Справа № 420/6115/19
27 жовтня 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С., розглянувши в письмовому провадженні у порядку загального позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Одеської обласної прокуратури (вул.Пушкінська,3, м.Одеса, 65026) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного звернулася з позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Одеської області про визнання незаконним та скасування наказу прокуратури Одеської області №1933-к від 24.10.2017 року про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури області, поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури області, стягнути з прокуратури Одеської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток на час вимушеного прогулу з 24.10.2018 року до дня поновлення на роботі.
В обґрунтування позовної заяви, позивач зазначає, що його звільнено з посади прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Одеської області за власним бажанням. Однак, позивач вказує, що наказ, яким його звільнено є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки заява про звільнення за власним бажанням подавалася позивачем не у добровільному порядку, а під тиском керівництва прокуратури Одеської області, текст якої був надиктований. Крім того, позивач у своїй позовній заяві вказує, що Прокуратурою Одеської області порушено вимоги КЗпП та не додержано процедуру звільнення.
Ухвалою суду 23.10.2019 року було відкрито провадження у справі №420/6115/19 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на "14" листопада 2019 року.
13.11.2019 р. за вх.№ ЕП/8787/19 відповідачем подано відзив на позовну заяву , в обґрунтування якого вказано, що наказ прокурора області щодо звільнення ОСОБА_1 з посади, яку він обіймав, та з органів прокуратури на підставі власноруч написаної заяви про звільнення за власним бажанням узгоджується з вищезазначеними нормами Закону № 1697-VІІ. На думку відповідача, порушення своїх трудових прав, яке ОСОБА_1 вбачає в тому, що прокуратурою області не дотримано положення ст. 38 КЗпП України, а заява про звільнення за власним бажанням подавалася ним під тиском з боку керівництва прокуратури області, є надуманими. Так, зазначає, що позивачем самостійно виявлено бажання звільнитись з займаної посади.
Ухвалою від 19.12.2019 р. заяву позивача від 16.10.2019 року про поновлення строку задоволено. Поновлено позивачу строк звернення до суду. Клопотання представника відповідача від 15.11.2019 року за (вхід.№42895/19) про залишення позовної заяви без розгляду по справі №420/6115/19 залишено без задоволення.
Ухвалою від 19.12.2019 р. Клопотання представника відповідача від 15.11.2019 року за (вхід.№42893/19) про залишення позовної заяви без розгляду по справі №420/6115/19 - залишити без задоволення.
Ухвалою від 19.12.2019 р. закрито підготовче провадження у справі та призначено до судового розгляду на 29.01.2020 року.
Ухвалою від 29.01.2020 р. зупинено розгляд справи до моменту надання представником відповідача витребуваних додаткових письмових доказів по справі, але не пізніше 25.02.2020 року.
Ухвалою від 25.02.2020 р., яку занесено до протоколу судового засідання поновлено провадження.
Ухвалою від 25.02.2020 р. зупинено розгляд справи до моменту ознайомлення представником відповідача з додатковими поясненнями по справі, але не пізніше 31.03.2020 року.
Ухвалою від 12.10.2020 р., яку занесено до протоколу судового засідання поновлено провадження.
В судове засідання 20.10.2020р. сторони не прибули, а тому, згідно ч.9 ст.205 КАС України судом вирішено продовжити розгляд справи у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані сторонами документи та проаналізувавши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, свідків, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів справи позивач з січня 2013 року працював в органах прокуратури.
На посаду прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури області за власним позивача призначено 04.10.2016 року наказом прокурора Одеської області № 2351к.
24.10.2017 року ОСОБА_1 подав до відділу роботи з кадрами прокуратури Одеської області заяву про звільнення за власним бажанням.
Наказом прокурора Одеської області від 24.10.2019 року №1933к юриста 2 класу ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури області та з органів прокуратури Одеської області з 24 жовтня 2017 року відповідно до пункту 7 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Позивач був ознайомлений з наказом 24.10.2017 року.
Позивач стверджує, що вказану заяву про звільнення написано ним проти його волі.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України «Про прокуратуру».
Відповідно до п.12 ч.1 ст.39 Закону України «Про прокуратуру», адміністративними посадами у Генеральній прокуратурі України, регіональних та місцевих прокуратурах (крім посад, зазначених у частинах другій і третій цієї статті) є посади: першого заступника керівника місцевої прокуратури.
Згідно ч.2 ст.41 Закону України «Про прокуратуру», повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі:
1) закінчення строку перебування на адміністративній посаді;
2) звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.
