справа №2-1861/11 головуючий у суді І інстанції: Яровенко Н.О.
провадження №22-ц/824/9051/2020 головуючий у суді ІІ інстанції: Сушко Л.П.
20 жовтня 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
Головуючого судді: Сушко Л.П.,
суддів: Іванової І.В., Сліпченка О.І.,
секретар судового засідання: Спеней О.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 квітня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна,
У березні 2011 року позивач звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна посилаючись на те, що з 2004 року перебуває з відповідачем у незареєстрованих шлюбних відносинах, позивач і відповідач ведуть спільне господарство, спільно дбають про матеріальне забезпечення сім'ї. В обгрунтуваня позовних вимог зазначила, що у травні 2007 року за спільні кошти позивача та відповідача, відповідач уклав договори про участь у фонді фінансування будівництва з Акціонерним банком «Діамант», предметом яких було передання в довірчу власність коштів для фінансування будівництва житлового будинку по АДРЕСА_1 та отримання в майбутньому у власність двох об'єктів інвестування - квартир. Після прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкту інвестування відповідач набув право власності на дві квартири, та не виконав раніше досягнутої домовленості про передання у власність позивача однієї із квартир. Обидві квартири були придбані під час фактичних шлюбних відносин за спільні кошти позивача і відповідача, а тому є їх спільною сумісною власністю.
З урахування вищезазначеного просила суд визнати спільною сумісною власністю позивача та відповідача квартири № 120, загальною площею 99,50 кв.м, та № 121, загальною площею 152,10 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 та здійснити поділ цієї власності шляхом визнання за нею права приватної власності на квартиру № 121 , загальною площею 152,10 кв.м., а за відповідачем - права приватної власності квартиру № 120 , загальною площею 99,50 кв. м..
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 12 квітня 2011 року задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна. Визнанонерухоме майно, а саме квартири № 120, загальною площею 99,50 кв.м, та 121, загальною площею 152,10 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_4 . Визнаноза ОСОБА_2 право приватної власності на квартиру № загальною площею 152,10 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Визнаноза ОСОБА_3 право приватної власності на квартиру № загальною площею 99,50 кв. м., що розташована за адресою: АДРЕСА_2 .
Сторонами судове рішення в апеляційному порядку не оскаржувалось.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням особа, яка не брала участі у справі, ОСОБА_1 , 13 травня 2020 року подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частиння визання квартири АДРЕСА_6 спільною сумісною власністью подружжя та визання за ОСОБА_2 права приватної власності на квартиру АДРЕСА_6 та ухвалити нове судове рішення в цій частині про відмову у позові ОСОБА_2 .. Вказує, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 03 квітня 2020 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 задоволено,встановлено факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу як чоловік та дружина з 01.01.2004 року по 01.07.2010 року. Зазначає, що під час спільного проживання із ОСОБА_3 набуто у спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_6 , що підтверджується договором про участь у фонді фінансування будівництва з Акціонерним банком «Діамант», на виконання вказаного договору, ОСОБА_3 спільно із скаржником протягом 2007-2008 років фінансували вказане будівництво. Тому, ОСОБА_1 вважає, що вказаним судовим рішенням порушено її права, оскільки майно, а саме квартира АДРЕСА_6 , будувалась та придбавалась під час того, як вона та ОСОБА_3 проживали одією сім'єю.
Учасники справи відзиви на апеляційну скаргу, у встановлений апеляційним судом строк, не надали.
Згідно свідоцтва про смерть ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Судом апеляційної інстанції до участі в справі було залучено правонаступника померлої ОСОБА_2 її сина ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про народження, що підтверджує ступень споріднення та тієї обставини, що спадкодавець та спадкоємиць на момент смерті були зареєстровані та проживали за однією адресою: АДРЕСА_6 .
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційне провадження підлягає закриттю з наступних підстав.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
Відповідно до п. 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у рішенні у справі «Белле проти Франції» («Bellet v. France», заява № 13343/87) від 04 грудня 1995 Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права». Як засвідчує позиція Європейського суду з прав людини, основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава, у свою чергу, не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права.
Відповідно дост.129 Конституції України у числі основних засад судочинства зазначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов'язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.
Отже, конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.
Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких установлена в належній судовій процедурі та формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; накладення обмежень дозволено за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватися з легітимною метою та зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ «Воловік проти України», «Креуз проти Польщі», «Подбіельські та ППУ Полпуре проти Польщі»).
Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (mutatis mutandis, рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мельник проти України» («Melnyk v. Ukraine» заява № 23436/03, § 22, від 28 березня 2006 року).
Обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним з п.1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не має законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю мети, яку прагнуть досягти (рішення Європейського суду з прав людини «Тіннеллі та сини, Лтд та ін.», «Мак-Елдуф та інші проти Сполученого Королівства»).
Конвенція має на меті гарантію не теоретичних або ілюзорних прав, а практичних та ефективних. Особливо це стосується права на доступ до суду з огляду на визначене місце, яке посідає в демократичному суспільстві право на справедливий суд (рішення Європейського суду з прав людини «Ейрі проти Ірландії», «Аїт-Мугуб проти Франції»).
Реалізація конституційного права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення ставиться у залежність від положень процесуального закону.
Відповідно до ч.1 ст.17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Вказаній нормі кореспондуються приписи ч.1 ст.352 ЦПК України, згідно якої учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Конструкція ст.352 ЦПК України у системному тлумаченні з ч.1 ст.17 ЦПК України, з врахуванням принципу верховенства права, складовою якого є доступ до суду, дає підстави дійти висновку, що особи, які не брали участі у справі, мають право на апеляційний перегляд справи виключно у випадку, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки.
ЦПК України передбачено право осіб, які не брали участі у справі, подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, але при дотриманні певних умов.
Так, особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку, передбаченому ст. 352 ЦПК України, повинна довести, наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Слід ураховувати, що судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах.
Рішення є таким, що прийнято про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині цього рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав по права та обов'язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.
Якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов'язки, буде встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційний суд своєю ухвалою закриває апеляційне провадження на підставі п.3 ч.1 ст.362 ЦПК України, оскільки у такому випадку немає правового зв'язку між скаржником і сторонами у справі, а отже немає і суб'єкта апеляційного оскарження.
Близькі за змістом висновки викладені Верховним Судом у постанові від 14 серпня 2019 року у справі №62/112 та у постанові від 13 вересня 2019 року у справі №916/914/19.
Конституційний суд України у своєму рішенні від 3 червня 1999 року у справі № 1-8/99 зазначив, що обов'язковою умовою для визнання осіб членами сім'ї, крім власне факту спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто:наявність спільних витрат;спільний бюджет;спільне харчування;купівля майна для спільного користування;участі у витратах на утримання житла, його ремонт;надання взаємної допомоги;наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням;інші обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Згідно з роз'ясненнями Верховного суду України від 01 січня 2012 року, викладеними у судовій практиці щодо розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, відповідно до пункту 5 частини першої статті 315 ЦПК України суд вправі розглядати справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу за таких умов:має місце спільне проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, термін спільного проживання (не менше п'яти років);мета встановлення факту (розподіл спільно набутого майна, спадкування за законом);відсутній спір про право.
Автоматично спільне майно подружжя навпіл НЕ поділяється: суду завжди необхідно встановити за які кошти таке майно було набуте: спільні або особисті (ВСУ від 05 квітня 2017р. у справі № 6-399цс17).
Встановлено, що ОСОБА_2 звернулась до суду у березні 2011 року з позовом до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна. Посилаючись на те, що вони з 2004року проживають однією сімією, пербувають у незареєстрованих шлюбних відносинах. У 2007 році за спільні кошти, відповідач уклалав договори про участь у фонді фінансування двох квартир. Просила суд встановити факт спільного проживання, визнати квартиру спільною сумісною власністью подружжя та поділити спілне майно подружжя.
23 травня 2007 року відповідач уклав договори про участь у фонді фінансування будівництва № РО-16,16А/ЕЗЗ та№ РО-16Л6А/ Е34 з Акціонерним банком «Діамант».
14 жовтня 2010 року відповідач на підставі договору про участь у фонді фінансування будівництва № РО-16,16А/Е34 від 23 травня 2007 року отримав свідоцтво про право приватної власності на квартиру АДРЕСА_8 .
16 листопада 2010 року відповідач на підставі договору про участь у фонді фінансування будівництва № РО-16,16А/ЕЗЗ від 23 травня 2007 року отримав свідоцтво про право приватної власності на квартиру АДРЕСА_6 .
Сторони у суді першої інстанції у 2011 році визнали, що інвестування в об'єкти нерухомого майна відбувалося за спільні кошти позивача та відповідача.
У свою чергу відповідач у суді першої інстанції у 2011 році пояснив, що позов визнав частково в частині визнання придбаного нерухомого майна спільною сумісною власністю позивача та відповідача, та пояснив, що він дійсно перебуває у незареєстрованих шлюбних відносинах з позивачем, та вважає, що між ними склалися відносини, які притаманні подружжю. Відповідач визнає, що придбання об'єктів нерухомого майна відбулося за спільні кошти позивача та відповідача, та те, що між ними було досягнуто домовленості про те, що більша з квартир буде оформлена на позивача. Відповідач пояснив суду, що він не відмовляється від цієї домовленості, однак не має вільного часу для переоформлення за позивачем права приватної власності на квартиру № 121 . Вважає, що у задоволенні позову в частині поділу спільного сумісного майна та визнання права приватної власності позивача на одну із квартир слід відмовити, оскільки фактичні шлюбні відносини між ним і позивачем тривають, а тому поділ майна, на його думку, є передчасним.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть.
У суді апеляційної інстанції відповідач пояснив, що в період часу з 2004 року по 2010 рік він перебував у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_1 , що підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 03 квітня 2019 року. У 2011 році він боявся, що за боргові зобов'язання у нього можуть забрати майно, а тому хотів щоб квартира АДРЕСА_6 була зареєстрована за ОСОБА_2 ..
З рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 03 квітня 2019 року вбачається, що ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Позов мотивував тим, що сторони вирішили проживати разом однією сім єю, у зв'язку з чим, між ними виникли фактичні шлюбні відносини, які тривали з січня 1997 року до липня 2010 року. При цьому, позивач вказує, що обставини наявності фактичних шлюбних відносин між ним та ОСОБА_1 можуть бути підтверджені як його особистими показаннями, так і показаннями самої ОСОБА_1 й численних свідків. На підставі викладеного, а також враховуючи те, що встановлення факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_1 необхідно для вирішення майнових питань, пов'язаних з нерухомим майном та борговими зобов'язаннями, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 03 квітня 2019 року позов задоволено частково, встановлено факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 однією сім'єю без шлюбу як чоловік та дружина з 01 січня 2004 року по 01 липня 2010 року. У задоволенні унших позовних вимог відмовлено.
Встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 позовних вимог про розподіл майна до суду не пред'являли.Також не визнавали спільним сумісним майно, яке могло бути придбаним у період проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Також встановлено, що до участі у справі Шевченківського районного суду м.Києва про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу спадкоємців ОСОБА_2 залучено не було.
Відтак, суд апеляційної інстанції вважає, що особа - ОСОБА_1 , яка не брала участі у розгляді справи та подала апеляційну скаргу, не надала належних, достатніх і допустимих доказів на підтвердження того, що оскаржуваним рішенням у розумінні положень ст. 352 ЦПК України вирішено питання про її права та інтереси.
Доводи апеляційної скарги про те, що порушено права ОСОБА_1 , оскільки майно, а саме квартира АДРЕСА_6 , будувалась та придбавалась під час того, як вона та ОСОБА_3 проживали одією сім'єю, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки при встановлення факту спільного проживання однією семьєю як чоловіка та дружини, автоматично спільне майно подружжя навпіл не поділяється. Судом при розгляді справи було встановлено, що кошти, які були передані за договорами про участь у фонді фінансування будівництва, на фінансування спірних квартир належали ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ..Зазанчені обставини сторони визнали у судовому засіланні, та в подальшому зазначений факт не оспорювали. Доказів, які б могли б спростувати висновки суду в цій частині суду апеляційної інстанції не надано.
З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для закриття апеляційного провадження, оскількисудом встановлено, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 12 квітня 2011 року питання про права, свободи, інтереси та обов'язки ОСОБА_1 не вирішувалося.
Відповідно до ч. 2 ст. 362 ЦПК України про закриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в касаційному порядку.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 352, 362, 381, 383-384 ЦПК України, суд,
Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 12 квітня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю та поділ спільного майна - закрити.
Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили негайно після її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст ухвали складено «21» жовтня 2020 року.
Головуючий суддяЛ.П. Сушко
СуддіІ.В. Іванова О.І. Сліпченко