Провадження № 22-ц/803/7520/20 Справа № 204/4116/18 Суддя у 1-й інстанції - Дубіжанська Т.О. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
23 жовтня 2020 року Дніпровський Апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Ткаченко І.Ю.
суддів - Деркач Н.М., Каратаєвої Л.О.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні в м. Дніпро цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)», Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 26 грудня 2018 року, -
У червні 2018 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)», Державної казначейської служби України, в якій просив стягнути з Державного бюджету України за рахунок фінансування видатків шляхом списання в безспірному порядку з відповідного рахунку, відкритого в Державній казначейській службі України, на користь ОСОБА_1 140000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди заподіяної внаслідок тримання в умовах Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)», що принижують гідність, в порушення статті 3 Конвенції. В обґрунтування позову зазначає, що 22 травня 2015 року позивача було поміщено до Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань № (4)», в якій він утримувався до 26 квітня 2017 року, тобто більш ніж 1 рік 11 місяців. Під час довготривалого тримання під вартою позивач утримувався в камері 413. Частину дня позивач тримався під вартою разом з іншими особами у камері, загальна площа якої становила близько 57 кв.м., тобто на кожного ув'язненого було 2,6 кв.м. Вважає, що за матеріально-побутовими та санітарними умовами тримання у вищевказаній камері принижувало честь та гідність позивача. Від тривалого використання м'яка начинка матраців ущільнена по їх краях, що фактично не дозволяє використовувати матраци за їх призначенням, ліжко виготовлено з залізних «струн». В камері майже не було доступу денного світла та свіжого повітря, при цьому електричне освітлення було тьмяним, а примусової вентиляції не було, на вікнах були грати. Камера не провітрювалася, вікна в камері не відкривалися. При цьому співкамерники позивача постійно палили цигарки, в результаті в камері стояли клуби тютюнового диму і позивач був змушений бути пасивним курцем. Туалет не був відокремлений від житлового приміщення камери і часто забивався. Камери знаходились в антисанітарних умовах, відсутні необхідні санітарні зручності, в камерах відсутня гаряча вода, предмети першої необхідності та особистої гігієни не видаються, постільна білизна протягом 1 року 11 місяців не видавалась. Харчування погане, одноманітна їжа, відсутні свіжі овочі або фрукти, м'ясо не видається. Право митися надавалось один раз на тиждень протягом 15 хвилин. Неодноразові усні скарги на вищевказане порушення умов утримання під вартою, висловлювання прокурору по нагляду за додержанням законності в місцях попереднього ув'язнення при прокурорських обходах та керівництва установи були залишені без уваги і не призвели до покращення умов утримання. Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини «Іглін проти України», «Мельник проти України», «Віслогузов проти України», «Маленко проти України», «Білозор та інші 5 проти України», вважає, що вказаних фактів достатньо для висновку, що умови тримання позивача в Державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» є такими, що принижують гідність, поводження в порушення статті 3 Конвенції. Моральна шкода позивача відобразилася у фізичному болі та глибоких моральних стражданнях, протягом усього періоду тримання у різних камерах в умовах Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» умови тримання суперечили нормам національного законодавства та статті 3 Конвенції. Ці страждання проявилися в перенесеному позивачем довготривалому нервовому стресі, наслідки якого він відчуває і переносить в даний час, погіршення його самопочуття, різкі перепади настрою, депресії, безсоння, зміна звичайного комфортного для позивача способу життя. Вважає, що позивачу заподіяно моральної шкоди у наслідок тримання в умовах Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)», що принижує гідність, поводження в порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У зв'язку з цим, позивач вимушений звернутися до суду з даним позовом (а.с. 1-10).
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 26 грудня 2018 року у задоволенні позовних вимог - відмовлено.
Вирішено питання про стягнення судового збору (а.с.70-77).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення судом 1 інстанції норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги (а.с. 80-88).
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Згідно ч.1 ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, виходячи з наступних підстав.
Судом 1 інстанції встановлено, що у період з 22 травня 2015 року по 26 квітня 2017 року позивач ОСОБА_1 утримувався під вартою в Державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» та 26 квітня 2017 року вибув відбувати покарання до ВК № 26, що підтверджується Довідкою № 3/2-89-18/0-88 від 15 травня 2018 року, виданою Державною установою «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» (а.с. 11). Згідно вказаної довідки під час перебування у Державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» ОСОБА_1 утримувався в камері № НОМЕР_1 загальною площею 57,6 кв.м., жилою площею 56,0 кв.м., що розрахована на 22 особи.
Згідно довідки № 3/2-89-18/0-88 від 15 травня 2018 року, виданої Державною установою «Дніпровська установа виконання покарань (№4)», вбачається, що розміщення ОСОБА_1 в Державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» у камері № 413 відповідало нормі житлової площі в камері для однієї особи, встановленій Законом України «Про попереднє ув'язнення», та не було меншим за 2,5 кв.м.
