Іменем України
20 жовтня 2020 рокуСєвєродонецькСправа № 360/2176/20
Луганський окружний адміністративний суд
у складі головуючого судді Захарової О.В.,
за участю
секретаря судового засідання Пономарьової О.І.,
та представників сторін:
від позивача - не прибув,
від відповідача - Ахтирської Л.О.,
розглянувши у судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу № 360/2176/20 за позовом ОСОБА_1 до Луганської обласної прокуратури про стягнення вихідної допомоги, не виплаченої при звільненні, середньоденної заробітної плати за кожен день затримки розрахунку при звільненні,
02 червня 2020 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Прокуратури Луганської області (далі - відповідач), в якій позивач просив стягнути з прокуратури Луганської області на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у сумі 22081,50 грн.
16 червня 2020 року від позивача надійшла уточнена позовна заява (арк. спр. 61-72) з такими уточненими позовними вимогами:
1) стягнути з прокуратури Луганської області на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у сумі 22081,50 грн;
2) стягнути з прокуратури Луганської області на користь ОСОБА_1 30493,50 грн за 29 днів затримки виплати вихідної допомоги у зв'язку із звільненням за ініціативою роботодавця, тобто 1051,50 грн середньоденної заробітної плати за кожен день затримки розрахунку з 05.05.2020 по 02.06.2020, та по день винесення судового рішення.
В обґрунтування уточнених позовних вимог позивач зазначила, що з 11.01.2017 по 05.05.2020 працювала в органах прокуратури України на різних прокурорських посадах. Наказом прокуратури Луганської області від 30.04.2020 № 530к позивача звільнено з посади прокурора відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, що поширює свою діяльність на Луганську область прокуратури Луганської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 05.05.2020.
Позивач зазначає, що в наказі Прокуратури Луганської області від 30.04.2020 № 530к про звільнення вказано відділу фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури області провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні. Згідно з листом відповідача від 04.05.2020 № 18-117 вих-20 у зв'язку із звільненням нараховано до виплати 13228,97 грн, складовими якої є заробітна плата за травень 2020 року та компенсація за 23 дні невикористаної відпустки. Водночас, відповідачем на момент звільнення 05.05.2020 не здійснено повний розрахунок (виплату всіх належних сум) за час існування трудових відносин, а саме: вихідної допомоги при звільнені у сумі 22081,50 грн.
Позивач зазначає, що у порушення статті 44 КЗпП України їй не нарахована та не виплачена вихідна допомога при звільненні. Зокрема, вихідна допомога є мінімальною державною гарантією в оплаті праці і складовою змісту права на працю. Позивач вважає, що має право на виплату вихідної допомоги у зв'язку із звільненням, а прокуратура Луганської області зобов'язана була здійснити виплату належної грошової суми.
На думку позивача, застосування до неї Закону України «Про прокуратуру» для обґрунтування відсутності підстав для виплати вихідної допомоги у зв'язку із звільненням є недопустимим, протиправним і звужує обсяг її трудових прав та гарантій, передбачений КЗпП України.
Позивач з посиланням на норми чинного законодавства, позицію Верховного Суду, практику ЄСПЛ вважає, що є беззаперечні підстави стверджувати, що оскільки спеціальним законом - Законом України «Про прокуратуру» взагалі не регулюється питання виплати вихідної допомоги - розірвання трудового договору з працівником має супроводжуватися наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених саме КЗпП України, а також дотриманням установлених вимог при вивільненні працівника (в тому числі гарантованих ст. 44 КЗпП України).
Тому, на думку позивача, Прокуратура Луганської області протиправно та незаконно не здійснила обов'язок по виплаті вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
Також, на думку позивача, відповідачем протиправно та незаконно не здійснено їй виплату 30493,50 грн за 29 днів затримки виплати вихідної допомоги у зв'язку із звільненням за ініціативою роботодавця, тобто 1051,50 грн середньоденної заробітної плати у розмірі за кожен день затримки розрахунку з 05.05.2020 по 02.06.2020, та по день винесення судового рішення.
Ухвалою суду від 09 червня 2020 року позовну заяву залишено без руху (арк. спр. 57-59).
16 червня 2020 року на виконання ухвали від 09.06.2020 від позивача надійшла квитанція про сплату судового збору в сумі 840,80 грн та уточнена позовна заява (арк. спр. 61-72).
Ухвалою суду від 22 червня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду після усунення її недоліків та відкрито провадження у справі, розгляд справи визначено в порядку загального позовного провадження (арк. спр. 75-77).
Ухвалою суду від 18 серпня 2020 продовжено строк підготовчого провадження у справі (арк. спр. 114-115).
Ухвалою суду від 22 вересня 2020 року закрито підготовче провадження та призначено справу по розгляду по суті, постановлено вважати найменування відповідача - Луганська обласна прокуратура (арк. спр. 131-132).
Від відповідача 13 липня 2020 року надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник заперечує проти задоволення позовних вимог з таких підстав (арк. спр. 82-86).
Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VІІ (надалі - Закон) містить спеціальні норми щодо організації та порядку діяльності органів прокуратури України, особливостей розгляду трудових спорів (зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії та ін.).
Норми цього Закону являються пріоритетними перед нормами Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) і трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального закону не врегульовані спірні правовідносини, або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі.
Відповідно до частини третьої статті 16 Закону, прокурор може бути звільнений лише з підстав та в порядку, передбачених цим Законом.
Пунктом 19 розділу II Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-ІХ встановлено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону за умови настання однієї із наступних підстав:
1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію;
2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури;
3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію;
4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.
Згідно пункту 9 частини першої статті 51 Закону, прокурор звільняється з посади зокрема у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Водночас, умови виплати вихідної допомоги при звільненні з підстав, передбачених статтями 36, 38-41 КЗпП України, визначено статтею 44 цього Кодексу. Так, згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 частини першої статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 частини першої статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 частини першої статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41,- у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Тобто, вказаною нормою передбачено припинення трудового договору у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Отже, на думку відповідача, умовою виплати працівникові вихідної допомоги за статтею 44 КЗпП України є звільнення працівника виключно з визначених цією статтею підстав.
Таким чином, враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом, яким не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання.
Зауважив, що справи №№ 808/588/17, 808/932/17 та інші, на які посилається позивач та справа, що розглядається, стосуються різних фактичних обставин та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин, а відтак, не можуть бути прийняті до уваги.
Зважаючи на вищевикладене, просив суд відмовити у задоволенні позовної заяви у повному обсязі.
У судове засідання позивач не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав заяву про розгляд справи без участі позивача.
Розглянувши заяву позивача, судом ухвалено розглядати справу без його участі.
Представник відповідача у судовому засіданні заперечувала проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позов.
Заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-76, 90 КАС України, суд встановив таке.
ОСОБА_1 безперервно працювала в органах прокуратури з 11.01.2017, що підтверджується відомостями трудової книжки позивача НОМЕР_1 (арк. спр. 19-29).
Наказом прокурора Луганської області від 30.04.2020 № 530к позивача звільнено з посади прокурора відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, шо поширює свою діяльність на Луганську область прокуратури Луганської області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 5 травня 2020 року (арк. спр. 18).
Одночасно, в наказі від 30.04.2020 № 530к відділу фінансового та бухгалтерського обліку прокуратури Луганської області визначено провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.
Підставою для винесення вказаного наказу слугувало рішення кадрової комісії № 2 від 05 березня 2020 року № 14.
З наказом від 30.04.2020 № 530к позивача ознайомлено 04.05.2020, що підтверджується відміткою про ознайомлення ОСОБА_1 з наказом (арк. спр. 18).
Згідно з розрахунковим листом за травень 2020 року позивачу нараховано до виплати: оклад за 2 дні у сумі 603,16 грн, щомісячна премія - 979,38 грн, надбавка за таємність - 60,32 грн, компенсація щорічної відпустки за 23 дні - 15355,49 грн, надбавка за вислугу років прокурорам і слідчим за 2 дні - 108,57 грн, надбавку за виконання ОВР за 2 дні - 533,79 грн, індексація по постанові КМУ № 526 - 39,16 грн, всього нараховано 17679,87 грн (арк. спр. 90).
Позивач, вважаючи, що при проведенні розрахунку їй незаконно не було виплачено вихідну допомогу при звільненні, та як наслідок наявність у позивача права на отримання за затримку виплати вихідної допомоги звернулась до суду з цим позовом.
Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.
Відповідно до частини другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
За положеннями статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Відповідно до статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Отже, КЗпП України передбачає особливості розірвання трудового договору з працівником у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Таке звільнення можливе лише в тому випадку, якщо відсутня можливість перевести працівника за його згодою на іншу посаду. Тому, в якості компенсації за втрату роботи Кодекс передбачає виплату працівнику вихідної допомоги, і такий обов'язок покладається на роботодавця у зв'язку з неможливістю подальшого працевлаштування цього працівника. Вихідна допомога за своєю суттю є певною соціальною гарантією для працівника у разі розірвання з ним трудового договору з ініціативи роботодавця. Водночас КЗпП України передбачає також, що особливості звільнення окремих категорій працівників визначаються законами, що регулюють їх правовий статус.
Згідно зі статтею 123 Конституції України організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.
На виконання вимог статті 123 Конституції України прийнято Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі - Закон України № 1697-VII), який містить спеціальні норми щодо організації та порядку діяльності органів прокуратури України, особливостей розгляду трудових спорів (зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії та ін.)
Норми даного Закону являються пріоритетними перед нормами Кодексу законів про працю України, трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального закону не врегульовані спірні правовідносини або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі.
Поряд із цим, порядок розгляду трудових спорів деяких категорій працівників визначено статтею 222 Кодексу законів про працю України, в якій зазначено, що особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.
Таким чином, особливості розгляду трудових спорів зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії регулюються Законом № 1697-VII.
Відповідно до частини третьої статті 16 Закону України № 1697-VII прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Частиною п'ятою цієї статті визначено, що на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Слід звернути увагу, що норми Закону № 1697-VII, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади, є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі Кодексу законів про працю України. Трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального Закону не врегульовані спірні правовідносини, або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31.01.2018 року у справі № 820/1119/16, від 17.10.2018 у справі № 823/276/16 та від 26.11.2019 № 824/19/16-а.
Також Верховним Судом у постанові 05.12.2019 у справі № 804/7399/16 висловлено правову позицію, що згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII однією з умов звільнення прокурора з посади є ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Разом із тим, не виключається звільнення прокурорів за правилами Кодексу законів про працю України у випадках, коли підстави звільнення є загальними, передбаченими законодавством про працю. У такому разі роботодавцем мають бути дотримані і гарантії при звільненні, передбачені трудовим законодавством.
При цьому, Закон України «Про прокуратуру» в редакції від 05.11.1991, у тому числі частина перша статті 46-2, якою передбачалось звільнення прокурорів за КЗпП України, втратив чинність 15.07.2015 на підставі підпункту 1 пункту 3 розділу XII Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, а тому на час звільнення позивача правові підстави для застосування до правовідносин, які виникли між сторонами Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 були відсутні.
Крім того, на момент звільнення позивача набрав чинності Закон України від 19.09.2019 № 187-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» з наступними змінами, пунктом 2 частини першої якого доповнено статтю 40 КЗпП України частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».
Дана правова норма вказує на пріоритетність спеціального закону перед нормами КЗпП України у випадку звільнення окремих категорій працівників з підстав, визначених частиною першою статті 40 КЗпП.
Суд зазначає, що в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. Тобто звільнення позивача здійснено виключно з підстави, визначеної Законом № 1697-VII.
При цьому, з системного аналізу положень Закону № 1697-VII вбачається, що цей Закон не передбачає виплати вихідної допомоги у разі звільнення з підстави, визначеної пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.
Випадки виплати вихідної допомоги при припиненні трудового договору визначені статтею 44 Кодексу законів про працю України, положеннями якої, серед іншого, визначено, що виплата вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку передбачена при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункту 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу.
Окрім того, суд зазначає, що стаття 44 КЗпП України також не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про прокуратуру».
З викладеного слідує, що умовою виплати працівникові вихідної допомоги за статтею 44 Кодексу законів про працю України є звільнення працівника виключно з визначених цією статтею підстав. Однак, як зазначено вище, позивач звільнена з підстави, встановленої пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.
Оскільки позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом № 1697-VII, якими не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, ОСОБА_1 не набула права на її отримання.
Аналогічний правовий висновок висвітлено у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 820/1119/16.
За змістом частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Разом з тим, суд відхиляє посилання позивача на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 19.09.2019 у справі № 808/588/17, від 26.09.2018 у справі № 804/7940/16 тощо, оскільки у правовідносинах, які досліджував Верховний Суд у зазначених справах, склалися обставини, що не є тотожними тим, з яких виник спір у даній справі.
Частиною першою статті 2 КАС України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з частиною першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v.» від 27.09.2001 рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Крім того, судом враховується, що відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку, що підстави для задоволення позову щодо стягнення суми вихідної допомоги на користь позивача відсутні.
Оскільки позовна вимога про стягнення середньоденної заробітної плати за кожен день затримки розрахунку виплати вихідної допомоги у зв'язку із звільненням є похідною від вимоги про стягнення суми вихідної допомоги, відтак підстави для задоволення такої позовної вимоги також відсутні.
Щодо розподілу судових витрат суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При зверненні до суду з позовом позивачкою було сплачено судовий збір у сумі 840,80 грн. У зв'язку із відмовою у задоволенні позовних вимог судові витрати не підлягають стягненню на користь позивачки.
Керуючись статтями 2, 8, 9, 19, 20, 32, 77, 90, 94, 132, 139, 241-246, 250, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Луганської обласної прокуратури про стягнення вихідної допомоги, не виплаченої при звільненні, середньоденної заробітної плати за кожен день затримки розрахунку при звільненні відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення суду складено 28 жовтня 2020 року.
Суддя О.В. Захарова