Житомирський апеляційний суд
Справа №280/964/17 Головуючий у 1-й інст. Щербаченко І. В.
Категорія 82 Доповідач Коломієць О. С.
26 жовтня 2020 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Коломієць О.С.
суддів Талько О.Б., Шевчук А.М.
з участю секретаря
судового засідання Пеклін Л.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 280/964/17 за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання кредитного договору недійсним
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 04 серпня 2020 року, яке ухвалено суддею Щербаченко І.В. в м. Коростишеві
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 23.04.2019, просив визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту №298/САФ03.16-2 від 29.03.2006, укладений між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 та застосувати «двосторонню реституцію»; застосувати наслідки визнання договору недійсним, а саме визнати недійсним договір застави №298/6-ЗАФ03.16-2 від 29.03.2006 транспортного засобу, визнати недійсним договір поруки №289/33-091 від 29.03.2006, який укладений між банком та ОСОБА_2 ; повернути предмет застави - автомобіль марки «Шкода», 2006 р.в., який був придбаний позивачем згідно договору купівлі-продажу №1 від 29.03.2006 у ТОВ Фірма «ОПАД».
В обґрунтування позову зазначив, що 29.03.2006 року між ним та АТ «Укрсоцбанк» було укладено кредитний договір №298/САФ03.16-2, відповідно до умов якого, з урахуванням додаткової угоди № 2 від 03 липня 2009 року, позивачем було отримано кредитні кошти в розмірі 18076,00 доларів США на споживчі цілі, зі сплатою 13,5% річних, з кінцевим терміном погашення до 28 березня 2014 року, для придбання автомобіля марки «Шкода», 2006 року випуску. 29.03.2006 також було укладено договір поруки №289/33-091 між АТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 , відповідно до якого остання виступила поручителем перед Банком за виконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором.
Однак, в порушення вимог чинного законодавства з питань регулювання кредитних зобов'язань, відповідачем, при укладенні зазначеного кредитного договору не було надано повної інформації про орієнтовану сукупну вартість кредиту, не попереджено про можливе настання валютних ризиків; не встановлено інфляційне застереження. Також зазначає, що банк незаконно надав кредит в іноземній валюті, натомість грошовою одиницею України є гривня. Банк в односторонньому порядку підняв значення реальної процентної ставки 20.10.2008 до 13,5% у зв'язку з неповерненням ОСОБА_1 кредитної заборгованості. 03.07.2009 з ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду №2 до договору кредиту №289/САФ03.16-2 від 29.03.2006, відповідно до умов якої збільшено суму наданих кредитних коштів на 441,73 дол. США, змінено графік погашення основної заборгованості та збільшено відсоткову ставку до 13,5% починаючи з 20.10.2008 та продовжено термін погашення суми основного кредиту до 28.03.2014. В свою чергу, зазначені обставини позбавили позивача можливості об'єктивно оцінити та проаналізувати, запропоновані відповідачем кредитні послуги, відповідачем було приховано повну та об'єктивну інформацію щодо кінцевої вартості кредиту, а також інших фінансових зобов'язань, що стало підставою для звернення до суду з вказаним позовом.
Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 04 серпня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням позивачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове - про задоволення позовних вимог. В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема вказує на те, що судом безпідставно не взято до уваги висновки судово-економічної експертизи, за результати якої експерт прийшов до висновку, що документальне та нормативне оформлення кредитного договору відбулося з порушенням норм чинного законодавства, умови кредитного договору та додаткової угоди до нього від 03.07.2009 є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обовязків направлених на погіршення становища споживача. При цьому, кредитний договір укладений в порушення норм ст.230 ЦК України та ст.11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», шляхом введення позивача в оману - ненадання всієї необхідної інформації по кредиту, а тому є недійсним. В свою чергу недійсність цього договору, на думку апелянта, є підставою для визнання недійсними договорів поруки та застави.
У поданому відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просив апеляційну скаргу позивача відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін. При цьому зазначив, що рішення суду є законним та обґрунтованим, оскільки суд першої інстанції під час розгляду справи вірно встановив обставини справи, правильно застосував матеріальний закон, дотримався процедури розгляду справи та вирішив спір у відповідності з нормами чинного законодавства.
В судовому засіданні представник позивача доводи апеляційної скарги підтримала, просила її задовольнити.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, з невідомих суду причин. Про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за його відсутності.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення із таких підстав.
Судом під час розгляду справи було встановлено, що 29.03.2006 між Акціонерно-комерційний банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником якого є АТ «Укрсоцбанк») та позичальником ОСОБА_1 укладено кредитний договір №289/6-САФ03.16-2., за умовами якого банк надав позивачу у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 18076,00 доларів США зі сплатою 12 процентів річних, з відповідним порядком погашення суми основної заборгованості, графік якої наведено у п. 1.1.1. даного Договору. Кредит надано для оплати придбаного автомобіля марки «Skoda», 2006 року випуску, згідно договору купівлі-продажу №1 від 29.03.2006, укладеного з ТОВ фірма «Опад».
Згідно з п. 3.1.1 договору кредитор зобов'язаний відкрити позичальнику позичковий рахунок № НОМЕР_1 .
У цей же день між АТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 , на забезпечення виконання останнім зобов'язань, що випливають з договору кредиту №289/6-САФ03.16-2 від 29.03.2006, було укладено договір застави №289/6-ЗАФ03.16.2 транспортного засобу - автомобіля «Skoda Oktavia», 2006 року випуску.
29 березня 2006 року також було укладено договір поруки №289/33-091 між АТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 , відповідно до якого остання виступила поручителем перед Банком за виконання ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором.
Також між сторонами 25.12.2007 року та 03.07.2009 були підписані Додаткові угоди №1,2, відповідно до яких були внесені зміни до вказаного кредитного договору щодо укладення договору поруки, строку погашення кредиту до 28.03.2014, графіку погашення основної заборгованості, збільшення процентів річних з 12% до 13,5%, починаючи з 20.10.2008, збільшення суми кредиту на 441,73 доларів США на поточні потреби.
02 березня 2016 року заочним рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області у справі № 230/1916/15-ц було стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ «Уксоцбанк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 19346,24 доларів США за тілом кредиту та відсотками, а також 185 655,34 грн. пені за несвоєчасне виконання зобов'язань.
01 липня 2016 року державними виконавцем ВДВС Коростишівського районного управління юстиції відкрито виконавче провадження з виконання вищевказаного судового рішення.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів під час розгляду справи, що банк при укладенні кредитного договору навмисно ввів позивача в оману щодо істотних умов договору, чим порушив вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», у зв'язку з чим відсутні підстави, передбачені ст. ст. 203, 215 ЦПК щодо визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки і застави, які укладені 29.03.2006 між сторонами.
Такий висновок суду є вірним виходячи з наступного.
Так, згідно із ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства.
У ст. 627 ЦК України закріплено принцип свободи договору, а саме відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч.1 ст.1054 ЦК України).
Згідно із ч.2 ст.1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення норм про позику.
Відповідно до положень ст.ст. 1048-1052, 1054 ЦК Україниістотними умовами виступають: мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, порядок зміни і припинення дії договору, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору.
З матеріалів справи вбачається, що сторони досягли згоди з вказаних істотних умов, що вбачається із статей 1 та 2 договору та додаткової угоди від 03.07.2009 року, в якому зазначено про надання позивачу банком кредиту в розмірі 18076 дол. США, зі сплатою процентів за користування кредитом, у розмірі 12 % річних, а починаючи з 20.10.2008 року зі сплатою 13,5% річних та з кінцевим терміном погашення до 28 березня 2014 року, на умовах визначених цим Договором. Детальний розпис сукупної вартості Кредиту, зазначення реальної процентної ставки та абсолютне подорожчання Кредиту наведено в Додатку № 1 до Додаткової угоди від 03.07.2009, що є її невід'ємною частиною (т.1 а.с.12-16).
Умови повернення кредиту та процентів чітко викладені у кредитному договорі та додатковій угоді: графік повернення кредиту викладений у пункті 1.1.1 договору, порядок нарахування і сплата відсотків - у п.2.4 кредитного договору.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову дав належну оцінку вказаним умовам договору та наданим Банком доказам щодо надання позивачу поновної інформації стосовно умов кредитування, у тому числі щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки, графіку погашення кредиту, про що ОСОБА_1 особисто засвідчив, підписавши договір та додаткові угоди до нього (т.1 а.с.16-18).
Крім того, позивач самостійно обрав кредитування у доларах США, що підтверджується копією заявки на отримання кредиту. Також, укладаючи кредитний договір в іноземній валюті та беручи на себе певні зобов'язання, позивач повинен був чітко усвідомлювати, що курс національної валюти по відношенню до долара США не є незмінним та враховувати підвищений валютний ризик за таким кредитом.
Також колегія суддів враховує наступне.
За загальним правилом, визначеним статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).
Згідно з частинами першою - третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
За змістом частини третьої зазначеної статті, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) .
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року у справі № 15-рп/2011 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», з подальшими змінами, у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України, треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції чинній на час укладання оспорюваного кредитного договору), до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків за шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Аналізуючи положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
Зазначений правовий висновок, викладено у постанові Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі № 6-40цс13.
Згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Судом встановлено, що оспорюваний кредитний договір з додатками підписаний позивачем, що свідчить про його згоду з усіма його істотними умовами, договір містить повну інформацію щодо умов кредитування: про строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, у тому числі реальну проценту ставку, строки сплати платежів, мету, для реалізації якої споживчий кредит може бути витрачений, а також права та обов'язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов'язань.
Крім того, ОСОБА_1 протягом тривалого часу здійснював погашення за кредитним договором, укладав додаткові угоди до нього, та лише в липні 2017 року, після винесення 02 березня 2016 року судом першої інстанції заочного рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, заявив про його недійсність, незважаючи на сплату щомісячних платежів протягом тривалого часу. Факт частково виконання зобов'язань за договором не спростовано та не досліджено судом.
Отже, обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсним з підстав, передбачених статтею 215 ЦК України та статтями 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів» ОСОБА_1 , з урахуванням принципу змагальності сторін, зобов'язаний був довести наявність правових та фактичних підстав для задоволення заявлених ним вимог, натомість належних і допустимих доказів на спростування презумпції правомірності правочину не надав.
Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, правильно застосував положення статей 203, 215 ЦК України та статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», та обґрунтовано виходив з відсутності підстав для визнання недійсним кредитного договору та договорів, укладених на його забезпечення, оскільки банк у письмовій формі надав позичальнику у повному обсязі всю необхідну інформацію, передбачену частинами другою, четвертою статі 11 Закону України «Про захист прав споживачів», сторони узгодили всі істотні умови договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі.
Крім того, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Відповідно до частин першої, п'ятої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції не в повному обсязі досліджені матеріали справи та безпідставно не взято до уваги висновок судово-економічної експертизи від 24 квітня 2020 року № 353/1177-1179/20-25, оскільки згідно з частиною першою статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами встановленими статтею 89 цього Кодексу. При цьому районний суд надав обґрунтоване роз'яснення по кожного питанню, які були поставлені перед експертом, обґрунтував незгоду з висновками експертизи та надав йому належну оцінку, з урахуванням інших досліджених доказів у справі.
Також колегія суддів вважає безпідставними доводи позивача щодо надання кредиту в іноземній валюті виходячи з наступного.
Заборону надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України встановлено Законом України від 22 вересня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року.
З огляду на правила дії законів у часі недодержання вимог статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», які внесені 22 вересня 2011 року, не може бути підставою для визнання недійсним кредитного договору, укладеного 29 березня 2006 року до набрання чинності цих змін.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93, діяв на момент укладення договору), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.
Згідно статті 1 Декрету № 15-93 комерційні банки не входять до категорії «резидентів» та «нерезидентів» та змістом вказаного Декрету не передбачено обов'язку банку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу іноземної валюти в позику.
Крім того, 09 лютого 2019 року Декрет № 15-93 втратив чинність у зв'язку із введенням в дію Закону України «Про валюту і валютні операції», за змістом частини першої статті 9 якого банки надають банківські та інші фінансові послуги, якщо вони є валютними операціями, на підставі банківської ліцензії.
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду, обґрунтовано викладені в мотивувальній частині рішення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 04 серпня 2020 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 29 жовтня 2020 року.
Головуючий Судді