Згідно витягу з сайту Міністерства юстиції України - https://usr.minjust.gov.ua, Державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» (ідентифікаційний код юридичної особи 14316882) є юридичною особою та за організаційно-правовою формою є державною організацією (установою, закладом) (а.с. 14-15).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд 1 інстанції виходив з того, що розміщення ОСОБА_1 в Державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» у камері № 413 відповідало нормі житлової площі в камері для однієї особи, встановленій Законом України «Про попереднє ув'язнення», та не було меншим за 2,5 кв.м. Державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№4)», в умовах якої позивач тримався під вартою у період з 22 травня 2015 року по 26 квітня 2017 року та в умовах тримання в якій за твердженнями позивача йому було завдано моральної шкоди, не є органом державної влади або органом місцевого самоврядування, а отже очевидним є висновок про те, що норми ст. 56 Конституції України та відповідно статті 1173, 1174 ЦК України в даному випадку застосуванню не підлягають та такий спосіб захисту обраний позивачем помилково.
Крім того, суд 1 інстанції зазначив, що підстави для задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди відсутні, оскільки позивачем не доведено протиправності чи незаконності поведінки заподіювача шкоди та причинного зв'язку такої поведінки із заподіяною шкодою, а також не заявлено вимог про встановлення неправомірності дій або бездіяльності заподіювача шкоди.
Із вказаними висновками суду 1 інстанції колегія суддів погоджується, виходячи з наступного.
Осіб, взятих під варту, розміщують у маломісних або загальних камерах з додержанням вимог ізоляції, що закріплено у ст. 8 Закону України «Про попереднє ув'язнення».
Частиною 2 ст. 11 Закону України «Про попереднє ув'язнення» визначено, що норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2,5 квадратного метра.
Так, розміщення ОСОБА_1 в Державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» у камері № 413 відповідало нормі житлової площі в камері для однієї особи, встановленій Законом України «Про попереднє ув'язнення», та не було меншим за 2,5 кв.м.
Однак, разом з цим, визначена ч. 2 ст. 11 Закону України «Про попереднє ув'язнення» норма площі в камері для однієї взятої під варту особи є меншою, ніж мінімальний стандарт, рекомендований для України Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, що вже неодноразово констатувалось у рішеннях Європейського суду з прав людини, в тому числі у рішеннях «Давидов та інші проти України», «Іглін проти України», «Мельник проти України», та становить проблему системного характеру, яка сама по собі порушує питання за ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Стаття 3 Конвенції про захист правлюдини іосновоположних свобод категорично забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Жорстке поводження підпадатиме під дію ст.3 Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод лише у разі досягнення певного рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватись також вік, стать і стан здоров'я потерпілого.
Колегія суддів звертає увагу на те, що, оцінюючи умови тримання, необхідно враховувати сукупний вплив цих умов.
Проте, ОСОБА_1 не надав ані до суду 1 інстанції, ані до апеляційного суду належні та достатні докази, які підтверджували б фізичні та психічні страждання позивача через наслідки перебування в установі.
Доводи апеляційної скарги з приводу того, що позов пред'явлено до органу державної влади, а тому матеріальна та моральна шкода, яка завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою відповідно до ст. 56 Конституції України - є безпідставними.
Так, згідно ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Аналогічне положення закріплене також у ст.ст. 1173,1174 ЦК України, які закріплюють, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, а також їх посадовими чи службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів чи посадових осіб.
До суб'єктів відповідальності згідно з нормою ст.ст. 1173,1174 ЦК України належать органи державної влади і управління, які реалізують надані державою функції та повноваження у сфері управління, їх виконавчі органи, посадові або службові особи вказаних державних органів. Основними ознаками органів державної влади є: органи держаної влади є складовою частиною апарату (механізму) держави, уповноважені на здійснення завдань і функцій держави, наділені повноваженнями від імені держави (державно-владними повноваженнями). Наявність державно-владних повноважень відокремлює органи державної влади від інших державних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але на відміну від органів державної влади не наділяються владними повноваженнями. Органи державної влади є складовою частиною державного апарату - системи органів та осіб, які наділяються певними правами та обов'язками щодо реалізації державної влади.
У пункті 10-1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» № 4 від 31 березня 1995 року, судам роз'яснено, що норми ст. 56 Конституції України не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб.
Згідно витягу з сайту Міністерства юстиції України - https://usr.minjust.gov.ua, Державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» (ідентифікаційний код юридичної особи 14316882) є юридичною особою та за організаційно-правовою формою є державною організацією (установою, закладом) (а.с. 14-15).
Державні організації (установи, заклади) на відміну від державного органу не мають державно-владних повноважень, не виступають від імені держави та виступають частиною механізму, а не апарату держави. Державна організація - це створений державою колектив працівників чи службовців, що характеризується організаційною єдністю, а також наявністю нормативно-визначених повноважень в одній зі сфер суспільних відносин.
Отже, з аналізу вищевикладеного вбачається, що Державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» в умовах якої позивач тримався під вартою у період з з 22 травня 2015 року по 26 квітня 2017 року, та в умовах тримання в якій за твердженнями позивача йому було завдано моральної шкоди, не є органом державної влади або органом місцевого самоврядування, а тому суд дійшов обгрунтованого висновку, що норми ст. 56 Конституції України, та відповідно і ст.ст. 1173,1174 ЦК України, в даному випадку застосуванню не підлягають.
Згідно зі ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, колегія суддів вважає, що судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права, правові підстави для його скасування відсутні.
Доводи апеляційної скарги колегія суддів вважає безпідставними та такими, що не спростовують обґрунтованих висновків суду, та зводяться до викладення позивачем обставин справи із наданням особистих коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.
Таким чином, порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення, не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст.ст. 263, 264 ЦПК України і його слід залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 26 грудня 2018 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Судді: