22 жовтня 2020 р. м. Чернівці справа № 824/2355/15-а
Суддя Чернівецького окружного адміністративного суду Левицький В.К., розглянув у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Чернівецької обласної прокуратури (попередня назва - прокуратура Чернівецької області) про скасування наказу, поновлення на публічній службі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов'язання до вчинення певних дій.
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовною заявою до прокуратури Чернівецької області (далі - відповідач), в якій, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить:
- визнати незаконним та скасувати наказ прокуратури Чернівецької області від 25.09.2015 р. № 958-к "Про звільнення ОСОБА_1 " в частині звільнення його, ОСОБА_1 , з посади старшого прокурора прокуратури Шевченківського району м. Чернівці Чернівецької області;
- поновити його, ОСОБА_1 , на посаді старшого прокурора прокуратури Шевченківського району м. Чернівці Чернівецької області або на рівнозначній посаді в органах прокуратури Чернівецької області;
- стягнути з прокуратури Чернівецької області на його, ОСОБА_1 , користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 26.09.2015 р. і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;
- зобов'язати прокуратуру Чернівецької області протягом трьох робочих днів з дня набрання судовим рішенням законної сили надіслати це рішення до Міністерства юстиції України для вилучення з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади".
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що звільнення його з посади старшого прокурора прокуратури Шевченківського району м. Чернівці на підставі положень Закону України "Про очищення влади" прийнято всупереч Конституції України та є порушенням вимог Конвенції, а також практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права України, що свідчить про протиправність такого звільнення. Позивач зауважує, що на момент, коли він здійснював процесуальне керівництво у кримінальному провадженні №12014260040000154, не існувало жодного чинного нормативно-правового акту, який би визначав, що виконання вищевказаних функцій є правопорушенням, порушень вимог законодавства під час виконання його обов'язків процесуального керівника не встановлено. Відтак, позивач вважає, що не може нести відповідальність у вигляді заборони, лише на підставі самого факту зайняття ним процесуального керівництва у кримінальному провадженні №12014260040000154 у минулому, що саме по собі не містить і не може містити складу жодного правопорушення.
Крім того, позивач зазначав, що приймаючи оскаржуваний наказ, відповідач діяв у супереч вимог Конституції України, обмежуючи його свободи та права. Приймаючи оскаржуваний наказ, відповідач в основу рішення про звільнення покладено принцип винуватості позивача, який за формальними ознаками підпадає під критерії, визначені Законом України "Про очищення влади", без доведення його вини у вчиненні дій, які за даним Законом мають бути викорінені.
Ухвалою суду від 22.10.2015 р. відкрито провадження у даній адміністративній справі.
Ухвалою суду від 10.11.2015 р. зупинено провадження у справі.
Ухвалою суду від 29.09.2016 р. прийнято до провадження справу суддею ОСОБА_2 та призначено до судового розгляду.
Ухвалою суду від 11.10.2016 р. зупинено провадження у справі до вирішення Конституційним Судом України подання сорока семи народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" та подання Верховного Суду України щодо відповідності положенням частини третьої статті 22, частини першої статті 38, статті 58, частини другої статті 61, частини першої статті 62, частини першої статті 64 Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади" та щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України "Про очищення влади".
Ухвалою суду від 02.07.2020 р. поновлено провадження у справі.
Ухвалою суду від 10.09.2020 р. занесеною до протоколу судового засідання закрито підготовче провадження та розпочато у той самий день розгляд справи по суті.
У поданих до суду запереченнях та відзиві прокуратура Чернівецької області просила відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог. Заперечення відповідача ґрунтуються на тому, що застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Законом України "Про очищення влади" є правомірним, позаяк останній був працівником прокуратури, який здійснював процесуальне керівництво, вносив подання, погодження, підтримував клопотання про застосування запобіжних заходів, підтримував державне обвинувачення у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29.01.2014 р. № 737-VII, Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 21.02.2014 р. № 743-VII у період з 21.11.2013 р. по 22.02.2014 р. та не був звільнений в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням.
Крім того, на думку відповідача, не підлягає задоволенню також вимога позивача про зобов'язання прокуратуру проінформувати Міністерство юстиції про відкликання відомостей щодо застосування до нього заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", оскільки не передбачено такого механізму вилучення відомостей.
У вступному слові представник позивача позов підтримав повністю, посилаючись на обставини викладені в поданих до суду заявах по суті. Просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Представник відповідача у вступному слові проти позовних вимог заперечував, наполягав на відсутності підстав для задоволення позову.
