Провадження № 22-ц/803/7389/20 Справа № 214/172/18 Суддя у 1-й інстанції - Попов В. В. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.
28 жовтня 2020 року м.Кривий Ріг
Справа № 214/172/18
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Зубакової В.П.
суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М.
сторони:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у спрощеному позовному провадженні у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 на рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 лютого 2020 року, яке ухвалено суддею Поповим В.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 24 лютого 2020 року, -
У січні 2018 року ОСОБА_1 звернуласядо суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Позовна заява мотивована тим, що 04.08.2014 року між позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики, на підтвердження якого відповідачем була написана відповідна розписка, згідно якої відповідач зобов'язався повернути позивачці борг у розмірі 35000 грн., у строк до 31.12.2014 року. 03.08.2014 року відповідач частково повернув грошові кошти у розмірі 800 грн., про що зробив власноручний запис на звороті розписки.
До теперішнього часу відповідач решту грошових коштів за договором позики позивачці не повернув, у зв'язку з чим позивачка змушена була звернутись до суду з даним позовом та просити стягнути з відповідача суму неповернутої позики у розмірі 34200 грн. та відсотки, відповідно до положень ч. 1 ст. 1048 ЦК України, у розмірі облікової ставки Національного банку України за період з 01.01.2015 року по 27.12.2017 року у розмірі 19480 грн. 88 коп.
Рішенням Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 лютого 2020 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму позики у розмірі 34200 грн., відсотки за договором позики у розмірі 1825 грн. 72 коп. та судовий збір у розмірі 640 грн., а всього стягнуто 36665 грн. 72 коп.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не було враховано правові висновки Верховного Суду та не взято до уваги, що досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Однак, суд першої інстанції взагалі не дослідив справжню правову природу розписки, дійшовши необґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення із відповідача на користь позивачки суми позики. Крім того, відповідач зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що розписка, як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов'язаннями її повернення та обов'язково дату, місце отримання коштів, однак надана, як доказ по справі, розписка від 04 серпня 2014 року не відповідає вимогам договору позики та не може нести будь-які правові наслідки. Підтвердженням договору позики може бути не будь-яка розписка, а лише та, яка засвідчує факт отримання грошових коштів у борг і містить умови їх повернення, чого в даному випадку встановлено не було.
Крім того, вказує на порушення судом норм процесуального права та розгляд справи за його відсутності, без належного повідомлення про час та місце розгляду справи, що є обов'язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, позивачка ОСОБА_1 зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час та місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Як вбачається з матеріалів справи, апеляційна скарга відповідача ОСОБА_2 обґрунтована тим, що справу розглянуто судом за його відсутності, без належного повідомлення про дату, час та місце розгляду справи.
Згідно ч. 2 ст. 128 ЦПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання, якщо їх явка не є обов'язковою.
Відповідно до ч.6 ст. 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Згідно ж ч. 8 цієї статті днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Як вбачається з матеріалів справи, судове повідомлення про призначення судового розгляду на 24 лютого 2020 року, яке направлялося судом на адресу відповідача рекомендованим листом з повідомленням про вручення, повернуто на адресу суду з відміткою «інші причини невручення» (а.с. 110-111), інших відомостей щодо повідомлення відповідача про час та місце розгляду справи матеріали не містять.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та розгляду справи за відсутності відповідача ОСОБА_2 без обов'язкового належного повідомлення його про час та місце розгляду справи, у зв'язку з чим скасовує рішення суду на підставі п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України та ухвалює нове рішення по суті позовних вимог.
Судом встановлено, що 04 серпня 2014 року ОСОБА_3 склав розписку, в якій зазначив, що він зобов'язується повернути ОСОБА_1 суму в розмірі 35 000,00 гривень до 31 грудня 2014 року (а.с. 43).
Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до ст. 509 ЦК України в силу зобов'язання одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 526 ЦК передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно ст. 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Факт укладення між сторонами договору позики підтверджується розпискою відповідача ОСОБА_2 від 04 серпня 2014 року, за якою він зобов'язався повернути ОСОБА_4 , у строк до 31 грудня 2014 року, 35 000,00 гривень (а.с. 43). Факт складання зазначеної розписки не оспорюється відповідачем.
Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).
Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.
Згідно частини другої статті 545 ЦК України, якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це в розписці, яку він видає. Тобто кредитор має виконати свій обов'язок з повернення боргового документа, або видачі розписки при неможливості повернення боргового документа під час прийняття виконання.
Зміст розписки про одержання виконання у статті 545 ЦК України не встановлений, але, для забезпечення визначеності у відносинах суб'єктів логічним видається вказувати в ній, зокрема: підставу виникнення зобов'язання (наприклад, номер та дату укладення договору); ім'я (найменування) кредитора та боржника; суб'єктів, які здійснили виконання (боржник або інша особа) та які прийняли виконання (кредитор або управомочена ним особа); зміст зобов'язання (наприклад, сплата грошових коштів); дату або момент виконання зобов'язання; місце виконання зобов'язання; обсяг виконання (повний або частковий); місце знаходження (проживання) кредитора та боржника. дату і місце складення розписки.
