вимоги висувалися до Київського військового комісаріату. Тому твердження відповідача в апеляційній скарзі не відповідають дійсності.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_4 та представник третьої особи Міністерства оборони України - Куртмоллаєв А.Е. заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили рішення суду залишити без змін.
Представник ІНФОРМАЦІЯ_1 в судове засідання не з'явився, будучи повідомленим про день та час розгляду справи у встановленому законом порядку, тому колегія суддів вважала можливим розглянути справу за його відсутності відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що на користь позивача має бути стягнуто 47 056 грн. 26 коп. середнього заробітку за період: з 11.04.2014 року до 16.04.2014 року середнього заробітку за час вимушеного прогулу незаконно звільненого працівника на підставі ст.235 КЗпП України; з 16.04.2014 року (день ухвалення рішення суду) по 27.05.2015 року (дату виконання рішення про поновлення на роботі) - середній заробіток за час затримки виконання рішення суду на підставі ст.236 КЗпП України.
Крім того, права позивача були порушенні, відновлення порушених прав позивача здійснювалося з порушеннями вимог законодавства зі сторони роботодавця. Суд погодився з тим, що такі дії є підтвердженням того, що позивач зазнала страждань, для відновлення порушених прав, організації свого життя від позивача вимагалися додаткові зусилля, а тому розмір моральної шкоди має становити 5000 грн.
Також судом було встановлено, що Київський міський військовий комісаріат є юридичною особою, до якого позивач пред'явила позовні вимоги як до відповідача, та з якого просила стягнути вказані суми.
З висновками суду першої інстанції про законність і обґрунтованість заявлених позовних вимог колегія суддів погоджується, висновки суду відповідають обставинам справи, ґрунтуються на наявних у матеріалах справи доказах, норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин застосовано правильно.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з 16.12.1991 року працювала в Дарницькому районному військовому комісаріаті м. Києва. З 19.12.2006 року працювала на посаді спеціаліста 2 категорії відділення комплектування та була звільнена з роботи 30.05.2013 року з посиланням на п.1 ст. 40 КЗпП України на підставі наказу від 28.05.2013 року.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 16 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21 січня 2015 року, частково задоволено позов ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, ІНФОРМАЦІЯ_1 про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді спеціаліста 2-ї категорії відділення комплектування Дарницького районного в м. Києві військового комісаріату. Стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 36 841,20 заробітної плати за час вимушеного прогулу та 500 грн. моральної шкоди. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 01 липня 2015 року касаційну скаргу Міністерства оборони України відхилено, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 16 квітня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 січня 2015 року залишено без змін.
На виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 16 квітня 2014 року судом видано виконавчий лист від 22.05.2015 року про стягнення з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 36841,20 грн. заробітної плати за час вимушеного прогулу та 500 грн. моральної шкоди, а всього 37 341,20 грн.
Наказом військового комісара Дарницького районного у м. Києві військового комісаріату (по стройовій частині) № 79 від 28.05.2015 року ОСОБА_1 було поновлено на роботу та призначено на посаду спеціаліста 1 категорії відділення військового обліку та бронювання сержантів і солдатів запасу ІНФОРМАЦІЯ_4 ( підстава - наказ військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 №111 від 28.05.2015 року) ( а.с. 36, т.1).
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.
Згідно із частиною п'ятою статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов'язковості й підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні.
Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику невідкладно приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Згідно зі статтею 236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постановах від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі № 6-648цс15 Верховного Суду України, за змістом норм статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі необхідно вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення.
За змістом правил пунктів 2, 4 частини першої статті 367 ЦПК України (в редакції 2004 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), суд зобов'язаний допустити негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.
Рішення від 12 жовтня 2017 року у справі № 46852/13 «Бурмич та інші проти України» є продовженням пілотного рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04, рішення від 15 жовтня 2009 року), у якому Європейський суд з прав людини констатував порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Зазначені порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає в систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв'язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту.
Виходячи із положень ч. 5 ст. 235 КЗпП України, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 16 квітня 2014 року підлягало обов'язковому негайному виконанню після проголошення, незалежно від його оскарження та дати набрання законної сили.
Згідно із частиною 2 статті 14 ЦПК України (в редакції 2004 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Таким чином, судом першої інстанції вірно встановлено, що рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 16 квітня 2014 року в частині поновлення позивача на роботі виконано лише 28 травня 2015 року.
Встановивши, що рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 16 квітня 2014 року про поновлення позивача на роботі не було виконано негайно після проголошення роботодавцем - ІНФОРМАЦІЯ_5 , з яким позивач перебувала у трудових відносинах, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що з цього моменту у позивача виникло право на отримання середнього заробітку за час затримки виконання рішення.
Оскільки рішення суду від 16 квітня 2014 року в частині поновлення позивача на роботі виконано лише 28 травня 2015 року, то за вказаний період підлягає стягненню з роботодавця середній заробіток за час затримки виконання рішення суду відповідно до статті 236 КЗпП України.
При визначенні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд першої інстанції правильно визначив розмір середньоденної заробітної плати та визначив кількість днів затримки виконання рішення суду. Взявши до уваги наданий позивачем розрахунок та середньоденну заробітну плату позивача, що становить 167,46 грн. (встановлено рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 16 квітня 2014 року), суд вірно визначив загальну суму середнього заробітку - 47 056 грн. 26 коп.
Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, визначивши характер правопорушення та врахувавши вимоги розумності і справедливості, глибину фізичних та душевних страждань, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення для відшкодування моральної шкоди, правомірно визначив розмір відшкодування позивачу моральної шкоди у сумі 5000 грн.
Доводи апеляційної скарги відповідача зводяться до того, що у позовній заяві ОСОБА_1 вимоги до ІНФОРМАЦІЯ_1 позивачем заявлені не були. Проте зазначені доводи колегія суддів вважає необґрунтованими.
Як вбачається з постанови Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у даній справі, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції, Верховний Суд вказував на те, що суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи не дослідили зібрані у справі докази, не встановивши відповідні обставини на предмет того, чи є Київський міський військовий комісаріат юридичною особою, яка в силу закону може нести юридичну відповідальність, адже ця обставина має значення для вирішення спору по суті заявлених вимог.
Верховний Суд зазначив, що суди не врахували й не звернули уваги на те, що за нормою статті 236 КЗпП України відповідальність за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника покладається на роботодавця. ОСОБА_1 не перебувала у трудових відносинах безпосередньо із Міністерством оборони України.
ОСОБА_1 звернулась із позовом як до Міністерства оборони України, так і до ІНФОРМАЦІЯ_1 (як це зазначено у вступній частині), натомість прохальна частина позовної заяви містить сформульовані вимоги виключно до Міністерства оборони України. Згідно зі змістом позовної заяви, хоча Київський міський військовий комісаріат брав участь у справі у статусі відповідача, вимоги до цього учасника позивачем не заявлено.
Матеріали справи не містять відомостей про роз'яснення судом першої інстанції ОСОБА_1 наслідків вчинення або невчинення нею певних процесуальних дій, зокрема, звернення до суду із клопотанням про заміну відповідача чи залучення співвідповідача, заявою про збільшення або зменшення розміру позовних вимог. Тобто суди не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, хоча за усіма обставинами справи (враховуючи необхідність уточнення та з'ясування вимог до ІНФОРМАЦІЯ_1 ) такий обов'язок був об'єктивно необхідним, продиктований змістом та правовою природою процесуальних обов'язків суду, які виконуються ним ex officio, тобто згідно з природою власних повноважень та його правовим статусом у державі.
Відповідно до ч. 1 ст. 417 ЦПК України, вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
З матеріалів справи вбачається, що при новому розгляді справи 23 квітня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з завою про зміну позовних вимог, відповідно до змісту якої позивач просить стягнути саме з Київського міського військового комісаріату середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду.
В судовому засіданні 17 липня 2019 року задоволено клопотання ОСОБА_1 про прийняття заяви про зміну позовних вимог, відповідно до якої позивач пред'являє позовні вимоги до ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа - Міністерство оборони України.
Отже, позивач ОСОБА_1 пред'явила позовні вимоги до ІНФОРМАЦІЯ_1 , як до роботодавця, з якого просить стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до пункту 1 Положення про військові комісаріати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 червня 2013 року № 389, військові комісаріати є місцевими органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації в особливий період людських і транспортних ресурсів на відповідній території. Військові комісаріати утворюються, реорганізуються та ліквідуються Міноборони за поданням начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил.
За змістом пункту 3 вказаного Положення № 389, районні, об'єднані районні, міські, об'єднані міські військові комісаріати підпорядковуються певному обласному військовому комісаріату, на території відповідальності якого вони перебувають згідно з адміністративно-територіальним устроєм України.
Згідно з пунктом 5 Положення № 389 структуру, штат і штатний розпис військових комісаріатів затверджує начальник Генерального штабу - Головнокомандувач Збройних Сил.
Відповідно до пункту 7 Положення № 389, обласні військові комісаріати є юридичними особами, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах казначейства. Інші військові комісаріати є відокремленими підрозділами відповідних обласних військових комісаріатів. Військові комісаріати мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.
Суд першої інстанцій під час розгляду справи повно та всебічно дослідив обставини справи, перевірив їх доказами, які оцінив згідно з вимогами процесуального закону, правильно встановивши, що Київський міський військовий комісаріат є юридичною особою, яка в силу закону має нести юридичну відповідальність.
З урахуванням викладеного, відповідно до статті 236 КЗпП України відповідальність за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника покладається на роботодавця, з яким позивач перебувала у трудових відносинах, яким в даному випадку є ІНФОРМАЦІЯ_3 , а тому доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними.
Інших доводів щодо незгоди з оскаржуваним рішенням апеляційна скарга відповідача не містить.
Таким чином, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, надано вірну оцінку зібраним доказам, відповідно до спірних правовідносин правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення скасуванню не підлягає.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим. Судом було правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, дана вірна оцінка наявним у матеріалах справи доказам, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для скасування оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції не вбачається.
Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374-376, 381-383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 05 лютого 2020 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 29 жовтня 2020 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Немировська О.В.
Чобіток А.О.