Після вступного слова та дослідження письмових доказів, учасниками справи заявлено клопотання про перехід до розгляду справи по суті у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, за їх відсутності.
Частиною 3 ст. 194 КАС України встановлено, що учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Враховуючи приписи ст. 194 КАС України, суд вважає, що подання учасниками справи заяв про розгляд адміністративної справи за їх відсутності є підставою для розгляду справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження.
Законом України від 19.09.2019 р. № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» внесено зміни до Закону України від 14.10.2014 р. № 1697-VII «Про прокуратуру», якими запроваджено реформування органів прокуратури.
Відповідно до наказу Генерального прокурора від 03.09.2020 р. № 410 «Про окремі питання забезпечення початку роботи обласних прокуратур» перейменовано без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Прокуратуру Чернівецької області на Чернівецьку обласну прокуратуру, тобто, відповідач має нову назву. Цей наказ набирає чинності з дня початку роботи обласних прокуратур відповідно до рішення Генерального прокурора, прийнятого в порядку, визначеному пунктом 4 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 р. № 113-IX.
Наказом Генерального прокурора від 08.09.2020 р. № 414 «Про день початку роботи обласних прокуратур», відповідно до пункту 4 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 р. № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», днем початку роботи обласних прокуратур визначено 11 вересня 2020 року.
Згідно відомостей, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, юридична особа за кодом ЄДРПОУ 02910120 має найменування Чернівецька обласна прокуратура, місцезнаходження: вул. Кордуби Мирона, буд. 21А, м. Чернівці, Чернівецька область, 58001.
Враховуючи, що наказом Генерального прокурора від 03.09.2020 р. № 410 перейменовано без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Прокуратуру Чернівецької області на Чернівецьку обласну прокуратуру, тобто, відбулась лише зміна назви без припинення, реорганізації, перетворення юридичної особи відповідача, тому у суду відсутні підстави для вирішення питання про процесуальне правонаступництво чи заміни неналежної сторони.
Однак з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що найменуванням відповідача необхідно вважати - Чернівецька обласна прокуратура, замість Прокуратура Чернівецької області.
Заслухавши вступне слово учасників справи, з'ясувавши обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши письмові докази, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з 06.07.2001 р. по 25.09.2015 р. працював в органах прокуратури на різних посадах, в т.ч.:
- з 18.03.2013 р. по 22.04.2014 р. на посаді прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Чернівецької області;
- з 22.04.20104 р. по 25.09.2015 р. на посаді старшого прокурора прокуратури Шевченківського району м. Чернівці Чернівецької області.
Наведена обставина підтверджується трудовою книжкою серії НОМЕР_2 .
16.10.2014 р. набув чинності Закон України "Про очищення влади", яким передбачені підстави та порядок проведення люстрації щодо посадових осіб державної влади та місцевого самоврядування.
На виконання вимог вказаного Закону, розпорядженням прокурора Чернівецької області № 31 від 11.02.2015 р. затверджено графік черговості подання заяв на проведення перевірки працівників прокуратури області. Зокрема, ІV група - старші прокурори та прокурори прокуратур районної ланки з 14.04.2015 р.
17.04.2015 р. позивачем на ім'я прокурора Чернівецької області подано заяву про проведення перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади", в якій повідомив, що заборони, передбачені ч. 3 або 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" не застосовуються до нього.
20.04.2015 р. відповідач направив на адресу Генеральної прокуратури України запит про проведення перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади" відносно позивача.
21.09.2015 р. Генеральна прокуратура України листом за вих. № 11/1/2-3784вих-15 направила на адресу відповідача, в т.ч. висновок про результати перевірки достовірності вказаних позивачем у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених ч. 3 та 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" відносно позивача (а.с. 57, 57 на звороті, 58-59).
Цим же листом зобов'язано відповідача у триденний термін направити на адресу Генеральної прокуратури України наказ про звільнення позивача та повідомити Міністерство юстиції України
Вказаний лист отримано відповідачем 23.09.2015 р. та зареєстровано за вх. № 11/23201вх, що підтверджується відтиском штампу секретаріату прокуратури Чернівецької області.