Відповідно до ч.4 ст.41 Закону України «Про прокуратуру», звільнення прокурора з адміністративної посади чи припинення його повноважень на адміністративній посаді, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини другої цієї статті, не припиняє його повноважень прокурора.
Загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді визначаються ст.51 Закону України «Про прокуратуру».
Відповідно до п.7 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру», прокурор звільняється з посади у разі: подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.
Згідно п.2 ч.2 ст.51 Закону України «Про прокуратуру», особами, які в установленому цим Законом порядку приймають рішення про звільнення прокурора з посади, є: керівник регіональної прокуратури - щодо прокурорів відповідної регіональної прокуратури та прокурорів місцевих прокуратур, які розташовані у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної регіональної прокуратури.
Звільнення прокурора в разі подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням регламентоване ст.58 Закону України «Про прокуратуру».
Згідно ч.ч.1,2 ст.58 Закону України «Про прокуратуру», прокурор незалежно від мотивів має право подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням у будь-який час свого перебування на посаді.
Заява про звільнення з посади за власним бажанням подається особі, уповноваженій цим Законом приймати рішення про звільнення прокурора.
Відповідно до ч.1 ст.38 Кодексу законів про працю України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
При цьому, згідно ст.222 Кодексу законів про працю України, особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.
Суд зазначає, що у даному випадку пріоритет мають норми спеціального законодавства, зокрема, Закону України «Про прокуратуру», які встановлюють умови звільнення прокурорів з посад, припинення і зупинення їхніх повноважень на посаді.
Норми Кодексу законів про працю України застосовуються лише у тих правовідносинах, які не врегульовані нормами спеціального законодавства.
При вирішенні питання про застосування/незастосування загальних положень законодавства про працю до правовідносин сторін суд враховує правову позицію Верховного Суду щодо конкуренції вказаних положень, а саме.
Згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 07.03.18 р. у справі №807/211/17, розглядаючи даний спір, колегія суддів враховує позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, яка полягає у тому, що під час вирішення справ щодо звільнення публічних службовців, пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Норми Закону № 1697-VII, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі КЗпП.
В даному випадку Закон №1697-VII жодних гарантій при звільненні прокурора за власним бажанням не містить, що відповідач вважає їх буквальною відсутністю, а позивач - підставою для застосування загальних положень законодавства про працю.
На думку суду, про намір законодавця позбавити прокурорів гарантій при поданні заяви про звільнення за власним бажанням може свідчити лише пряма і недвозначна норма Закону, яка на це вказує, а не просто відсутність відповідних загальноприйнятих гарантій у спеціальному Законі.
Вказана позиція співпадає з правовою позицією, викладеною у вказаній постанові Верховного Суду від 07.03.2018 року у справі №807/211/17, згідно якої також зроблено висновок про те, що при цьому, гарантії для працівників, які підлягають вивільненню, встановлені статтями 40, 49-2 КЗпП України і в тій мірі, у якій вони передбачені в КЗпП не забезпечені у Законі № 1697-VII. Тому ці норми КЗпП повинні застосовуватись при вирішенні даного спору, що стало підставою для залишення без змін рішення про задоволення позовних вимог, скасування відповідного наказу про звільнення та поновлення прокурора на посаді.
За таких обставин конкретна дата звільнення позивача мала бути погоджена з позивачем навіть за відсутності посилання на неї у заяві про звільнення, а за відсутності відповідного погодження мало застосовуватися положення про двотижневий термін між подачею заяви про звільнення та власне звільненням, що дотримано не було.
В матеріалах справи відсутні докази попереднього погодження дати звільнення, а також відсутні посилання на неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин) відповідно до чого можливий строк звільнення з посади раніше ніж за два тижні, як передбачено законом.
Підтвердженням цього є зазначення дати звільнення позивача в заяві від 24.10.2017 року, саме 24.10.2017 року.
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
Принцип презумпції невинуватості є обов'язковим для будь - яких суб'єктів владних повноважень (справа "Аллене де Рібемон проти Франції").
Порушення цього принципу може відбуватися шляхом прийняття посадовою особою протиправних рішень.
Суд враховує, що принцип презумпції невинуватості перш за все є гарантією процесуального характеру по кримінальних справах, але за висновками ЄСПЛ його сфера застосування є значно ширшою: він є обов'язковим не тільки для кримінального суду, який приймає рішення щодо обґрунтованості обвинувачення, але й для всіх інших державних органів. Так, на думку ЄСПЛ, замах на презумпцію невинуватості може виходити не тільки від суду чи судді, але й від інших публічних влад.
У разі відсутності підстав для юридичної відповідальності працівника прокуратури керівником органу прокуратури до нього може бути застосований такий захід морального впливу, як застереження про припинення неетичної поведінки з попередженням про можливість застосування дисциплінарного стягнення, про що оголошується колективу прокуратури чи відповідного структурного підрозділу та складається протокол (стаття 30 Кодексу професійної етики та поведінки працівників прокуратури).
В даному випадку суд враховує, що згідно п.9 ч.2 ст.36 КПК України прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, у тому числі щодо закриття кримінального провадження та продовження строків досудового розслідування за наявності підстав, передбачених цим Кодексом.
Отже прокурор, приймаючи рішення, може діяти з певною свободою розсуду, тобто обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Законодавством не передбачено автоматичної відповідальності прокурора, крім випадків умисного порушення ним вимог законодавства чи неналежного виконання службових обов'язків, які в свою чергу підлягають встановленню та підтвердженню належними та допустимими доказами.
Пунктом 10 Кодексу професійної етики та поведінки працівників прокуратури передбачено обов'язок керівника сприяти працівнику відповідної прокуратури у вжитті заходів до спростування неправдивих відомостей, які принижують його честь, гідність і ділову репутацію. Вжиттю таких заходів повинно передувати повне та ретельне дослідження поширених обставин, чого в даному випадку здійснено не було.
У своїй практиці Європейський Суд з прав людини розрізняє факти та оціночні судження. Так, в рішенні у справі Lingens v.Austria, Європейський Суд зазначив, якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддасться доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції.
В рішеннях Європейського Суду у справі Oberschlick v. Austria, Prager and Oberschlick v. Austria висловлено позицію, що журналістська свобода передбачає також використання висловлювань, деякою мірою перебільшених або, навіть, провокаційних.
При дотриманні умов § 2 статті 10 Конвенції право вільно передавати інформацію поширюється не лише на «інформацію» та «ідеї», які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи нейтральними, але й такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість. Такі є вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає «демократичного суспільства» (рішення у справі Handyside v.United Kingdom).
Як встановлено судом, з наданих під час розгляду справи позивачем пояснень, 24.10.2017р. ОСОБА_2 знаходився на своєму робочому місці у прокуратурі Одеської області за адресою: м. Одеса, вул. Пушкінська 3 та виконував свої службові обов'язки, приблизно о 14:40 до його службового кабінету зайшов прокурор Одеської області ОСОБА_3 , який на той час обіймав цю посаду, з метою спілкування з приводу проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні, яке внесено до ЄРДР за № 12017160000000782 від 19.09.2017 за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України.
В ході усної бесіди ОСОБА_3 висловлював ОСОБА_1 претензії з приводу нібито вчинення слідчими СУ ГУ НП в Одеській області протиправних дій при проведенні обшуку по вищевказаному кримінальному провадженню, в якому ОСОБА_1 був одним з процесуальних керівників. Наприкінці спілкування ОСОБА_3 наказав позивачу не покидати приміщення прокуратури Одеської області та сказав, що через деякий час повідомить про рішення стосовно ОСОБА_1 .
Через деякий час, позивача викликано до службового кабінету ОСОБА_3 (також, за словами позивача, на той час у приймальній кімнаті стояли працівники мого ж відділу, а саме прокурор відділу ОСОБА_2 та начальник відділу ОСОБА_4 ), які повідомили, що їх також викликано до приймальні прокурора області з того ж питання, що й позивача.
Прокурор області ОСОБА_3 наказав позивачу написати заяву про звільнення за власним бажанням, без пояснення причин.
Начальник відділу по роботі з кадрами прокуратури Одеської області ОСОБА_5 надала позивачу аркуш паперу та почала диктувати текст заяви про звільнення.
Після передання всіх матеріалів наглядових проваджень та матеріалів кримінальних проваджень, які перебували у службовому кабінеті позивача та після закінчення процедури звільнення позивач отримав свою трудову книжку та покинув приміщення прокуратури Одеської області.
Під час розгляду справи, відповідачем не доведено які саме дії позивача стали підставою для наказу ОСОБА_3 про звільнення позивача. Також, відповідачем не доведено, що будь які дії могли б свідчити про ганебну поведінку позивача, отже підстав вважати, що позивачем порушено Присягу працівника прокуратури, а відповідно наказ прокурора Одеської області № 1933к від 24.10.2019 р. про звільнення позивача з посади прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Одеської області є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
У відповідності до ч.1 ст.5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Виходячи із зазначених норм процесуального закону, суд зазначає, що предметом оскарження до адміністративного суду може бути рішення суб'єкта владних повноважень, як форма акту індивідуальної дії. Ознаками рішення є те, що вони звернені до окремого визначеного суб'єкта із чітким формулюванням конкретних юридичних волевиявлень суб'єктами владних повноважень, який прийняв такий акт; породжують для суб'єкта звернення певні права та/або обов'язки (створює юридичний стан, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин, має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин); виникнення на їх підставі конкретних правових відносин, обумовлених цими актами.
Вирішуючи спір, суд зважає, що в силу вимог ст..45 КАС України особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки, що з огляду на запроваджений ст.8 Конституції України принцип верховенства права та в кореспонденції з приписами ч.1 ст.77 КАС України означає абсолютний і безумовний обов'язок кожної особи, яка бере участь в адміністративній справі довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
З огляду на викладене суд враховує, що прокуратурою Одеської області, яка заперечує проти задоволення адміністративного позову, не надано суду доказів, які б підтвердили ту суттєву обставину, що позивач порушив ст.19 Закону України "Про прокуратуру", Присягу працівника прокуратури, ст.ст.10,15,18 Кодексу професійної етики та поведінки працівників прокуратури, вчинив дії, що порочать звання прокурора і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності органів прокуратури.
Отже, суд дійшов висновку, що позивача звільнено з порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Перевіряючи обґрунтованість та законність дій та рішень суб'єкта владних повноважень, суд враховує наведене нормативне регулювання та вимоги частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, які повною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Одним із головних принципів адміністративного судочинства, відповідно до ст. 7 КАС України є принцип верховенства права. Відповідно до ст. 3 Конституції України та ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права.
Верховенство права, будучи одним із основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у право кожної людини на свободу. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (п. 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. № 15-рп/2004).
Для вирішення спору та оцінки оскаржуваного рішення суд також врахував вимоги Європейської соціальної хартії, обов'язок з дотримання якої Україна взяла на себе відповідно до Закону України від 14 вересня 2006 року № 137-V "Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)" та якої не дотримався відповідач.
Так, Україна взяла на себе зобов'язання вважати обов'язковими для України такі статті та пункти частини II Хартії: п.1 (визнати однією зі своїх найголовніших цілей і одним зі своїх найголовніших обов'язків досягнення та підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досягнення повної зайнятості), п.2 (ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає), п.3 (створювати безкоштовні служби працевлаштування для всіх працівників або забезпечувати їхнє функціонування), п.4 (забезпечувати належну професійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію або сприяти їм) статті 1 "Право на працю".
Згідно статті 24 "Право на захист у випадках звільнення" з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов'язуються визнати:
a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов'язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби;
б) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу.
З цією метою Сторони зобов'язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.
Слід наголосити, що права і свободи, закріплені в документах, які мають статус міжнародно-правових договорів, є частиною національного законодавства України. Зазначене проголошено частиною першою статті 9 Конституції України, відповідно до якої чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно зі статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
В даному випадку питання звільнення працівника прокуратури за усним наказом керівника з примусом написання заяви про звільнення, в повній мірі порушує загальні норми трудового законодавства.
Згідно з ч.1 ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями статті 43 Конституції України дає підстави для висновку, що за змістом статті 235 Кодексу законів про працю України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, встановленого законом.
Відповідно до постанови Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14 у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
Задовольняючи позовні вимоги про поновлення на публічній службі, суд повинен визнати протиправним рішення суб'єкта владних повноважень повністю або частково, скасувати акт індивідуальної дії та обов'язково вказати дату, з якої особу поновлено на посаді.
Так, суд враховує абз.3 п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", де зазначено, що при ліквідації підприємства (установи, організації) правила п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України можуть застосовуватись і в тих випадках, коли після припинення його діяльності одночасно утворюється нове підприємство. В цих випадках працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку.
Аналогічна правова позиція, висловлена Верховним Судом України і у його постанові від 4 листопада 2014 року (справа № 21-426а14).
З врахуванням викладеного позовна вимога в частині визнання наказу від №1933к від 24.10.2017 року про звільнення протиправним та його скасування, поновлення ОСОБА_1 на посаді є обґрунтованою та підлягає задоволенню на підставі положень ч.1 ст.245 КАС України.
Згідно ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Разом з тим, суд вважає, що вказана норма застосовується виключно до випадків, коли працівник звернувся до суду у визначений законом строк (один місяць - ч.5 ст.122 КАС України) по спорах щодо поновлення на посаді публічної служби.
Позивач же звернувся до суду через один рік та майже 11 місяців з дати свого звільнення.
Вказаний строк звернення до суду був пропущений з поважних причин, в зв'язку із чим, він був поновлений ухвалою суду.
Разом з тим, позивач на протязі всього цього часу не ставив Прокуратуру Одеської області до відома про своє бажання звернутись до суду щодо оскарження свого звільнення з наведених у позові мотивів, що могло б призвести до вирішення спору у досудовому порядку значно раніше, щоб не призвело до необхідності стягувати з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Таким чином, суд вважає, що відсутній закон, який прямо регламентує такі право відносини щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у разі звернення позивача до суду із значним пропущенням строку звернення до суду, який був судом поновлений.
Виходячи з цього, суд відповідно до положень ч.6 ст.7 КАС України застосовує до спірних правовідносин аналогію права та відповідну правову позицію Верховного Суду, яка висловлена в постановах від 24.04.2018 у справі № 127/15035/17 та від 12.06.2018 у справі № 577/50/17, згідно яких визначено, що наявність обов'язку у відповідача відновити виплату пенсії не позбавляє позивача необхідності дотримання встановлених законом строків звернення до суду, у разі звернення до суду за захистом свого права та спори, які виникають у цій категорії справ, повинні вирішуватись з урахуванням норм процесуального права у межах шестимісячного строку звернення до суду.
Тобто, Верховний Суд зазначив у наведених рішеннях, що позивач повинен добросовісно користуватись своїми процесуальними права, а якщо таке звернення відбулось із значним порушенням встановлених законом строків (в тому числі з поважних причин) стягнення повинно відбуватись в межах строків звернення до суду відповідної категорії спорів.
Відповідно до ч.5 ст.122 КАС України передбачений місячний строк звернення до суду у спорах про поновлення на посадах публічної служби.
Позивач звернувся до суду 16.10.2019 року, в зв'язку із чим, середній заробіток за час вимушеного прогулу повинен обраховуватись з 16.09.2019 року по день фактичного поновлення на посаді позивача.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться відповідно до п.8 Порядку №100 шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
До матеріалів справи додано розрахунковий лист про заробітну плату ОСОБА_1 (а.с. 15).
Суд встановив, що середньоденна заробітна плата позивача за останній місяць до часу спірного розпорядження, згідно з яким у т.ч. припинено нарахування та виплата заробітної плати позивачу (вересень 2017 року), становить 1674,99 грн. (50249.66 грн. / 30 календарних днів).
Окремо суд зазначає, що з врахуванням правової позиції Верховного Суду України, висловленої у постанові від 25.05.2016 року у справі №6-511цс16, для присудження до стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не є необхідним з'ясування, чи отримувався позивачем за час вимушеного прогулу додатковий дохід, оскільки це не впливає на присуджену до стягнення суму. Відповідно, вказані обставини не з'ясовуються під час розгляду справи.
Згідно ст.371 КАС України негайно виконуються рішення суду про: 2) присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; 3) поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Згідно з ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Окремо суд зазначає, зо публічно оголошено у ЗМІ інформацію щодо реформування органів прокуратури та на веб-порталі Офісу Генерального прокурора за посиланням https://www.gp. gov.ua/ua/iord?_m=publications&_t=rec&id=262782 розміщено наказ Генерального прокурора №410 від 03.09.2020 року згідно з яким перейменовано без зміни ідентифікаційних кодів юридичних осіб в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань юридичну особу «Прокуратура Одеської області» в «Одеська обласна прокуратура». Наказом Генерального прокурора №414 від 08.09.2020 року днем початку роботи обласних прокуратур визначено 11.09.2020 року.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню на підставі положень ч.1 ст.245 КАС України, а саме визнання протиправним та скасувати наказ прокуратури Одеської області №1933к від 24.10.2017 року про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури області; поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Одеської обласної прокуратури та стягнення із прокуратури Одеської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 16.09.2019 року по день фактичного поновлення на посаді, виходячи із середньоденного розміру заробітку 1674,99 грн.
Керуючись ст.ст.139, 242-246,371 КАС України, суд, -
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ прокуратури Одеської області №1933к від 24.10.2017 року про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури області.
3. Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Одеської області.
4. Стягнути із Одеської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 16.09.2019 року по день фактичного поновлення на посаді, виходячи із середньоденного розміру заробітку 1674,99 грн.
5. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
6. Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення позивача на посаді.
Рішення суду може бути оскаржено до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в місячний строк з дня отримання повного тексту судового рішення, в порядку п.15.5 Перехідних положень КАС України.
Суддя К.С.Єфіменко
.