У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у коментованій статті. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку.
Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 видав розписку позивачці ОСОБА_4 , як борговий документ, що підтверджує укладення договору позики та прийняття кожним із них відповідних зобов'язань.
Отже, відповідач ОСОБА_2 зобов'язувався повернути борг, а позивачка ОСОБА_4 - прийняти виконання особисто, оскільки інше не встановлено договором.
Дослідивши оригінал боргової розписки від 04 серпня 2014 року, яка містить зобов'язання однієї особи - ОСОБА_2 повернути іншій особі - ОСОБА_4 у визначений строк визначену суму грошей, що становить основний зміст і всі істотні умови позикового зобов'язання, колегія суддів вважає, що вона є не тільки належним підтвердженням укладеного між сторонами договору позики зазначеної суми грошей, але й підтвердженням факту не виконання зобов'язання відповідачем щодо повернення позики у відповідності до вимог ст.ст. 526, 530, 1049 ЦК України.
При цьому, відповідач ОСОБА_2 жодним чином не обґрунтував доводи про те, що укладений сторонами правочин має іншу правову природу, ніж договір позики, зокрема, не навів обставин та правових підстав складання ним цієї розписки.
Сторонами визнано, що позику відповідачем повернуто у розмірі 800,00 грн. (а.с. 43 - зворот).
Таким чином, оскільки ОСОБА_2 борг за договором позики повернув не у повному обсязі, а отже, свої зобов'язання не виконав, що підтверджується матеріалами справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для покладення на відповідача обов'язку з повернення боргу за цим правочином у розмірі 34 200,00 грн. (35 000,00 грн. (сума позики) - 800,00 грн. (сума повернутої позики) = 34 200,00 грн.), й доводи апеляційної скарги правильність таких висновків суду не спростовують.
Відповідно до ст. 536 ЦК України за користування чужими грошима боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Статтею 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.
Згідно положень ст. 536, 1048, 1056-1, 1061 ЦК України, проценти є платою за користування чужими грошовими коштами, які за відсутності іншої домовленості сторін, сплачуються боржником за весь період користування грошовими коштами, у тому числі після настання строку їх повернення.
Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
28 березня 2018 року Велика Палата Верховного у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) прийняла постанову, у якій зробила правовий висновок про те, що у правовідносинах з неналежного виконання грошового зобов'язання поза межами строку дії договору права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Як вбачається з матеріалів справи, згідно розписки ОСОБА_2 від 04.08.2014 року, грошові кошти в сумі 35 000,00 грн. він зобов'язався повернути до 31 грудня 2014 (а.с. 43), тобто з цього часу права та інтереси позикодавця в охоронюваних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання, однак таких позовних вимог позивачкою не заявлено..
Таким чином, розмір процентів на рівні облікової ставки Національного банку України у даному випадку повинен бути розрахований за період з 04.08.2014 року по 31.12.2014 року.
Так, облікові ставки Національного банку України, які діяли за період з 04.08.2014 року по 31.12.2014 року становлять: з 04.08.2014 року по 12.11.2014 року - 12,5% річних; з 13.11.2014 року по 31.12.2014 року - 14% річних.
Розмір процентів за вказаний період розраховується за формулою: сума боргу за договором х облікову ставку НБУ/100/365 х кількість днів у періоді, в якому діяла відповідна облікова ставка НБУ.
Відтак, розмір відсотків за період з 04.08.2014 року по 31.12.2014 року складає 1825 грн. 72 коп., виходячи з наступного розрахунку: 34200 х 12,5/100/365 х 101 = 1182 грн. 95 коп.; 34200 х 14/100/365 х 49 = 642 грн. 77 коп.; 1182 грн. 95 коп. + 642 грн. 77 коп. = 1825 грн. 72 коп.
Отже, виходячи з вищевикладеного, судом установлено неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань відповідно до умов укладеного договору позики, що передбачає стягнення з відповідача на користь позивачки: суми позики у розмірі 34200 грн. та відсотків за договором позики відповідно до положень ч. 1 ст. 1048 ЦК України у розмірі облікової ставки Національного банку України за період з 04.08.2014 року по 31.12.2014 року у розмірі 1825 грн. 72 коп., а всього 36025 грн. 72 коп.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду - скасуванню на підставі п.4 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв'язку з чим колегія суддів стягує з ОСОБА_2 на користь позивачки понесені нею та документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у розмірі 428,80 грн., тобто пропорційно до задоволених вимог (640,00 грн. х 67% (задоволені вимоги у відсотковому співвідношенні).
Керуючись ст.ст. 367, ч. 1 ст. 369, ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 лютого 2020 року - скасувати та ухвалити нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_2 , суму позики у розмірі 34200,00 грнивень., відсотки за договором позики у розмірі 1825, 72 гривень, а всього 36 025 (тридцять шість титсяч двадцять п'ять) гривень 72 (сімдесят дві) копійки.
В задоволенні інших позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_2 , судові витрати понесені на оплату судового збору у розмірі 428 (чотириста двадцять вісім) гривень 80 (вісімдесят) копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повне судове рішення складено 28 жовтня 2020 року.
Головуючий:
Судді: