21 жовтня 2020 року № 320/7285/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р., при секретарі судового засідання - Ставничому Н.В., представника позивача -Дубовому О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області про визнання протиправним, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії.
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області з вимогами:
- визнати протиправним рішення Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 28.02.2020 №177/22 про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розміром 0,16 га на території села Хотів Києво-Святошинського району Київської області;
- зобов'язати Хотівську сільську раду Києво-Святошинського району Київської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,16 гектара на території села Хотів Києво-Святошинського району Київської області.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відмовляючи у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність позивачеві, відповідач в оскаржуваному рішенні вказав, що вищезазначені земельні ділянки перебуває у приватній власності але не надав документів які б підтверджували наявність визначених у ст. 118 Земельного кодексу України підстав для відмови у наданні дозволу. Зазначив, що звернувся до відповідача із запитом на отримання інформації про законні підстави для відмови та надання копій документів, на підставі яких було прийняте спірне рішення та які б підтверджували наявність законних підстав для відмови. Вказав, що відповідачем надана відповідь що 18.04.2013 №95/36 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки іншій особі - ОСОБА_2 , а також надано копію зазначеного рішення. Позивач стверджував, що вказана відповідачем обставина не є законною підставою для відмови позивачу у наданні дозволу, оскільки рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою іншій особі не посвідчує права власності та не є правовстановлюючим документом.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 26.08.2020 відкрито спрощене позовне провадження в даній адміністративній справі.
Даною ухвалою запропоновано відповідачу протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати до суду відзив на позовну заяву, а також роз'яснено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин справа буде вирішена за наявними матеріалами.
Копію вказаної ухвали суду надіслано відповідачу за адресою: АДРЕСА_1 .
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив суд даний адміністративний позов задовольнити.
Відповідач належним чином повідомлений про відкриття провадження в адміністративній справі №320/7285/20, про що свідчить рекомендоване повідомлення (трек-номер 0113332903291) з відміткою про вручення від 10.09.2020, яке міститься в матеріалах справи.
Проте, відповідач не надав до суду відзиву на позовну заяву чи інших документів, в судове засідання явку свого уповноваженого представника не забезпечив, про причину неявки суд не повідомив.
Дослідивши наявні у матеріалах справи докази та з'ясувавши обставини справи, заслухавши пояснення представника позивача, суд вважає, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 24.02.2020 до звернувся до Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,16 гектарів, що знаходиться на території села Хотів, Києво-Святошинський район, Київська область. Також, позивачем до поданих заяв були надані графічні матеріали, на яких зазначено бажані місця розташування земельних ділянок.
Хотівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області 38 сесією сьомого скликання прийнято рішення про відмову ОСОБА_1 у відведенні у власність земельних ділянок та наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність від 28.02.2020 №172/22.
Відповідач мотивував відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки тим, що відповідно до поданих документів вказана на графічних матеріалах земельної ділянки перебуває у власності.
Позивач 27.03.2020 звернувся до відповідача із запитом на отримання інформації про підстави для відмови та надання копій документів, на підставі яких було прийнято спірне рішення та які б підтверджували наявність законних підстав для відмови.
У відповідь на даний запит відповідач надав інформацію, що рішенням 22 сесії Хотівської сільської ради 6 скликання від 18.04.2013 №95/36 надало дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки іншій особі - ОСОБА_2 , а також надано копію зазначеного рішення.
Позивач не погоджуючись з вказаним рішенням відповідача, оскільки вважає, що вказана відповідачем обставина в оскаржуваному рішенні не є законною підставою для відмови позивачу у наданні дозволу, тому що рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою іншій особі не посвідчує права власності та не є правовстановлюючим документом, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею врегульовано Земельним кодексом України від 25.10.2001 №2768-ІІІ (далі - ЗК України).
Відповідно до ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Згідно з ч. 6 ст. 116 ЗК України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Частиною 7 ст. 118 ЗК України передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Отже громадяни, які зацікавлені у реалізації свого права на отримання безоплатно у власність земельної ділянки, звертаються до відповідної сільської, селищної, міської ради з заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, яку орган місцевого самоврядування зобов'язаний розглянути у місячний строк.
Відмова у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, виходячи з вимог ст. 118 ЗК України, повинна бути мотивованою та може бути пов'язаною виключно з невідповідністю місця розташування земельної ділянки вимогам законів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Відмовляючи позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність, відповідач зазначив про невідповідність місця розташування обраної земельної ділянки, у зв'язку з тим, що вона перебуває у власності.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.
Містобудівна документація на місцевому рівні розробляється з урахуванням даних державного земельного кадастру на актуалізованій картографічній основі в цифровій формі як просторово орієнтована інформація в державній системі координат на паперових і електронних носіях.
Частинами 3 та 4 ст. 16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що склад, зміст, порядок розроблення та оновлення містобудівної документації на місцевому рівні визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Затвердження оновленої містобудівної документації на місцевому рівні здійснюється згідно із статтями 17, 18 та 19 цього Закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.
На підставі затвердженого генерального плану населеного пункту розробляється план земельно-господарського устрою, який після його затвердження стає невід'ємною частиною генерального плану.
Згідно з ч. 10 ст. 17 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», генеральні плани населених пунктів та зміни до них розглядаються і затверджуються відповідними сільськими, селищними, міськими радами на чергових сесіях протягом трьох місяців з дня їх подання.
Відповідно ч. 11 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», матеріали генерального плану населеного пункту не можуть містити інформацію з обмеженим доступом та бути обмеженими в доступі. Загальна доступність матеріалів генерального плану населеного пункту забезпечується відповідно до вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації» шляхом надання їх за запитом на інформацію, оприлюднення на веб-сайті органу місцевого самоврядування, у тому числі у формі відкритих даних, на єдиному державному веб-порталі відкритих даних, у місцевих періодичних друкованих засобах масової інформації, у загальнодоступному місці у приміщенні органу місцевого самоврядування.
Належних доказів того, що земельні ділянки, які обрали позивач для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), перебувають приватній власності, в матеріалах справи не містяться.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач на запит позивача від 27.03.2020 надав рішення 22 сесії Хотівської сільської ради 6 скликання від 18.04.2013 №95/36 надало дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки іншій особі - ОСОБА_2 , що стало підставою для відмови у наданні бажаної земельної ділянки позивачеві.
Суд зазначає, що законодавством України, зокрема ЗК України, не заборонено надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення тієї самої земельної ділянки (або земельних ділянок, що «накладаються») кільком особам.
Верховний Суд у постанові від 27.03.2018 у справі №436/3375/15-а, дійшов висновку, що отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не розчає позитивного рішення про надання її у власність, а отже місцева рада не має права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на розроблення проекту землеустрою на одну і ту ж саму земельну ділянку.
Отже, аналізуючи вищенаведене, суд зазначає, що вказана відповідачем в оскаржуваному рішенні підстава для відмови позивачу у наданні дозволу є протиправною, тому що рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою іншій особі не посвідчує права власності та не є правовстановлюючим документом.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст.162 КАС України, заперечення проти позову відповідач викладає у відзиві на позовну заяву.
Частиною 2 та 4 ст. 162 КАС України передбачено, що відзив повинен містити заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права. До відзиву додаються докази, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем.
Згідно з ч. 6 ст. 162 КАС України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Відповідно до ч. 4 ст. 159 КАС України, подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.
Беручи до уваги, що, у даному випадку, позивачем оскаржується рішення відповідача, прийняте за результатами реалізації публічно-владних управлінських функцій, обов'язок обґрунтування правомірності зазначеного рішення покладається на відповідача.
В ухвалі про відкриття провадження від 26.08.2020 у даній справі суд запропонував відповідачеві надати відзив на позовну заяву та попередив відповідача, що у випадку ненадання відзиву справу буде розглянуто за наявними матеріалами. Суд також попередив про наслідки неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин, передбачені ч. 4 ст. 159 КАС України.
Будь-яких доказів чи письмових пояснень, які б підтверджували, що місце розташування обраної позивачем земельної ділянки не відповідає вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку, матеріали справи не містять.
Таким чином, суд дійшов висновку про необґрунтованість рішення Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області №177/22 від 28.02.2020.
За таких обставин вимоги позивача про визнання його протиправним та скасування є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо вимог позивача про зобов'язання відповідача надати ОСОБА_1 відповідний дозвіл, суд зазначає наступне.
Частиною 3 ст. 245 КАС України передбачено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Відповідно до ч. 4 цієї ж статті, у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Отже, повноваження суду щодо покладення на відповідача обов'язку прийняти конкретне рішення у першу чергу залежить від встановлення наявності у відповідача у межах спірних правовідносин повноважень діяти на власний розсуд (дискреційних повноважень).
Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Згідно з п. 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 №1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
Відтак, дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Водночас, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Суд зазначає, що дискреційні повноваження відповідача, як суб'єкта владних повноважень, що на підставі ст. 118 ЗК України здійснює від імені територіальної громади розпорядження належними їй землями, є обмеженими.
Так, на етапі, коли особа у порядку, визначеному ст. 118 ЗК України, звернулась до органу місцевого самоврядування із заявою, у якій вказала бажане місце розташування земельної ділянки і додала до заяви відповідні графічні матеріали, єдиним можливим законним варіантом поведінки суб'єкта владних повноважень є прийняття рішення про надання дозволу на розроблення технічної документації, або ж, у разі наявності вичерпних підстав, встановлених цією ж статтею, - прийняття рішення про відмову у наданні запитуваного дозволу.
Беручи до уваги, що для надання дозволу розроблення проекту землеустрою позивачами виконано усі умови, визначені законом, а викладені в оспорюваному рішенні підстави для відмови у наданні такого не були підтвердженні жодними доказами, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про зобов'язання відповідача надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,16 гектара на території села Хотів Києво-Святошинського району Київської області є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
При цьому, суд враховує, що відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі Чахал проти Об'єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
У постанові Верхового Суду України від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 у справі №804/14800/14 зазначено, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Також, Верховний Суд у своїй постанові від 31.07.2020 у справі №810/2474/18 зазначив, що втручанням у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов'язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, втручання у дискреційні повноваження суб'єктів владних повноважень має місце лише тоді, коли суд приймає рішення замість відповідача, а не коли виносить рішення, яким зобов'язує його прийняти таке рішення. Тобто підміна органів влади відбувається тоді, коли певний дозвіл чи рішення суб'єкта владних повноважень наявні в рішенні суду. Разом із тим присутність слова «зобов'язати» в судовому рішенні відносить його до ефективного способу захисту і не може розцінюватись як втручання у дискреційні повноваження суб'єктів владних повноважень.
Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, викладені ним у рішенні "Олссон проти Швеції" від 24.03.1988, відповідно до яких запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг цих повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування, рішення органу має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дій) суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень (у тому числі колегіальний орган) прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачем сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн., що підтверджується наявною в матеріалах справи квитанцією про сплату від 07.08.2020 №86922.
У зв'язку із задоволенням позовних вимог на користь позивача слід присудити судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 840,80 грн. за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Ходосівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області.
Щодо заявленого клопотання позивача про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат на професійну правничу допомогу у сумі 7400,00 грн., суд зазначає таке.
Відповідно до ст. 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 132 КАС України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Крім того, як визначено ч. 9 ст. 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Так, Верховний Суд у додатковій постанові від 12.09.2018 (справа №810/4749/15) зазначив, що з аналізу положень ст. 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Також Верховний Суд у постанові від 22.12.2018 (справа №826/856/18) зазначив про те, що розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Крім того, у справі "East/West Alliance Limited" проти України" Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії", заява №34884/97, п.30).
У пункті 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05.07.2012 №5076-VІ (далі - Закон №5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Таким чином, договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону №5076).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону №5076).
Статтею 19 Закону №5076 визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до ст. 30 Закону №5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Як вбачається з матеріалів справи, між ОСОБА_1 (Клієнт) та Дубовим Олександром Володимировичем (Адвокат) укладено договір про надання правової допомоги від 06.08.2020 №б/н (далі - Договір), за яким адвокат приймає на себе зобов'язання надавати Клієнту правову допомогу у справі за позовом Клієнта до Ходосівськаої сільської ради про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії.
Так, відповідно до п. 4.1 Договору правову допомогу, що надається Адвокатом, Клієнт оплачує готівкою в гривнях, згідно вартості визначеної у п. 4.2 Договору. Перелік та об'єм наданої правової допомоги визначається в актах наданої правової допомоги, яка підписується сторонами.
Згідно підпунктів 4.2.1, 4.2.2, 4.2.3 пункту 4.2 Договору вартість правової допомоги, що надається адвокатом, відповідно до умов цього Договору, становить: за надання правової інформації, консультації і роз'яснення з правових питань: 800,00 грн. за 1 год., складання будь-яких документів: 1000,00 грн. за 1 год., представництво і захист прав, свобод та інтересів Клієнта в суді: 2000,00 грн. за 1 судове засідання.
Позивачем на підтвердження заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 74000,00 грн. додано копію договору від 06.08.2020 №б/н, копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серія ЧК №001258 від 15.01.2020, видане на ім'я Дубового Олександра Володимировича, ордер на надання правової допомоги від 06.08.2020, довідку про оплату правової допомоги від 07.08.2020 на суму 7400,00 грн.
Відповідно з висновків Верховного Суду, які викладенні в додатковій постанові від 08.05.2018 у справі № 810/2823/17 вбачається, що надані позивачем первинні документи на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу повинні:
- відповідати вимогам первинного документа встановленим вимогам частини другої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", зокрема, містити посаду особи, відповідальної за здійснення господарської операції і правильність її оформлення та інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції;
- зміст послуг (зазначених в договорі про надання правової допомоги та актах) повинен мати посилання на конкретні дії та/або документи вчинені/складені адвокатом;
- платіжний документ має утримувати в собі належне, повне призначення платежу та відмітки банку його проведення відповідно до пунктів 1.22, 2.3. 2.24 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою Національного банку України від 21 січня 2004 № 22.
Також в постанові від 22.05.2018 у справі № 826/8107/16 Верховний Суд дійшов до висновків про те, що склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21.03.2018 у справі № 815/4300/17, від 11.04.2018 у справі № 814/698/16.
Аналізуючи вищенаведене суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічна правова позиція міститься у висновках Верховного Суду, зокрема у постановах від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16, від 17.09.2019 у справі №810/3806/18, від 31.03.2020 у справі №726/549/19.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження витрат на правову допомогу позивачем надано, зокрема, довідку про оплату правової допомоги від 07.08.2020 на суму 7400,00 грн., яка містить лише підпис та печатку адвоката.
Отже, за відсутності платіжного доручення з відміткою банку, іншого банківського документу на підтвердження фактичної оплати позивачем витрат на правову допомогу в розмірі 7400,00 грн., суд дійшов висновку про не підтвердження позивачем факту понесення витрат на професійну правничу допомогу, пов'язаних із розглядом даної справи, у розмірі 7400,00 грн.
Крім того, на думку суду, розмір понесених витрат на правничу допомогу в сумі 7400,00 грн., не є співмірним із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, оскільки дана справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження.
Окрім іншого, судом враховано, що дана справа є справою незначної складності, з невеликим обсягом досліджуваних доказів.
Також, судом зазначає, що позовна заява про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії є типовою (шаблонною), оскільки , судом із комп'ютерної програми Київського окружного адміністративного суду «Діловодство спеціалізованого суду» встановлено що на розгляді у Київську окружну адміністративну суді перебували аналогічні справи за позовом ОСОБА_1 , а саме №320/1837/19, №320/2210/20. Позовні заяви в зазначених справах відрізняються одна від іншої номером оскаржуваного рішення, розміром бажаної земельної ділянки та відповідачем по справі (в даній справі до Хотівська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, в справі №320/1837/19 відповідач Лісниківська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, в справі , №320/2210/20 відповідач Білогородська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області).
Враховуючи викладене, вимога щодо стягнення з відповідача понесених витрат на правничу допомогу задоволенню не підлягає у зв'язку з необґрунтованістю.
Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 134, 139, 143, 242 - 246, 250, 255 КАС України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити.
2. Визнати протиправним рішення Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області №177/22 від 28.02.2020 про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,16 гектара на території села Хотів Києво-Святошинського району Київської області.
3. Зобов'язати Хотівську сільську раду Києво-Святошинського району Київської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,16 гектара на території села Хотів Києво-Святошинського району Київської області.
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 840 (вісімсот сорок )грн. 00 коп., за рахунок бюджетних асигнувань Хотівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області
5. В інших частинах відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Щавінський В.Р.
Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення - 28 жовтня 2020 р.