На підставі висновку Генеральної прокуратури України про результати перевірки достовірності вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених ч. 3 та 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", керуючись п. 3 ч.1 ст. 11 Закону України "Про прокуратуру", п.п. 4 п. 5-1 Перехідних положень Закону України "Про прокуратуру", ч. 3 ст. 1, п. 12 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про очищення влади", 25.09.2015 р. прокуратурою Чернівецької області видано наказ № 958-к "Про звільнення ОСОБА_1 ", яким звільнено молодшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади старшого прокурора прокуратури Шевченківського району м. Чернівці Чернівецької області у зв'язку із припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.
Вважаючи звільнення протиправним, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.
Розглянувши матеріали справи, встановивши фактичні обставини в справі, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти позову, дослідивши та оцінивши надані докази в сукупності, заслухавши покази свідків, проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд прийшов до висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
За приписами п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України "Про очищення влади".
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначає Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 р. № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно ч. 1 ст. 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Частиною 3 ст. 1 Закону № 1682-VI встановлено, що протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Статтею 2 Закону № 1682-VII наведено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації).
Зокрема, заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням, а саме працівника органу прокуратури, який здійснював процесуальне керівництво, вносив подання, погодження, підтримував клопотання про застосування запобіжних заходів, підтримував державне обвинувачення у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29 січня 2014 року № 737-VII, Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 21 лютого 2014 року № 743-VII (п. 12 ч. 2 ст. 3 Закону № 1682-VII).
Підпунктом 1 п. 2 «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1682-VII передбачено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
Із системного аналізу наведених норм, суд доходить висновку, що звільнення особи з посади є правомірним лише у разі наявності критеріїв, визначених ч. 1 ст. 3 Закону № 1682-VII.
Судом встановлено, що в період з 18.03.2013 р. по 22.04.2014 р. позивач працював на посаді прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Чернівецької області, а з 22.04.20104 р. по 25.09.2015 р. - на посаді старшого прокурора прокуратури Шевченківського району м. Чернівці Чернівецької області.
Правомірність прийняття спірного наказу відповідач обґрунтовує посиланням на висновок про результати перевірки достовірності вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених ч. 3 та 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" відносно позивача № 11/1/2-3784вих-15 від 21.09.2015 р., що складений Генеральною прокуратурою України.
Із змісту висновку № 11/1/2-3784вих-15 від 21.09.2015 р. видно, що позивачем у період роботи в органах прокуратури з 21.11.2013 р. по 22.02.2014 р., здійснювалися дії (заходи), наведені у п. 12 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», які тягнуть за собою застосування до останнього заборон, передбачених ч. 3 ст. 1 вказаного Закону.
До такого висновку Генеральна прокурора України прийшла враховуючи, що позивач здійснював процесуальне керівництво у кримінальному провадженні №12014260040000154 відносно ОСОБА_3 і ОСОБА_4 за ст. 294 ч. 1, ст. 15 ч. 1, ст. 341 ч. 1 КК України, які в подальшому були звільнені від кримінальної відповідальності на підставі Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» №737-VII від 29.01.2014, а кримінальне провадження №12014260040000154 із цих підстав закрито.
Зокрема, у висновку зазначено, що позивач погоджував клопотання старшого слідчого СУ УМВС України в Чернівецькій області від 04.02.2014 р. про застосування до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 запобіжного заходу - особистого зобов'язання та в подальшому забезпечував участь при розгляді апеляційних скарг прокуратури Чернівецької області.
Окрім цього, відповідачем надано ряд документів щодо здійснення позивачем процесуального керівництва у кримінальному провадженні №12014260040000154, а саме: копію клопотання про проведення обшуку житла від 27.01.2014; копію клопотання про проведення обшуку житла від 14.02.2014; копію клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту від 04.02.2014 р. ОСОБА_3 ; копія клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту від 04.02.2014 р. ОСОБА_4 ; копію ухвали Шевченківського районного суду від 24.02.2014 р. у справі № 727/1415/14-к (провадження № 1-кп/727/95/14) та копію ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 08.04.2014 р. про звільнення ОСОБА_3 від кримінальної відповідальності за ст. 294 ч. 1, ст. 341 ч. 1 КК України; копію ухвали Шевченківського районного суду від 26.02.2014 р. у справі № 727/1416/14-к (провадження № 1-кп/727/96/14) та копію ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 01.04.2014 про звільнення ОСОБА_4 від кримінальної відповідальності за ст. 294 ч. 1, ст. 341 ч. 1 КК України.
Отже, судом встановлено, що позивач у період з 21.11.2013 р. по 22.02.2014 р. працював в органах прокуратури та здійснював процесуальне керівництво, вносив погодження, підтримував клопотання про застосування запобіжних заходів у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29.01.2014 р. № 737-VII.
Наведені обставини не заперечувалися позивачем в позовній заяві та під час судового розгляду справи по суті.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що позивач підпадає під дію критерію, визначеного п.12 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про очищення влади".
Суд, встановивши вище наявність у національному законодавстві правового підґрунтя для застосування до позивача люстраційної процедури, та враховуючи те, що позивач відповідає критеріям визначеним у Законі, приходить до висновку, що втручання держави у приватне життя позивача здійснено згідно із законом, тобто за наявності відповідної правової підстави.
Водночас, суд оцінюючи спірний наказ крізь призму необхідності втручання у право позивача у демократичному суспільстві, виходить з наступного.
За усталеною практикою Європейського Суду з прав людини, втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті. Хоча саме національні органи влади здійснюють початкову оцінку необхідності втручання, остаточна оцінка щодо відповідності та достатності наведених підстав для втручання, залишається предметом вивчення Суду на відповідність вимогам Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" [ВП] (Chapman v. the United Kingdom) [GC], заява № 27238/95, пункт 90, ЄСПЛ 2001).
Із аналізу ст. ст. 1, 3 Конституції України суд вбачає, що Україна є демократичною, правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно зі ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Статті 1 та 43 Конституції України, у їх системному зв'язку дають підстави вважати, що Україна як соціальна, правова держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також право на належні умови праці, своєчасне отримання винагороди; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Водночас, згідно статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.
Отже, з викладених норм Конституції України видно, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
Як зазначив Конституційний Суд України, право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом (абзац 3 підпункту 6.1.1 пункту 6.1 мотивувальної частини рішення від 29.01.2008 р. № 2-рп/2008).
Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.
За визначенням ч. 1 та 2 ст. 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Отже, виходячи із характеру вищенаведених норм, можна дійти висновку, що метою люстрації, а, отже і легітимною метою втручання держави у приватне життя позивача є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Разом з тим, з метою запобігання свавільного обмеження прав осіб до яких буде застосована процедура люстрації, така процедура повинна ґрунтуватися на визначених законом принципах.
Згідно з пунктом 12 резолюції Парламентської асамблеї ради Європи № 1096 (1996) люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації).
У проміжному висновку від 16.12.2014 р. № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала, крім іншого, що: "Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (пункт 62).
Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: "Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (підпункт "h" пункту 20 розділу 3 висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії від 13.10.2009 р. № 524/2009).
Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" практика Європейського суду з прав людини є обов'язковою для застосування судами України як джерела права.
Виходячи з усталеної практики Європейського суду з прав людини особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61 рішення у справі "Любох проти Польщі", рішення у справі "Матиєк проти Польщі").
Таким чином, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.
Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що в контексті обставин даної конкретної справи люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.
Крім того, суд бере до уваги рішення Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 17 жовтня 2019 року у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18 та № 47749/18), яке стосується звільнення державних службовців відповідно до Закону України "Про очищення влади", і в якому Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підставі Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Президента ОСОБА_5, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв'язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.
Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_5 став Президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.
Ключовим у позиції Суду в рішенні у справі "Полях та інші проти України" є § 156, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них застосовано заходи відповідно до Закону України "Про очищення влади", не була класифікована як "кримінальна" в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував Президент ОСОБА_5.
Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і Суд у §324 даного рішення визнав порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Таким чином, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України "Про очищення влади" до осіб, які в період з 25.02.2010 р. по 22.02.2014 р. перебували на окремих посадах державної служби, без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Президента ОСОБА_5, суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв'язку відповідних осіб з такими подіями.
Судом встановлено, що керуючись п. 3 ч.1 ст. 11 Закону України "Про прокуратуру", п.п. 4 п. 5-1 Перехідних положень Закону України "Про прокуратуру", ч. 3 ст. 1, п. 12 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про очищення влади", відповідач оскаржуваним наказом від 25.09.2015 р. № 958-к звільнив молодшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади старшого прокурора прокуратури Шевченківського району м. Чернівці Чернівецької області у зв'язку із припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.
Виходячи з мети Закону № 1682-VII, на думку суду, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідач зобов'язаний був встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_5, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.
Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.
Більше того, що відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до положень ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Дослідженням висновку про результати перевірки достовірності вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених ч. 3 та 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" відносно позивача вих. № 11/1/2-3784 вих-15 від 21.09.2015 р. судом встановлено, що фактів здійснення позивачем своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю, протиправних заходів, спрямованих на кримінальне переслідування та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, до яких застосовано повну індивідуальну амністію Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про застосування амністії в Україні" не встановлено.
Відповідачем не надано суду доказів, які б підтверджували факт того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Звільнивши позивача з посади лише з обставин відповідності його критерію визначеному в п.12 ч. 2 ст. 3 Закону № 1682-VII, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками та без надання індивідуальної оцінки його діям, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.
З огляду на викладене, суд прийшов до висновку, що приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення, відповідач не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону № 1682-VII є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.
Окрім цього, враховуючи норми Конституції України як норми прямої дії, прецедентну практику Європейського Суду з прав людини як джерела права, суд вважає, що втручання держави в особі відповідача в приватне життя позивача шляхом звільнення його з посади та застосування до нього заборони обіймати посади, визначені Законом, не можуть оцінюватися як необхідні в демократичному суспільстві, позаяк не відповідало меті такого втручання та здійснено без надання індивідуальної оцінки діям позивача щодо можливого сприяння узурпації влади Президентом України ОСОБА_5, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини, а тому не було пропорційним.
Оцінюючи правомірність оскаржуваного наказу, суд керується критеріями, закріпленими у ч. 2 ст. 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, яких повинні дотримуватися суб'єкти владних повноважень при реалізації дискреційних повноважень.
Стаття 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Відповідно до положення ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Як зазначено ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Під час розгляду справи по суті відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не довів належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами правомірність оскаржуваного наказу прийнятого відносно позивача, тому оскаржуваний наказ № 958-к 25.09.2015 р. є протиправним та підлягає скасуванню.
Відповідно до ст. 5-1 КЗпП України, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 01.08.2018 р. у справі №826/16311/16, закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій ст. 235, ст. 240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
За змістом ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод засіб юридичного захисту має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору.
Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Отже, враховуючи, встановлення судом протиправності оскаржуваного наказу про звільнення позивача, належним способом поновлення його порушеного права є поновлення позивача на посаді старшого прокурора прокуратури Шевченківського району м. Чернівці Чернівецької області з 26.09.2015 р., тобто дня, наступного за днем незаконного звільнення, допустивши рішення в частині поновлення на роботі до негайного виконання.
Враховуючи викладене, позовна вимога позивача про поновлення його на рівнозначній посаді в органах прокуратури Чернівецької області є безпідставною та не підлягає задоволення.
Щодо позовної вимоги позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 26.09.2015 р. і до моменту фактичного поновлення на публічній службі, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст.235 КЗпП України при винесені рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 13.03.2018 р. у справі №2а-11888/10/1370 та від 05.11.2019 р. у справі №2а-2243/11/1370.
Згідно з ст. 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Згідно з пунктом 1 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати, передбаченої цим Порядком застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
При цьому, згідно з п. 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р. № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», визначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
В матеріалах справи міститься довідка № 18/360 від 08.05.2015 р. про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 на посаді старшого прокурора прокуратури Шевченківського району м. Чернівці Чернівецької області (а. с. 27).
Із змісту вказаної довідки видно, що позивачу нараховано заробітну плату з січня 2015 р. по вересень 2015 р. у розмірі 62792,16 грн. Середньомісячна заробітна плата позивача склала 6976,91 грн.
За два останні місяці, що передували звільненню, а саме липень (23 робочих днів) та серпень (20 робочих днів) 2015 р. позивачу нарахована заробітна плата у розмірі 20567,87 грн (13324,55 грн + 7243,32 грн).
Відтак, середньоденний заробіток становить 478,32 грн (20567,87 грн / 43 робочих днів).
Так, кількість робочих днів за період вимушеного прогулу позивача з 26.09.2015 р. по 22.10.2020 р. становить 1271 робочих днів.
Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивача з відповідача складає 607944,72 грн (478,32 грн х 1271 робочих днів).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
Таким чином, рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць, підлягає негайному виконанню.
Щодо позовних вимог у частині зобов'язання відповідача протягом трьох робочих днів з дня набрання судовим рішенням законної сили надіслати рішення до Міністерства юстиції України для вилучення з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", суд зазначає наступне.
Частиною 1 ст. 5 Закону № 1682-VII визначено, що органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України.
Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228 (далі - Положення № 228), Міністерство юстиції України (Мін'юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику. Мін'юст є органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади".
Підпунктом 53-1 пункту 4 Положення про Мін'юст передбачено, що Мін'юст забезпечує відповідно до Закону: проведення перевірки, передбаченої зазначеним Законом; формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", надання інформації із зазначеного Реєстру та оприлюднення на власному веб-сайті відомостей з нього.
Частиною 1 ст. 7 Закону № 1682-VII визначено, що відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.
Пунктом 4 розділу І Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 р. № 1704/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 р. за № 1280/26057 (далі - Положення № 1704/5, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.
Відповідно до п. 1, 9 розділу II Положення № 1704/5 внесенню до Реєстру підлягають відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади". Держатель вносить або вилучає в установленому порядку відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", Реєстратори надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України "Про очищення влади", забезпечують оприлюднення інформації на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, виконують інші функції, передбачені цим Положенням.
Згідно з п. 2 розділу II Положення № 1704/5 підставою для внесення Реєстратором відомостей про особу є:
- надходження до Держателя від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України "Про очищення влади", інформації про звільнення особи з посади;
- надходження до Держателя від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1 - 10 частини першої статті 2 Закону України "Про очищення влади", інформації про неподання заяви такої особи у строк, передбачений частиною другою статті 4 Закону України "Про очищення влади";
- надходження до Держателя із Державної судової адміністрації України електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили;
- надходження до Держателя від органів, що здійснюють перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", перелік яких затверджений Кабінетом Міністрів України, копії висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої статті 5 Закону України "Про очищення влади";
- надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену статтею 6 Закону України "Про очищення влади" перевірку, копії висновку про встановлення перевіркою факту належності особи до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, визначені частинами третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади".
Реєстратор вносить до Реєстру відомості не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру (п. 2 розділу II Положення № 1704/5).
Відповідно до п. 5 розділу II Положення № 1704/5 (в редакції чинній на час розгляду справи), підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є надходження до Реєстратора, в т.ч. відповідного судового рішення, яке набрало законної сили.
Беручи до уваги наведене, суд приходить до переконання, що Законом України "Про очищення влади" та Положенням № 1704/5 не передбачено відкликання відомостей про застосування заборони та суб'єктів, які б могли відкликати такі відомості, натомість передбачено, що у випадку надходження до Реєстратора - Міністерства юстиції України, відповідного судового рішення, яке набрало законної сили відомості про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену ч. 3 або 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", вилучаються з Реєстру.
Отже, чинним законодавством чітко визначено механізм вилучення з Реєстру відомостей щодо особи, щодо якої застосовано заборону, передбачену ч. 3 або 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади".
Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що в цій частині позовні вимоги позивача є необґрунтованими та безпідставними, а тому в їх задоволенні суд відмовляє.
Суд також звертає увагу, що відсутні підстави вважати, що у випадку набрання судовим рішенням законної сили така інформація не буде вилучена Міністерством юстиції України з Реєстру після надходження до нього, як Реєстратора, відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, як то передбачено Положенням № 1704/5.
Стосовно розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З огляду на те, що позивач у даній категорії справ звільнений від сплати судового збору, суд не вирішує питання щодо стягнення судових витрат.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 2, 5, 9, 72 - 80, 90, 139, 241 - 246, 250, 255, 371 КАС України, суд, -
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ прокуратури Чернівецької області від 25.09.2015 р. № 958-к "Про звільнення ОСОБА_1 " в частині звільнення ОСОБА_1 з посади старшого прокурора прокуратури Шевченківського району м. Чернівці Чернівецької області у зв'язку із припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.
3. Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого прокурора прокуратури Шевченківського району м. Чернівці Чернівецької області з 26.09.2015 р.
4. Стягнути з Чернівецької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26.09.2015 р. по 22.10.2020 р. у сумі 607944,72 грн.
5. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого прокурора прокуратури Шевченківського району м. Чернівці Чернівецької області та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в межах стягнення суми за один місяць, підлягає до негайного виконання.
6. В іншій частині позовних вимог відмовити.
Згідно ст. 255 КАС України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У відповідності до ст. 293, 295 КАС України рішення суду першої інстанції може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне найменування учасників процесу:
позивач - ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 );
відповідач - Чернівецька обласна прокуратура (вул. М. Кордуби, 21А, м. Чернівці, Україна, 58001, код ЄДРПОУ 02910120).
Суддя В.К. Левицький